Завантажити

Коли визначаєшся, нарешті чого насправді хочеш, настає час діяти. Людство ділиться на ці дві категорії: люди, які говорять, і люди, які діють. Одні жаліються на долю та обставини, марнують час у проговорюванні банальних речей, зрозумілих без слів, так й не дозріваючи до дій. Інші менше говорять, більше роблять – поступово, цеглинка до цеглинки складають свою будівлю. І вона росте, робиться помітною. А у перших, з якої точки не подивишся – рівнина зі слів.  

Галю п’янило її нове захоплення. Герої, події, діалоги тіснилися на виході до білого листа. Вона їх ледве стримувала, чекаючи вечорів та вихідних днів, коли можна буде відкрити ноутбук з першим розділом роману.  

- Галко, як у тебе в суботу? – голос Луїзи у слухавці здавався втомленим.

- Працюватиму вдома. Хлопці на рибалку зібралися, Сергій – на авторинок. А я писатиму, - Галя не уточнила, що саме писатиме. - А що, Луїзо?

- Думала, може зустрінемося?.. Гаразд, тоді до середи!

- Бувай! 

У суботу зранку Галя зварила борщ, пройшлася порохотягом по кімнатах і з нетерпінням та веселим піднесенням поставила на стіл ноутбук, який не відкривала кілька днів, бо була до пізнього вечора зайнята у редакції.  

І пішла до телефону.  

- Луїзо, де ти є?.. А коли звільнишся? Я можу за годину під’їхати до пам’ятника Шевченку. 

Недарма щось тривожне у голосі Луїзи не давало їй спокою. З першого ж погляду на подругу стало зрозуміло, що та у глибокому мінорі. Хоча одягнута, як завжди, з цікавинкою – уся у приємній сіро-рожевій гамі. Але на цю її особливість жодні негаразди не здатні вплинути.  

Проблема Луїзи вискочила з екрану монітора. Побачила у домашньому комп’ютері Коня папку під назвою Olga. Відкрила його – а там фотографії, на яких щасливий Кінь поруч з якоюсь усміхненою жінкою. Або ця жінка сама, без нього, але зрозуміло, що фотографував він. Луїза вже бачила цю жінку раніше. Її фото стоїть у нього на кухні на поличці у рамці. Луїза вирішила, що це колишня дружина. Тому навіть не запитала, хто це, лише щось шкрябнуло в душі: розлучився, а портрет не ховає. Але, виявляється, це була не дружина. Дружина називалася Марія, Кінь колись згадав її ім’я, і Луїза запам’ятала. А файл у комп’ютері називався Olga. Хто така Ольга? 

- Хто ця жінка? Дружина? – запитала Луїза, знаючи вже, що не дружина.

- Ні, це Ольга, - відповів Кінь.  

Луїза почекала пояснень, але їх не було. У кімнаті панувала мовчанка.

- Я кохав її, - сказав Кінь. - Ти копирсалася у моєму компі?  

Що вразило її більше – “кохав” чи “копирсалася”?  

- Що ти собі дозволяєш? – вибухнула вона.

- Експериментальний кролик може собі дозволити усе! 

Вони посварилися. Луїза не залишилася того вечора у нього. Він не подзвонив і не прийшов до неї наступного дня…  

У Галі перевернулася душа, коли вона побачила, як по щоках подруги побігли сльози. 

- А що ти робила в його комп’ютері?

- Він сам сказав, аби я подивилася поштову скриньку – нам мали надіслати запрошення на фестиваль… Ну, а мене занесло у фотопапки. Побачила жіноче ім’я… А ти що, змогла б у такій ситуації втриматися і не відкрити цей файл? 

Галя уявила себе перед комп’ютером Віктора…

- Звісно, відкрила б! Кожна жінка, мабуть, вчинила б так само. Проклинаючи згодом свою цікавість. Дуже висока ймовірність нарватися на сюрприз. Але у твоєму випадку, що сталося жахливого? Нічого. Зазирнула у його минуле. Пусте!

- Яке пусте!? Він дав мені зрозуміти, аби я не пхалася на його територію, що це мене не стосується. І то якими словами! “Копирсалася”! Ніби у кишенях або у брудній білизні! 

Повернувши за ріг, вони опинилися перед вуличним кафе – столики під лапатими парасольками стояли ледь не на тротуарі за ажурною металевою огорожею посеред весняної сонячної вулиці. 

Через хвилину Галя вже замовляла офіціантові каву з мигдальними тістечками. А Луїза, вмощуючись у плетеному кріслі біля столику, додала: 

- Ужгородського коньяку, два по п’ятдесят.  

Дістала шкіряний футляр зі своєю забавкою - маленькою люлькою на довгій ніжці, пакет початого тютюну та сірники. Протерла нутро файки коньяком, набила її запашним куривом, неспішно розпалила, затягнулася і з задоволенням випустила дим. За її рухами хотілося спостерігати, не відводячи погляду. Над столиками розлігся благородний аромат. 

- Мені вже так багато не вдалося у моєму житті, Галко. І знову щось не те виходить.

- Бійся Бога! Що тобі не вдалося? Роботу маєш, любиш її, гроші заробляєш пристойні, маєш цікаві плани…

- Я про інше.

- Про людей, які поруч? Теж не гніви Бога. А свого чоловіка можна усе життя шукати. Помилятися, шукати, помилятися знову, але однаково шукати.

- У тому то й річ, що це він. Я вже знайшла його. Тільки щось подумаю – він це каже. Або він щось почне говорити – я закінчую. Чи навпаки, несподіване щось бовкне або неочікуване втне і я ще більше переконуюся – це той, кого чекала. Мені подобається, як він пахне, як їсть, люблю слухати, як він ходить по квартирі, як плюскається у ванні. Ми сміємося разом, регочемо як підлітки, розумієш? Я хочу бути з ним. І я йому теж потрібна. Мені навіть говорити про це не треба, я й без слів усе бачу. Розумієш?.. Але тепер чомусь так холодно, так байдуже поставив мене на місце. Не надто пхайся, мовляв, у чуже життя…  

- Це з твоєї точки зору. А з чоловічої дзвіниці ваша суперечка виглядає, мабуть, так… 

Галя піднесла до губ широкий опецькуватий келих, зробила маленький ковток. Луїза гріла свій коньяк у долонях, не поспішала пити.  

- Ставлю себе подумки на місце чоловіка, - вела Галя. - І розумію, що він не збирався приховувати від тебе цю інформацію. Просто ваші стосунки ще не дозріли до такої розмови. Або моменту відповідного не трапилося. А тут ти починаєш гнати коней, розпитуєш, слідство ведеш зі стурбовано-трагічним виразом обличчя. Кому це сподобається? 

- Чому зі стурбовано-трагічним? 

- А що – з безтурботно-веселим? Та ще й після підступного з його точки зору вторгнення у його особисті фотофайли. Чоловіки такі речі сприймають як відверте зазіхання на їх свободу. Як намагання жінки встановити контроль. А ти ж хіба цього прагнула? Тобі ж потрібна відвертість та щирість у стосунках... Тому у таких розмовах важливі жіночі інтонації, найдрібніші нюанси, здатність відчувати момент. А також інтуїція - чи варто продовжувати розмову зараз, чи відкласти її без образ на потім. От побачиш, він сам усе розповість, прийде час. Не підганяй його, і не вставай у позу ображеної квочки.  

- Ображеної квочки?..  

- Ну… Відвернутися від нього і робити вигляд, що ти страшенно переймаєшся іншими речами: порпаєшся у пилюці, трясеш гребенем, шукаєш хробаків…  

- Ну добре. А раптом він її і далі любить? 

- Звичайно, що любить. Якась частка чоловічої душі завжди кохатиме жінку з минулого. Кожне попереднє кохання не минає безслідно. А ти сподівалася зустріти чоловіка без минулого? Навіть уперше закохуючись по-справжньому, ми вже маємо за собою досвід бодай дитсадівських кохань. Замість безпричинних страждань направила б зусилля на те, аби стати його… великим коханням. Саме так. Хоча й трохи пафосно. І взагалі, Луїзо, де твоя природна легкість? Звідки викотилася ця важка артилерія на любовному фронті?  

- Сама не знаю, чому на нього так серйозно реагую. Занадто серйозно. Будь-яка дрібниця має шалене значення. 

- Дивись, не зіпсуй усе. Чоловіки надмірної серйозності у цих справах не люблять. Наша зброя – здорова доза пофігізму, іронії, легкості, гри. Що занадто серйозне – смішне. А у чоловіків серйозне там, де гра.  

Неподалік різко пригальмувала маршрутка, миттєво відреагувавши на помах руки хлопця з заплічником за спиною. Він підсадив на підніжку свою юну супутницю, легко застрибнув у салон. А двері не спішили зачинятися. Водій чекав жінку, яка добігала до маршрутки з тривожним виразом обличчя, незграбна, зосереджена на процесі – наздогнати і не зашпортатися. Зняти її на відео у цю хвилину і показати згодом ці кадри, не повірить, що це вона.  

Жінка, що наздоганяє громадський транспорт або, спізнюючись на роботу, стрімко долає останні метри до входу в офіс, подібна на корову, що спішить до води: підбігла підтюпцем, перейшла на рвучку ходу, знову зірвалася на біг. Голова трохи нахилена на бік, дріботить по асфальту “ратицями”-підборами з таким зосередженим виразом обличчя, аж шкода її стає. Шкода - бо вона порушує Закон краси. І за це неодмінно дістане догану. Її побачать і запам’ятають недостойну картину. І можливо, побачить не випадковий спостерігач, а потенційний Обранець, але так і не зрозуміє, що це – Вона, а Вона у поквапі не зверне уваги на Нього. А згодом матиме сірий настрій і не розумітиме, від чого. Що таке? Чому?.. А не бігай у ранкові панічні хвилини за маршруткою, не дозволяй собі карикатурно метушитися і побачиш, нічого жахливого не станеться. Начальник прийде ще пізніше. Твоєї непунктуальності ніхто не помітить. А якщо станеться те, чого ти так боялася, якщо вибухне скандал і на стіл шефа ляже заява на звільнення і він її підпише, то згодом з’ясується, що це було доленосне спізнення, щасливий збіг обставин, початок нового життя. Такою буде тобі, жінко, відзнака від світової гармонії за вірність красі. Тож не бійся пропустити маршрутку! Не переслідуй її так панічно і приречено! Твоя маршрутка наступна. 

Галя з Луїзою мовчки спостерігали за життям вулиці. Паузи у розмові виникали самі собою. Ніхто не спішив заповнювати їх словами. Було комфортно мовчати удвох, смакуючи кавою з коньяком. Вони не обмінялися своїми думками, так і не дізнавшись, що подумали майже одне й те ж, дивлячись на жінку, що бігла до маршрутки.

- Ти ж завжди така впевнена, іронічна. Що тобі ті Ольга і Марія? – повернулася Галя до розмови. - У тебе своє життя і свої стосунки з цим чоловіком. Якщо на одній чаші терезів твоє бажання бути з ним, а на другій – образи на нього, то визначся, що переважує, що для тебе важливіше. Хочеш попри все бути з ним? Дай сама собі чесну відповідь. Хочеш? Якщо так, закривай на деякі речі очі, не звертай на них надмірної уваги. Пробачай. Іди на компроміси. Відкладай з’ясування деяких речей на потім, бо у багатьох випадках усе стає на свої місця саме собою без тиску та зусиль. Довіряй чоловікові. Тут краще передати, аніж недодати. Таке просте перевірене правило: краще “пере”, ніж “недо”. Хоча, може я й не маю рації. Це мій досвід. Він полягає у простих речах. Як у відомій сентенції: танцюй, ніби тебе ніхто не бачить, співай, ніби тебе ніхто не чує, кохай, ніби тобі не завдавали болю… Хтось з мудрих сказав, а так ніби я. 

Того суботнього дня вони гуляли й гуляли містом. Зайшли ще в одну кав’ярню. “Водимо козу?” – уточнила Луїза. Настрій у неї відчутно поліпшився. За кавою Галя згадала про блузку, яку не купила кілька днів тому у “Пасажі”, а вдома зрозуміла, що саме вона їй украй потрібна. Повела Луїзу у “Пасаж”.  

Йшли на блузку подивитися, а купили кульчики. Вони самі покликали до себе – з відкритого стенду з розвішаною на гачках біжутерією. Особливо ефектно виглядали ті, що були схожі на вітражі з кольорового скла в оправі під стару мідь. Одна пара – різного розміру підвіски у металевих круглих рамках з камінчиками кольору молодого та старого вина. Друга пара - ромбики, що кріпилися один до другого, утворюючи ланцюжок-гірлянду з темно-бордового та темно-синього скла. Інших прикрас, що були поруч, навіть не зауважили. Галя зняла свої золоті сережки, сховала їх у торбинку, натомість встромила у вуха “ромбики”.  

- Клас! – вимовила Луїза і одягнула “кругляки”.

- Супер! – зробила висновок Галя.  

Підійшли до дзеркала. Галя, підібравши волосся угору, хитнула головою - ромбики блиснули тьмяним світлом.

- Беру, - вирішила вона. - Подобаються тобі твої?

- Дуже! – Луїза теж роздивляла себе у дзеркалі. – Таких дешевих у мене давно вже не було. П’ятдесят гривень, а подобаються як за мільйон.

- Я тобі їх дарую, - сказала Галя. – А ти даруєш мені мої. Згода? 

Продавець на касі деякий час зосереджено дивилася на них, не відразу зрозумівши простої комбінації. Що тут складного? Дві жінки прийшли розплачуватися за покупки вже в обновах і, показуючи одна на одну, повідомили: “Я плачу за ці, а моя подруга – за ці”.  

Після покупки настрій остаточно змінився на краще. Вони заходили у перші-ліпші брами, немов грали у гру на уважність: помітила, яке слухове віконце у піддашші? А ти зауважила ковані пуп’янки квітів на балконній решітці?.. У захваті завмерли перед майже зруйнованим вітражем у верхній частині старих дубових дверей на брамі. Присіли навпочіпки, аби прочитати напис на кахлях під ногами з напівстертими польськими словами - іменем майстра-виробника. Підозріло глипнула у їхній бік жінка, що виносила сміття, а вони, не звертаючи уваги, стояли, задерши голови, як здивовані діти: просто над брамою, на будинку, абсолютно гармонійно співіснували теперішня назва вулиці на табличці і стара, у вигляді ліпнини ще з позаминулого століття. Старий номер будинку в ажурній віньєтці не збігався з його теперішнім металевим номером на стіні поруч. 

На вулиці Пекарській Луїза сказала:

– Он у дворі, бачиш, вікна моєї давньої знайомої, зайдемо?

– Незручно… - засумнівалася Галя.

– Пішли, вона дуже класна, вона зрадіє. Телефонувала мені нещодавно, сказала, що з чоловіком розлучилася, запрошувала в гості в будь-який час.  

Зайшли у двір і Галя очам не повірила: тут панувала атмосфера 60-х років. Ніби вони не у ворота зайшли, а, переступивши часову межу, повернулися у дитинство. В куті двору - навстіж розчахнуті двері. Вхід у кухню наполовину закриває тюльова фіранка від мух. Видно кутик кухонного столу, протерту церату з діркою на кутовому згині, масивний, помальований синьою фарбою табурет, неповну трилітрову банку з кислим молоком. У таку кухню водив їх обох у дитинстві дворовий товариш Віталька, казавши мамі: “Хочемо хліба зі смальцем!” Тітка Слава мастила запашним смальцем свіжий хліб, посипала крупною сірою сіллю… І дітлахи, терпляче дочекавшись своєї черги, накидалися на смакоту. Жодне слово не порушувало гармонію дружнього жадібного поглинання одного з найбільших смаколиків дитинства. Від цього спогаду рот наповнився слиною, захотілося того смальця з тим хлібом і тою сіллю.  

Маленький палісадник, огороджений низеньким – по коліно – дерев’яним парканчиком, теж був родом з тих далеких років. Сплило в пам’яті слово “аркомка”, а може “Аркомка” з великої. Так чомусь називали простір з деревами, кущами та високою травою за будинком. Діти в’язали жмутики трави петлями-лапалками, щоб у них потрапила нога переслідувача у грі “Козаки-розбійники”. А може Аркомка у світі дорослих належала якомусь Аркому? Тепер вже не дізнаєшся.  

Вузенький хідник, витканий зі смужок різнокольорового ганчір’я - хтось розкинув його сушитися уздовж парканчика - теж був раритетним. І цегляні гніздечка навколо перших стріл ірисів - кожна поставлена під кутом наступна цегла перекриває попередню наполовину. Від таких, побілених вапном зубчиків на клумбах, вже давно відвикло око. Як це диво могло зберегтися у центрі міста? 

Піднялися рипучими сходами з темного дерева, тримаючись за витерті до блиску перила, натиснули на гудзик дзвінка. Тиша. Немає вдома, з полегшенням констатувала Галя. Хоча була й готова завалити непроханим гостем до незнайомої людини з одним-єдиним виправданням, що ця людина є знайомою твоєї подруги. Таке траплялося колись дуже давно. Відчувала себе нині школяркою, коли можна було безцільно тинятися містом годинами, вихоплюючи по дорозі з калейдоскопу вражень усілякі важливі дрібниці, заходити до друзів і малознайомих знайомих друзів.  

Троє чоловіків на вулиці повернули за ними голови, провели їх поглядами, один з них щось сказав, вона не розібрала що саме. Але вираз обличчя у нього був хороший, і слова, мабуть, теж. 

- Луїзко, на тебе один так подивився… Ти що, навіть не зауважила?.. Ні, ти таки вляпалася серйозно! Нормальна жінка, навіть закохавшись, помічає чоловіків навколо… 

… Заледве повернула ключ у замку, як усі четверо – чоловік, сини і пес Рудий - вийшли назустріч:

- Де ти була?

- Що з мобілкою?  

Поки відповідала, запитувала чи їли, знімала чобітки, Віктор підозріло вдивлявся в обличчя дружини, навіть принюхувався - занадто усміхнена, відверто щаслива, що таке?  

Не їли, чекали її. Навіть Рудий ображено стояв над повною мискою. 

- Ви їсти не хочете? Чи гріти ліньки? – поцікавилася у голодних чоловіків.-Рудік, ти вже геть оборзів! – нагримала на пса. – Давай їж. 

Рудий, опустивши морду, дивився на зварені курячі шийки з кашею, чекаючи звичного ритуалу. 

І вона відступила: витягнула одну шийку і подала псові, він обережно взяв її зубами з долоні і, проковтнувши, почав жадібно їсти з миски. У чому полягав сенс ритуалу і звідки він узявся вже ніхто не пам’ятав. Але Рудий вимагав своєї порції жіночої уваги і їв саме так: Галя мала подати перший кусень з руки…  

Задзвонив телефон. 

- Галко, я щойно говорила з Конем, - повідомила Луїза. - Може, настрій у мене такий, не знаю. Але так мені було легко з ним зараз… Розказала як ми з тобою гуляли… Такий класний день.  

Галя підсмажила вранішні вареники, розклала по тарілках, посиділа з хлопцями за компанію, поки вони їли. А потім набрала ванну води, збивши тугим струменем на її поверхні міцну піну із запахом хвої. Мала надійний спосіб боротьби з вечірнім апетитом: почистити зуби години за дві-три до сну й після цієї процедури їсти вже не хотілося. Взяла з собою у ванну книжку, і в останній момент - тарілку з яблуком та мандаринкою. Занурюючись в ароматне тепло, з задоволенням подумала: хлопці полягають – сяду писати. Один епізод вже остаточно вималювався в уяві, другий напирав, ще нечіткий.  

Швидше б за комп’ютер, тепер вже зі спокійною душею.  

У голові крутилися уривки вражень дня. Раділа за Луїзу. Чужі проблеми (не те щоб чужі, а просто не свої, яка Луїза їй чужа?) легко вирішуються. Чому ж, розмірковувала, сама себе розрадити не можу? Чому не можу примиритися з дурними анекдотами, які Віктор розповідає по кілька разів в одних й тих самих компаніях? Через відсутність делікатності як бовкне, як корова боталом. «Для чого? Ти ж людину образив, невже не відчув?» – “Не вигадуй, вічно з мухи слона робиш!” Та навпаки, роблю вигляд, що слона, як муху, не помічаю. А його вперта ненависть до миття посуду?..  

Вона спробувала подивитися на власні проблеми збоку, ніби це не її проблеми, а гризота когось іншого. Хіба це проблеми? – намагалася підступитися до них відстороненим сприйняттям. Посуд? – Яка дрібниця. Вихід такий: попросити ніжно, в жодному разі не буркотіти. А ще краще, пожартувати, мовляв, оптиміст не миє посуд ввечері, бо сподівається, що вранці матиме на це бажання. Добре, як хочеш, мий зранку... Або сказати, відриваючи його від телевізора: я посуд мию, ти картоплю чистиш. Він скаже: е, ні, краще я - картоплю. От і добре. Одна проблема мінус.  

Що там ще? 

Анекдоти? Тут складніше. Чому чоловіки запам’ятовують одні анекдоти, а жінки інші? Почуття гумору від статі ж не залежить. Чому тоді навіть найрозумніші та найвибагливіші чоловіки регочуть від грубих фельдфебельских жартів?  

І чому те, що для нас – важливо, їм зазвичай видається дрібницями, і навпаки?  

Ну як аутотренінг, допомагає?.. Щось не дуже. Як казала знайома психологиня, одна з авторів журналу: «У психології на собі не показують». 

А то, може, полюбити мити посуд?.. Це ж такі життєві дрібниці! Дарма, що кожен день муляє. Чоловік може не любити цього і тому не робити. А жінка і не любить, а робить. Так, я спокійна, у мене теплі ноги, я люблю мити посуд. Люблю. Мити. Посуд. Мені подобається, коли під моїми руками гора масних тарілок та горняток з кавовими фусами перетворюються на стоси сяючого чистотою начиння. Коли пательня із залишками підгорілої цибулі стає блискучою. Коли пахне доброю рідиною для миття посуду. Із запахом лимону. Або полуниці. Від цих випарів може врешті-решт знудити. Або можна дістати стійку довічну відразу і до лимонів, і до полуниць. А які змучені, червоні, набухлі робляться руки від гарячої води з цими жахливими бальзамами, що одночасно – згідно з етикеткою – мають і жир розчиняти, і за руками доглядати. Ненавиджу мити посуд! Одна втіха – найкращі ідеї спадають на думку саме за цим невдячним і монотонним заняттям.  

- Галко, - знову зателефонувала Луїза. – Дай мені яблуко на кілька тижнів.

- Яке яблуко? – не зрозуміла Галя, і тієї ж миті второпала яке. – Чого це ти?

- Ти книгу почала писати. Чому зараз?.. Це ж не випадково. І ще подумай – чи журнал тобі був потрібний насправді, чи можливість писати книгу?

- Що за маячня?..

- Дай яблуко, Галка! Допоможи подрузі.  

Луїза не жартувала.  

- Забирай, мантелепо, - поступилася Галя. 

З того моменту, як вона поставила яблуко на поличку у своєму кабінеті, більше про нього й не згадувала. А коли вона написала першу сторінку роману?.. Мабуть, через тиждень після того, як Луїза приїздила до неї на роботу і залишила у кабінеті яблуко… До чого тут одне до другого? Ні до чого.  

- Галко… - знову Луїза.

- Що?

- Таке відчуття, що треба його взяти на деякий час. Навіть упевненість, а не відчуття. Невже я тобі маю щось пояснювати?

- Забирай, кажу. А що ти про книжку сказала? Що ти думаєш про це?

- Я думаю, що у тебе стався прорив. Так, як ніби… Ніби як зрів нарив, нило, нило – і оп-па, прорвало. Не зупиниш. Ну, тобто… Якесь недолуге порівняння. Але ж тобі справді легше стало? Ти ж цього хотіла підсвідомо? Подумай, хіба ні? Ти письменниця, Галко. Ну чого мугикаєш?.. Такі дрібниці помічаєш, як ніхто з нас. Так розповідаєш про події, свідком яких я теж була, що дивуєшся: чому я не помічала тих нюансів, чому не запам’ятала ті репліки, не звернула увагу на ті деталі? Щось відбувається – ти про це розповідаєш, і події набувають глибинного значення, стають цікавими. Давно б, Галко, мала б не підсміюватися, а писати один за другим романи, детективи, сценарії, що завгодно. Як почула, що ти за книжку сіла, одразу збагнула: без яблука не обійшлося! Отже, завтра я у тебе. Перед передачею протри раритет від пилюки!

читати