Електронна бібліотека/Есе

Спорудження залізничної станції (1931)Дебора Фогель
«Акація квітне» (1932)Дебора Фогель
Квіткові з азаліямиДебора Фогель
ПубліцистикаДебора Фогель
Мавка і БерсеркГанна Заворотна
Втеча до морокуІгор Скрипник
Із майбутньої книгиВасиль Кузан
Доторкнутися до кумираЄвген Баль
Азовські сомикиЄвген Баль
Меридіани штурмана БаркаЄвген Баль
З книжки «Глінтвейн дорогою на Говерлу»Василь Карп’юк
Нічні голосиОлег Янченко
Майже елегія. Зі збірки «Елегії острова Патмос»Олег Короташ
Моя Венеція. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Політ над містом. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
"найрідніша цей зачумлений вигуком вірш..." Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Елегія Маяковському. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Блюз біженців. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Елегія зла. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
«– А давайте надамо німому слово, –». Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Денний чай у Лондоні. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
dasein. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Пластика. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Це твоя п’єса, мабуть... Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
творити мовчання. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Сієста. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
ВтечаГанна Заворотна
Постійність пам’ятіІрина Ликович
ЧічкаМихайло Трайста
Поле крові. Іловайськ. Фрагмент роману «Трьохсотлітня Голгофа. Фавор»Катерина Мотрич
КРИГА СТАРОЇ ПЕРЕПРАВИОлег Янченко
Зі збірки «Вірші про все і ніщо» (2017)Петро Гнида
Уривок із роману «Пісня цапів»Олег Андрішко
Завантажити

… у глибинах цієї ночі цвістиме невидимий іній. Автобус робив напівколо та швартувався поблизу останньої із пристаней північно-східного автовокзалу, вздовж якої купчилося трохи людей. Їм треба було вибратися поза місто і кожен із цих людей, ледь заплющуючи очі, бачив посеред раптової чи то сизої чи то червоної імли невигубне цвітіння невидимого царського інею, бачив власну червоно-сизу шкіру, попід якою проповзе невидима голодна стужа, тоді, коли доведеться виходити із автобусу, бачив собачі зграї та вовчі племена повсюдної травневої стужі й знав, що цей холод та ця стужа не пройдуть повз них, як великий кований келих не оминув розіп’ятого бога – ув автобусі загоралося світло, автоматичні двері відчинялися, автобус ковтав людей, їх не було багато, кожен знаходив вільне місце, кожен знаходив свій затишний кут та забивався до нього немов до нори, оманливо відчуваючи, що місто та строкате трохи збочене свято, яке розросталося десь у темному, язичницькому, недоброму серці міста немов пажерливе та голодне вогнище, відпускає кожного з них до земель мороку та до земель травневої стужі. Посвист та сичання пощезлої зими, що звела свої незлічені невидимі гнізда в утробі травневої ночі, потрапляли до затишної нори кожного із останніх людей і кожен з них намагався позбутися невловимого сичання та невловимого свисту, марно заплющуючи очі та марно прикликаючи собі на допомогу кочовий неспокійний сон – перший холод вже проповз у кожного із них попід шкірою, лишаючи сині плями на руках та на обличчі. Собака та вовк приходили до кожного. Водій не збирався чекати на тих, що запізнилися. Це був останній автобус. Він знімався з якоря тихо та майже приспано і тому кожному із останніх людей, які вже встигли відігрітися у своїх невидимих норах, попервах здавалося, що вони лишилися на місці і що це одноповерховий та засліплений автовокзал, що приховував у собі обіцянки та таємниці усіх річок, млинів, вовчих ям, гребель та цвинтарів північного сходу зривався з місця і, задихаючись, йшов на зліт. Він оголював свої нутрощі – темні зали та прямокутні камери білетних кас, посеред яких спалахувала та згасала смарагдова колюча лампочка, немовби кажучи зайвий раз, що людей ув автобусі позбавлено права лишитися на язичницькому строкатому святі головного міста. Лампочка казала, що її смертельно поранено, що згасає сонце і що насувається ніч і що вони, люди, які бачать її посеред темної замурованої будівлі, відпливають до глибин голодної ночі, що вже народжується. Автобус поволі відходив, нагадуючи хлопця, який впав до колодязя і наразі вибирається із цієї довершеної пастки, впираючись спиною та ногами до мокрих та слизьких стін, старе розбещене місто темною нехрещеною водою лишалося десь унизу, угорі розквітав перший зоряний узор, холодний та чистий узор і тому, кривавлячи спину та лікті, автобус йшов на зоряне світло. Із молодої, майже кромішньої пітьми неквапно випливало декілька зупинок, на яких вже не було нікого – хіба що непосидючі тіні старих ліхтарів та тіні високих худорлявих сосон, що рипіли у ярому мороці, креслили чорні та жовтогарячі гостроребрі письмена на землі. Лише на одній із зупинок вистигали й сварились хлопець та дівчина. Вони були смугляві та золотоокі, сонце встигло наскрізь пропекти їхні міцні селянські тіла, сонце поселилося у їхніх широких бичачих кістках, але народжувалася ніч, і сонце повільно вистигало у їхніх кістках та м’язах, хлопець питав у водія, питав тією скаліченою мовою, якою говорять на межі міста та розбійного передмістя, питав − куди йде автобус. Водій відповідав, жирно розбавляючи свою відповідь матюччям. Хлопець зникав, його вилицювате обличчя згасало у світлі автобусних ламп й за мить загоралося попід ліхтарем на зупинці. Місцевість куди йшов автобус багато із людей передмістя називали одним коротким словом-недомірком: «Там». Дівчина роздратовано питала хлопця куди йде автобус й вже крізь двері, що зачинялися, людям було чутно слова хлопця – «Про що ти говориш?». Там неможливо знайти ночівлі. Там немає де притулитися. Про що ти говориш? − вже зачиняються усі ворота та усі двері придорожніх хуторів, вже собак спускають з ланцюга на північному та південному боці холодної ріки, повітря повниться гарчанням злих собак поблизу мостів та понад тими протоками, куди можна пройти лише під водою, лише перетворившись на кочового мешканця вод, якого вбивають світле повітря та чорне сонце, увесь окіл повниться хрипким та чавунним гуркотінням міріадів воріт, міріадів дверей, що зачиняються, людина передмість ховається до своєї кріпкої шкаралупи аби перебути там солону колючу ніч. Про що ти говориш? У глибинах цієї ночі цвістиме іній. Посеред цієї ночі прокинеться білоголова панська зима, що знаходить вдень пристановище своє попід землею та попід водою. На кожному хуторі є підземний притулок її. У кожному колодязі є підводний притулок її, звідки навіть вдень видно зорі. Крізь передмістя автобус проходив бічними одноповерховими вулицями, немовби ховаючись, немовби поспішаючи остаточно вибратися із колодязя та опинитися на волі, там де більше хмар та більше зоряниць. Там не буде ліхтарів. Там не буде зупинок. Автобус перетвориться на самотній острів світла, на останній фургон світла, що йде крізь темряву й останнім людям буде ще тепліше та ще затишніше у їхніх норах. Але між передмістям та тією частиною юної ночі, у якій вже не буде жодного освітлення, окрім зоряниць та автобусних ламп, автобус проходив найвіддаленішу геттоподібну частину передмістя, яку було відкраяно від решти містечка мостом понад глибокими темними ярами та залізницею – автобус переходив міст, не бажаючи дивитися на залізничний вокзал, він не зупиняючись проходив крізь найнебезпечнішу частину небезпечного передмістя. Тут часто вбивали тих, кого вважали чужинцями. Чужинцями були і люди із інших районів містечка і мешканці великого ситого міста і мешканці тих селищ, що починалися там, де уривалося містечко. Тут було багато вигрібних ям. Тут не було каналізації. Тут можна було побачити машини, що займалися викачкою вигрібних ям. Тут важкий підлий сморід проїдав наскрізь повітря. Останні люди полишали свої невидимі нори й один із них, старий чоловік, років п’ятдесяти, обличчя якого постійно змінювалося у мерехтінні останніх ліхтарів, нагадуючи різних дрібних звірів, що крадуть збіжжя, казав своєму сусідові, який міг би бути його онуком – «дивися, ото воно…ота проклята хата». Сусід, хлопець років сімнадцяти, надто блідий та надто кощавий як на хуторянина, також вибирався зі своєї нори і дивився у той бік, куди показував старець із головою зайця. Там, зі швидкістю кулі, проносився твердий темноверхий будинок, у якому дихала та клубочилась жирна незалюднена пітьма. «Ото там все й було» − казав старець міняючи голову зайця на голову ховраха. Починалися останні ліхтарі містечка. Хлопець перелякано та водночас захоплено хитав головою, яка геть не була подібною до голови пронирливого звіра. Його переляк був не удаваним. У чорному будинку господарі, вбивали тих людей, яким оманливо хотіли продати його. Мати та син. Приземкуваті міщани без шиї. Здається, що кругла голова у них обох росла прямо з тулуба. Вбивав син. Вбивав сокирою. Він рубив людей так, як рублять колоди. Він бив сокирою зі заду, із хрустом проламуючи кістки черепа або ж з одного удару відсікаючи голову. Вбивав тоді, коли його мати, вже домовившись про ціну, перераховувала гроші. Розчленованих мертвих людей вони ховали у вигрібній ямі. Старий чоловік із заячою головою знав надто багато про це. Син солив сокиру перед тим як вбивати. Деяким людям відрубували ще й руки, аби годувати свого собаку. Старий чоловік заглиблювався по самі лікті у цю історію, плямуючи себе кров’ю тих людей, яких вбивали та тим лайном, у якому їх топили, чи то згадуючи, чи то вигадуючи все нові та нові подробиці її, хоча самого будинку вже не було поруч. Автобус залишав містечко й, нагадуючи досвідченого пірнальника, зникав із головою у пітьмах, набираючи якомога більше до легень повітря та світла. Наступний ліхтар був вже на одній із хуторянських зупинок, і на ній люди починали залишати автобус. Попереду було ще кілька зупинок попід поодинокими вовчеголовими ліхтарями і з кожною зупинкою людей ув автобусі невідворотно меншало. Лишалося їхнє приречене тепло, лишалися обезголовлені та кастровані уривки їхніх фраз, лишався гіркий мускус їхніх прокурених дихань та сизо-білі спалахи їхніх важких бикоподібним голів та щокатих квадратних облич. Солона безпритульність, холодний морок та нічне сонце, яке щойно-щойно розквітло понад світом, забирали до себе тих людей, що встигли на останній автобус, нічне сонце ще не набралося сил й лише перші подихи, перші глашатаї великого місяцевого потопу немов плоти, що самі по собі, без плотогонів рушили наосліп до чорториїв великої ночі, марно намацуючи мілину, йшли понад землею, люди полишали п’ятикутник тусклого електричного світла попід черговим вовчеголовим ліхтарем та відразу ж перетворювалися на забавку та на здобич для темряви, лише у деяких із них були ліхтарі, за допомогою яких вони намагалися відібрати у темряви шляхопровідні фрагменти кривобоких стежин та чужих огорож, аби якомога швидше дістатися до своїх домівок, крижаний та колючий дощ вже вийшов із глибокої темної землі та з’їв нечисленні рештки, того жару, яке лишило по собі древнє та забуте сонце, їм допомагали уламки місяцевих плотів, химерний та тусклий флот пролітав десь погорі, розкидаючи скупі пригорщі недовгих галявин світла свого й люди розуміли, що переплут, що місцевий дрібний біс, якого поховали ще восени і якого так добре приспав сивий млинарський іній, прокинувся із першою спекою та почав водити їх колами, адже вони бачили вже при світлі місяця, що вони зайшли у геть інший бік від дому й хтось із них казав, що треба розпалити грубу, адже ніч дуже холодна і надто багато дощів виходить із землі, кусаючи людей за ноги. Останньою зупинкою перед глибокою водою та переправою було колишнє містечко, яке свого часу встигло здрібніти та виродитися до рівня села, але все одно померле та забуте містечко вперто ховалося у ньому мов диявол, що вселився у людське тіло та вперто вилазило за першої-ліпшої нагоди крізь хуторську шкаралупу, воно було дуже великим й автобус надто довго йшов крізь одноповерхові лабіринти його, обпікаючи світлом своїх фар тверді високі стіни та нескінченні гаї потойбіч тих стін й у кожному із гаїв прибувало місяцевого світла, немов хтось розпалював притишене багаття посеред почорнілих дерев. Тут виходили майже всі люди, що встигли на останній автобус – попереду був міст понад глибокою холодною рікою та інша земля, що починалася там, де закінчувався міст. Автобус зупинявся перед в’їздом на міст, голомозий вилицюватий водій та хтось із останніх пасажирів виходили курити й лише потім автобус переходив через міст, мимоволі прислухаючись до прихованих та снодійних шепотів стрімкої голодної води у пітьмах. Так було заведено. За мостом мешкали трохи інакші люди, вони були кощавішими та вищими на зріст, за рікою були глибшими колодязі, за рікою інші зорі сходили у чорних ручаях та у чорних колодязях, за рікою там, де автобус закінчував свою мандрівку, у сизій та димучій млі починалися звідси невидимі, але високі пагорби, за рікою містечка немов гнізда тулилися на схилах порожнистих горбів, або густими вівчарськими шапками вкривали їхні верховини, кощавий хлопець мав би виходити тут, на нього чекали десь у білому дворі, у білій оселі за рікою, але старий чоловік, який вийшов палити разом із водієм помітив, що хлопець, що сидів поруч із ним, вже зник. « Дивно» − сказав він водієві – « чому малий вийшов тут? Йому ж треба за ріку». Водій нічого не сказав. Він знав, що трохи південніше у воді ховається старий брід, яким переганяють коней, можливо, хлопчина вирішив перейти річку вбрід, там подекуди води по пояс, річкові біси кружляють довкола, вони є холодними на дотик, вони можуть забрати із собою на глибину, у них синя шкіра, вони є голомозими та німими, їм позашивано роти, у них криваві кола та хрести проступають на щоках та на лобі. Але хлопець не шукав броду, він заснув, слухаючи старого чоловіка десь поміж двох безгомінних містечок й посеред його неспокійного прохолодного сну до нього постукали й сказали, що йому не варто йти водою. Уві сні до нього прийшли ті, хто міг би зустріти його посеред ріки та забрати його на глибину, їхні роти було позашивано, але він почув уві сні їхні голоси. Він не прокинувся на одному із тих дрібних хуторів, що спливали із мороку поміж двох містечок, там темрява бавилися із людьми, там крижаний підземний дощ кусав людей за ноги, він слухав, що говорили йому сині люди, яким зашили роти, він бачив криваві пентаграми на їхніх лобах, вони казали йому, що він має стати плотогоном, вони казали йому, коли й де він має вийти із автобусу, вони казали йому, що він має дійти до першого дерева, що росте на околиці пралісу, вочевидь, то був старий клен, тут уривалося містечко й починався праліс, він мав, обдираючи до крові коліна та лікті, підійматися вгору, по майже рівному стовбуру, підійматися до самого верховіття, де повітря світлішало та вистигало, сповнюючись крихітними золотавими пригорщами світляків – на нього чекали, там було кілька людей, у яких не було голів або ж не було рук, він зрозумів, що це ті люди яких було вбито та розчленовано у проклятому будинку на околиці першого із містечок, у деяких із них (у тих, кому не відрубали голів) він побачив на шиях срібні дзвіночки, до нього ніхто не обізвався, але його прихід, також, нікого не здивував та нікого не збентежив. Він намагався триматися за гілля, але невдовзі зрозумів, що це йому вже не потрібно і що він може висіти у повітрі – так люди у річках та озерах висять понад глибиною, не тонучи та не захлинаючись. Він подивився униз й побачив, що між землею та кроною старого клена проступає із мороку та сяє невловне летюче море – він побачив як старий клен й мертві люди на ньому відбуваються у цій золотаво-смарагдовій димучій імлі, в обезголовлених людей з’являлися голови, але то були не людські голови, люди довкола нього мали вовчі та яструбині голови. «Зачекай» − сказав йому один із цих вовків – « зачекай, вже скоро». Він не перепитував. Він побачив як понад гіллям, у чорному повітрі, з’явилися яскраві незрячі спалахи − немов вони стояли на станції підземки й до них наближався суремний ревучий поїзд. Вони відчули глибокий та невитравний холод небесного тунелю – сяючий та мовчазний, не дерев’яний плот невагомого місяцевого світла пропливав над ними й вони, відштовхуючи один одного ліктями, кинулися стрімголов вгору, намагаючись наздогнати цей химерний корабель, що будь-якої хвилини міг розчинитися у повітрі. Чоловік із вовчою головою, якого вбили одним із перших, був поруч і хлопець запитав його, що буде якщо вони не зуміють схопити місячне світло. «Ми будемо бігти за ним усю ніч» − сказав він, і з його пащеки проступила кров. – «Але ніч ніколи не скінчиться, ми будемо бігти завжди». Хлопець не дослухав його. Він вже знав, що їм ніколи не вийти за межі цієї ночі…


Партнери