Завантажити

Вечір. Сутінки. Моросить зажурений дощ, кидаючи на вікна холодні сльози. Я стою біля дверей і дивлюся на маленьку дверну ручку, в якій, здається, зараз усі мої думки та переживання.

... Я образила тебе. Не бажаючи цього. Ненавмисно, та все ж образила. Лише одне слово, а як глибоко та боляче воно може вразити! І ось тепер я прийшла просити тебе лише про одне, що стало для мене найважливішим. Я прийшла просити твого вибачення.
Щоками котяться сльози, такі ж холодні й мокрі, як цей дощ. Та все ж не такі. Вони народжуються у моїх очах від щирого жалю за сказаним. „Прости! Пробач!” Скільки слів пролітає зараз у моїй голові. Як я маю це тобі сказати, як мені подивитися тобі у вічі? Глянути ув очі й сказати слово „ПРОБАЧ”? Так легко, але так важко.
Та найважче натиснути на цю ручку, що чи то від дощу, чи від багаторічної потертості виблискує у світлі ліхтарів. Ручка. Така непримітна та всім знайома, звична, що ніхто й не задумується, яка вона важлива і як важко інколи її натиснути, щоб відчинити двері.
Скільки ж рук її торкалося? Були, напевно, і теплі, м’які руки добрих сусідів, чи, може, тверді та холодні. Які вони ще бувають? Поспішливі чи розважливі, мокрі від хвилювання або від радості, щастя, солоні від важкої праці, порепані чи надухмянені, витончені руки міської панянки? А ще, напевно, гарячі руки закоханих? Скільки ж усіх їх торкалися тебе, відчиняли тобою ці двері? А я от не можу. Стою, розмовляю з тобою, а відчинити - не можу. Які ж мої руки будуть, якими ти їх запам’ятаєш? Напевно, схвильованими та тремтливими.

Та ось нарешті. Я натиснула. Ручка підбадьорливо, немов давню подругу, освіжила легкою прохолодою металу. „Ну давай, сміливіше”, – наче говорила вона.
Я відчинила. Перший крок до тебе я вже ступила. Ось стою перед тобою проста, беззахисна. Перед твоїми очима.
Та цей крок був, як я зрозуміла, найлегшим. Тепер мені ще треба відчинити двері у своє серце, у твою душу. Ці двері набагато важчі, і їх я зачинила сама...
- Прости... Пробач...

читати