Завантажити

сину, хоч трохи! Завтра тобi тяжкий день буде; зберися з силою. Бачиш, i я, вже менi бiльш її жалко, та й я таки трохи задрiмав, щоб хоч мало головi легш було.
- Вам її бiльш жаль? - каже Василь. - Та як се можна i подумати? Я її любив у сто раз бiльш, чим ви!
- Вже сього не можна розiбрати: ти кажеш, що ти бiльш, а я знаю, що я її отець, стар чоловiк, i вже в мене дочки не буде; а ти собi, як захочеш, дiвку й завтра знайдеш...
- Тату, тату! - жалiбно сказав Василь. - і вам не грiх так говорити... i у яку пору i у якiм мiсцi?...
Далi подививсь на нього з грозою iспiдлiб'я та й став, неначе не у своєму умi, сам собi розговорювати:
"Їх правда... скоро посватаюсь... та й оженюсь... зiйдетесь на весiлля... та не зовiть попа... а може... а може... дарма!.."
Слухавши такiї його речi, Наум дуже злякавсь, бо думав, чи нема у нього помислу, щоб - нехай бог боронить - самому собi смерть заподiять; став його розважати i розказувати, який се смертельний грiх, щоб проти божої волi смертi ськати, i що такая душа непрощена вiд бога у вiки вiчнiї; далi став його навчати, щоб моливсь богу i щоб положивсь на милость його... i багато дечого йому доброго говорив, бо був дуже розумний, хоч i письма не вчився, а у беседi частiсiнько i пiп не знав, що проти нього говорити, а дяк так i не схвачувався з ним.
Василь на усi його речi стояв мовчки, часом усмiхнеться, то насупиться, то забормоче: "Молиться? Молiтесь ви". А сам, видно, своє думав. Наум же, говоривши йому довго, подумав: "Що йому тепер товкувати? Вiн i себе не тямить. Нехай на слободi приймусь за нього i розтолкую йому, щоб часом його душа не пропала".
Як обвиднiло трохи надворi, зараз зiбралися нужнi люди у двiр до Наума; розложили середу двора вогонь; жiнки стали поратись, поприставляли казанки та горшки i варять борщi, локшину, квасок, печене кришать шматками, а там кутю у миски накладають та ситою розводять, горiлку по пляшкам розливають, щоб частувати, ложки перемивають, миски лагодять, дошки кладуть i усе готують як треба, щоб i людям пообiдати, i старцiв божих нагодувати.
Став день, задзвонили у старший дзвiн повагом, звичайно, як на збiр. Господи! Як повалить народ - так видимо-невидимо! Що свої селяни, а то iз города понаходило i понаїжджало; та були-таки й пани, щоб подивитись, як по старовинi, що вже тепер виводиться з моди, будуть дiвку ховати.
Як передзвонили на збiр, ось i несуть вiд церкви святий хрест i корогви, за ними мари, а там iдуть аж три попи i четвертий диякон, та усе у чорних ризах, а дякiв - так з десятка два. А за народом так насилу протовпились до хати.
Наум, побачивши, що вже усе готово, став одбирати людей: кого дружком, кого у пiддружi, кого у старости, жiнок у свашки, i усе по двоє, дiвочку у свiтилки, парубкiв аж дванадцять у бояри, а молодого не треба було вибирати, бо Василь, її посватаний жених, був тутечки. От як вiдiбрав усiх, та й став їм кланялися i просити:
- Люди добрi, сусiди любезнiї! Панове старики, жiночки-паньматки, i ви, парубоцтво чесне, i ти, дiвча молоденьке! Не зогнушайтесь послухати мене, старого, батька нещасного! (А сам так i рида). Не привiв мене бог - воля його свята! - замiж дочки вiддати i з вами, приятелями, хлiба-солi роздiлити i повеселитись, а сподобив мене, грiшного, вiддати йому одну-однiсiньку дочечку, чисту i непорочну, як голуба бiлого. Збираюсь тепер поховати її дiвуваннячко, як закон велить i як її слава заслужила. Потрудiтесь пiти за нею у почотi, проводiте її дiвування на вiчную жизнь, не у нову хату i не до милого мужа, а у сиру землю i у темну домовину! Потiште своїм послухнянством i мене, старика, батька скорбящого, що свою утробу...
Та хотiв поклонитись, та аж впав до землi i гiрко-гiрко заплакав, а увесь народ за ним.
Далi, уставши i вiддохнувши, каже:
- А де стара мати? Нехай роздає подарки сватам та поїзд знаряджа.
От покликали Настю, а замiсть її поставили другу жiнку, щоб голосила над покiйною та приговорювала, до якого часу треба.
Не сама вийшла Настя, а вивели її до почоту, бо вже зовсiм нездужала. За нею винесли хлопцi скриню з подарками i вiдчинили. От Настя зараз покликала до себе дiвчат та й каже:
- Не порадувалася моя душа, щоб побачити, як моя мила Марусенька, по вулоньцi ходячи, та збирала б вас у дружечки на радiсть свою; а привiв мене господь самiй у старостi, гiркими слiзоньками обливаючись, просити, щоб ви проводили її дiвуваннячко до темної ями. Не вдалося менi чути ваших весiльних пiсеньок до моєї Марусi, а замiсть того побачу вашi слiзоньки, що зо мною проливатимете, як заспiвають їй вiчную пам'ять; не погнiвайтеся, що замiсть весiльних медяничкiв або коровайних шишечок дає вам мати, нещасная, горкая, дає восковi свiчечки. Засвiтiте їх, проводiте мою Марусечку i вiдайте: як горять вашi свiчечки, так горить моє серденько вiд журби великої, ховаючи одним одну дочечку, утiху мою... а сама зостаюся при старостi, як билиночка у полi i слiзоньками

читати