Завантажити

рішуче вимагав відповіді на питання, які він ставив, і через кожні півгодини, потираючи руки, вигукував: «Ах, боже ж мій, коли б то я все знав на світі?» — і тут же, повернувшись до кого-небудь, канючив тютюну на цигарку. Це його старцювання набридло всім, але до нього уже так звикли, що коли б Кузь був серед людей і не просив закурити, то на нього б дивилися як на новоявлене чудо. Сергій же як молодий господар, в обов'язок якого входило турбуватися за своїх гостей, не обійшов своєю увагою і Кузя: у своїх далеких родичів по материній лінії дістав кулик тютюнового бадилля, змішав його із сухим потертим листям та й поставив в коритчатку біля дверей. Кузь аж ахнув, побачивши таку розкіш. Поглинав багатство очима та все примовляв: «Бож-же ж мій, які добрі люди є на світі!» Цілий вечір він просидів навпочіпки біля коритечка, раз по раз, перехнябивши голову, зазирав у нього, як сорока в кістку, чманів від курива. Санька не любила Кузя і часто, простягши руку, перекривляла перед людьми, як він просить тютюну. Тоді Кузь дивився на неї, як на заморського артиста, і кивав головою: «Понімаю, понімаю», аніскілечки не гніваючись, і додавав при тому: «Ви знаєте, якби оцій жінці дав бог річ, так і мертвого передражнювала б».
Коли люди, наговорившись досхочу, виходили із хати, Кузь на секундочку присідав до коритечка, набивав махоркою кишені, примовляючи: «Воно хоч уже й на весну потягло, та ночі довгі, хай їм лихо». Тоді Санька підбігала до Кузя, тягла його за рукав і аж клекотіла від злоби, показуючи йому на мигах, щоб висипав махорку назад. «Понімаю, понімаю», — кивав головою Кузь, але висипати й не збирався. Санька хапала його за петельки, і хто знає, чим би воно закінчувалося, якби не заступався Сергій.
Приходив на посиденьки і Андрій Блатулін — Латочка. Переступивши поріг, скаржився, що діти заженуть його в труну. «Якби можна було, позв'язував би всіх на один шнурок та хоч би попорепав для острашки, а поодинці не справлюся. Одного б'ю — п'ятеро навдьори. Подумайте тільки, — скаржився він далі, — якось приходжу вечором із роботи, прошу в жінки повечеряти, а вона повертається з хатини заплакана, очі від мого погляду одводить, так, ніби соромиться сказати щось дуже важливе або серцем себе нечистою почуває.
— Чого це ти очі опускаєш, як на другий день після весілля? Може, десь у гречку вскочила та тепер глипаєш очима?
— Чоловічку мій рідненький, дітьми своїми присягаюся, що ніяких балощів я ні з ким не мала. Одному тобі вірна. Хоч — долівку язиком лизну. А тепер одне нещастя трапилося, що не знаю, як і сказати.
— Захворіла, чи що?
— Я здорова.
— То, може, тебе зобидив хто? Ділянку невірно заміряли в артілі чи трудодень неправильно записали?
— Ніхто мене не зобижав, а тільки таке в хаті трапилося, що ти як дізнаєшся, то битимеш.
— Чоботи шкапові, ті, що я на ярмарку купив, украдено?
— Ні. Чоботи цілі.
— Гроші, що на корову збирав?
— І гроші цілі.
— Та що ж тоді сталося? Кажи, не мотай з мене душу!
— Вечері немає.
— Як немає? Хіба ти не варила?
— Варила обід, але всі горшки пусті, піди хоч і сам подивися.
І правда. Глянув я: всі горшки пусті. Від двох паляниць тільки крихти лишилися.
Що за оказія? Аж ось заходить моя найменшенька Тетянка, та й хвалиться: «Тату, а в нас сьогодні весілля було». — «Яке весілля?» Вона пальчик у рот і далі продовжує: «Наша Марійка за Вихорового Петруся заміж виходила. Оце недавно до сватів поїхали. Гостей було — повна хата!» Я при цих словах аж отетерів. А вона далі своє: «Горілку пили, пісень співали. Особливо отієї, що: «Виглібай, мати, жал, жал, комусь буде дочки жаль, жаль». Та — плиг із моїх колін і під піл рукою показує. Я туди — аж там ціла батарея пляшок з водою, «горілка», значить. Я тоді до жінки: «Не горюй, — кажу, — раз таке діло, що в нас весілля було і ти свою дочку заміж віддала, то не плакати, а радіти повинна. Вари галушки, та тільки пошвидше, бо таки добре мені живіт корчі зводять». А Тетянка тоді підходить до мене та так радісно: «Ми тепер, —каже, — тату, багаті стали. В нас у стайні аж пара коней стоїть». Вийняв я батіг із-за сволока, дай, думаю, піду подивлюся, що воно там за коні такі об'явилися? Підходжу до хліва, чую — іржуть. Видно, господаря зачули. Побачили мене — притихли. Дивлюся, аж то мій Микола і Тетерин Федько. Стоять, понасуплювалися, куди та й ржачка поділася. Питаю я свого: «Ви поїли борщ і весь обід?» Мовчить. Я знову питаю: «Ви поїли, кажіть? Бо так зараз батогом одрепіжу, що й на травичку не сядете!» Мій тоді й каже: «Ми — коні. Ми борщу не їли. Нам овес давали». Я до ясел, а там вівса повно. «Як же ви, — питаю, — мішок з горища зняли?»
А він: «Ми, тату, коробкою згори носили». Закипіло в мене серце — сім шкур би з них зідрав за таку шкоду. Та як згадав, як з мене мій рідний батько линтварі дубив ні за що ні про що, — опустив батіг і вийшов із хліва. Хай, думаю, хоч мої діти небитими ростуть, коли вже мені перепадало».
Дорош уважно слухав розповіді селян,

читати