Електронна бібліотека/Проза

Майже елегія. Зі збірки «Елегії острова Патмос»Олег Короташ
Моя Венеція. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Політ над містом. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
"найрідніша цей зачумлений вигуком вірш..." Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Елегія Маяковському. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Блюз біженців. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Елегія зла. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
«– А давайте надамо німому слово, –». Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Денний чай у Лондоні. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
dasein. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Пластика. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Це твоя п’єса, мабуть... Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
творити мовчання. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Сієста. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
ВтечаГанна Заворотна
Постійність пам’ятіІрина Ликович
ЧічкаМихайло Трайста
Поле крові. Іловайськ. Фрагмент роману «Трьохсотлітня Голгофа. Фавор»Катерина Мотрич
КРИГА СТАРОЇ ПЕРЕПРАВИОлег Янченко
Зі збірки «Вірші про все і ніщо» (2017)Петро Гнида
Уривок із роману «Пісня цапів»Олег Андрішко
ЩоденниковеОлег Янченко
Фіалки від незнайомцяЮлія Єліна
ПровинаЮлія Єліна
У полоні спогадівЮлія Єліна
Випадкова зустрічІван Корсак
Любов ЧугайстраГанна Заворотна
Київ – ЛеополісОлег Янченко
Киця-мандрівниця (цикл лімериків)Іван Лучук
Моя країна нафталінне стерво...Христина Букатчук
Нібелунги (психоделічна поема)Андрій Коваленко
Хора киця (цикл лімериків)Іван Лучук
Чоловік доньки знахаркиГанна Заворотна
Завантажити

А было бы славно сменить униформу

На платье из голубой органзы

И засыпать вместе, не разжимая объятья,

Под звуки дождя и далёкой грозы…

«Мы никогда не умрём», Fleur

 

Коли ДАП* пав, вона зрозуміла, що все – найближчим часом чекати немає на кого. Тоді вона написала у себе на фейсбуці довгий допис про те,що здалась і готова переїхати – бажано до Києва, однак для цього їй потрібна робота, щоб забезпечити себе. Багато репостів. Пропозиція від знайомої пожити перший час у неї. Підтримка і навпаки – злий стьоб незнайомих недалеких людей. А через два дні: «Пакуй чемодани – приїзди», «Робота є».

Та ось не задалось – Україна ввела перепустки. Йти офіційною схемою – це:

А) висока ймовірність видати себе сепарам;

Б) висока вірогідність застрягнути тут надовго і видати себе сепарам.

Не варіант. До того ж, офіційна схема не була прописана як слід.

Схема втечі розроблялася ще дні три. Не нею. Їй просто подзвонили і сказали – «не переживай, ми своїх не кидаємо». А потім написали номер телефону потрібної людини. Вона подзвонила.

- Коли Ви готові їхати?

- Як тільки заберу трудову книгу, а для цього мені треба зрозуміти, як я можу виїхати.

- Та не переживайте Ви за ту трудову – відновите!

Е ні, вона чудово знала бюрократичну систему і не була готова відновлювати в Україні те, що вже більше року велось у Макіївці.

 

*Донецький аеропорт ім. С.С. Прокофьєва

У неділю їй подзвонили і оголосили схему: «Приїхати до Курахового, там зустрінуть хлопці і відвезуть на потяг до Красноармійську*».

- У мене ж немає перепустки.

- Покладеш 200 грн. до паспорту.

- Як?! Ми хіба за те воюємо, щоб за 200 грн. люди перетинали лінію розмежування?!

Її заспокоїли. Це було важко. Вона була розчарована…

- Якщо не пускатимуть, кажи, що їдеш на «Нову пошту» отримати ліки для мами. Там відділення якраз біля автовокзалу.

Більше, ніж схоже на правду. Її мама дійсно хворіла і скільки ще тих «Нових пошт» попереду, а зараз…

- Не пускатимуть – виходь, а назад – не їдь. Дзвони. Приїдуть десять націоналістів і скажуть, що їде націоналістка. Заберемо!

Вона подзвонила керівниці й оголосила, що звільняється наприкінці місяця (за п’ять днів).

- Ти що – знайшла роботу, де платять?!

- Так. Там ще і не стріляють! ­ дівчина чудово пам’ятала, що можна звільнитися день у день у вищого керівництва.

- Завтра – поговоримо!

І тільки після того вона оголосила про своє рішення близьким. Сказати, що вони були у шоці, ­ це нічого не сказати.

Звісно, завтра, післязавтра і до самого від’їзду тривала травля на роботі:

- Чому ти мене відразу не попередила?!

- Я відразу попередила.

(Попереджати вату заздалегідь, щоб здали сепарам? Вона ще при своєму розумі).

- Ти ж це давно планувала!

 

*тепер – Покровськ

 

- Ні.

(І скажіть, що це – не так).

- Мені тепер шукати когось на твоє місце! Де?!

Дійсно, дурних працювати в обстрілюваному районі без заробітної плати – немає.

- Їдь – пиши заяву, до директриси!

Директриса кудись відіслала секретарку, зачинила двері і спитала: «Аню, я правильно розумію, що Ви їдете до України?»

- Так.

- Я завжди вважала Вас розумною дівчиною. Їдьте! Звільнимо! У п’ятницю приходьте за трудовою. А мені їхати нікуди…

Хотілося плакати. Людям нікуди їхати! Не всі у сорочці народилися – мати таких друзів.

На роботі продовжувалося:

- Де ти будеш працювати?!

- У громадській організації.

- Ха! Це ми – бюджетна установа, у нас – стала заробітна плата, а то – громадська організація! Куди ти їдеш?! І скільки тобі будуть платити?!

- Не знаю.

(Вона правда не знала).

- А де ти будеш жити?

- У подруги.

- Ти що – все життя мріяла жити у подруги і працювати у громадській організації?!

- Ні, я завжди мріяла працювати без заробітної плати і їздити на роботу під обстрілами!

- Завтра підеш підписувати обхідний лист!

Обхідний лист. Сцена 1. Бухгалтерія.

- А чого звільняєтеся?

- Знайшла іншу роботу.

- Там що – платять?!

- Так.

- А Ви думаєте, мені тут приємно працювати без заробітної плати?! Я ж – працюю!

У таких людей хочеться спитати, хто їм лікар.

Обхідний лист. Сцена 2. Юнацька бібліотека.

- А чого ти підписувала обхідний лист у бухгалтерії?! Ти ж не відповідаєш за матеріальні цінності!

Оце маємо…

У п’ятницю забирала трудову: «Ми Вам все українською написали, щоб у Вас в Україні проблем не було».

У суботу – чистка ноутбуку і приховування документів. Куди б це сховати того чудернацького листа до всіх спецслужб і блок-постів із проханням сприяти виїзду патріотки України?

Збір заплічника, щоб все влізло і при цьому його ще можна було нести.

Екадаші* і перше святкування Дня Народження племінниці. Екадаші.

«А завтра, поки не перетну лінію розмежування, буду поститись і молитися Ганеші».

Подруга написала на фейсбуці: «Мені здається, це – для тебе».

Прадош-врат. Піст на двадаші* на честь Господа Шіви. Коли ми робимо крок назустріч Шіви, він робить десять кроків назустріч нам. Цей піст сприяє у подорожах…

Ом нама Шивайя!

Вчасно!

На ранок вона обійняла маму.

Будинок тричі здригнувся від вибухів.

Жінки перелякано подивились одна на одну – чи ще побачаться?

Ще раз міцно обійнялись і молодша закинула заплічника за плечі.

На автовокзалі взяла квиток до Курахового.

 

*Екадаші – одинадцятий день Місяця, піст на зернобобові; двадаші – дванадцятий день Місяця

- А у Вас перепустка є?

- Немає.

- Ой, дівчино, не факт, що Ви доїдете!

- Не факт. Давайте квитка.

Ось так спокійно. Тоді як перед нею десь з півгодини лаялися з якимось дідусем.

Перший сепарський блок-пост відразу біля автовокзалу. Зазирнули до маршрутівки і пропустили.

Другий сепарський блок-пост – на виїзді з міста. Пропустили.

Третій сепарський блок-пост – на трасі. Пропустили.

І майже відразу – наші. Сюрреалізм. Йшов дрібний дощ. Пропустили. Не на трасі ж людей висаджувати.

Поворот на Мар`їнку. Блок-пост. Віддзвонитися треба буде з Мар`їнки. Ні, водій повертає в інший бік. Коли дзвонити?

На наступному блок-посту у всіх перевіряють документи. Когось пропускають «на перший раз». Їй повертають паспорта і нічого не питають. Гроші на місці.

А ось і Курахове! Дуже швидко від блок-посту. Лишається лише подзвонити і урочисто оголосити: «Я у Кураховому! І що мені робити?..»

- Хлопці зможуть приїхати лише за дві години. Стійте десь біля «Нової пошти».

Дві години під дощем… Вона зайшла на територію складу і стала під навісом.

З кафе вийшов боєць: «Чого Ви тут стоїте? Заходьте! Ми домовилися!»

У кафе лише господарка, двоє бійців і вона.

Хлопці пішли і побажали їй гарної дороги.

І ось – дзвінок: «Виходьте до «Нової пошти»! За Вами приїхали!»

Вона вийшла і побачила лише броньований джип. Однак посмішки водія і штурмана говорили про те, що їй таки сюди.

Поїхали на Красноармійськ. Побачивши вказівник на Донецьк, вона посміхнулася: «Сорок два кілометри! Град не долетить!»

- До чого ми дожили?! Вже жінки і діти знають все про військову техніку!..

- А де Ви у Києві живете?

- Ще ніде…

- Це як?

- Я туди тільки їду.

- А самі звідки?

- З Макіївки.

- То Ви – місцева?!

- Так.

- Просто я сам – з Білої Церкви, думав – сусіди.

Приїхали на вокзал. Хлопці не стали йти до каси, щоб не лякати людей – Правий сектор, як-ніяк.

- Найближчий до Києва, будь ласка.

- Інтер-сіті, четверта ранку!

- А інших…

- А інших – немає, це – Красноармійськ, а не Костянтинівка!

- Давайте.

- Взяли?

- Так, четверта ранку.

- Ого…

- Та я тут посиджу!

- Ні – поїхали до нас!

Щоб ви розуміли, база Правого сектору – це якийсь давно закинутий гуртожиток між Красноармійськом і Кураховим. Багато хлопців. Власне, всі – хлопці.

Вийшов старший: «Це – хто?!»

Йому щось пояснили – хто, від кого, куди…

- І куди її?

- Так… хтось там… поїхав додому…

- А, так.

- До третьої ранку.

Її провели до кімнати. Маленька кімнатка. Ліжко. Настінна лампочка. Тумбочка. Зате дві шафи.

- Дякую! То о третій ранку?

- Так. Прокинетеся?

- Так. А де тут туалет?

- Ой, це на станцію треба йти – на вулиці ліворуч. Тут каналізації немає.

Віддзвонилася мамі: «Тато не вірив, що ти виїдеш – кордон* закритий» (він ще тиждень не вірив), потім – майбутньому керівнику: «Завтра приїду, післязавтра – на роботу».

- Може, відіспися спочатку.

- Завтра відісплюся.

Молилася.

Не дивлячись на те, що тримала сухий піст, зрозуміла, що треба пройтися до станції.

У коридорі високий лисий хлопець у тільняшці спитав: «Ви куди?!»

- До туалету…

- Так а чого – на вулицю?

- Хлопці сказали – на станції…

- Тьху! Йдете прямо – там побачите кімнату, у ній праворуч – туалет. На дверях написано: «Не влезай, Резус убьёт!». Там пляшки з водою, потім змиєте. А якщо хтось щось скаже, не бійтеся, Резус – це я.

Потім двічі кликали вечеряти. Вона відмовлялася. Піст.

Молилася.

Лягла спати під теплу пухову ковдру під звуки дощу…

Зранку хлопці відвезли її на вокзал, давши у дорогу яблука і цукерки: «Нам всі дають. А чого?! Це ж все вам мають давати!».

Яблука від Правого сектору у Києві доїдали ще з місяць.

 

*Лінія розмежування

Партнери