Завантажити

відкриті, і Орися чула, як Чумаченко точив на ремінці бритву, розмовляв з Огоньковим.
— Ти руський? — питав він.
— Руський, — тоненьким веселим голосом відповідав поранений.
— Ну, а я з тебе... — тут запанувала мовчанка, тільки чути було, як постогнує Огоньков і скребе бритвою Чумаченко. — А я з тебе татарина зроблю.
«Безсовісний, людині боляче, а він зуби скалить», — картала його Орися.
— Може, тобі «баки» біля вух залишити? Щоб як у Печоріна? Га?
— Не треба, ох, — стогнав Огоньков.
— Ні, я таки залишу. У дворі молода дівчина, і треба, щоб усе по формі.
Орися вскочила в хату з мокрими підштаниками, з яких стікала вода. Відізвала Чумаченка в сіни:
— Чого ви? Чого ви з нього знущаєтесь? Чумаченко поклав бритву на стіл, прикрив за собою двері, очі його потемніли.
— Баришня, — сказав він глузливо, так що лівий кутик вуст піднявся вгору, створюючи щось подібне до посмішки. — Ви давно перестали гратися в кукли? Якщо недавно, то спіймайте собі кошенятко, загорніть у ганчірочку і голосіть, скільки вам захочеться. А чад Огоньковим не дозволяю. Я його з бою пораненого витяг, і я хочу, щоб останні хвилини свого життя він прожив весело...
І пішов у хату.
— Так от, брат, єфрейтор Огоньков, вже хазяйська донька тобі побачення призначає.
— Невже? — зрадів Огоньков.
— Істинно. Як стемніє, каже, прийде тебе доглядати. Може, каже, води попросить або вкрити треба буде, то вже не відмовлю. Ти тільки не лови гав. А то я тебе знаю. Перед німцями орлом був, а перед дівчиною ягням зробишся. Як тільки вона прийде до тебе, першим ділом попроси, щоб подушечку поправила, пальчиками по щоках провела, а далі само покаже, що робити... Одним словом, не зівай.
Пізнього вечора Дороша розштовхав незнайомий чоловік з міцним, соковитим басом:
— Ви Дорош?
— Я.
— Я прийшов од Григора Тетері. . Дорош зсунувся з пахучого сіна, наткнувся пораненою ногою на щось тверде, засичав від болю.
— Карпо Джмелик сидить із своєю шльондрою в погребі і веселиться. Візьміть його.
Дорощ закульгав із хліва. Незнайомець-притримав його за рукав:
— Карпо не дурак і отаборився із ручним кулеметом, так що дивіться, щоб із ваших хлопців лика не надер.
Незнайомець мовчки потис Дорошеві руку, плигнув через тин, розтривожив соняшниковий шелест. Дорош глянув на годинник: дванадцята ночі. Викликав Погасяна, Чохова. Наказав збиратися.
Чумаченка залишив доглядати пораненого.
— Підемо одного дезертира брати.
Подвір'ям сунулася чорна постать. Біля неї, пританцьовуючи, дибала зовсім, маленька: Микита Чугай і Охрім Горобець. З торбин пахне свіжим хлібом й жіночими та дитячими сльозами.
— Насилу свій кагал приспав, тепер можна й рушати, — квапився Охрім. — А там десь за ворітьми жінка тужить. І чого ми заїжджали в цю Троянівку?
— Ви так наче деінде збираєтесь? — прогудів, як у дзвін, Микита Чугай.
— Треба взяти Карпа Джмелика. Микита заслонив Дороша спиною, підтяг гвинтівку :
— Я поведу. Командир кривий, а нам треба швидко. Пішли, хлопці.
Роса стріляла з-під ніг і обкочувалася на чоботях пилючкою. Ташань колихалася в місячних мережках. Кущі стьобали бійців по грудях та спинах, залишаючи на одязі темні росяні смуги.
Перебрели через рокітливий потік. Понесли на дулах гвинтівок мінливі місячні бліки. Тут уже було За-лужжя. З городів тягло коноплями і розпареним гноєм. Карпо засів у Обручевім подвір'ї. Колись тут жив куркуль Обруч. А зараз володарює Карпо. Нині це його ханство.
Білим крейдяним течивом спливають разом із місячним сяйвом на траву льохи. В якому Карпо? Бійці зупиняються і чують музику З-під землі. Гармонь.
А чого соловейко та й смутьон, не весьол?
А й повесил гааа-га-ла-овку-у,
Зе-ге-рна-аа й не-ге-ге клю-йоо-ооть...
Підспівують два голоси — чоловічий, хрипкий, прокурений, глухуватий, як із труни, і жіночий, вискливий, розгнузданий, похабний. Не може підладитись тужити з піснею, а перегукує тоненько, мов п'яна буб-лешниця.
«Так ось де твоє вовче пирствіе», —' набичується Микита і віддає хлопцям зброю. Під гімнастьоркою спухають гладіаторські м'язи.
— Ось що, хлопці. Я сам його брати буду, а ви коло дверей і коло вікна, і щоб ані звуку. Як треба, — нагукаю. Ну?
Хлопці лягли на землю тінями, в ноги — важкий теплий підвальний дух.
Микита став у білій рамі льоху, закрив плечима двері, бухнув лунко чоботом:
Ах, золотая клєтка да ізсушіла меня...
Бухнув ще раз. Сконала пісня. Зітхнувши, стихла гармонь. По сходах п'яне бухання, гарячий подих розімлілого від задухи звіра:
— Хто?
— Микита Чугай. На чарку прийшов.
— А я тебе свинцем на шмаття поріжу. Ти за жидів воював?
— Воля твоя — ти хазяїн.
Бухання покотилося вниз. Іржавим скреготом обізвалися двері.
— Заходь, — глухо обізвалися знизу.
Микита відкрив двері, важкі, тюремні. В горло вдарило нудним картопляним духом. На чоботях Микити тьмяно колихнулося низове світло.
— Закрий

читати