Завантажити

фронті...
— «Катюш» натаскали — землі не знати! Як заграють — німців глухих витягають з окопів.
— Кінчилось йому на руській землиці...
— А мені з дому пишуть — вже до весни готуються. Ще коли та весна, ого-го-о!
— Абдулаев!
— Слушаю...
— Піднеси кулемет.
— Товаришу командир, зачем Абдулаев? Один че-ловек — один котелок, каша — всем одинаково дает: Громов — котелок, Абдулаев — котелок. Зачем Абдулаев все время пулемет таскать?
— Припинити розмови!
Абдулаєв з глухим ремством бере на плечі кулемет, люто шепоче маленькому Громову:
— Кашу давай, давай. Курсак большой. Пулемет таскать — пузо болит. Нехороший человек.
Абдулаєв на голову вищий від усіх, і коли він крокує в колоні з кулеметом на плечах, то здається, що він несе німцям чорний хрест на погибель.
Він іде в одному ряду з Тимком, Митяєм і Марком. Воює він уже давно, з самого початку війни. Відступав від західних кордонів України, був два рази в оточен-ді, два, рази поранений відлежувався в госпіталях. Особливо дружить із Митяєм. Митяй господар, у нього в речовому мішку є таке, як домашнє сало, ковбаса, цукор, запасні онучі і рукавиці. Все це виміняно за махорку. Митяй не курить. Він з родини розкольників і хоч у бога не вірить, проте поганого зілля не вживає. Махорку міняє на продукти і Абдулаєв. Кращого міняйла не знайдеш у дивізії. Хтось пустив чутку, що Абдулаєв походить від старих бухарських купців. Навряд чи то правда, бо він татарин, а не узбек. Взагалі за Абдулаєвим ходить слава східного чародія і мата. В нього страшний нюх на продукти і речі, його знають старшини всіх підрозділів, з якими він вів не завжди чесну гру.
Одного разу він привів пару коней і проміняв старшині другого батальйону за теплі шапки і рукавиці, ще в додачу взяв півбарана і зробив із нього шашлик для всього взводу. Згодом виявилось, що коні крадені в сусідньому полку. Приїжджали бійці із господарського взводу з багнетами на ремінних поясах, обіцяли безпремінно вирізати Абдулаєву на обох половинках по кінській морді, щоб не міг більше сідати на чужих коней. Та поїхали ні з чим.
Часто Абдулаева старшини брали в помічники, коли їхали на полкові склади одержувати харчі для бійців. Тоді обов'язково в старшинських мішках виявлялося продуктів трохи більше, ніж належало, а на складах менше, і була така думка, щоб Абдулаєва взагалі перевести в роту постачання. Але він від цього рішуче відмовився, бо його місце в бойовій роті, а що коли треба щось зробити для постачання, то він все зробить в порядку шефства. На цьому і погодилися.
П'ятим у ряду йшов Громов, хитрий і лінивий. Коли стояли в резерві, він майже ніколи не вилазив із нарядів, і в нього вічно було щось відірване: гудзик від шинелі, або хлястик, чи підошва від чобота. Одного разу у нього побачили відірване від шапки вухо, і він перед бійцями, перед старшиною присягся, що то йому відкусив ротний кінь. Виявилося, що це брехня, він зробив це навмисно, щоб одержати наряд, бо в наряді було краще, ніж вчитися на холодному плацу військовим вправам. У бою за ним не слідкували. Ішли в атаку — і він ішов. До кінця бою його ніхто не бачив, а коли закінчувався бій, то з'являвся Громов. Диски від автомата розстріляні. Він тяжко дихав і показував прострілену шинель. Майже завжди мовчав і ні з ким не дружив, хоч не можна сказати, щоб був одинаком. Часто бувало, що він розшнуровував свій кисет і роздавав бійцям махорку. І ще помічалася за ним риса: в тилу він був похмурим і неговірким, коли ж наближався до фронту, — робився балакучим і весь час посміхався, ніби йшов не на смертельну колотнечу, а до улюбленої тещі в гості. Можливо, так проявлялися в ньому збудженість і хвилювання.
Попереду брьохався командир роти Моргунов. Поміж сірими шинелями виразно білів його кожушок. Він був зовсім молодий, жалісний до бійців і соромливий, як десятикласниця. В роті ніхто не знав, що коли рота збиралася на фронт, на речових складах не знайшлося валянок об його нозі і рукавичок об руці — все на нього було завелике. Тоді знайшли вихід; полкова медсестра передала йому малюпусінькі валяночки і рукавички, і вони згодилися для Моргунова. Він ніколи не лаявся грубою фронтовою лайкою і червонів, коли при ньому лаявся хтось інший. Говорили, що він син відомого сибірського професора.
Лейтенант ніколи не розповідав про свої бойові подвиги, хоч усі бачили на його грудях два бойові ордени і помічали, що він трішки прикульгує на ліву ногу. Помітили ще одне — він майже не посміхається при бійцях і зовсім не усміхається при жінках: він хотів здаватися більш серйозним, ніж був насправді.
Бійці його дуже любили, бо він ними дорожив і відстоював їх перед вищим командуванням так гостро і принципово, що іноді накликав на себе немилість. Він, бачите, розробив свій особливий план занять із ротою і свою систему, що не була погоджена і затверджена вищим штабом. Система ця полягала в тому, що Моргунов майже цілковито відкинув «ать-два», тобто стройові заняття і «коротким коли» чи «длинньїм

читати