Завантажити

гонить, так тогдi i розтолкуємось, а тепер - нiколи. - Та й пiшов тихою ступою додому.
На те дивлячись, i козацтво рушило: хто у шинок, хто у солому пiсля такої муштри спочивати; а iншi мотнулись на вгороди дiвчат полохати...


 
III


 
Смутний i невеселий сидiв собi на лавцi, та вже не в свiтлицi, а у великiй хатi, конотопський пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, вернувшись пiсля огляду козацької сотнi. До того лиха, що йому учора Йоси-повна Олена, панна хорунжiвна, пiднесла, мов тертої пiд нiс кабаки, печеного гарбузця; що вiн пiсля учорашнього дня ще не пив, не їв, а тут ще не виспався; що треба йому збиратися с своєю сотнею у поход, аж у самiсiнький Чернiгов; та я ж кажу, пiсля такої бiди ще й нове лихо зiклалося йому, що розсердив свого сотенного пана писаря Прокопа Ригоровича Пiстряка, а розсердившись, вже вiн не буде нiякої поради давати, як начальство пришле об чiм лепорт чи як там його; тогдi що чинити? От з такою бiдою як йому не бути смутному i невеселому? Еге! Сидить собi, сердека, у великiй хатi на лавi, кiнцi стола, голову понурив аж трохи чи не до колiн! Сидить же вiн вже не час i не два... аж ось iз кiмнати i обiзвалась до нього наньмичка:
- Чого-бо ви, паниченьку, сумуєте i сидите мовчки? Чи не пора вже лагодити обiдати?
- Не хочу! - сказав Уласович, та й здихнув тяжко та важко на всю хату, i пiдпер голову рукою.
От наньмичка, погодивши, i вийшла з кiмнати та, дивлячись на нього веселенько, як тая ясочка, i каже:
- Або, може, ви вже пообiдали, так, може, або ськатись хочете... абощо?
- Не хочу! - один одвiт дає Уласович i не дивитьня на неї.
Посупившись, вернулась наньмичка у кiмнату та й сiла у куток, ворчачи: "Отто вже, мабуть, був у попа та, мабуть, там i обiдав; бо вже тi попiвни, хоч до кого, так пiдiб'ються". I усе, сидячи собi, знай коренила попiвен.
А Микита Уласович знай собi сидить i дума про своє. Аж ось... рип!.. хтось увiйшов у хату... Пан сотник зирк!.. аж то ввiйшов не хто, як наш Ригорович. Мабуть, вiдсердився? Нi, вiн не вiдсердився, а прийшов з хитрощами до пана Микити; ось слухайте, що тут буде... От, увiйшовши, та мовчки i став бiля дверей.
Не зрадувався ж i пан Уласович, як вздрiв щирого свого приятеля, а пуще тим, що думав собi: "От теперечки вже вiн не сердиться i дасть менi пораду у моїй бiдi". Так Ригорович-бо не туди гне: як став бiля дверей та i став, i мовчить собi, i нi пари з уст не пустить.
- Що скажеш, Ригоровичу? - питав писаря пан сотник, а той йому одвiт дає, не сходячи з мiсця:
- А що повелите, пане сотнику?
- Та ну собi у болото з своїм сотничеством! Хiба не знаєш моєї натури? Перед козаками так я сотник, а ти писар; а коли ми удвох у хатi, так ми собi брати. Сiдай же, будемо обiдати, - так казав Уласович.
- Дякую! Я вже обiдав. - Та й кивнув головою Ри-горович, сеє кажучи.
- Отто вже й бреше! - каже сотник. - Так сiдай-таки, я обiдатиму, а ти пий дулiвку; що за мудра, торiшня, ще тiльки на сiм тижнi почали, так там така, що i п'єш - i хочеться.
- Iзпих тресугубую чашу бiдствiй, - сказав, здих- нувши, писар, - i вже не могу вмiстити болiє суєтливої дулiвки, де не когда обрящеться во устах моїх яко полинь.
- Та що бо ви, пане писарю, - став до нього сотник люб'язно говорити, - якого чорта i досi на мене адом дишете? За вiщо i про вiщо? I сам старий циган не розбере.
- Не лiпо єсть, пане сотнику, совокупляти фарао-ницькоє всевоїнство з нами, правовiрними. Тут i без цигана можна возгребiє сотворити. Єгда поднесоша менi тресугуботреклятую пинхву, убо что єсм пiсля сього? Аки конь і меск! Тьфу! паче i обаче!
- Та яка ж там, пане писарю, пинхва! От тiльки що ти не второпав тiєї проклятої хворостини...
- Да погибнеть она з шумом в пещi огнепалящiй! А вам було, пане сотнику, дивлячись на моє глумленiє, мовчанiє учинити i не при громадi, аки лев рикающе, вознепщевати на м'я, но особ мене появше, повiдати було менi iстину, да не возсмiються надо мною нашi козаки i рекуть нинi: "Писар наш суть дурень, не вмiв розiбрати, що хворостина суть удобосокрушаємая". Адже я вам добре ще в свiтлицi повiдав: п'ян бих i не iзтрезвихся єще во оноє урем'я; i аще руцi мої дрожаша, аки древесно листвiє, то якова бисть глава зо всiми помишленiї? Бисть як треволненноє море. Того для подобало було вам, пане сотнику, всп'ять зря, покрити прегрiшення брата вашого; сирiч устами ко вуху повiдати йому, а не во все козацькоє услишанiє.
- Отже, твоя правда, Ригоровичу; тепер я i сам бачу, що воно так є, - казав наш Уласович. А се було завсегда так: що що Пiстряк не здума, що не скаже, то вже пан сотник мерщiй i каже: "Так, так воно є". От як i тепер пiдтакнув i, дивлячись йому в вiчi, побачив, що се Ригоровичу - як по губам вареником з маслом; от i став смiлiш з ним розговорювати i зашучувати, i каже: - Сiдай же, приятелю; якого-бо ти чорта там бiля порога маячиш, як той цуцик на вiрьовцi? Iди ж, iди; сiдай бiля мене; я буду

читати