
Електронна бібліотека/Проза
- чоловік захотів стати рибою...Анатолій Дністровий
- напевно це найважче...Анатолій Дністровий
- хто тебе призначив критиком часу...Анатолій Дністровий
- знає мене як облупленого...Анатолій Дністровий
- МуміїАнатолій Дністровий
- Поет. 2025Ігор Павлюк
- СучаснеІгор Павлюк
- Подорож до горизонтуІгор Павлюк
- НесосвітеннеІгор Павлюк
- Нічна рибалка на СтіксіІгор Павлюк
- СИРЕНАЮрій Гундарєв
- ЖИТТЯ ПРЕКРАСНЕЮрій Гундарєв
- Я, МАМА І ВІЙНАЮрій Гундарєв
- не знаю чи здатний назвати речі які бачу...Анатолій Дністровий
- активно і безперервно...Анатолій Дністровий
- ми тут навічно...Анатолій Дністровий
- РозлукаАнатолій Дністровий
- що взяти з собою в останню зимову мандрівку...Анатолій Дністровий
- Минала зима. Вона причинила вікно...Сергій Жадан
- КротовичВіктор Палинський
- Львівський трамвайЮрій Гундарєв
- Микола ГлущенкоЮрій Гундарєв
- МістоЮрій Гундарєв
- Пісня пілігримаАнатолій Дністровий
- Міста будували з сонця і глини...Сергій Жадан
- Сонячний хлопчикВіктор Палинський
- де каноє сумне і туманна безмежна ріка...Анатолій Дністровий
- Любити словомЮрій Гундарєв
- КульбабкаЮрій Гундарєв
- Білий птах з чорною ознакоюЮрій Гундарєв
- Закрите небоЮрій Гундарєв
- БезжальноЮрій Гундарєв
- Людському наступному світу...Микола Істин
Мене звуть Велеслава. Мені – двадцять років, і я – відьма)))
Боже мій, чого тільки не придумають люди!
Після того, як я зцілила царського сина від смертельного поранення отруєною стрілою, то що ще могли подумати неосвічені люди?
І якби це був не царський син, мене б давно вже спалили на багатті серед натовпу буденних перехожих на центральній площі столиці, а так – довелося терпіти.
Так ось…
Звісно, я – не відьма. Я – спадкова знахарка. Невідомо вже, в якому коліні.
Бо всі мої прапрабабці, бабця і матір були знахарками. І батько мій – теж знахар.
Ох, татуню-мамуню, як я за вами скучила. Однак я не мала заривати свого талану у землю і все життя провести в одному селі. Батько ж інколи подорожували. А я з моєю енергією та і всидіти на місці?!
Завжди ж кудись лізла – то на дерево, то до лисячої нори, то до річки, то на гору…
А якщо спадкоємцеві нашої держави загрожувала неминуча загибель, то чи можна було це облишити?
Так, зараз у нас дуже сильний і мудрий цар, однак він вже немолодий, та і ці постійні напади кочових племен… Неможна жити лише сьогоднішнім днем, не закладаючи основу для дня завтрашнього.
У результаті мене ледь не спалили, як відьму, потім ледь не видали заміж за царевича… а що – своя знахарка у родині завжди знадобиться, еге ж?
Ледь відкараскалася. Я його не для того рятувала, щоб заміж виходити. Не для мене цей сизокрилий сокіл…
Так, царевич молодий, гарний, мужній, сильний, освічений, однак… чесно кажучи, і сама не знаю, що не так. Просто знаю, що не моє…
Тоді вже і не знали, як віддячити, а я, як і мої батьки, ніколи не беру плати за порятунок. Однак у мене – свій кодекс честі, у царів – свій…
І тут я зрозуміла – це ж такий шанс!
І більше нікого не спалять на центральній площі! Я власноруч зробила сто копій з наказу царя, він милостиво підписав кожну, а гінці рознесли цей наказ всім королівством. Яке це щастя – скільки хороших людей тепер зможуть спати спокійно.
А я можу повернутися до своїх батьків, перш ніж моя допомога знадобиться деінде.
Та що це?
Тривожно засурмили ріжки охоронців. Знову на нас суне чуже військо.
Я побігла до лазарету. На жаль, зараз може знадобитися моя допомога.
Що це? Наче хвиля потужного вітру вдарила у міську стіну. Я ледь встояла на ногах. Хто ти? Хто ти, хто може так робити?
І чи не прийшов час показати, на що ще здатна Велеслава – гідна донька своїх батьків?
Я закликала водних духів і на ворожу армію впала злива дощу. Це їх зупинило і дало змогу нашій армії підготуватися до бою.
Я спустилася до лазарету. Поки ворожа армія не застосовує чарівні сили, я теж не буду їх застосовувати. Справа чоловіків – бій, справа жінок – турбота.
Мабуть, я занадто наївна…
Коли вони застосували вогняний вихор, щоб пробити другу захисну стіну, я нічого не встигла зробити.
Я підвела стількох людей… І який сенс був у порятунку царського сина, який зараз у полоні? І який сенс був у наказі про помилування всіх відйом і відьмаків, якщо зараз хтось з них привів армію ворога на наші землі?
Дивно, однак вони не стратили царя і спадкоємця престолу. Ведуться якісь дивні перемовини. Лікарям дозволено повернутися до поранених.
Хто ти, незнайомцю з глибокими, мов лісне озеро, очима? Кого ти шукаєш серед поранених – друга чи ворога? Батька чи брата?
Чому так уважно дивишся ти на наших лікарів?
Раптом серед лазарету спалахнуло полум’я, я, не роздумуючи, загасила його дощем… І виказала себе!
Незнайомець підійшов до мене: «Ми прийшли сюди тільки заради тебе».
Нічого собі поворот! Написали б листа, чи що, а зараз стільки людей поранено… через мене?!
Незнайомець відійшов, щось пояснив іншим лікарям, показуючи то на окремих поранених, то на порошки і трави. І жестом покликав мене.
Я пішла за ним більше з цікавості.
Наш цар дивився на мене майже з переляком, чужий генерал – з повагою.
Мені гарантували повну безпеку і запросили до їх царства на ознайомчу прогулянку. Я чомусь повірила. А стіна замку відновилася ніби сама собою. Як же він це робить?
За межами нашої держави мені стало трохи моторошно. І чим далі – тим моторошніше. Чому з таким потужним чаклуном у них такі пусті поля і такі сумні люди?
Їхали мовчки.
Я не витримала і почала наповнювати цю землю і цих людей теплом. На небі наче розлетілися хмари, стало легше дихати.
- Як ти це робиш?
- Не знаю, - я злякалась і припинила.
Позаду нас почала пробиватися трава, однак попереду я вже нічого не робила.
Ми приїхали до великого шатрового міста. Люди тут були мовчазні і суворі. Лише декілька дітей глянули на мене з цікавістю, іншим ніби було байдуже.
Мене привели до центрального шатра. Всі супутники, крім зеленоокого незнайомця, втекли. У шатрі було багато поважних сивих чоловіків і мовчазних блідих жінок. Одна з них покликала, ймовірно, свою доньку, та прийшла. Подивилася на мого супутника, похитала головою і подивилася на мене. В її очах були подив разом з захопленням.
- Так! – Сказала вона. – Це – вона! Дівчина з пророцтва!
Вона звернулася до мене: «Хто твій батько?»
Я розповіла про свого батька все, що знала і раптом зрозуміла, що знала дуже мало.
- Так, він пішов двадцять п’ять років тому і більше не повертався. Йому нічого було робити у нас. І тобі – нічого! Сказав хтось зі старійшин.
- Скільки можна?! Скільки можна?! – Зупинив їх мій незнайомий супутник. – Я був в інших країнах. Люди там різні і природа там різна, однак ніде немає такого мороку, як у нашій країні! Годі вже! Слід покласти цьому край!
- Однак ти ж нічого не можеш зробити!
- Мене ніхто не навчив! Я не знаю – як. Як можна щось створювати, а не лише руйнувати?! Як можна радіти життю, радіти, а не просто інсувати?!
Дівчина схвально закивала головою.
Я раптом зрозуміла, що, принаймні одну людину звідси можна врятувати.
- Перепрошую, я – не місцева. Я так розумію, батько мій з вашого Роду, однак залишив вас, щоб знайти кращу долю. Вибачте, якщо це чимось зачепило вас чи образило. Чи можу я якось послужити вам?
Старійшини здивовано перезирнулися. Дівчина подивилася на мене з захопленням і вдячністю.
- Ми подумаємо.
Мене відпустили. Вірніше, випустили з шатра. Я просто ходила між шатрами. Мені стало легше і з-за хмар вийшло Сонце, що котилося на Захід.
- Як ти це робиш? – Біля мене стояла та дівчина з шатра.
- Не знаю. А хочеш туди, де майже завжди світить Сонце?
Вона важко позіхнула і опустила очі, аж раптом ледь не крикнула: «Хочу!» І вже майже прошепотіла: «Однак як же я залишу свій народ?»
- Ти їх не залишиш. Ти станеш сильнішою і тоді зможеш їм допомогти.
Чи вдасться моя авантюра? Однак якщо не спробувати, то для чого я взагалі прожила цей день?
Ми зібрали її речі та зробили копію з її Родового дерева. Я сама обмила і розчесала її, хоча після дороги їй знову це знадобиться, однак така традиція, та це і заспокоювало її хвилювання.
На світанку княжна зі своїм вірними слугами рушила на мою батьківщину. Виходити заміж. За нашого царевича. Я – не я, якщо це – не ідеальна пара.
- Дякую, що влаштувала долю моєї сестри. – О як, зеленоокий незнайомець не лише головний чаклун, а і спадкоємець правителя цих земель. – Що ж ти збираєшся робити тепер?
- Не знаю. – Мені інколи здається, що я ніколи нічого не знаю, а рішення приходять ніби самі. Ніби хтось зсередини чи згори диктує їх мені.
- Як ти викликаєш дощ?
І перш, ніж я придумала, що відповісти, мені довелося викликати дощ, щоб загасити лісову пожежу.
- Так, це я викликав пожежу. І так і не зрозумів. Як ти викликаєш дощ. Втім, і вогонь може бути корисним – він зігріває і освітлює.
Безперечно, він не був дурнем.
Я пішла до лісу. Годі було і сподіватися щось тут знайти. Я розмовляла з деревами і вони потроху оживали, спонукаючи оживати інші рослини. Коли сіло Сонце, я, нарешті, сама присіла на колоду, роздивляючись зорі. Раптом переді мною спалахнуло багаття, яке не хотілося загасити. Вогонь зігріває і освітлює…
- Ти цілий день нічого не їла, - мій новий знайомий простягнув мені яблуко і заходився смажити хліб, сир і овочі на багатті (цікаво. Де вони беруть продукти у цій пустелі?).
Здається, так смачно я їла тільки вдома більше року тому…
- Я не знаю, як ти це робиш – викликаєш дощ, розмовляєш з деревами… я і сам вмію лікувати людей і розмовляти з тваринами, однак твої знання недоступні для мене. Ти дійсно неймовірна… Він з захопленням подивився на мене і було у його очах щось досі незнайоме для мене.
Він сидів поруч і пояснював значення зірок. Я і не помітила, як заснула на його плечі…
Прокинулась я у шатрі княжни. А що – він же вільний.
Княжич-чаклун сидів поруч і уважно дивився на мене: «Моя сестра за тиждень виходить заміж за вашого царевича. Тепер вона щаслива. Чому ти сама не вийшла за нього?»
- Я і так щаслива, пробурмотіла я, вже невпевнена, що це дійсно так.
Хоча вчора було так…
Я вийшла з шатра. Сходило Сонце. Ніби марево сходило з людей. Вони починали заново бачити цей світ і посміхатись один одному.
Колись давно батько навчив мене перетворюватися на птаха…
І попереджав, що це – небезпечно! Потрапивши до пастки, я перетворилася назад на людину і почала відв’язуватись. Ось коли розумієш всі батькові настанови.
Я відчула чийсь погляд. Наче, поруч нікого. Раптом зеленоокий яструб підлетів до мене, перетворився на княжича і допоміг мені розплутатися.
- Так я теж можу, посміхнувся він. – Поклич, будь ласка, дощ.
Цій землі дійсно був потрібен дощ і я погодилася.
Ми стояли під віковим дубом. Йшов дощ.
Раптом серед дощу виникло полум’я, яке не згасало.
Такого не буває!
А мій новий знайомий задоволено сміявся, наче щось зрозумів.
- Ти поїдеш зі мною на весілля моєї сестри?
Чому з ним? Чому не просто до мами?
Я чомусь погодилась.
Дощ закінчився. Полум’я згасло.
Княжич нахилився і поцілував мене. У небі розквітла веселка, співали птахи, буяла зелень.
Ось чому – з ним, а не сама, ось чому він – зі мною.
Кожному чоловіку треба когось захищати, а кожній жінці – про когось турбуватися.
Тільки союз двох народжує гармонію.
Тільки любов створює і надихає.
Все, чого йому не вистачало, щоб задіяти свої талани, це любов.
Все. Чого мені не вистачало, щоб бути щасливою, це любов і захист такого незвичайного чоловіка.
Саме любов навчила нас, як відродити цю землю.
І… вперше за тисячі років жінка мого Роду народила двійняток – дівчинку і… хлопчика!
А це точно щось значить!
Останні події
- 30.03.2025|10:014 квітня KBU Awards 2024 оголосить переможців у 5 номінаціях українського нонфіку
- 30.03.2025|09:50У «Видавництві 21» оголосили передпродаж нової книжки Артема Чапая
- 20.03.2025|10:47В Ужгороді представили книжку про відомого закарпатського ченця-василіянина Павла Мадяра
- 20.03.2025|10:25Новий фільм Франсуа Озона «З приходом осені» – у кіно з 27 березня
- 20.03.2025|10:21100 книжок, які допоможуть зрозуміти Україну
- 20.03.2025|10:19Чи є “Постпсихологічна автодидактика” Валерія Курінського актуальною у XXI ст. або Чому дослідник випередив свій час?
- 20.03.2025|10:06«Вівальді»: одна з двадцяти найкрасивіших книжок всіх часів відкриває нову серію для дітей та їхніх батьків від Видавництва «Основи»
- 13.03.2025|13:31У Vivat вийшла книжка про кримських журналістів-політвʼязнів
- 13.03.2025|13:27Оголошено короткий список номінантів на здобуття премії Drahomán Prize 2024 року
- 11.03.2025|11:35Любов, яка лікує: «Віктор і Філомена» — дитяча книга про інклюзію, прийняття та підтримку