Завантажити

А не вийде того, що в японську?
— Ні! Не вийде! У нас — техніка, авіація, флот. Ми — наймогутніша країна світу.
— Ну що ж, ребяточки, побалакали трохи — пора додому, — обізвався в перший раз за вечір Бовдюг. — Федот з дороги, йому відпочити треба, а Кузя до ранку не переслухаєш.
Коли вийшли за ворота, Бовдюг сказав Кузові:
— Ти догавкаєшся! Ну на якого чортового батька ти в політику лізеш? Спитав, почому сало на базарі, — і сиди нишком. Так ні! Йому поясни, куди хліб дівається, чого матерії не вистачає. Яке твоє діло?
— Інтересно. Бож-же ж мій, як інтересно! Подивився у вікно — і то скільки видно! А як поїздити та з розумними людьми поговорити. Скільки ж тоді в моїй голові розуму прибавиться?
— А навіщо він тобі здався, той розум? Дурнішому легше на світі жити.
— Е, це вже ти не говори! Не говори! Чоловік на те й родився, щоб весь вік, скільки живе, розуму вчитися. Оце є в мене ще трохи тютюну в кисеті, прийду додому, куритиму та все над людським життям міркуватиму.
Після того як дядьки розійшлися, ні Федот, ні Йонька спати не лягли, а засвітили каганець і пішли в комору.
— Я тут привіз тобі дещо, — загадково зашепотів Федот і розв'язав великий важкий мішок. — Маю на складі хлопців знайомих, от і удружили, спасибі їм.
Чорний згорток шкіри тьмяно блиснув у нього в руках, потім він витяг кілька пар червоноармійської білизни, два відрізи на шинелю, три пари нових галіфе, білу байку на онучі.
— Боже мій, скільки добра! — жадібно засвітив очима Йонька. — Не бійся. Усе буде в цілості. Ніде ані шматини не потеряю.
— А що скажу вам, тату, — Федот помовчав, прислухаючись, чи ніхто не притаївся під дверима, — що в світі тепер неспокійно, так що все може бути. Ви про це (він показав на мішки) нікому не говоріть. Нашийте всім чобіт. Дайте й Гавриловим діткам. І Тимкові пошийте. Він уже парубок.
— Тимкові не дам і шкуратка. — Верхня губа в старого сердито сіпнулася. — Зобижає мене.
І Йонька довго та жалісно розповідав Федотові про те, як «отой баришник» трохи голови йому не зрубав лопатою.
На другий день снідали багато, по-сімейному. Федот із Юлею сиділи на покуті, мати їм прослала новий вишитий рушник на коліна, щоб сметана не капнула на святешний одяг. Всі сиділи щасливі, урочисті. Навіть Йонька ретельно вимив милом руки і зодяг чисту сорочку. Гаврило, червоний, як перець, сяючий і добродушний, все посміхався, точно так, як мати, і не знав, куди подіти свої здоровенні мозолисті руки, на які з острахом поглядала Юля. Гаврило сидів якраз проти неї і гостинно припрошував:
— Може, вам сметанки підлити чи вергуна подати? І коли він повертався своєю громіздкою фігурою за тим вергуном чи за сметаною, то із столу обов'язково що-небудь падало: або ложка, або шматочок хліба, або обсмоктана куряча кісточка.
— Сиди вже. Без тебе подам, — удавано сердилася мати, насмішкувато підбираючи губи, а в душі безмежно радіючи, що нарешті всі зібралися до одного стола, як хороша родина, і говорять собі мирно та любенько. Як господиня й мати, що всьому дає раду та совіт, вона за стіл не сідала, а плавала, як лебедиця, то в хатину, то в комору та все подавала страви на стіл, що їх не було куди й ставити. На Уляні рясна спідниця в горошок, кофточка синя, хустина біла, як сніг, а з-під неї лице рум'яне, як у дівчини. Випила ж ту чарку горілки з дітьми, так таке, що хоч під щоку берися, тільки що ото зморшки під очима та волосся з сивиною, але то кат його бери! Тепла хвиля підмиває серце матері, як вода калину, щасливою сльозою очі криються: усіх же вигодувала та виняньчила та й до розуму довела. Слава богу, всі живі і здорові, то як же не взятися за щоку та не кигикнути ташанською чайкою: «Сини ж мої, соколята, тільки ж вами я й багата!..» Уже б вона й заспівала, та невістки соромиться. Скаже — здуріла мати на старість.
Йонька сидить з краю стола і коли набирає в ложку сметани, то витріщає очі, ніби скарбу шукає, їсть він, голосно чавкаючи, обляпуючи білими каплями бороду й вуса.
— Ти б окуратніше, старий...
— А що? — озирається він на всі боки.
— Сметана он по бороді тече.
— Бач, що придумали з жиру, бісові діти! — тяжко сапав він, глипаючи то на одного, то на другого почервонілими очима.
— Попадешся ти мені іншим разом, чахотка чортова! — погрожував ізнадвору Тимко, мацаючи рукою розбите вухо, з якого тоненьким струмочком текла кров.
— Ну-ну, ти добалакаєшся! — витріщився Гаврило і, взявши за плечі, виштовхнув брата ще далі.
Тимко постояв посеред двору, оглядаючи, що сталося з ним після бійки. Виявилося, що на сорочці гудзиків як не бувало і від плеча аж до ліктя розпанаханий рукав. «Нічого, я колись тобі все згадаю», — погрозив він на вікна і пішов городом у яр. Там було тихо і мирно. Від глиняних стін віяло вологою, дзюркотів потік із чистою джерельною водою. Тимко підійшов до нього, вмив лице і довго мочив водою розбите вухо, що сочилося кров'ю і палало, як жар, потім сів під кущем дикого терну. «Я тобі покажу, —

читати