Завантажити

придавив би узваром — і на піч. У просо. Ху! Аж розпареним просом запахло...
Марко здригнувся всім тілом, підтягнув торбу:
— Як ти думаєш, Тимку, скоро наші муки закінчаться, чи ганятимуть нас по степах, доки і ратички повідкидаєш? Та хоч би з порядними людьми ганяли, а то із зарізяками. Краще на фронті крикнути «ура» і героїчну смерть прийняти, ніж кавучити степами та киркою землю довбати. А він, німець, думаєш, дурак? Так і піде на ті рови? Він їх десятою дорогою об'їде. Так питається: за що ж ми мучимось?
— Аби ти заціпився хоч на хвилину.
— А коли балакаю. Мені в губи тепліше.
Хутір лежав між горбами. Тополі, високі, рівні, вібрували на вітрі, як сталеві шпаги. Було тихо. Місяць різав тополі турецьким ятаганом, і вони осипали на сонні хати голубу імличку.
Хлопці підійшли до крайнього в тополях куреня, відкрили тяжку дубову хвіртку. В курені ще не спали, і крізь нещільно прикриті віконниці падало на сніг світло.
Курінь у козака був заможний, з високим ганком і різьбленими бильцями.
Тимко, гулко гупаючи чобітьми по східцях, зійшов угору й заторготів у двері. Марко загримав котелком об бильця, сполохано озираючись навколо, чи не стрибне псюра з будки.
На стук вийшов старий козак, накритий кожухом, у валянках:
— Чего нада?
— Пустіть переночувати, закоцюбнемо з холоду.
— Кто такие?
Тимко в двох словах розказав. Старий приглянувся до Марка.
— А ато кто, твой товарищ? Тоже с хохлов, что ли?
— Ми з ним з одного села.
— Вот как. Ну что ж, проходите.
Хлопці переступили поріг, і вже в сінях ударив їм у ніс запах злежаної муки, запареної гарячою водою, бражковий дух полови, гіркуватий сморідок конопляного насіння.
Старий провів їх у простору, жарко натоплену горницю, повісив на вішалку кожух і сів коло лави на малесенький стільчик. Начепив на ніс окуляри, присунув до себе лампу-лобогрійку і заходився обшивати старим реміняччям здоровенні розтоптані валянки. Він так зайнявся своєю роботою, що більше не звертав уваги на прийшлих. Хлопці ніяково тупцювалися біля дверей. Тимко скинув із плечей торбу, сів на лаву, простяглій занімілі ноги. Мороз виходив із тіла і одягу холодним духом, поза спиною гадгочились дрижаки. Тимко захотів скинути картуза і підніс руку, але слизький козирок не давався: пальці Тимка зовсім не гнулися. Спробував розстебнути гудзики на своєму кожушку, але з цього теж нічого не вийшло, і Тимко так і залишився сидіти не роздягтись.
Ні! Це був не той Тимко, що колись, — смаглявощокий, пружинистий, із свіжою, малиновою шкірою на вилицях і білозубим блиском раптової посмішки. Сидів тепер згорблений, змучений чоловік, у постаті якого відчувався духовний злам. Густа чорна щетина, жовтава шкіра на лиці робили його схожим на абрека, що втікає від кривавої помсти. Очі байдужі, сонні. Холодний дух виходив із тіла повільно, і Тимко, відчувши тепло, став дрімати.
— Кто ж вьі такие? Откуда родом? — запитав старий, кинувши валянок під лаву. . Тимко напіврозплющив очі, глянув на старого і знову задрімав.
— Анютка, ти б чем-нибудь накормила хлопцев й показала бьі, где им спать, — крикнув козак у другу кімнату.
На його оклик вийшла молода козачка років двадцяти восьми, в білих вовняних шкарпетках на маленькій нозі. Хода її була швидка і поривчаста.
Тимко відкрив очі і вставився на неї, як на примару. Вона глянула на нього примруженим оком, склала на грудях руки:
— Господи, да откель же вьі такие заявились? Хворью никакой не страдаете?
— Страждаєм, — вихопився Марко.
— Что же с вами стряслось, разнесчастньїе вьі мои? —' гірко похитала головою козачка.
Марко перечекав, доки старий вийшов у другу кімнату, закотив очі під лоба:
— В кожнім хуторі по дівчині любимо. А від України та до вас скільки хуторів буде? От і виходить, зовсім нам кінець. До Волги не протягнемо. Мені-то ще нічого, а от йому, — він кивнув на Тимка, — кожух зубами порвали, і вітер віє, як у старе решето.
Анютка заграла бровами і, трохи закинувши голову, затряслась від сміху, біле лице її почервоніло.
— Ах, уморили меня, совсем уморили, — реготала вона, витираючи руками сльози. — Ах тьі, хворость окаянная. Как же тьі мальчишек измучила, — реготала вона, закинувши назад голову. Потім обірвала сміх, сказала замріяно: — А мой козак на войне. Раньшо письма писал, а последнее время не сльїшно что-то.
Вона підійшла до Тимка, взяла білими гарячими пальцями за руку:
— Бедненький, совсем его сон разморил. Ну, не спи. Сейчас я вам принесу ужин — й лезьте спать на подати. Вшей у вас много?
— Не жалуємось, — відповів Марко.
— Ничего, вас перебаню й бельишко вьгпарю — сразу меньше станет, — усміхнулась Анютка і, швидко перебираючи маленькими ніжками, перемайнула через горницю, зникла в другій кімнатці.
Марко глянув їй услід, ударив хіапкою об підлогу:
— Ну й козачка! Оце козачка! Так вітром від неї і віє. Як не будемо дураками — плаватимемо в маслі, як варенички. Кажуть, що козачки на

читати