Електронна бібліотека/Проза

МонологГанна Заворотна
«Її сукня» (Уривки з роману)Алла Рогашко
На розстанях долі (уривки з роману)Іван Корсак
ГойдалкаОлексій Ганзенко
АлергіяОлексій Ганзенко
Доля знахаркиГанна Заворотна
ВіршіОлександра Григорчук
«На ріках вавилонських… Кілька думок про повернення». Фрагменти з книжкиАндрій Зелінський
П´ятий пар. УривокМаксим Гах
ПоверненняГанна Заворотна
Із циклу «Загублені значення»Лілія Войтків
Осточерствілі ангелиОлексій Ганзенко
Поет і ковчегОлексій Ганзенко
«Психи двух морей». III ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». II ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». I ч.Руденко Юрій
Сучасні борделіХристина Букатчук
Афродита. Античні міфи в сучасній обробці (фрагменти)Антоніна Спірідончева
Руда Кобилиця. Зі збірки «Амазонки»Антоніна Спірідончева
ВіршіОльга Соколовська
Не хотілаОлексій Ганзенко
РозглядиниОлексій Ганзенко
Лукій вмираєОлексій Ганзенко
коли скінчиться війна ми знову вирушимо на схід...Олександр Андрієвський
революціонери молоді і старі...Олександр Андрієвський
з віршами аполлінера у рюкзаках...Олександр Андрієвський
революції у моєму місті зазвичай починаються восени...Олександр Андрієвський
пластика твоїх пальців кожна лінія злам...Олександр Андрієвський
середина осені попереду ще півроку холоду...Олександр Андрієвський
чим східніш і південніш здається тим холодніш...Олександр Андрієвський
вони прокидалися зранку і дивились новини...Олександр Андрієський
15 років без себе (Загублений)Ксенія Циганчук
Така любовОлексій Ганзенко
Завантажити

«Он пришёл, лишь на час опережая рассвет,

Он принёс на плечах… горицвет»

(Песня «Чужой» группы «Мельница»)

 

Ніч на дворі. Та ні, навіть не так. Скоро вже світанок, а Вона не спить. Не може заснути. Не може собі цього дозволити.

Син сусідки хворіє. Це щось, раніше невідоме. Його лихоманить, а Вона може тільки припинити спазми. Ось зупинила судому. До ранку він має проспати спокійно, але хвороба все ще всередині нього.

Вона пішла додому. Мусила усвідомити. Вимилася. Молилася. Дивилася на вогонь, на зорі, на Місяць. Відчинила вікно. Напоїла вогонь олією. Зрозуміла. Почала обережно підбирати трави. І у відчаї застигла. Майже все є. Майже, однак не все. А чого не вистачає – Вона і сама не знає. А якщо зварити зілля без цієї трави, воно не подіє. А скільки хлопець протримається без належного лікування – невідомо. Він молодий і сильний, але і таких забирає Смерть. Як би Вона хотіла знати і вміти більше, щоб зупиняти Її. Однак Вона не знає…

Вона не знає, чи всі знання встигла передати Їй матір до того, як пішла за травами на Захід. І не повернулася… Пізніше заїзні купці розказували, як в їх місті спалили відьму. Купці прийшли з Заходу. Може, і збіг. Однак старійшини села ховали Її як тільки з’являлися чужі люди. І забороняли ходити надто далеко.

Вона не спала. Згадувала місцевість. Вона знала тут кожен пагорб, кожен чагарник, кожен струмочок. Ні, ніде Вона не бачила того, що Їй було потрібно.

Вона зрозуміла – треба буде йти далі. А щоб Її ніхто не зупинив, йти на світанку, поки село спить. Залишити на вікні у сусідки мазь, яка знімає судоми, і йти. Іншого виходу немає. Інакше хлопця не врятувати.

Скоро світанок. Вона вимилась. Одягла довгу чисту світлу сорочку, оперезалася. Розчесалася. Взяла кошика. Поклала туди чистий рушник, флягу з водою, окраєць хліба, серп і мазь для сусідського хлопця.

У двері постукали. Невже Вона не розрахувала? Невже хлопець вже прокинувся? Вона підбігла до дверей.

На порозі стояв незнайомий чоловік років тридцяти п’яти-сорока. Вона відсахнулася. Вона боялася незнайомців. А тут так необачно відчинила двері.

Він спокійно зайшов, скинув з плечей торбу і Вона побачила жовті квіти. Саме вони були потрібні Їй для приготування зілля.

Вона схопила оберемок, радісно подякувала і заходилася варити зілля.

Незнайомець мовчки виклав залишки квітів на стіл і сів у крісло. Він спостерігав за Нею, але нічого не казав. А Вона захопилася процесом.

Коли зілля зварилося, налила його до глечика.

- Дякую! Я зараз повернуся! – сказала Вона незнайомцеві і вийшла.

Він мовчав.

Вона пішла до сусідки. Вже сходило Сонце. Обережно постукала у віконце. Їй відчинили. Хлопець ще спав. Вона чекала. Як тільки він прокинувся, дала йому випити зілля. Відчула, що слабкість залишає його. Покликала сусідку. Наказала нагодувати його і давати пити зілля, але заборонила йому вставати з ліжка, поки хвороба не пройде. Пообіцяла прийти завтра.

Повертаючись додому, згадала, що у Неї – гість. Що ж, зараз з’ясується, хто це. Обережно зайшла до хати. Чоловік спав. Як сидів у кріслі, так і заснув. Вона обережно роздивилася його. Прийшов він здалеку. Про це казав пил на його взутті і одязі. Йому під сорок. Про це казали проблиски срібла у його чорному, як крило ворона, волоссі і грубість засмаглої шкіри. Хто ж він?

Вона підійшла і обережно розбула його – ноги мають відпочити з дороги.

Далі прибрала у печі, знайшла чисту постіль – якщо він ще залишиться, то хай спить на ліжку. Вона якось і на кріслі поспить, а цей непростий гість так допоміг Їй. Не тільки Їй – всьому селу. Вона розвісила квіти, що він приніс, на просушку. Та заходилася готувати, бо такого гостя слід нагодувати. І нагодувати добре. Борщ з пампушками, гречана каша, тушкована капуста, яблучний пиріг, свіжа сметана, мед, сливи з саду, житній хліб – все це потроху з’являлося на устеленому білою скатертиною столі і накривалося вишитими рушниками, щоб не завітрилось і не захололо. Натягавши з криниці чистої прохолодної води, Вона і собі присіла на стілець і… заснула. Адже Вона не спала вже більше доби.

Прокинулася Вона з першими променями Сонця у своєму ліжку.

- Доброго ранку!

- Хто ти?!

- А хто – Ти?

- Я… жінка.

Він посміхнувся. Так, дурна відповідь. Зрозуміло, що не чоловік. Вона – знахарка і…

- Дякую за вечерю! Ти дуже смачно готуєш!

- Це найменше, що я могла для тебе зробити. Ти врятував життя одній дуже хорошій людині. Я зараз сходжу навідаю його. Добре?

- Ти тут господиня, чому ти питаєш простого перехожого, куди йти? Я тільки можу попросити Тебе зробити ще одну добру справу після того, як Ти повернешся.

- Гаразд. – Вона встала з ліжка і вийшла з дому. Спала ж бо одягнена. Надворі умилася водою з криниці і пішла до сусідки.

Там на Неї вже чекали. Хлопець був абсолютно здоровий. Сусідка обійняла Її як рідну доньку і розплакалася.

- Тихо, тихо… Все ж добре, - промовляла Вона. – Я піду?

Сусідка витерла сльози: «Це я від радості. Звісно, йди. Звертайся, якщо буде щось треба».

- Дякую! У мене все є, - посміхнулася Вона.

Вона і дійсно рідко коли брала плату за порятунок життя.

Вона пішла.

- Дай Тобі Бог хорошого чоловіка, доню, - прошепотіла Їй у спину сусідка.

Вона прийшла додому. Незнайомець був тут.

- Давно Ти цим займаєшся?

- Все життя. Що я ще можу для тебе зробити?

- Я дуже втомився з дороги. Ти можеш розтопити баню?

- Звісно. Зараз.

Вона швидко прибрала у бані і затопила піч. Пішла до криниці по воду.

- Стій! – гукнув Її незнайомець. – Це вже я сам. – Він забрав у Неї відро. Які у нього теплі і сильні руки… - Йди, відпочивай, Ти втомилася.

Вона пішла до хати. Зі столу він прибрав сам. Може, відразу. Зранку Вона не звернула уваги на стіл – поспішала до хворого сусіда. Вірніше, до того сусідського сина, який тоді вже одужав. Вона посміхнулася. Квіти сушилися. Вона поставила варитися борщ, а за ним – пшеничну кашу. Хліб ще був. Вона вийшла з хати до саду за фруктами, як з бані вийшов Її гість. З одягу на ньому був лише довгий рушник на стегнах і неможливо було не помітити його торсу, грудей, плечей…

Він посміхнувся і витяг з криниці ще одне відро води: «Зіллєш мені на голову?»

Вона ніяково підійшла.

- Зараз, чекай, - він перелив половину води до іншого відра і нахилився. – Тепер лий.

Вона взяла відро. Який же він гарний у своєму віці і своїй силі. Вона обережно потихеньку полила воду. Він розсміявся: «Приємно…» Вона теж розсміялася.

Коли вода у відрі закінчилася, він подякував Їй і пішов одягатися. Вона пішла у садок. Назбирала яблук і слив. Білі достиглі на Сонці яблука і сині сливи у кошику – це так гарно.

Вона підійшла до колодязя. Ось і знадобиться ще піввідра води. Вона обережно пересипала фрукти до відра і заходилася мити їх, перекладаючи назад до кошика. Коли вимила всі фрукти, він підійшов і вилив залишки води під кущ троянд. Тоді забрав у Неї кошика і вони пішли до хати. Вона поставила на стіл хліб. Він сам дістав борщ і кашу з печі. Вона переклала частину фруктів до миски. Він приніс води з криниці. Вони сіли вечеряти.

- Смачного!

- Навзаєм!

Їли мовчки, але Вона побіжно спостерігала за тим, як він їсть і насолоджувалася його насолодою.

- Дякую! Ти дуже смачно готуєш.

Вона посміхнулася. Прибрала зі столу. Вже сутеніло.

- Я б хотіла, щоб ти спав у ліжку.

- Звісно, - він підійшов до Неї. Вона відчула його тепле дихання. Він взяв Її за підборіддя і підняв Її обличчя до себе. Він був вище за Неї.

- Хто ти?

- Я – такий, як і Ти, - він нахилився і поцілував Її. Це було безкінечно довго і солодко, але…

- Пусти! – сказала Вона після поцілунку.

- Ні, тепер вже ніколи, - сказав він і підхопив Її на руки.

- Хто ти? – знову спитала Вона.

- Я – такий самий відьмак, як і Ти, - відповів він.

- Я – не відьма!

- Я теж, - він поцілував Її. І Вона зрозуміла, що цього чоловіка надіслала Їй доля, але…

- Пусти! – сказала Вона після поцілунку.

- Добре, - він посміхнувся і обережно поклав Її на ліжко.

- Ні! – Їй було двадцять вісім років. Вона ніколи не була заміжня. Вона не бачила для себе чоловіка у селі і врешті-решт сільські старійшини заборонили місцевим хлопцям чіплятися до Неї і ображати Її. Вона і так була щаслива у служінні Богу і людям. І тут – цей чоловік, який піднімає з глибин Її душі і тіла такі незнані, але такі солодкі відчуття…

- Пусти… - прошепотіла Вона.

- Не бійся, - прошепотів він. – Я більше ніколи Тебе не відпущу.

Вона здалася. Він зацілував Її майже до непритомності, обережно зняв сорочку… Вона знову спробувала пручатись, але він Її заспокоїв. Він цілував Її тіло і Вона почала відповідати – зняла з нього сорочку і сама здивувалася своїй сміливості. А далі…

Він був небом, а Вона – землею.

- Потерпи трошки. Інакше не вийде. Не бійся.

Вона напружилася.

- Не бійся, - він знову заходився цілувати Її і Вона відповідала. І тут… Гострий біль і тепло між ногами. Він міцно притис Її до себе. Вони стали одним. Було боляче, але Вона розуміла, що тільки через біль стають настільки близькими, настільки рідними… Тілом пройшла хвиля ейфорії…

Він ліг поруч і притис Її до себе: «Вибач, інакше б не вийшло… Вибач, будь ласка».

Вона поклала голову йому на плече. Було неймовірно легко і тепло.

Він гладив Її волосся. Так Вона і заснула.

Він розбудив Її поцілунком. Сонце вже встало. Вона злякалася. Вона ще ніколи не пропускала Схід Сонця. Він посміхнувся: «Ти втомилась і ще не звикла до нової себе».

- Хто ти?

- Я знаю всі трави, всі ягоди, всі гриби і всі корені. Я вмію розмовляти з птахами і звірами. Я зцілюю людей. І я так неймовірно довго шукав Тебе. Однак, коли знайшов, Ти була ще неготова.

- Я ніколи не бачила тебе.

- Так. Я не став тоді підходити до Тебе. Пам’ятаєш, восени три роки тому була страшна злива і Ти сховалася під дубом? Ти збирала гриби і не встигла до дощу повернутися додому.

- Я тоді змокла до кісток!

- Так. І я дуже хотів підійти до Тебе, щоб захистити, але знав, що так ми тільки накоїмо дурниць. Скільки Тобі зараз років?

- Двадцять вісім..

- Все правильно. Двадцять вісім. Саме час.

- Для чого?

- Для зародження нового життя.

Вона зашарілася.

- Ні, ще ні, але скоро. Якщо Ти не проти.

Вона сховала очі…Вона любила цього чоловіка, ким би він не був. Любила. Любила все життя. Ось чому не виходила заміж. Вона чекала на нього. Вона знала, що нічого поганого він Їй не зробить:

- Нас має одружити староста села.

- Якщо Ти так хочеш, то підемо до нього.

Вона обвила його шию своїми тонкими руками. Він показав Їй небо.

До старости вони пішли тільки за тиждень.

Побажання сусідки збулось. У знахарки з’явився чоловік. Дорослий. Сильний. Мудрий.

На початку грудня наступного року у них народилася донька.

- Більше дітей у нас не буде, - сказав він, вкладаючи малу спати.

- Як?! – Вона шила і аж вкололася голкою.

- Любо, у твоєму роду народжуються тільки дівчата. Знання передаються від матері до доньки. Однак нашу доньку я навчу ще й тому, що знаю сам. Вона стане наймудрішою знахаркою нашої країни.

- Де ж ми знайдемо Їй чоловіка?!

Він розсміявся: «Жінко, Твоя донька ще голову не тримає, а Ти вже шукаєш Їй чоловіка?! Жінки Твого роду завжди знаходили собі чоловіків і тільки я знайшов Тебе сам…»



Партнери