Електронна бібліотека/Проза

Спорудження залізничної станції (1931)Дебора Фогель
«Акація квітне» (1932)Дебора Фогель
Квіткові з азаліямиДебора Фогель
ПубліцистикаДебора Фогель
Мавка і БерсеркГанна Заворотна
Втеча до морокуІгор Скрипник
Із майбутньої книгиВасиль Кузан
Доторкнутися до кумираЄвген Баль
Азовські сомикиЄвген Баль
Меридіани штурмана БаркаЄвген Баль
З книжки «Глінтвейн дорогою на Говерлу»Василь Карп’юк
Нічні голосиОлег Янченко
Майже елегія. Зі збірки «Елегії острова Патмос»Олег Короташ
Моя Венеція. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Політ над містом. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
"найрідніша цей зачумлений вигуком вірш..." Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Елегія Маяковському. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Блюз біженців. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Елегія зла. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
«– А давайте надамо німому слово, –». Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Денний чай у Лондоні. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
dasein. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Пластика. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Це твоя п’єса, мабуть... Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
творити мовчання. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Сієста. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
ВтечаГанна Заворотна
Постійність пам’ятіІрина Ликович
ЧічкаМихайло Трайста
Поле крові. Іловайськ. Фрагмент роману «Трьохсотлітня Голгофа. Фавор»Катерина Мотрич
КРИГА СТАРОЇ ПЕРЕПРАВИОлег Янченко
Зі збірки «Вірші про все і ніщо» (2017)Петро Гнида
Уривок із роману «Пісня цапів»Олег Андрішко
Завантажити

Вона прокинулася від болю.

Десь в Її лісі хтось вбив дерево.

Вона підхопилась і побігла назустріч болю.

Прибігла швидко. На галявині двоє молодиків в’язали дрова – те, що залишилося від щойно вбитої берези.

Чому люди такі дурні? Не можуть відрізнити сухе від мокрого і живе від мертвого. Не можуть чи не хочуть?

Вона залізла на дерево. Оцінила ситуацію.

Так. Навряд чи ці двоє зупиняться на одній жертві. Вона з сумом зітхнула і приготувалася до подальших подій.

Молодики зв’язали дрова і зачалися вибирати інше дерево. Весело, з посмішками. Працьовиті невігласи. Ось чого шкода. Наче, люди і хороші, а через свою дурість і жадібність гублять природу, а з нею – і своє майбутнє.

Один з парубків постукав обухом сокири о стовбур молодого дуба. Хлопці перезирнулися.

«Чекайте у мене», ­ подумала Мавка.

Як тільки сокира піднялася, то тут же ніби вислизнула з рук нападника та так, що встромилась у землю у п’яти сантиметрах від ноги другого. Той не стерпів образи, а, радше, ­ власного переляку, і накинувся з кулаками на першого.

Мавці, не дивлячись на те, що хлопці вбили Ії дерево, не хотілося сварити їх між собою.

Тому вітер збив з нападника солом’яного капелюха і поніс лісом. Порятунок бриля здався йому важливішим за покарання нападника – це він завжди зробити встигне, а втратиш капелюха – що батькам вдома скажеш? Тому хлопець кинувся за ним.

Перший хлопець вилаявся і витяг сокиру з землі. Розсудивши, що дрова ще потрібні, а той дурень хай ловить свого капелюха сам, він заніс сокиру над дубом вдруге. І вдруге вона вислизнула з рук. І втретє…

А його товариш все бігав за капелюхом.

Мавка вже давно заливалася сміхом, дивлячись на цю недолугість, коли дурна справа набридла що одному, що другому.

«Чортівня якась», ­ сказав лісоруб.

«І не кажи, ­ зупинився біля нього його напарник. – Точно, без нечистої тут не обійшлося!»

Мавка скривилася. Комплімент їй не сподобався.

Її сміху хлопці не чули і саму Її не бачили, бо духів можна побачити лише тоді, коли вони самі того захочуть.

Тим не менш, закидаючи дрова за спину, один з них зле сплюнув: «Чекай, Мавко, ще трапишся Чугайстру».

Було у цих словах щось зловісне. Мавка аж стрепенулася. Що ще за Чугайстер? Чому Її залякують ним?

До лісу, в якому жив Лісовик, йти було далеко. До села ближче. Тому з настанням сутінок Мавка рушила туди.

Вона зазирала до вікон хат, безшумно пересуваючись городами та вітаючись із собаками і домовиками, і, нарешті, знайшла те, що Їй було потрібно.

Родина вже повечеряла. Батько порався надворі, мати пішла до корів, а старий дідусь розважав малих онуків казкою.

Мавка постукала у віконце гілкою вишні.

Найменша, а, отже, найцікавіша дитина підійшла до вікна. (А слід сказати, що діти у силу своєю душевної чистоти бачать духів і при цьому не бояться їх).

- Привіт! – сказала Мавка крізь вікно.

Мала посміхнулася: «Привіт!»

- Слухай, а спитай свого діда, хто такий Чугайстер, будь ласка. Мені дуже треба, ­ попросила Мавка і склала долоні у прохальному жесті.

В очах малої промайнули вогники цікавості і вона побігла назад – діду на коліна: «Дідо, а розкажи нам про Чугайстра».

- Тьху, про таке на ніч розказувати! ­ обурився дід.

- Розкажи, розкажи, розкажи! – наполягала мала.

- Діду, а коли, як не вночі? Вдень ми будемо працювати – корів пасти, на городі поратися, батькам допомагати, ­ ніколи буде твої казки слухати, ­ підтримав її хтось зі старших.

- Це не казки, синку, ­ сказав дід. – Однак, якщо вже так просите…

- Розкажи, розкажи, розкажи! – роздався хор дитячих голосів.

- Гаразд, ­ здався дідусь. – Чугайстер – це чоловік, якому наврочили. Він кидає хату і родину, одягає кожуха навиворіт і йде кудись до лісу, поки взуття не стопче. Втім, на взуття йому все одно, як він будь-яке господарство і багатство кидає. Десь там – у лісі чи у горах, ­ він і лишається жити. Стає здичавілим відлюдником. Втім, ­ дід недобре посміхнувся, ­ і від Чугайстра є користь суспільству. Адже Чугайстри ловлять і їдять цих клятих Мавок.

Діти перелякалися. Ще більше злякалася Мавка. Йшла до лісу, ніби мара. Ледь не збила з ніг справжню мару, яка хотіла зупинити Її і розрадити горе. «Та хіба моєму горю що зробиш?» ­ заперечила Мавка.

Вона прийшла до лісу. Він вже не здавався безпечною домівкою. Ні, Чугайстрів тут ніколи не було, аж раптом отак забреде який навіжений – що робити тоді?

Декілька днів Мавка ходила сама не своя. Потім трохи забулося. Щоденні турботи про ліс розраджували. Там треба було попросити дерева розступитися, щоб до квітів доходили сонячні промені, там – розчистити струмок, там – підсадити пташеня до гнізда.

Так страшна історія забулась, як страшний сон. Подумаєш – хтось з людей щось там сказав. Чого вони тільки не придумають.

…Аж одного ранку Мавка відчула, що до лісу зайшов хтось чужий – не лісовик і не людина. Що ж це за воно? Це треба було з’ясувати, щоб вміти захистити ліс у разі потреби.

Мавка йшла назустріч невідомому і нарешті побачила… чоловіка. «Дивно, ­ чому ж я подумала, що це – не людина?» ­ подумала Вона і вже розвернулася, щоб піти деінде, як зрозуміла, що незнайомець Її бачить. І не просто бачить, а уважно і з цікавістю розглядає. Спиною пробіг неприємний холод. Смертний не може побачити духа, якщо той сам не проявиться. А Вона не збиралася проявлятися. «Хто ж ти?» ­ подумала Мавка і своєю чергою уважно подивилася на незнайомця. Високий кремезний засмаглий чоловік. Блакитні очі. Борода. Кожух. Мавка зойкнула: кожух навиворіт.

Вона розвернулась і почала втікати від смертельної небезпеки. І Чугайстер, адже це був саме він, дійсно побіг за нею. Серце Мавки шалено калатало, Вона тікала, перебуваючи у власному лісі. Тікала навмання. Зрозумівши, що Чугайстер переслідує Її, злякалася ще більше. Пробігла село (добре, хоч цього разу нікого не збила), і причаїлася під мостом. Спробувала заспокоїтися і… побачила очі Чугайстра, який дивився на Неї з мосту. Вона піднялася і розвернулася, щоб тікати у зворотному напрямку, але Чугайстер був вже на березі і перетнув Їй шлях. Залишалося тільки два шляхи і обидва – смертельні. Або Її з’їсть Чугайстер, або Вона втопиться. Мавка заплакала з відчаю. Помирати не хотілося. Чугайстер зробив крок назустріч.

- Не їж мене, будь ласка, не їж мене! – закричала Мавка зі всіх сил і схрестила руки у повітрі перед собою, ніби замикаючи печаткою двері, яких не було.

Чугайстер зупинився: «Дівчино, та ти що?!» ­ здивовано запитав він.

Здивування було настільки щирим, що не повірити йому було неможливо. Мавка знову заплакала і безсило впала у траву.

Чугайстер підійшов до неї, підняв і міцно-міцно притиснув до себе. Мавка раптом відчула себе у цілковитій безпеці. «Не плач, маленька», ­ промовляв Чугайстер, проводячи рукою Її заплутаним від бігу волоссям.

Нарешті Вона заспокоїлась. «Хто ти?» ­ запитала Мавка. «Чугайстер», ­ пролунало у відповідь. Очі Мавки сповнилися подиву. Вона відчувала, що Чугайстер Її не з’їсть, але не розуміла, ­ чому? Вона тільки і могла видохнути з себе, що здивоване «аааа…» Чугайстер своєю чергою нічого не розумів. У лісі він зустрів чарівну дівчину – не людину, яка чомусь почала тікати від нього та ще й думає, що він має Її з’їсти. Що відбувається?

А дівчина не просто чарівна, Вона така… він і слів не міг добрати. Серце співало у грудях, ніби жайворон високо у небі.

- Чому я маю Тебе з’їсти? – Він не знайшов, що сказати ще.

- Бо ти – Чугайстер, ­ пролунало у відповідь.

- І що?

Зависла пауза.

- Ти зрозумій, Чугайстри не їдять ані людей, ані… хто ти?

- Мавка.

Мавка… Він чув про Мавок – гарних дівчат, духів лісу, однак ніколи не бачив. Вона і дійсно гарна…

- Ані Мавок, ­ закінчив свою думку Чугайстер.

Мавка не знала, що і думати. У неї знову вийшло тільки «аааа…»

- Що?! Хто тобі сказав таку дурню?! – Чугайстер, хоча і не їв людей, був готовий розірвати того, хто своєю розповіддю став між ним і цією чарівною істотою – Мавкою…

- Люди, ­ тільки і видихнула Мавка, яка вже пошкодувала, що не дала тим двом молодикам повбивати один одного.

- Та це ж неправда! – вигукнув Чугайстер.

Не витримавши надто вже повільного розв’язання ситуації, з річки вийшов Водяник, який бачив їх серця: «Діти, ви ж знаєте, люди вважають духів ворожими до себе, бо чинять шкоду, за яку ми змушені карати їх. При цьому люди ворогують ще і між собою. Ось і переносять свої уявлення про громадські стосунки на нас. Думають, що ми між собою теж ворогуємо і тим тішаться. Не знаю, хто з людей придумав, що Чугайстри їдять Мавок. Може, випадково хтось з людей бачив те, що бачити, а, отже, осягнути – не мав. Шлюбні ігри, коли Мавки тікають від Чугайстрів і тут вже пощастить тому, хто наздогнав своє кохання».

Мавка зашарілася. Водяник підморгнув Чугайстру і пішов назад до річки – додому.

«Ти наздогнав мене», ­ посміхнулася Мавка, піднімаючи очі до Чугайстра.



Партнери