Завантажити

Осінній день, осінній день, осінній

О, синій день, о, синій день, о, синій.

Осанна в осени о, сум, осанна,

Невже це осінь, осінь о, та сама...

Ліна Костенко

Осінь. Місто. Небо, затягнуте сірим простирадлом, сіє дрібненький дощ. І він, наче навшпиньках, моросить по будинках, тротуарах, дорогах, закрадається людям за комір.

Такого дня мені випало їхати в сусіднє місто на навчання. Проводжати мене не було кому, в усіх - свої проблеми, тому я зі сумками та рюкзачками сіла у автобус і приїхала на вокзал. Усі біжать, ховаються від холодних, колючих крапель, що падають з неба. Лише у мене чомусь в голові пісні.

До відправлення поїзда залишалося хвилин двадцять. Я стала у чергу. Настрою і бажання кудись їхати з рідного міста та теплої домівки не було. Але так було потрібно. Я ж сама цього хотіла. Отже їду. Розглянулася ще сонним поглядом довкола. Усе сіро, сумно та холодно. Та раптом серед цього безликого оточення побачила очі. Вони були яскраві й живі. І вони дивилися на мене. Мій погляд із здивуванням зупинився. Але просто так дивитися на незнайому людину, напевно, не гарно, подумала я, і відвернулася. Відчувала, що чоловік пильнує за мною, дивиться на мене.

От і моя черга до каси.

- Дайте будь ласка, квиток на 10:15. Поїзд номер 323. плацкарт. Одне місце.

Я взяла білет, позбирала свої сумки і обернулась, щоб піти на перон. Та ось знову ці очі. Вони зустрілися з моїми. Чоловік років тридцяти двох стояв у черзі до віконечка в якому я щойно взяла білет. Високий, темноволосий, із чорними глибокими очима, з акуратною борідкою... Дуже красивий. Але ці очі. Вони були такі виразні й палаючі, що мене враз кинуло у жар. Здавалось, я у них потонула. Це був ВІН. Той, кого я чекала і про кого мріяла ще дівчинкою.

Та це була лише мить. А наступної я, відірвавши нарешті погляд від незнайомця, попрямувала на мокрий перон. Дощ знову намагався влізти за комір. Але мені вже чомусь не було так сумно. Сонце наче для мене виглянуло з-за сірого простирадла. Лише для мене. У голові промайнула, заграла лірична пісня на слова Ліни Костенко. А може, це було у серці?

В дні прожиті печально і просто

Все було, як незайманий сніг.

Темнооким чудесним гостем

Я чекала тебе з доріг.

Що це? Чому саме ця пісня? І чому перед очима - ці дивні очі?

Ось і поїзд. Мій одинадцятий вагон. Бокове місце у плацкарті. За вікном усе та ж сумна та змучена осінь. І дощ. Він тепер до мене не може добратися. Лише ковзає крапелинками по брудному склі.

Їхати недовго, лише п’ять годин. Але і їх треба чимось зайняти. Якось прожити. Що ж робити? Напевно, мріяти. Моє улюблене заняття. Коли наче відлітаєш кудись туди, де тобі хочеться бути. Наче фільм, режисером якого є я сама. Ось один кадрик, другий... А у наступному я раптом бачу ЙОГО. Чоловіка з глибокими та дивними очима. Як було б добре, коли б він їхав цим же самим поїздом і у цьому ж вагоні. Ми б сиділи один навпроти одного і розмовляли. Хто він? Куди їхав? Цього я, напевне, ніколи не дізнаюся...

Думки були приємні, й час промайнув швидко. Ось поїзд уже доповзає останні метри до перону. Люди у вагоні метушаться. Розігнавши приємні мрії, я також зібрала речі й одягнулася.

Перон чужого міста зустрів мене ще різкішим вітром та мокрішим, дошкульнішим дощем, аніж проводжав рідний перон. Може, тому й різкішим, що не рідний?

Сумка одна, ще одна, парасолька. Треба з цим усім швидко якось добігти до трамвая. Та щось воно не складається. Падає все з рук.

- Дівчино, таксі візьмете? Давайте я вас підвезу. – закрутилися, наче мухи, дошкульні таксисти.

- Ні, дякую, не треба.

- Така погода, дощ, холод... Недорого візьму. З такої гарної панянки, – невгавав таксист.

Та я вже пішла.

До зупинки трамвая було метрів сто. Наче небагато. Якби не ці тонкі ручки в сумки, що врізались у пальці. Та враз на моїй руці - чиясь тепла долоня. Чоловіча долоня. Вона легко підхопила важку ношу.

- Дозвольте вам допомогти.

Це був ВІН. Чоловік, якого я побачила на вокзалі. Сонце засяяло у глибині мого серця. Зігріло мене. Напевно, це мить щастя. Напевно, час зупинився. І дощ наче зупинився. Щоби не заважати.

- Як вас звати?

- Марія.

- А мене - Степан. Я вас ще на вокзалі, коли ви квиток брали, помітив.

- Я вас також... – відповіла я, тонучи у його очах.

Ми разом підійшли до зупинки. Запитань було безліч. Степан виявився редактором газети у нашому місті. Приїхав на зустріч із відомим автором. Я розповіла про себе. Коротко, що змогла. Що встигла.

Ось і мій трамвай. А так не хочеться розлучатися. Ніколи не вірила у кохання з першого погляду. Та от воно. Сталося. Значить, таки буває. Наче й справді загублена половинка знайшлась.

Я зайшла у трамвай. Степан заніс сумки. Поставив на сидіння.

- Зустрінемося ще, - шепнув.

- Так, обов’язково. – мовила я, мов у сні.

Ще раз глянула в його очі. У них було написано ”ЛЮБЛЮ”.

Степан вийшов із трамвая, коли той майже рушив. „Та як же ми зустрінемося? Ми ж навіть номерами телефону не обмінялися!” Стоячи на зупинці Степан махнув на прощання рукою, та очі були порожні. Вони дивилися кудись крізь мене. Напевно, для нього це була звичайна зустріч з незнайомкою. Кілька незначних фраз. Випадкова подорожня. Дороги перетнулися і розбіглися, як залізничні колії. „Але як же це? Тоді для чого ж ця зустріч? Випадок? І пісня?”.

А у серці вже грала інша пісня. Тої ж Ліни Костенко:

І як тебе тепер забути?

Душа до краю добрела.

Такої дивної отрути

Я ще ніколи не пила.

Я ще ніколи не пила...

читати