Завантажити

доброго сніданку.
Ішов яром, тоді видерся в дубовий ліс, прицілювався до нього господарським оком. «Взяти б таку діляночку на зруб. Рублена хата аж дзвеніла б. І вистою не було б. Оце пішло б на сохи, — він провів долонею по шершавій корі і постукав чоботом по окоренку, — он ті осики — на ощеп. Навіки добрі були б ощепи. Шдсушить трохи, взяти на замки, так, їй-богу, танком не розтягнеш. Треба, якщо трапиться на полозки, назначити. Колись прилетимо з Гаврилом, чиргик пилкою — та й додому. Зима не за горами, а саней катма». Із дерев з тихим шелестом гвинтилося на землю жовте листя, падало старому на кожух, на голову, на руки, слалося перед ним м'якими жовто-червоними плахами; на вусах і бороді Йоньки плуталася павутина. В лісі пахло грибами, гіркуватим душком коріння, сонце ганяло бліки по деревах, тіні змішувалися, рухалися, пливли, і все в жовтому храмі виблискувало та іскрилося.
— Бач, яке випрутилося? — здивовано зупинився Йонька, приміряючись до черемхового дубця, що хилився на осичку. — Це ж таке пужално, що кращого й не треба. А я ж якраз без нього страждаю. Було в мене, правда, й непогане, ще б годків з три послужило, так отой баришник на волах побив.
Тут старий пригадав, як Тимко увірвав його по боку за Ташанню, зненависне скривив губи.
— А бодай би тебе так уперіщили, щоб ти й до рідного порога не доліз, аби знав, як на старого чоловіка руку піднімати. А Федота долею вбережи. При тому б я віку дожив. Той би дав шматок хліба та ще й маслом помастив. Де ж то він тепер? Відступив, мабуть, із своїми до Москви. А може, і ще далі? Хоч би, дурень, у штаб або де-небудь у склад затесався, все ж таки далі від смерті, а як поліз у саму гущавину, то, чого доброго, може й... Тьху, що це я верзу? Не дай бог, аж у грудях похололо. А пужално добряче, — прицмокував Йонька, обчухруючи ножичком прутика. — Гнеться, аж свище.
Йонька вирізав добряче чубучилно і вже хотів повертатися назад, як побачив густий ожинник. Ягід було так рясно, що він аж руками сплеснув і присів перед кущем навпочіпки. Кидав у рот одну за другою. Вистояні, прибиті морозцем, були такі смачні і холодні, що так і танули в роті. Довго жадібно їв. Ковзаючи на колінах, витолочив такий слід, ніби возом проїхано. В роті чорно, як у горщику з-під бузини, губи чорні, вуса чорні, а він усе їв і їв, прицмакуючи та примовляючи :
— Оце посолонцював ягідками, оце посолонцював. Уже давило під ложечкою, а він жер і жер, доки напала гикавка. Тоді нарвав ще в полу і пішов у яр, щоб трохи перележати обідню годину. Вийшов на галявину і закляк на місці: перед ним стояли озброєні люди. Один із них, високий і плечистий, в потрісканій і пом'ятій шкірянці, зняв з плечей гвинтівку і сердито запитав:
— Хто такий? Чого тут лазиш?
— Ожину рву, — промимрив Йонька.
— Руки вгору.
Йонька почув, як у пупі закрутило свердлом, але підняв руки вгору. Ожина з шелестом висипалась в траву.
— Зброя е? — запитав плечистий і так глянув, що в Йоньки затіпалися коліна.
— Чубук... чубучок... — скривився Йонька, задихаючись від страшного болю в животі. — Мені якби кущик, на одну хвилину.
— Ну, ти хоч і старий, а обдурити нас не обдуриш, — сказав плечистий, але, побачивши скалічене обличчя старого, пом'якшав. — Ну, йди, тільки не думай тікати.
Йоньку як вітром здуло. З-за кущів появився мучеником, якого тільки-но зняли з хреста.
— Корову спасаю, самі знаєте, яке наше життя: все забирає німець. Голі й босі, хоч лягай та помирай.
— Ну, ти ось що, діду, не хлюпай, а, як на сповіді, розкажи, що тебе будуть питати. Як тільки хоч одне слово збрешеш, так і знай — в запічку замурованого знайдемо, і хай твоя баба, не просить і не молить...
— Все розкажу, голубчики, все розкажу...
— От і добре. — Плечистий підійшов до бороданя, що сидів на пеньку, і щось йому сказав. Йонька зрозумів, що бородань не проста птиця і що від нього тепер залежить, відпустять Йоньку чи ні. Йонька не чув, що вони говорили, але по тому, як плечистий махав рукою і робив нетерплячий порух, здогадувався, що вони говорять про щось дуже важливе. Парубок, років двадцяти п'яти, що охороняв Йоньку, теж нетерпляче позирав у їхній бік, зрідка посмикуючи самокрутку, що диміла в нього поміж пальцями.
«Розстріляють і корову відберуть. Ото вже і суд роблять», — бантурився душею Йонька.
Плечистий закінчив розмову і, обернувшись, кивнув головою на того, що охороняв Йоньку. Вони пішли поміж дерев, і листя шелестіло під їхньою ходою.
«Будуть мене вакуїрувати в царство небесне. Прийми ж, небо, мою душу, а ти, земле, тіло».
Бородатий сидів, похнюпившись, у гіркій задумі. Зодягнений у зелену ватянку, на ногах кирзові чоботи, на голові шапка-вушанка з бумазеєвим зеленим верхом, при поясі гранати, а на грудях — німецький автомат.
«Так ось хто мене на той світ переставлятиме», — сумно подумав Йонька і підійшов ближче. Ноги не слухалися старого, і він ішов, хапаючись аа стовбури молоденьких осик. Бородань, зачувши шелест, підняв голову і

читати