Електронна бібліотека/Проза

Зоряна каруселя (новела)Віктор Палинський
Людина дощу (новела)Віктор Палинський
Поезіє вседобра не мовчи...Микола Істин
Війна 2022Микола Істин
Дивовижа в купальні (новела)Віктор Палинський
Новий день поезії йде…Микола Істин
Доля людства нині бродить в УкраїніІгор Павлюк
Тривоги Юлії (новела)Віктор Палинський
Єдиноріг (новела)Віктор Палинський
ПаличкаВіктор Палинський
Стефанові турботиВіктор Палинський
За зореюАлла Рогашко
«Провидець», уривок з роману (видавництво «Український пріоритет», 2021р.)Алла Рогашко
Вірші (З майбутньої книги «Поетичні прогресії кохання»)Микола Істин
Екзистенційне (Новелета)Віктор Палинський
ВіршіПетро Коробчук
А ось зима цього року, робить дерева тьмяними...Сергій Жадан
І хай буде знаком наближення...Сергій Жадан
Але згадати потім ріки ці...Сергій Жадан
ПрибулецьВіктор Палинський
СантаВіктор Палинський
Це не сніг...Сергій Пантюк
Розумієш, дельфін такий же хижак...Артем Полежака
Це буде вимовлено колись уперше...Сергій Жадан
Великі малі зустрічіВіктор Палинський
Навчатись відчувати...Григорій Штонь
В термітниках великих міст...Григорій Штонь
Хльости і шерех потопельних вод...Григорій Штонь
Квартирою снують струмки надвірної жаріні...Григорій Штонь
Мене хтось мстиво попередив...Григорій Штонь
Зле чуєшся, коли...Григорій Штонь
Кинджально довгі трасові вогні...Григорій Штонь
Удосвіта на прирічковий пастівник...Григорій Штонь
Завантажити

I лихi передчуття мав, а таки вибрався на це кляте полювання, що позбавило спокою i обернулося на полювання супроти мене. Ще в Глибокому лiсi якось раптово я вiдчув себе не мисливцем, хоча й тримав у руках рушницю та й набоїв мав вдосталь, а дичиною, яку саме тiєї митi хтось вислiдив, i був вiн, вiдчув я, не тiльки дужчим за мене, але й вправнiшим, пiдступнiшим. Я спробував хутко вибратися з Глибокого лiсу, але невiдома сила знову й знову повертала мене до його середини. Я сперся на столiтнього дуба й перезарядив рушницю. I тут менi вчулися звуки барабана, i я, сам не знаю чому, подумав, що то лунає африканський, саме африканський тамтам, i лише вiдтак я запитав себе: «А чи не серце моє гупає так з переляку?»

Нi, серце працювало ритмiчно, а звуки тамтама й далi напливали з Глибокого лiсу, передаючи, либонь, комусь вказiвки, як перешкодити менi вибратися з лiсу, i я подумав, що той, невiдомий менi мисливець, розпочав на мене полювання широко, обдумано, розважливо, щоб напевно загнати мене, свою жертву, в заздалегiдь приготовану пастку. Що ж, менi не залишається нiчого iншого, як прийняти виклик, бо втiкати з Глибокого лiсу я, мисливець, навiть у ролi жертви, не збирався. Я вiдразу зрозумiв, що в цьому разi не йшлося про втечу як мудрий хiд, i, приймаючи рiшення залишитися, я мiркував найперше про одне: якщо хтось i вибрав мене жертвою, то неодмiнно стану йому кiсткою в горлi. Врештi, цим нiчого не доведу, бо нiкому нiчого й не треба доводити, лише самому собi.

«Либонь, усе це галюцинацiя, не iнак, — спробував заспокоїти себе. — Чи то блуд мене вчепився i водить лiсом. Вiдпочину трохи й подамся додому».

I я припалив цигарку i, дивлячись неначе iз дна колодязя на синiй клаптик мiж величними кронами дерев, неквапно пускав перед собою довгi цiвки диму. Але на душi й далi було неспокiйно. У голову лiзли всiлякi нiсенiтницi. Здавалося, що хтось мене раптово хапає кiстлявими руками i мiцно притискає до дерева, на яке сперся курячи. Я намагаюся вирватися, але не можу, i тодi дерево-велет береться з мене реготати, здригаючись усiм тiлом, i несподiвано рiзко трiщить його кора, i з-пiд неї з’являються бiлi, немов хробаки, хоботці-присоски i починають пробиратися до мого тiла. Я аж вiдсахнувся вiд дерева i нацiлив на нього рушницю, та наступної митi, затермосивши головою, вiдiгнав вiд себе поганi думки i з гiркотою розсмiявся iз власної слабодухостi... Бракувало ще, аби кожна хмизина видавалася змiєю, а кожен кущ чи пень — диким звiром.

Але ж зi мною нiколи нiчого подiбного не коїлося! Я не вiдав, що таке страх, а саме вiн, вiдчув я, i дiймає мене.

Iшов знайомою стежкою i, на свiй подив, побачив, що вона знову привела мене до середини лiсу, а не вивела з нього, як я сподiвався, а звуки тамтама вперто переслiдували мене.

Таки блуд вчепився — я зняв з пояса флягу, яку привiз iз вiйська, i ковтнув трохи холодного нецукрованого чаю.

У лiсi потемнiшало, хоча небо в колодязях мiж кронами дерев i далi було яскраво-синiм. Певно, сонце пiшло на захiд, i його променi вже не проникають мiж деревами, а ковзають по їхньому верховiттi, тому й потемнiшало в лiсi, i я вирiшив, що час би й самому вибиратися додому. I тут вiд гадки, що за увесь день блукання Глибоким лiсом не зустрiв не те що жодної живої душi, але й не чув спiву чи крику птахiв, — я голосно присвиснув. Почав пригадувати, що нiби й подуву вiтру не чув, тiльки торiшнє листя шелестiло пiд ногами, вводячи в оману слух. Нi, таки не варто було вибиратися на це полювання, коли мав лихi передчуття. I я згадав про одне з них. Я добре пригадував, що прокинувся вiд побаченої увi снi страшної картини. Я бачив Африку, чорних воїв-африканцiв з пов’язками на стегнах, з довгими списами й луками. Вої були чимось стривоженi. Певно, хтось збирався напасти на них, i вождь готувався рiшуче зустрiти напасникiв. I тим вождем був я, i я бачив великий страх в очах воїв, i знав, що не зумiю прогнати його з їхнiх душ. Знав i те, вiд чого цей страх. Одне з войовничих племен пустелi вигодувало великого чорного птаха. Такого заввишки, мов чотири слони один на одному, а завширшки — як четверо слонiв укупi. Птах мав гострий дзьоб, легко розправлявся з бойовими слонами племен, що оборонялися. Своїх супротивникiв-воїв вiн розмiтав, як порох, дужим помахом крил. Войовники пустелi пiдкоряли з чорним птахом усе бiльше i бiльше племен. Вiльним залишилося тiльки наше. I тепер прийшла його черга впасти. Я зрозумiв це, але не хотiв змиритися, хоча й не знав, як нам воювати з чорним птахом. Одне не виходило менi з голови: чому цей птах так слухняно виконує накази войовникiв? Чому не втiкає вiд них i чому, навчений нападати на iнших, не чiпає своїх господарiв?

«А що, коли привчити його до людського м’яса i запаху людської кровi? — раптом подумав я. — Може тодi, сп’янiлий вiд запаху кровi i людської плотi, вiн не пiдкориться войовникам i нападатиме на них?»

I я вже знав, як можна привчити птаха до плотi людської. Ми вдаватимемо, що готуємося до бою, i коли войовники випустять на нас птаха, ми хутко заховаємося в горах, а йому вiддамо на поживу когось iз нашого племенi. Але кого? Оцих воїв-боягузiв? Вони не зумiють розiзлити чорного птаха так, щоб вiн розшматував їх, i, вiдчувши запах людської кровi, проковтнув, перш нiж добiжать до нього господарi — войовники пустелi — й проженуть. I тут я вiдчув нiжний дотик до своєї руки. То був мiй син, найбiльше схожий на мене. Я глянув на нього i побачив, що в нього шкiра бiла, вiдтак зауважив, що i в мене шкiра не чорна, а бiла, тiльки засмагла до чорноти. Я побачив свою дружину. Вона була чорна, як i всi iншi жiнки. Побачив бiля неї купу наших дiтей, теж чорних, i згадав, що давно забрiв у це плем’я, що не народився тут, i мене за бiлий колiр шкiри обрали вождем. I ось мiй син, улюблений, торкається мене й каже:

— Батьку, накажи менi пiти першим, тодi й iншi пiдкоряться тобi й вiддадуть у жертву своїх дiтей.

— Нi, — вiдповiдаю рiшуче, водночас дивуюся, звiдкiля вiн знає мої думки.

— Iнакше вони не пiдкоряться тобi, якщо ж ти пiдеш першим, плем’я не зможе подолати чорного птаха, бо не буде кому вести воїв за собою.

— А може, птаха вдасться знищити iнакше, а не такою цiною?

— Батьку, ти не маєш часу вибирати. Чужинцi близько, вони вже готуються до поєдинку, — i син, улюбленець мiй, гаряче поцiлував менi руку.

Я голосно, аби криком затамувати в душi бiль, розповiв про свiй задум i сказав, що першим на смерть посилаю свого сина, найлюбiшого.

— I кожен з нас пожертвує найдорожчим — своїм дитям, i коли птах звикне до молодого людського тiла, вiн нападатиме на дiтей войовникiв, i тодi нашi вороги самi вб’ють його. Тiльки так зможемо подолати чорного птаха.

Я говорив, та вперто не давала спокою думка: а чи правильно чиню? А якщо нашi жертви будуть марними?

Та часу на роздуми було обмаль, доводилося дiяти рiшуче. I я наказав частинi воїв відвести жiнок з дiтьми у безпечнi мiсця в горах, а рештi приготуватися до бою на пагорбi. Я знав, що мiй син мовчки стоїть неподалiк, але дивитися на нього було для мене мукою. I вже коли ми були готовi до бою, а на полi з’явився чорний велетенський птах, я рiзко змiнив своє рiшення:

— Я не знаю, — сказав я до воїв, — доки триватиме наша боротьба з чорним птахом. Якщо вiн поїсть усiх наших дiтей, то хто тодi продовжуватиме наш рiд, хто вийде на прю з птахом? Тому голошу вам свою останню волю: вiднинi вашим вождем буде мiй син, а я сам пiду першим до птаха. Я все сказав!

З цими словами я збiг з пагорба на поле, а воїни, що зайняли оборону, почали голосно бити в тамтами. На протилежному кiнцi поля я побачив велетенського чорного птаха, який лiнькувато йшов до нас. Я був супроти нього маленьким, мов черв’як бiля курки, та вiд цього менi чомусь стало весело, i я почав голосно кричати й вимахувати списом.

Войовники пустелi теж щось загукали до птаха, i я здивувався раптовiй перемiнi, що сталася в ньому. Де й подiлася його вайлуватiсть, вiн став рухливим, злим. I вже наступної митi, мов ураґан, летiв на мене, цiлячись дзьобом у груди. Я вчасно вiдскочив убiк i щосили метнув списа птаховi в око. Спис мiг завдати йому шкоди не бiльше вiд тернини, та, на мiй подив, чорний птах несамовито закричав вiд болю, i я зрозумiв, що таки поцiлив, i водночас подумав, що це прийшла остання хвилина мого життя. Я ще встиг побачити залите червоною кров’ю око птаха, i тiєї ж митi вiн мене проковтнув.

Я добре пригадував, як прокинувся, мокрий вiд холодного поту, i в мене було таке вiдчуття, що знаходжуся не в кiмнатi, а в утробi чорного птаха, що був завбiльшки, як наш триповерховий будинок. Ще довго я не мiг позбутися цього вiдчуття.

Хоча, здається, все дiялося не так, а iнакше. Я раптово прокинувся одного ранку вiд дивного вiдчуття. Лежачи в лiжку й дивлячись на порожню кiмнату, вiдчув себе всерединi якогось великого чорного птаха. I вже не мiг заснути, все думав про нього. Хто мiг вигодувати великого птаха — свердлила мене думка. I я почав розмiрковувати. Це могло зробити лише африканське плем’я. I я почав фантазувати, для чого воно вигодувало його. I я час вiд часу поринав у напiвсон, i чiтко побачив картину за картиною, як наше плем’я почало боротися з цим птахом. I все, що вiдбувалося, було насправдi, бо нiчого без причин не буває.

I я згадав, коли побачив уперше чорного птаха, i точно вирахував: за тиждень до полювання. Збираючись у Глибокий лiс, я намагався вiдганяти вiд себе лихi передчуття i цей, як менi здавалося, лихий сон. I лише тепер, у сутiнках Глибокого лiсу, я все збагнув: i цей Глибокий лiс, i цей свiт по сутi є великим чорним птахом, а ми, хоч i вважаємо себе мисливцями й ходимо з рушницями, i маємо вдосталь набоїв, — насправдi є жертвами, котрих переслiдують. Бо вийшли на полювання у втрачений простiр. А, може, не можемо вибратися iз замкнутого?

Партнери