Електронна бібліотека/Проза

Спорудження залізничної станції (1931)Дебора Фогель
«Акація квітне» (1932)Дебора Фогель
Квіткові з азаліямиДебора Фогель
ПубліцистикаДебора Фогель
Мавка і БерсеркГанна Заворотна
Втеча до морокуІгор Скрипник
Із майбутньої книгиВасиль Кузан
Доторкнутися до кумираЄвген Баль
Азовські сомикиЄвген Баль
Меридіани штурмана БаркаЄвген Баль
З книжки «Глінтвейн дорогою на Говерлу»Василь Карп’юк
Нічні голосиОлег Янченко
Майже елегія. Зі збірки «Елегії острова Патмос»Олег Короташ
Моя Венеція. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Політ над містом. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
"найрідніша цей зачумлений вигуком вірш..." Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Елегія Маяковському. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Блюз біженців. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Елегія зла. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
«– А давайте надамо німому слово, –». Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Денний чай у Лондоні. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
dasein. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Пластика. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Це твоя п’єса, мабуть... Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
творити мовчання. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Сієста. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
ВтечаГанна Заворотна
Постійність пам’ятіІрина Ликович
ЧічкаМихайло Трайста
Поле крові. Іловайськ. Фрагмент роману «Трьохсотлітня Голгофа. Фавор»Катерина Мотрич
КРИГА СТАРОЇ ПЕРЕПРАВИОлег Янченко
Зі збірки «Вірші про все і ніщо» (2017)Петро Гнида
Уривок із роману «Пісня цапів»Олег Андрішко
Завантажити

Ностальгія як відголосок мрії про загублений рай — ось те, що муляло в мештах мого життя впродовж усієї свідомості. Десь у шістнадцять я почала за посередництва снів шукати своє Ластівчине гніздо. Шукала і не знаходила. Пошук цей дуже швидко переріс в іпостась мого хреста — відсутність спокою й щастя. Я блукала темними лісами, підіймалася скелями, зрештою, відшукала ту трикляту гору, там навіть був він — той, що завжди присутній у фортецях моїх мрій. Він був там, проте не було гнізда. Пізніше все дещо змінилося: я знаходжу місце, ту квартиру таємничого лікаря, принаймні інколи знаходжу, тобто один раз було відшукала, але не знаходжу його самого. Я не знаю, чого мені бракує більше — його дому чи його самого, гнізда чи його власника. Проте коли мої дії в шуканні того острівця спокою вийшли за межі читання та слухання «Таємниці» Ронда, сни теж почали мінятися, ніби набираючи справжності, ніби відсилаючи мене до першоджерела. Вони, ховаючи пазурі, підказували мені, що перейматися символікою пошуків Ластівчиного гнізда — це гнатися за власною тінню. Цілувати своє відображення в дзеркалі — справа набагато вдячніша, ніж йти на повідку снів про загублений Крим моєї молодості.

М’яким сиром розтікаються голубі годинники, перечеплені за гілляку, через сонне тіло з довгими віями. Так само я, коли сплю, відчуваю час іще глибшим, розплавленим, уже майже безформним, проте реальним, з відтінком фантастичності. Пам’ять підступна — не забуває нічого. Пам’ять справедлива — бо постійна. Саме її постійність — запорука прогресу. Навіть якщо він всього лиш наш власний, локальний. Сни не міняються, просто обростають новими символами. Час і простір, за теорією ймовірності, — збіг обставин, проте насправді — виважений хід підсвідомості, яка завжди прокидається у сплячих головах, бо там може виявити власну силу й повноваження творця сповна…

Я стою, розглядаючи мурах, на моєму лиці шукає свого відображення море, позаду — схожі на санжійківські — буро-червоні обриви берегів, десь за ними причаївся чи то будинок лікаря, а чи Ластівчине гніздо, за кілька років усе це піде в небуття, я водитиму свого на той час уже майже колишнього цивільного чоловіка до старої квартири в типовому радянсько-українському містечку з пам’ятником Леніну в центрі, якого з вікон спальні не було видно, проте я вперто водила чоловіка туди і щоразу старий біль по-новому протинав моє єство, ніби просячи озирнутися й подивиться на все це інакше, біль не через те, що Погорільник відходить у минуле, — біль від витіснення образ: плавленим сиром звисають старі циферблати, що, як і кожен плавлений сир, мають здатність загусати наново, так і ми, поки живі. Безформною тушкою спить під ним її друг, Сальвік — йому вже десь сотня років, вона повісила у своїй спальні «Геополітичне немовля», тепер тут не вистачає хіба лиш зачаття. Їй уже за тридцять, за українськими мірками — забагато, але вона вибирає іншу путь — путь до власної свідомості, вона не хоче передавати дітям багаж негараздів, привезений зі села, розташованого на перетині кількох країн.

Юнг колись говорив, що бачив апокаліптичний сон, їй пригадався її власний, вчорашній, губи юнака все ще такі ж м’які, вона боїться зізнатися йому, що після великої любові не може, не хоче, не вміє, боїться — не час — відчувати. Зрештою, вирішує не гнати поперед батька в пекло, вони опиняються в ліжку, бо ж то губи і гормони, нічого іншого між ними не проскакує, жодної іскри іншого штибу, зранку він попросить її, аби вони не вибачалися за скоєне, вона буде цілий день думати, звечора, виморена, усе ще з острахом мізкуватиме про нього, про життя, про повороти на шляху до небуття, вони таки цікаві та непередбачувані, а всього за кілька зупинок метро від неї спокійно спатиме її Погорільник: «Це все чомусь не тримається купи», — подумає вона, згадає його останній візит — від нього залишися неприємний спогад, ніби Погорільник вчинив над нею ґвалт. А таки вчинив, люба моя, не треба вигадувати йому виправдання.

Ні-ні, цього згадувати не варто. Бо віддирати власні, ще живі, мозолі — це заняття для мазохістів. Дай їм віджити, дай їм самим відпасти, як відійшли у минуле нічні волочіння його до старої квартири в пострадянському напівугорському містечку. Скільки сліз там було пролито, скільки нерозтрачених чуттів перенесено крізь стіни вигаданого острова, скільки ночей проведено там із ним. Спершу, після знайомства, водила його туди на оглядини.

Добре знала: квартиру вже давно продали, проте приходила в чужі мрії, у вибудуваний її матір’ю міф про вдале дитинство, не доньчине дитинство, а власне — материне. Хтось давав їй ключі, зрештою, вона одного разу навіть насправді повела його до того будинку, там, де колись було вікно, огидно визвірилися на них пластикові двері з такою ж альбіносно-пластиковою манекеншею попереду, одягнутою в провінційно рожеву ніби шкіряну курточку та джинси із заниженою талією, для неї привести його до свого острова снів наяву значило більше, ніж зробити для нього будь що, цим самим вона відкрила для Погорільника свій найглибший, потаємний пласт почуттів. У дворі панувала розруха, колодязь майже розламався, взагалі, за правилами доброго тону, вона мала б зайти до сусідки, проте не змогла — сльози радості душили її, ось вона, квартира, ось будинок, такі, саме такі, якими вона пам’ятає їх, тільки боліло, що це вже не їхня квартира, інший будинок, той, із вальків, що всередині двору, стояв розвалений, видно було навіть старий креденець на кухні баби Валі, тієї, що колись украла ковбасу на похоронах її бабусі, проте вона, шестилітня, була тоді єдиною, хто на бабу Валю не сердився — баба не мала, що їсти, і не мала, за що харч купити, проте пригощала її, як і бабуся, жовтими солодкими пористими цукерками для діабетиків. Хтозна, може і їх було крадено від бабусі. Тоді було б новиною, якби хтось від когось не крав. Її бабуся крала в столовці, де працювала кухаркою, мати крала в колгоспі, батько причепами возив щебінь із насипу залізниці, і навіть вона сама крала горох з чиїхось ділянок, носячи його додому в полотняних мішках. Усі крали. Будучи мільйонерами.

І діти з двору пострадянського містечка крали. Хто — лимонад з продуктового магазину, а хто — просто камінці, коли вони разом «вибирали картоплю», копаючи землю біля гаражів, хто пластмасовими лопатками, а хто — так, старою дощечкою, шукаючи каміння. За тими гаражами був ще один будинок, дай Бог пам’яті згадати, хто в ньому жив, проте там таки хтось жив, хтось, кого вона, та й усі діти, дуже боялися, у мешканців того будинку одних єдиних був паркан з воротами — двір у дворі — там іще діти жили, темноволосі були, і мама була, пам’яталося, темноволоса, мов відьма — думалося в дитинстві. Переросток Саша з монголоїдними з лиця рисами крав найбільше, йому потрібна була вся картопля, він варитиме для мами борщ — усе товкмачив: варитиму борщ для мами, борщ для мами, для мами, для мами, моєї мами. Крім мами і баби в нього більше не було нікого. Малими, діти ще гралися з ним, потім його навіть цього позбавили, не залишивши для нього іншої втіхи, як бити та ґвалтувати вже потім немічну матір. Саша любив лузати насіння. Він ніколи не припиняв жувати, ніби сублімував у те оральне заняття всі свої нереалізовані мрії.

Більшість дорослих мешканців того двору були алкоголіками. Коли вона привела туди Погорільника, перед будинком з вальків, що й тоді вже видавався не надто ошатно, квітів уже не було, дерев’яна хатинка колодязя похилилася, ніхто з них так і не завів воду до хати, у тої товстухи, що зліва і що пила найбільше, як і колись, причеплена до стіни, сохла в’язанка цибулі.

Жінка стояла біля втраченого острова чужого спокою і намагалася вмістити в себе таку живу, як ніколи, реальність. Проте реальність на те й така: вона є й усе. Така, яку ми маємо просто сприймати, бо проти неї не попреш. То вже наступного року, коли, усе ще ошелешена побаченим, вона, одного разу стомившись водити його туди і показувати йому рану свого болю, піде туди сама, на місці розваленої хати з вальків стоятиме ошатний глиняний фундамент, мов рамка для надгробку, а всередині пишнітиме дерев’яний хрест, вона підливатиме води до квіток зі своєї віденської квартири на підвіконні квартири пострадянського напівугорського містечка, дерев’яна хатка колодязя знову стане зеленою, за загорожею в тих, що справа, трохи далі за тьотею Нюсею та Сашею з його мамою, ростимуть такі жадані нею в дитинстві ягоди, вона чомусь-таки на хвильку подумає, що їй вже набридло робити паломництво до місць невласних мрій, проте вирішить сьогодні, востаннє, усе-таки зайти до квартири, цього разу, як не дивно, вона не знала, що квартира вже не їхня (бо в ті рази, коли Погорільника відправляла залпами розчарування до минулого, приходила туди із в’язанкою ключів, розуміючи й знаючи, що квартиру вже давно продали, проте добрий власник дозволив їй ще побути трохи там, почекати на електричку, якою вона їздить до свого села зі школи додому), вона вирішує взяти деякі речі з квартири, бо винаймає зараз своє перше власне помешкання в четвертому районі Відня, одному з найкрасивіших, її квартира схожа на ляльку, але їй замало краси теперішньої, вона хоче дещо взяти звідти, їй чомусь не думається, як вона все те транспортуватиме до Австрії. Їй замало речей, вона хоче використати сповна видозміну фантазій, прорватися в пам’ять, яка ніколи не спить і постійно стоїть на сторожі нашого досвіду, молода жінка заходить до квартири, там нічого не змінилося за двадцять років — пречудова властивість її пам’яті реконструює все до найменшої деталі, правда, ще й додає трішки квітів з її віденської квартири. Сьогодні — знову затишок. На щастя, Погорільника тут більше немає. Вона свідома цього. І вона щаслива. Поливаючи квіти на підвіконні, вона чує якийсь голос, що на вухо нашіптує: «Це прийшов я, це я». Вона схоплюється й розглядає спальню віденської квартири: то прийшов Той, що з м’якими губами, проте й він не може зайти до її помешкання — не має ключів, хай навіть і висять якісь його речі на вішаку, але він не може зайти до хати, проте він таки тут, за вікном — обвиті зеленню стіни іншого будинку, у дворі — спокій, він сидить біля ліжка і гріє руками її ноги. Вона ще встигає подумати, чому саме їй випала доля вічного пошуку симбіозу з чоловіками, якого вона, проте, не знаходить. Вона для себе вирішує просто жити, розуміючи, що в самотності жінки нічого немає страшного. Лячніше проводити життя не з тим чоловіком, думає вона, ніж бути розведеною. Усвідомлена самотність приносить із собою силу духу та емоційну стабільність. Бо раз і назавжди з’ясувавши для себе, що самотність не є клеймом, починаєш дивитися на все з позиції покупця, твоя товарність розвіюється — оточуєш свою квартиру муром неприступності. Випадковий секс починає приносити насолоду, one nite stay — переходить у розряд нормальності, не забираєш кого-небудь до свого ліжка, аби зустрічати з ним ранки, сніданок у твоїй вітальні буде означати для них визнання, поки ще ніхто не снідав з тобою, але на це є свої причини, доступ до твого тіла нарешті відкритий, чого не можна було сказати після похорону Погорільника.

Ураз вона згадує, що найкраща подруга лишилася в пострадянському містечку, але дорога до дому подруги забута, у тої двоє маленьких діточок із галицькими іменами, молода жінка набирає номер мобільного однокласниці та пропонує зустрітися, проте Марічка не має сьогодні часу. Завтра буде пізно, мізкує молода жінка. Завтра може не настати. Або настане в іншій іпостасі, набере інших форм, обросте старими символами по-новому, вона вирішує ще раз глянути на місто, дім культури в радянському стилі — біля нього все ще та сама продавчиня морозива у вафельних стаканчиках, той самий м’ясний магазин з тією самою крамаркою, лівий бік її обличчя — усе ще суцільне синє місиво, років двадцять тому її чоловік на очах у всіх бив сушеною ковбасою, прикрикуючи: «Суко, суко, суко, суко». У неї винуватий погляд, ніби то вона сама розмалювала собі лице, її чоловік, певно, теж, як і більшість тут, — алкоголік. На базарі торговка жуйок з донькою привітною кивають мені, на очах мені проступають ностальгійні сльози, торговка така ж товста, як і колись, і донька її зовсім не виросла, жуйки «Love is…» усе ще мають шалений попит серед дівчаток, проте я, за старою звичкою, купую «Барбі» — я так мрію виграти ляльку, сміюся, розгорнувши, бо всередині саме той фантик, якого не було ні в кого, щоб доклеїти книжечку і виграти ту трикляту омріяну цяцьку, проте нагадую собі, що зараз уже не маю того зошита з наліпками, не розгублююся й іду до відділу іграшок, вибираю собі п’ять ляльок, плачу по сім гривень тридцять копійок за кожну, ціни теж не виросли за останні п’ятнадцять років, — думаю собі, мені подобаються ці ностальгійні прощання, проте із цих місць виростаєш, мов зі старих мешт, бо не вирісши не можеш пройти всіх стадій трансформацій квартири в пострадянському містечку — від острова любові до острова ненависті, а зараз знову до вогнища спокою, тільки виростаючи і змінюючись, по-різному усвідомлювала різні етапи свого минулого, скидала із себе тягар ідеалізації перебраних чужих мрій про гарне дитинство, розвінчувала не тільки своїх батьків, а і їхні міфи, усвідомила, що та чужа ідеалізація всього — лишень непробивний панцир захисного механізму. Звідки, до прикладу, гарне дитинство в людини, у якої мати — колишній гастарбайтер, а батько — єдиний уцілілий із сім’ї після голодомору двадцять другого року в Надволжі? Пережитий голод не витирається з пам’яті, дід мій до останнього дня ховав у ліжку шматки хліба та старанно замотану до кулька халву. Він ніколи не сварив мене, як батьки, проте і його любові я не відчула жодного разу. Тактильного контакту не траплялося і з бабусею. То були двоє холодних людей, як і їхні безбарвні розповіді про минуле, інформацію про яке я так любила витягувати малою: про далеку Німеччину, куди їх гнали, мов стадо, про змій, що для баби були символом уселенського зла. У тридцять восьмому баба з родиною повертали із поля, коли побачили те, чого бачити не мали — десятки змій переповзали дорогу, насвистуючи тільки їм відому пісню, селяни вже знали про наближення війни, жінки почали плакати, чекаючи, доки військо зелених перейде вулицю, не зчинивши куряви, бо курява на дорозі — то теж поганий знак, то чортячі ігри, плакали всі, крім моєї малої баби, я виразно бачу її малою, ще тоді не голодною, стомленою, проте захищеною присутністю батьків і дитячо щасливою, вона тоді навіть не здогадувалася про існування іншого закарпатського села, уже окупованого Гортієвим режимом, там саме збирали сіно моя друга баба зі своєю кузиною. Того разу двоюрідна сестра знову почула дивний небесний спів, стверджувала, що чула його не раз, проте ніхто ніколи не йняв їй віри, а зараз над ними — чисте голубе небо, дівчатка тонуть у жовтих покосах сіна, що його згрібають у копиці, батьки обидвох — майбутні куркулі, а зараз багачі вищого штибу, що все своє добро заробили власними руками, не крали і не обманювали, а тоді, у тридцять восьмому, до Монції знову прийшли небесні ангели, аби заспівати їй небесних пісень, із затаєним болем передчуття неминучої біди.

«Чуєш, Ержіко?» — каже вона до моєї баби, однак та не чує нічого, у неї мутиться в голові: щось не так, — думає вона, — дивні відчуття внизу живота, ангели не перестають співати. «Я знову їх чую», — кричить Монція, з вангогівського жита вибігає її батько, старий зелений калап на голові, вила в руці: «Ти більше ніколи не почуєш цього співу, — каже, — бо ти про нього розповіла присутнім». Не розуміючи такої логіки, Монція починає плакати, за нею починає підвивати Ержіка, засукавши вище колін сукню — її ногами стікає перша кров. Із вінсентівського жита здіймаються чорні птахи, намальовані всього кількома штрихами, такі, мов несправжні, і звідти зелено-коричневою доріжкою біжить розперезана мати, вона ридає, діти замовкають, притишені, Ержіка ще хоче крикнути їй: «Мамо, я помираю», — проте не наважується, голоси в голові Монції замовкають, до речі, вона померла шизофренічкою, у материних руках вимащений мукою фартух, чоловік, завбачивши її, біжить назустріч, на відстані лишень метра від неї падає перед дружиною на коліна, вона опускається до нього, він уже все розуміє, і вона вперше бачить його плач.

— Háború lesz!1— схвильовано схлипує вона.

А він спромагається тільки на тихе:

— Szeretlek…2

Небо починає вкриватися чорними, мов ті птахи, куцими мазками. Його теж надихають картини Вінсента.

 

 

1 Починається війна (угор.).

2 Кохаю тебе (угор.).



Партнери