Завантажити

Уже не було сили нести отой тяжкий хрест прокляття, що добровiльно взяв на плечi, i перед тим, як накинути на шию холодну змiю зашморгу, Юда Iскарiотський востаннє глянув на вутлу яблуньку, неподалiк якої розмовляв з Учителем, впавши перед Ним на колiна.

— Господи Iсусе Христе мiй, — казав тодi, — анi матiнку свою, анi вiтця, анi братiв i сестер я не люблю так, як Тебе. Досi крився зi своїми почуттями, а нинi мушу про все розповiсти, аби вiдав, що коїться в моїй душi. А мучить мене, Учителю, що йдеш на страшну кару, жертвуєш собою задля людей, обплутаних марнотою свiту цього, не вартих навiть волосинки з голови Твоєї. Все, все розумiю, але скажи одне: яку кару має прийняти людина, яка зрадить Твою невинну кров?

Iсус мовчав у задумi. Дивився на вутлу яблуньку. Буря покрутила-покалiчила її, i вона росте кривою. Стовбур яблунi чимось нагадує зiгнуте колiно, i на тому випуклому згинi, в розколинi, яку вiтер та буйнi дощi забили землею, виросли двi тонюсiнькi гiлочки смородини. На них i дивився Iсус.

Гетсиманський сад огортали надвечiрнi сутiнки. Тут, куди не долинав гамiр i шум єрусалимських вулиць, наодинцi з собою, пiд жовто-яскравими зорями, мiж оливкових дерев та поодиноких яблунь людина вiдпочивала душею, вiднаходила рiвновагу й супокiй. Iсус любив блукати цiєю мiсциною. Завжди гуляв сам, без учнiв, але в той день Юда наважився пiдiйти до Нього i, впавши на колiна, заблагав:

— Господи Iсусе Христе мiй, вислухай мене.

Ото повiв усе, що мучило його, й чекав вiдповiдi. Та Назаретянин мовчав i задумано дивився на вутлу яблуньку, на випуклому стовбурi якої росли двi тонюсiнькi гiлочки смородини.

— Учителю, чому ж мовчиш? Невже Тебе дивує моє запитання? Невже думаєш, що воно вiд лукавого? Але ж i Ти сам чудово знаєш, як часто люди порушують слово, зраджують однi одних. I навiть дiти батькiв своїх зраджують, продають їхнi могили ворогам своїм...

Прохолодне вечiрнє повiтря, напоєне ароматами яблуневого цвiту та молодої зеленої трави, дурманило. Юда тримав у руках правицю Учителя i то тулився до неї щоками, то густо осипав гарячими поцiлунками. Iсус не вiдсмикував руки, не пiднiмав Юди й далi мовчки дивився на яблуньку, вкриту соромливим цвiтом.

— Господи, я знаю: Ти маєш очi i все бачиш, Ти маєш вуха i все чуєш, i менi не треба було казати про свою любов до Тебе. Та iнодi закрадається в душу змiєм сумнiв: а що, коли не вiдаєш про мою любов i так, не знаючи цього, i пiдеш на кiн?

Повiв так i вiдразу ж пожалiв. Доки ховав вiд усiх почуття i нiкому не звiряв, вони грiли душу, бринiли солодко, були пречисто-ясними. А тiльки-но сказав, як вiдразу ж поблiдли, а зi словами позбувся чогось дорогого.

Iсус вивiльнив руку й жестом наказав Юдi пiднятися. Той квапливо виконав наказ. Стояв навпроти i з розпукою дивився на Iсуса. Темно-блискучi очi Юди були повнi смутку.

— Учителю, даруй менi нерозважливi, нерозумнi слова, та все ж вислухай мене. Всi Твої учнi думають, що мене охопив дух гординi. Неправда се, Господи, не возгордився я, гординя менi чужа. Так, я ходжу завжди насупленим, але це тiльки маска, за якою ховаю вiд стороннiх свою любов до Тебе.

Мовчали хвильку. Юда дослухався, як гупає в його грудях серце, як жене по жилах кров, у скронях калатає.

У небi вже горiли зорi. Чистий мiсяць кидав свiтло на спокiйне лице Iсуса.

«Чому суджено збутись, те збудеться, i нема йому анi спину, нi вороття. Й Iсус уже готовий до свого хресного шляху»,— подумав Юда, i тут згадалися йому фарисеї, їхнi лукавi проповiдi. I запекло його, що вони облудно розповiдатимуть про Христовi муки, i кров од лютi шугнула Юдi в голову.

— Господи, Ти кажеш: якщо тебе хтось вдарить у праву щоку, пiдстав йому й лiву. Я смиренно виконую цю заповiдь, та коли бачу фарисеїв, не можу бути терплячим i не противитися злу. Учителю мiй, саме вони й наштовхнули мене на думку: яку кару має понести людина, котра зрадить Твою невинну кров? I зрозумiв я: ця кара має бути такою страшною, щоб вiд однiєї тiльки згадки про неї у людини вiд ляку пробiг по шкiрi мороз. I я знаю, як це зробити...

Юда говорив швидко й запально. Вiд хвилювання його лице стало темно-червоним, i видно було це навiть при мiсяцi.

— Господи, якщо Тобi немилi мої слова, прошу Тебе, не проганяй мене, а вислухай. Можливо, мої думки здадуться Тобi ницими, не вiдаю цього. Одне можу повiсти: чиню все, як велить менi серце. Отож слухай, що я надумав, — Юда проковтнув давкий клубок i витер спiтнiле чоло. Його руки дрiбно тремтiли. Вiн мiцно стискав край хламиди.

— Господи, цi думки страшнi й менi, але мушу їх звiрити Тобi. Учителю, долею накреслено Тобi бути схопленим i розп’ятим на хрестi. Ось я... я й надумав пiти до фарисеїв, з Твого вiдома й Твоєї згоди, пiти i сказати їм, що видам Тебе. Але видам за кiлька срiбнякiв. Вони охоче погодяться, бо радiють кожнiй думцi, кожнiй людинi, яка виступає проти Тебе i Твоєї науки. Тим бiльше зрадiють менi, одному з Твоїх учнiв, який вiдступив вiд Тебе. Але вони, Господи, навiть не здогадаються, що кiлькома срiбняками я оцiню їхнє фарисейське вчення i їх самих.

Iсус неквапно повернувся i рушив донизу. Юда наздогнав Його i впав перед Ним на колiна. Його плечi здригалися вiд нiмого плачу. Коли пiдняв голову, лице його було мокрим вiд слiз.

— Господи Iсусе Христе мiй, прости, благаю Тебе, не гнiвайся на мене. Вислухай мої плутанi думки, бо в iм’я Твоє, Сина Божого, хочу пiти на страшнi муки — кару прокляття. Коли люди довiдаються, що один з Твоїх учнiв зрадив тебе, вони на кожному кроцi проклинатимуть моє iм’я й гонитимуть вiд своїх осель. Дивлячись на мої муки, нiхто нiколи не захоче зраджувати Твою невинну кров. Не проганяй мене, Господи, вiд себе, дозволь прийняти таку кару. Свiдомо йду на неї, аби Ти зрозумiв, як Тебе люблю. А ще, Iсусе, я добровiльно знiму хрест прокляття з когось з Твоїх учнiв. Бо то хтось би з них мав Тебе зрадити, як тому й суджено збутися, але тепер цього не робитиме. Тому прошу Тебе: прийми мою офiру. I коли будеш з нами, своїми учнями, їсти паску, то скажи їм, що серед нас сидить той, хто зрадить Тебе. Вони допитуватимуться хто, але Ти не кажи, хай це буде в таємницi до часу. А як я спитаю: 2耀осподи, може то я?», i Ти вiдповiси: «Ти сказав!» — це й буде для мене знаком, що приймаєш мою жертву, i я пiду до фарисеїв. I тодi всi учнi Твої будуть говорити, i в цьому будуть глибоко впевненi, що в мене вселився бiс, що я вiд гординi зрадив Тебе.

Iсус залишив Юду в Гетсиманському саду й пiшов до учнiв, якi сидiли бiля багаття.

...Ой, Боже любий, як нестерпно тисне отой хрест прокляття, як немилосердно пече холодна змiя зашморгу! Юда плаче i крiзь сльози, мов у туманi, бачить вутлу яблуньку, на випуклому стовбурi якої ростуть двi тонюсiнькi гiлочки смородини. Либонь, смородина буде родити, i на початку лiта якийсь мандрiвник, заблукавши в Гетсиманський сад, надибає яблуню i щиро здивується, що на її стовбурi росте смородина й дає плоди. Але, певно, корiння її не буде мiцним, i рано чи пiзно вона всохне.

Коли Христос залишив його самого в Гетсиманському саду, Юду огорнув великий сумнiв. А чи треба було казати Спасителевi про свої страшнi думки? Адже той, хто хоче врятуватися вiд страшного суду, той свято вiритиме у Небесне царство i Господнє вчення, вiн i не буде помишляти про зраду. А якщо хтось i зрадить Iсуса, то, може, й краще, що паршива вiвця буде вилучена зi стада. У людини має бути лише один страх — Божий. Я ж пропоную Iсусовi — страх людський. Певно, мене бiс штовхає на таке, а не любов. Я сумнiваюся сам, i сумнiваюся в iнших. Думав, що люди, обдуренi лукавими фарисеями, не будуть мати Божого страху, який нiби й є, але якого нiби й немає. А вiн має прийти в душу i серце. А ось страх людський, страх прокляття всi будуть бачити, вiн буде постiйно перед очима, i вони боятимуться зраджувати Спасителя.

«Та, либонь, у мене вселилася гординя, — мiркував через хвильку Юда, — якщо намагаюся протиставити страховi Божому — людський. Але я цього ще не вчинив, ще не пiзно вiдмовитися вiд задуму. Певно, Iсус тому й залишив мене в саду, не сказавши анi слова, аби дати менi змогу все обмiркувати й покаятися? Так i є, i менi чимшвидше требе пiти до Учителя, впасти до Його нiг i просити прощення».

Рушив донизу, але бiля яблуньки спинився.

«А як тодi Вiн сприйме моє зiзнання про любов? Та, певно, подумає, що всi мої слова були облудними, звичайнiсiнькою половою».

Струснув чорним волоссям, проганяючи невеселi думки. На душi було неспокiйно. Не знав, що далi чинити.

«А, може, все-таки пiти до Iсуса й розповiсти про свої вагання, i Вiн заспокоїть, простить?»

Та цю думку випередила iнша: «А що, коли Господь подумає, що я не твердий у своїх переконаннях, побоявся муки, й присоромить мене перед учнями?»

Погляд знову впав на яблуньку. Мiсяць купав її у срiбному свiтлi, пестив, i Юдi згадався Змiй, що спокусив Єву. Якби не Євина слабкiсть, якби вона не вмовила Адама вкусити яблуко пiзнання, хiба люди знали б стiльки страждань? А якщо глянути уважно, то чи не нагадує i вiн, Юда, отого Змiя, хоч i робить усе з найкращих помислiв? А таки треба вiдмовитися вiд свого страшного задуму й пiти до Христа, й молити в Нього прощення. Бо, видно, i тут не обходиться без Змiя i його лукавства.

— Боже любий, дай менi рiвноваги, допоможи вистояти, не пiддатися лукавому.

На темно-синьому небi мерехтiли зорi, мiсяць лив на землю свiтло, i було видно в Гетсиманському саду, мов погожої днини.

Десь iз далини, мов через товсту стiну, напливало хвилями кумкання жаб. Воно здивувало Юду. У цьому, на перший погляд, пустому кумканнi вiдчувалася гармонiя, злагодженiсть, хвала Творцевi небесному. I їх зовсiм не хвилювало, що хтось когось може зрадити, для них було головним — дякувати Боговi пiснею своєю.

«Отак би й собi помолитися, а не думати й мучити себе», — Юда потер лице руками i, вклякнувши неподалiк яблуньки, проказував раз за разом «Отче наш». I чим довше молився, тим легше ставало на душi, влягалися сумнiви.

«Буде, як суджено йому бути. Може, я даремно переживаю? Iсус не захоче прийняти моєї жертви, не захоче, щоб моє iм’я було прокляте навiки. Певно, все так i буде, нема чого переживати...»

Був вдячний, що нерозумнi створiння — жаби — надоумили його хвалити в молитвi Бога. А Христос безумовно не захоче прийняти вiд нього такої страшної жертви. Бо вiд однiєї тiльки згадки, що твоє iм’я буде прокляте у вiках, моторошно стає.

«Але чому Iсус не має прийняти моєї офiри, якщо я сам зголосився на неї добровiльно й хочу зробити її в iм’я добра? Нi-нi, не треба думати про це, краще знову помолитися, бо нiяке добро не може виправдати зради».

Йшов на вогник i шепотiв «Отче наш». Багаття ледь жеврiло мiж дерев. Учнi безтурботно спали навколо нього. Певно, прокидаючись, вони пiдки­дали хмизу, тому вогонь i не вигасав, а тихо жеврiв у нiчнiй тишi. Юда вклався спати бiля нiг Христа.

А наступного дня учнi спитали Iсуса, де приготувати йому паску. I Вiн сказав їм знайти у мiстi чоловiка, що нестиме в глечику воду, i пiти за ним. I як ввiйде до хати, спитати господаря: «Учитель питає: Де кiмната Моя, в якiй Я споживу зо Своїми учнями паску?» Вiн i покаже свiтлицю.

Учнi виконали наказ Христа. А Юда в той день рвався до всякої роботи. То бiг купувати борошно, то шукав вина, то мив долiвку. Здавалося, що його щось мучить, i вiн роботою хоче затамувати бiль.

I коли все було приготовлено, i учнi розсiлися за столом, неспокiй огорнув душу Юди. Вiн затамовано дивився на Христа. Господь мовчав, й оця довга мовчанка обсипала Юду жаром. Чоло його спiтнiло, а серце так лунко закалатало, аж злякався, що хтось почує оте зрадливе биття, тому непомiтно сперся грудьми на стiл.

— Направду вам кажу, — озвався Христос, — серед вас сидить той, хто видасть Мене.

Всi так i зацiпенiли, вiдтак загули погрозливо.

— Хто вiн, Господи? Назви нам зрадника. Назви вiдступника!

Петро вхопився за нiж. Очi його палали ненавистю.

— Назви його, Iсусе, назви! — просили iншi, обличчя їхнi теж горiли ненавистю.

Юда вiдчув, як до його тiла прилипає сорочка.

«Нi, я не буду видавати Iсуса. Це понад мої сили. Я надмiрну ношу зважився взяти на плечi. Хай має мене Христос за порушника слова, хай мої зiзнання вважає половою, але я не вчиню задуманого. Впаду до нiг Його i покаюся».

— Людський Син справдi йде, як про Нього написано, — мовив Iсус, — але горе тому чоловiковi, що видасть Його. Було б краще йому, якби не родився!

«Моя жертва щира, i Христос приймає її. I якщо Вiн каже, що тому, котрий зрадить Його, краще б не родитися, то я повинен зробити задумане. Я мушу пiти на цю страшну кару...»

«А що, коли Iсус випробовує мене, дає нагоду покаятися?» — раптом подумав Юда.

Вiн обтер мокре обличчя й перевiв подих. Увесь час, коли говорив Iсус, боявся глянути Йому в очi. Врештi набрався вiдваги й пiдвiв очi. Iсус був спокiйний. Важко було повiрити, що через декiлька днiв Вiн прийме страшну кару розп’яття в iм’я людей, не вартих i волосинки з Його голови. Iсусовi очi випромiнювали любов i тепло, рухи були неквапними.

— Господи, назви нам зрадника! Назви його! — не вгамовувалися учнi.

— Чи то не я, Учителю? — здушено запитав Юда.

— Ти сказав, — вiдповiв Христос.

Юда не чув, як винесли його зi свiтлицi тремтячi ноги. По лицi текли сльози, самi собою текли. Вiн iшов темними єрусалимськими вулицями, йшов до фарисеїв.

«Боже любий, нiхто нiколи не дiзнається про мене правди. Жодна людина не захоче пом’янути мого iменi, за душу мою проказати молитву. Господи, дай менi сили донести свiй хрест! Бо якби не Твоя воля, то Iсус не прийняв би моєї пожертви».

I знову наверталося: а чи не дає йому Учитель можливiсть самому все вирiшити, чи не випробовує його? Та цi думки Юда гнав вiд себе. Шепотiв, що на все воля Божа, i молився.

Йшов вузенькими вуличками, якi повертали то лiворуч, то праворуч, i здавалося, що нема їм нi кiнця, нi краю, що вони — лабiринт, звiдки кожна людина має знайти свiй вихiд. Можливо, вiн один, але ведуть до нього рiзнi вулички. I знову закрадалося, що Iсус таки навмисне повiв про зрадника, аби випробувати його, Юду. Хотiв, щоб вiн сам дiйшов до покаяння...

Та ноги несли до фарисеїв, i вiн уже не мiг, не мав сили повернутися назад, до Iсуса. А далi все дiялося з шаленою швидкiстю. Вiн сказав фарисеям, що видасть Iсуса за тридцять срiбнякiв, i тi погодилися. Вони зрадiли, що Месiю залишив Його учень. Кожен намагався потиснути Юдi правицю, а деякi навiть обнiмали його.

— А де ж шукати Назаретянина? — спитали.

— У Гетсиманському саду, — без вагання вiдповiв Юда. Був переконаний, що саме там буде Христос i, можливо, — бiля вутлої яблуньки з покрученим стовбуром, на вигнутому колiнi якого ростуть двi тендiтнi гiлочки смородини.

Коли йшов на чолi озброєної юрби, то думав з болем, що нинi востаннє побачить Учителя, але так i не зможе попрощатися з Ним, не зможе впасти перед Ним на колiна й поцiлувати Його руку. I так тяжко було на душi, що до кровi кусав губи, i нiгтi заганяв у долонi теж до кровi, але болю не вiдчував. Намагався не видавати своїх почуттiв, аби фарисеї не запiдозрили чогось. I тут, мов блискавка, осяяла його думка, як зможе попрощатися з Iсусом. Вiн спинився i мовив до юрби:

— Той, кого поцiлую, то i буде Ісус.

Сказав i закам’янiв. Бо подумав, що його поцiлунок стане не поцiлунком прощання, а поцiлунком зради.

Обличчя його зблiдло, очi гарячково забiгали. Ще хвильку, ще мент, i вiн впав би на землю, качався б у пилюцi i гриз би камiння, аби всього цього не було, аби все повернути, але видно так уже накреслено долею, i нема тому вороття. Щоб не пiддатися слабкостi, закричав щосили:

— Що ж ви стоїте?! Швидше ходiм!! Швидше!!!

Вiн бiг, юрба ледь встигала за ним.

Перед яблунькою стояв Iсус. Вiн нiби чекав їх. Очi Його скорботно дивилися на Юду, i той вiдчув, як сили залишають його, ноги пiдгинаються.

— Чого, друже, прийшов ти? — голосно запитав Iсус.

Юда вiд цих слiв здригнувся. Вiд них вiяло теплом, свiжiстю i вiльгiстю. I Юда вiдчув, як сили знову повертаються до нього.

— Радiй, Учителю! — здушено мовив i поцiлував Христа.

Юрба загула, накинулася на Iсуса, але Юда вже нiчого не чув i не бачив. Вiн кинувся прiч, побiг у темне мiсто повертати фарисеям тридцять срiбнякiв, що вогнем пекли долонi.

А на вулицi то там, то тут стояли купками люди й жваво розмовляли. Чулося:

— Один з учнiв видав Месiю!

...Холодна змiя зашморгу обвила шию Юди, i вiн глянув на вутлу яблуньку з покрученим стовбуром, де вiн востаннє розмовляв з Iсусом, востаннє прощався з Ним.

— Господи, прости менi мiй тяжкий грiх, прости мою душу, Господи! Прости, що не маю сили нести свiй хрест. Вiн надмiру тяжкий, отой хрест людського прокляття...

Гарячi сльози текли лицем Юди. А над головою його зрадливо шумiла осика, єдина осика в Гетсиманському саду. Хтозна, як вона тут виросла, чи то вiтер занiс насiнину, чи пташка, чи людина, i вона росте самотньо серед оливкових дерев i яблунь, аж нiяк не пасуючи до саду. А Юда далi молився, шепотiв пересохлими вустами:

— Господи Iсусе Христе мiй, а ще прости менi мою надмiрну любов до Тебе...

Це були останнi слова Юди Iскарiотського, одного з дванадцяти учнiв Iсуса Христа.

Лагiдна мiсячна нiч царювала в Гетсиманському саду, повний мiсяць лив срiблясте свiтло на осику, яка зрадливо тремтiла листям над мовчазним Юдою.

читати