Завантажити

лежав, заклавши руки за голову, дивився на синє громаддя хмар суворим ханським поглядом, і ввижалося йому, що то вже не хмари, а сині темні гори, і там, за горами, Крим. Зелена, залита сонцем пахуча долина, а по тій долині ходить голубка і завмирає з жалю. Голубка звичайна, така, як у кошелях у клуні, сиза, із райдужними розводами на волі, з малиновими лапками і гостреньким дзьобиком. Ходить і ходить, нахиля голівку то ліворуч, то праворуч, — то вона завмирає від жалю. І топиться, як віск, від тієї пісні суворе серце жорстокого хана, і він уже не може •слухати далі тоненького голосочка дівчинки і, розшукавши її в траві, хапає за косу.
— Ти чого співаєш? — хмурить він брови і заносить угору шаблю. — Хочеш, щоб я тобі голову одрубав?
Дівчинка морщиться від болю, наставляє на Тимка благальні очі, і в них полощеться страх. Тетерина Орися! Він так і здогадувався. Це ота тонкошия і витрішкувата Орися, що в очах льон цвіте, а в губах черешнева ягідка грає, ота язиката, що вчора на нього груддям шпурляла! Пожди ж! В чорній руці хана м'яка, мов прядиво, коса, а шабля занесена над головою. Хан має право рубати своїх бранок. «Зараз поставлю їй рубець на шиї, отоді -й знатиме. Не треба буде й суницями мазатися, отими суницями, які вона ще тримає в пеленці, загорнувши їх у фартушок та притиснувши до животика».
— Пусти мене, — просить Орися.
— А чого співаєш? Он мої татари кров'ю обливаються.
— Бо я голубка.
— От і дурна. Хіба люди голубками бувають?
— Бувають. Я сама чула, як Хомин Микола під вербами говорив Прокоповій Насті: «Ти моя голубка».
З Тимкової долоні вислизнула коса, і він опустив дерев'яну шаблю.
— Давай сюди суниці.
Вона тріпнула кіскою, встала із пом'ятої трави і, все так же притискаючи до животика пеленку з суницями і все ще боячись його, трохи відсторонилася. Колінця її були обзеленені травою.
— На, — несміло сказала вона і розкрила пелену. Тимко вигріб ягоди в кашкет, пропік дівчину ханським поглядом. Вона із страху заблимала віями, на випнутих губах червонів сік ягід. Потім зітхнула і сказала усміхнувшись:
— Бери. Я собі ще нашукаю. — (В неї випав перед'ній зубик, і вона трішки шепелявила). Шийка в неї була тоненька, так що через платтячко проступали хребці, і коли вона нахилялася, щоб знову збирати ягідки, то спинка вигнулася, як латачок на воді, і вся вона, довгошия, руката і препоганюща, викликала в Тимка злість.
Він стрибнув до неї і потяг до копички сіна, кинув на м'яке стеливо і висипав у пелену ягоди з картуза. Вона дивилася, не розуміючи, що від неї хотять, беззвучно ворушила губами, і в її очах було півнеба. Вона дивилася на нього секунду-дві, і губи її, висохлі на вітрі, потріскалися, тому їй було боляче посміхатися, але вона усміхалась. Тимко ненавидів її очі, а усмішка її зовсім збісила його:
— Он тобі кобила зуб вибила. Вона прикрила губкою щербинку, але не зводила очей з нього.
— Ну, чого витріщилась? Хочеш ханшею бути?
— А ти?!
— Я піду в козаки.
— І я з тобою...
— Ха-ха, який же з баби козак! Ні, ти сиди на копиці і будь бранкою, а я прийду з військом і визволю тебе з неволі.
Вона мовчки кивнула головою, зручніше вмостилася на копичці. Він вихопив із-за паска свою шаблю і з кипучою кров'ю, що садила в серце, побіг на зелені горби, де клекотів бій і вже не вистачало суниць, щоб замазувати рани. Озирнувся на бігу і побачив її страдницьку усмішку і простягнуті до нього руки, стис шаблю і вже не озирався...
...Тимко досмоктав цигарку, швиргонув у сніг. Дрібні іскри бризнули врізнобіч, згасли. Темне громаддя хмар стояло непорушне по цю сторону, риб'ячою лускою іскрилися сніги, а там, за обріями, за тією чорною млою, — що там? Тимко, похрупуючи чобітьми по снігу, зійшов із ганку і став під тополею. Вона була гінка, висока, в блискучих голках інею. Він обняв її, приголубився гарячою головою до стовбура, від якого віяло морозяним духом і далеким, ледь вловимим запахом хмільної запари; він водив щокою по .холодній корі, шепотів:
...закрилась від мене небом і землею,
не хочеш ділитись долею своєю...
І, якось згорбившись, почвалав до хати.
— Де ти пропадав? — блаженним після доброї вечері голосом запитав Марко, що вже лежав на податях, сонно жмурячись. — Виходив кликати тебе на вечерю, а ти закляк — і ні слова. Чи не з відьмами радився, як швидше війну закінчити? А мене козачка вже й покупала, й переодягла. Дивися. — Марко звівся на податях, віддудурив на животі білу сорочку, в яку улізло б ще два Марка. — І підштаники дала. Я тобі скажу точно, що козачина в неї був при здоров'ї.
Тимко мовчки сів до столу і заходився вечеряти. Пісний з квасолею гарячий борщ і добрий шматок баранини ум'яв швидко. Витерши губи рукавом, потягся до кисета, але в цей час увійшла в горницю Анюта і потягла купатися. Тимко вперся в поріг, сяйнув клавішним перламутром зубів. Та вона все ж таки перетягла його через поріг і, не соромлячись, стала стягати з нього верхню і нижню сорочку. Він був

читати