Завантажити

Присвячується бійцю ВСУ, який продав мені квиток на потяг

13 вересня 2015 року

Вона помахала брату рукою у вікно маршрутівки і зосередилася на читанні махамантри. Понесла ж її нелегка у дорогу у день сонячного затемнення. Нічого, прорвемося..

На виході з маршрутівки якийсь чоловік допоміг їй винести заплічника. Вона подякувала, закинула заплічника на спину і пішла на автостанцію. Всі МАФи з продажу одягу намагалися здатися в оренду. «Що ж зараз замість АТБ? – Подумала вона і скривилася, - перший республіканський супермаркет. Це де дешеві тільки хліб і напівгнила картопля».

На автостанції у місці теоретичного прибуття автобусу вже почали збиратися люди, але вона про всяк випадок вирішила уточнитиу касі. Так і є. Тут.

Скоро приїхав і сам автобус. Пустий, хоча точка відправлення – Харцизьк. Поки вона закидала заплічника до багажнику, якась жінка встигла роздраконити водія якимись питаннями. Або водій був невиспаний і злий. Хто його знає.

«Все поясню! Сідайте!» - кричав він і питав у всіх прізвища і номери телефонів для передачі своєму напарнику, а, може, і ще кудись.

У салоні та сама жінка, яка вирішила стати командиром паніки, розказувала всім, що ніхто їм нічого не пояснить, висадять десь і доведеться доплачувати за подальший провіз. Що краще б вона поїхала до Горлівки (наче звідти не доведеться доплачувати за додатковий проїзд) і все у тому ж дусі.

Нарешті автобус поїхав. Чомусь у бік Донецька. Як виявилося, водій ще збирав пасажирів там. Причому на блок-посту він накричав на сепаратистів, мовляв, чого причепилися, я зараз буду назад повертатися, тоді і перевірите. Чого причепилися. Реально злий і без гальм.

На мотелі довго чекали на двох пасажирок. Серце нашої героїні йокало при появі кожного чоловіка у камуфляжі. Це ж водій знав, що чекає на пасажирок, а вона – ні. А раптом трапляться такі супутники?

Потім було три підбирання пасажирів у Донецьку і ось на Гвардійці двоє пенсіонерів зупинили автобус з проханням підвезти до шахти, підливши олії у вогонь паніки пасажирів, бо водій відповів, що висадить будь-де, якщо на блок-посту не пропустять. Що цікаво, шахта знаходилася дорогою до блок-посту…

Ясинуватська траса давно вже називалася трасою лише за звичкою. Не дивно, що водій такий роздратований. З такими дорогами і ризиками станеш нервовим.

І ось всі сепаратистські блок-пости позаду. Тільки під Горлівкою водій накричав, щоб всі вимкнули мобільні телефони і там дійсно заходили до салону.

Майорськ. Поки вона витягала заплічника з багажнику, то опинилась у кінці черги. «Нічого, муніципальний автобус більше за цей, всі вліземо», - подумала вона, милуючись українським прапором.

Було вітряно. Якийсь степовий хижий птах без частини пір’я у правому крилі долав цей вітер і через силу летів на окуповану територію. І Україна здалась їй таким птахом – пораненим, але впевненим.

За сорок хвилин стояння на вітру справа ледь не дійшла до серйозної сварки з жінкою, яка сипала звинуваченнями у бік української армії і словами типу «нацики». Хотілося просто вмазати по цій нахабній товстій пиці чи хоча б просто спитати, якого ж вона їде до України. Розсудливість наказувала стриматися. Бо черга на автобус – це ще не Україна. Вона ковтала пил, що його здимав вітер з дороги, згадувала пісню, яку слухала напередодні – «киртанами… глотать пыль Вриндавана» і посміхалась– український прапор має кольори Двараки. А всі ці розмови – це тільки випробовування.

…На виході з муніципального автобусу на КПП підібрала десять копійок і посміхнулася: «Це добрий знак. Лакшмі прихильна до мене».

На пропускному пункті перевіряли лише перепустки. Перевіряючий побажав їй щастя.

В Артемівську на автобус, який мав везти їх далі, довелося почекати. Йому ж було мало часу, щоб доїхати.

І ось – Костянтинівка. Однак і це ще не остаточна свобода.

Люди вишукались у чергу до каси. Просувалися повільно, всі чогось вимагали і перепитували.

До каси без черги підходили здавати квитки. Костянтинівка не поспішала розвивати інфраструктуру, хоча площа вокзалу цілком дозволяла це зробити.

Підійшли двоє бійців: один – ВДВшник, а інший – хтозна, інших за формою не відрізниш.

Той, що інший. Хотів здати квиток на потяг до Києва та передумав, дізнавшись, що з чотирьохсот гривень йому повернуть аж п’ятдесят. Ще і касирка відверто хамила, наче не завдяки цим хлопцям живе і працює на мирній території.

Підійшла черга: «Добрый день!На сегодня до Киева. Первый класс «Интерсити»? И сколько это? Извините».

У неї не було 640 гривень. «Гаразд, головне – не панікувати. Зрештою, у них ще є автовокзал. І буквально через дорогу», - сказала вона собі і… ні, Костянтинівка не поспішала розвивати свою інфраструктуру. Вона розвернулася назад на залізничний вокзал і зрозуміла, що оптимальний варіант – це знайти того бійця. А якщо ні, то є ще купа неоптимальних варіантів.

«Тільки де ж його шукати? Він же вже кудись пішов. Гаразд, головне – не панікувати», - повторила вона собі. І ось на вході до вокзалу зіштовхнулася з групою військових і… звісно. Шеврон «УКРОП» Червоно-чорний хрест. Білі чотки з хрестом чомусь не на тілі, а у петельках кітелю. І позивний замість груп крові.

«Вибачте, Ви хотіли здати квиток до Києва за чотириста гривень. Ви його здали?» - затараторила вона і завмерла.

- Нет.

- А, може…

- Ну, если Вас не смущает, что там – моя фамилия…

- Смущає. Може, можна якось через касу?

- Сейчас, - він щось пояснив своїм товаришам і попрямував з дівчиною до каси.

У касі їх урочисто послали до довідкової.

Там не було нікого. Крім чоловіка, якому теж треба було щось уточнити. Вона навіть натиснула на кнопку виклику працівника вокзалу,але та була розрахованана перебування працівника саме у тій великій довідковій кімнаті. Працівниці ж там не було. Нарешті вона з’явилась і навіть намагалася показати, що біжить на своє робоче місце, що вдалося слабко. Під час очікування боєць заявив, що не може на це дивитися і зняв з нашої героїні заплічника, прокоментувавши, що його десь такий самий, тільки він його вже відправив додому. Тепер би дістатися туди самому…

Довідка намагалася відіслати їх назад до каси, але оскільки вони були тільки звідти, вказала напрям у бік кабінету чергового з вокзалу.

Металеві двері були зачинені. У приміських касах, що знаходилися поруч, теж нікого не було. Ні, Костянтинівка не поспішала розвивати свою інфраструктуру.

Боєць поставив її заплічника на сидіння у залі очікування і зняв свої темні окуляри, за якими ховалися втомлені від війни очі: «Что, очень надо уехать?»

- Так! А я Вас дуже затримую?

- Подождём, - сказав він, одягаючи окуляри, і посміхнувся.

Посмішка у нього була весела. А сумні очі залишилися за окулярами.

Він ще пару разів обходив вокзал, але на черговій з вокзалу не підписано, хто вона така.

Нарешті чергова з вокзалу з’явилась і відкрила свій кабінет.

- Рюкзак забирать? – спитав він.

- Та краще…

- Извините, мы тут с вещами…Я сменил маршрут, а девушке вот срочно нужно уехать и…

- Давайте билет. Фамилия. Имя. Дальше разбирайтесь сами, - сказала чергова, простягаючи дівчині квиток за своїм підписом, її ім’ям і прізвищем і написом «Исправленномуверить».

Заплічник знову стояв у залі очікування, а вона поклала квиток до гаманця, натомість простягнувши бійцю чотириста гривень.

Він віддав їй двадцятку: «Там 380 написано. Ты здесь будешь поезда ждать или на перроне?»

- Та… на пероні ближче, але…

- Пошли, - він знову закинув її заплічника за ліве плече.

Всі лавочки на пероні були зайняті.

- Хочешь, я ребят подыму?

- Та скиньте його вже десь. Я і так почекаю.

- Но Вы ведь понимаете, что мне не тяжело. То есть, не совсем тяжело.

Вона посміхнулася: «Дякую!»

- До свидания. Может быть, - він посміхнувся і пішов.

А вона зрозуміла – ніяке не «може бути». А обов’язково. Скажімо, через рік після звільнення Донецьку. А до того часу ти не помреш у цій війні. І посміхнулася: «Дозволяю бажанню здійснитися!»

…Через рік після свого звільнення Донецьк відзначав нову дату звільнення Донбасу.

- А ось тут стояла однокурсниця моєї сестри, коли скло полетіло, але охоронець встиг її відтягнути. Тоді ніхто не постраждав, - вона показала на «Донбас орену». - Чекайте, де я його вже бачила? Вибачте…

Вона швидко підбігла до чоловіка у натовпі і перекрила йому шлях як тоді, на вокзалі: “Вибачте… Ви… Коротше, Ви мене не пам’ятаєте, але дякую! Дякую за можливість повернення до Києва у вересні 2015 року і за можливість приїздити на Донбас не під обстрілами і без сепаратистських блок-постів”.

Він посміхнувся. Посмішка у нього була весела і очі вже не такі втомлені.

Вона повернулася до своїх супутників.

- І хто це був?

- Боєць, який у вересні 2015 року продав мені квиток до Києва, - посміхнулася вона. Ви читали про цю пригоду у мене на Фейсбуці.

читати