Завантажити

дорожню кофточку, зав'язала косинкою голову. В тугу смуглу спину безжалісно врізалися бретельки ліфчика. Тимко лив їй воду в рожеві ківшики долонь. Юля безсоромно розглядала його своїми млосними, ледь прищуленими очима.
— Брюнет. Жагучий брюнет, і зовсім не схожий на Федота.
Тимко з кухлем у руках переступав із ноги на ногу, крадькома обзирав її красиву, сильну, гнучку спину. «Іч, вигулялася на казьонних харчах. Сименталка».
Юля витерла м'яким рушничком груди, шию, спину, кокетливо ляснула мокрою долонею (від неї запахло милом) Тимка по щоці, заграла бровами:
— У твоїх очах є щось демонічне і привабливе для жінок.
Тимко залився фарбою, опустив очі.
— У тебе є в селі симпатія?
— Ні, немає.
— Чому?
— Дівчата не хочуть любити.
— Яка трагедія! — співчутливо вигукнула Юля. — Фед! Принеси мені гребінець і пудру. Та, гляди, не розсип по дорозі.
«Радуйся, нене, дістала поміч на старість», — глузливо зітхнув Тимко.
Доки гості вмивалися, Гаврило з Йонькою натягли півкомори мішків та чемоданів. Йонька хазяйськи промацував їх пальцями, намагаючись зарані відгадати, що в них є.
Після вечері в хату нашевкалось повно односельчан. Їм піднесли по чарці, вони відразу повеселішали і всі до одного поскручували цигарки.
— Оце ж накадите повну хату, — забідкалася Уляна. — Тут від свого курія ніяк не видихаємо, так ще й від вас нюхай.
Дядьки погупали чобітьми на поріг і потягли за собою цілий чувал диму.
Федот, вмитий, чистий, виголений, в одній натіль ній сорочці, галіфе та шльопанцях на босу ногу, теж пішов за ними, але в сінях Йонька притримав його за рукав і заставив зодягти військову форму.
— Вона мені і так набридла, тату, — опинався Федот.
— А я тобі кажу: надінь. Хай усі бачать, що ти в мене червоний командир, а не яка-небудь заплішка.
Федот у думці схвалив бажання старого. «Що ж, зодягну. У селі не так-то вже й рясно таких, як я». Федот пішов у хату, зодяг гімнастьорку, портупею, зробився зграбніший і статечніший. «Діждався честі, — радів Йонька, не зводячи із сина очей, —он скільки людей за розумним словом привалило. Ждуть, як колись архієрея ждали».
При появі Федота дядьки стихли і чемненько розсілися попід стіною.
— Бож-же ж мій, бож-же ж мій, як ідуть года! — журливо почав Кузь, що прителіпався сюди найпершим і вже встиг покуштувати дорогих Федотових цигарок. — Як здумаю, який ти маленький був, так наче це діялося вчора, а як подивлюся, що ти вже червоний командир, то, либонь, і не вчора, а таки давненько. Аж не віриться. Ти дай мені, синок, закурити, бо розговор буде довгий. Зроду таких не курив, — щиро призначся Кузь, пожадливо затягуючись запашним димком. — Райський запах! Колись баба Улита, ота, Йосипе, що на Афон ходила, приносила із святої гори якогось зілля, так давала й нам, дітям, понюхати. Так чисто отаким пахло, як оця цигарка. Який сорт. Ах, який сорт!
— Ти цілий вік один сорт куриш — чужі, — обізвався Латочка.
— Хай порозкошує чоловік, — заступився за Кузя Йонька. — Бо таких цигарок сюди, звичайно, не привозять. Це їм такі на командирський пайок дають.
— Ну, грець з ним, — перебив його Кузь. — Так про що ж будемо з тобою говорити? Прибув, значить, у рідну сторонку? Воно, брат, де ворон не літає, а на рідну сторону вертає. Я коли повернувся із заробітків у тисяча дев'ятсот тринадцятому році, то зупинився на Веевій горі і аж заплакав... Ну, а ти ж де побував? Що повидав?
— Я більше по городах. Потому — служба у мене така.
— Так. Так. А скажи, як воно по містах із матерією? У нас — лихо. Скоро доходимося до того, що й грішного тіла нічим буде прикрити.
— Там аби гроші. Все є.
— Ну, а продукти? Масло, хліб, сахар?
— Для цього є спеціальні магазини — гастрономи. Іди і купуй, що хочеш і скільки хочеш.
— Правда, правда. Я теж оце недавно був у Полтаві, так теж усе є, що треба. От тільки соди і чобіт немає. А щоб косу добру купити, то, мабуть, і до самого Одесу дійшов би і то не купив би такої, як треба. Коли ж воно в нас отой достаток буде?
— Буде все, тільки не відразу. Зараз у нас весь упор на важку індустрію, бо вона всьому голова. Будуть у нас машини — буде й матерія. Руками її для всіх не наробиш. Партія обіцяв, що в кінці цієї п'ятирічки всього буде доволі, а вже що наша партія скаже — то закон. В тім її і велич, що вона бачить далеко вперед.
— Це правда. Але ти мені скажи, куди воно хліб дівається? Чого воно в містах такі за ним черги великі?
— Держава робить запас. Навколо нас вороги. На випадок чого — нам надіятися ні на кого, крім на самих себе.
— А я чув, що германцев! його везуть цілими ешелонами.
— Ми люди військові. Нам це невідомо. Я тільки знаю одне, що з Німеччиною у нас найближчим часом нічого поганого не буде. Ми з нею маємо угоду про ненапад.
— Ох, не вір тим германам! То — собаки потайні. Вкусить — і зуби заховає.
— Ми цього не боїмося. А коли хто зачепить, будемо бити ворога на його ж території.
—

читати