Завантажити

черевоугодія свого?” — “Я, господи”. — “Вічне пекло тобі і кара вічна!” — присудить бог. Так само вчинить він із навікулярієм Феофілом.
— А коли в того Феофіла та будуть, матінко, крім грішних, і праведні діла? — згадала Миловида його заступництво в морі. — Як тоді буде?
— Бог усе зважить. Один вельможа усе скупивсь, усе загрібав до себе і не лише в помислах, а й руками. Та одного разу розщедрився-таки. Перевозив багнистою вулицею випечений хліб. Віз похитнувся на вибоїні — і з нього упала в болото посмага. Голодний старець кинувся до неї, аби узяти собі. Вельможа замахнувся було пугою, та в останню мить передумав і дозволив старцеві: “Бери, вона твоя”. Коли дійшло до суду божого, господь важив його гріхи і доброчинства. Гріхи помітно тягли шальку терезів униз. Та ось з'явився тієї миті ангел і поклав до доброчинств даровану старцеві посмагу. Шалька з гріхами схитнулася й підскочила вгору — добрі діла та вчинки переважили лихі.
— То страшний суд був уже?
— Ба ні. Бог судить не лишень на страшному суді. Він чи апостоли його судять кожного одразу й по смерті.
Миловидка задумалася й помітно опечалилась думаючи.
— А що ж мені буде, матінко? Що буде, кажу, від богів моїх, коли зречуся їх?
— А ти певна, що вони — боги?
— Батьки й діди молилися їм, і я молилася та вірувала.
— То й що? Допомогли вони тобі, заступилися, коли благала повернути Божейка, а потім покарати за Божейка? Неістинні вони, дитино, поганські. Єдино істинний і єдино всемогутній бог — Христос.
Так здивувалася її речам Миловидка а чи не вірила. Сиділа, дивилася собі під ноги й мовчала. Хотіла було сказати Євпраксії: “А ваш, матінко, бог теж не заступився ж за вас”, — та не знала до пуття, ким і як була скривджена ця жінка, коли жила серед мирян, чому опинилася в монастирі, і утримала себе від спокуси.
— Коли б же знаття, що не покарають.
— Цілі народи зрікаються поганської віри — і нічого. Чула ж, знаєш: в Картлі, в Колхідському царстві, у вірменській землі усі нині стали християнами. Та й галли увірували в Христа. Живеш-бо між християн, більше — в обителі християнській. Як житимеш, не прийнявши нашої віри?
— Я ще прийму, одначе най потім.
— Коли — потім? Чи не мала часу подумати, зважити? Твої ровесниці давно стали сестрами в обителі нашій, а ти все послушниця та й послушниця. Така чемна і така тямуща дівчина, а на господарчім дворі гибієш, біля бджіл та біля корів відсиджуєшся.
І дорікала Миловидці, і благала, а більше читала та й читала по пам'яті істини з святого письма. “Не бійся і не соромся мене, — казала устами свого бога й підносила до неба вказівний перст, — я бог твій, я допоможу тобі увірувати в себе, підтримаю тебе десницею правди моєї”.
— Коли ж є інша правда, матінко Євпраксіє.
— Яка ще інша? — ширила монашка очі, видно, боялася: зараз почує таке, що серце лусне з ляку чи з досади.
— А та, що її навчали мене в татовій оселі — і мама, і бабуся, і дідусь. А ще — Божейкова мама у Сонцепіку. Що скажу всім, як житиму у тій землі, коли повернуся?
Не обурилася Євпраксія і не гримнула на послушницю з антів. Лише зітхнула тяжко й сказала хрестячись:
— Господи, прости нам гріхи наші!
VII
Князь Волот не одразу зважився кликати общинних старійшин та ратних мужів й одкриватися перед ними з тим, що привіз із стольного города землі Дулібської. Одначе наближення передліття змусило його бути рішучішим.
— Я скликав вас, — мовив, коли усілися і стихли в гридниці, — не для утішних бесід. Маю, содруги мої, лихі вісті від князя Добрита, а князь Добрит — із ворохобного чужкраю. Між нашими сусідами на полуденному заході — лангобардами та гепідами — стався розбрат, а розбрат зродив січу. Йдеться, видно, до справжньої війни, бо лангобарди пішли кликати собі в поміч асійське плем'я аварів, іменоване на антах обрами. Коли обри відгукнуться на клич лангобардів і підуть допомагати їм, підуть через наші землі, Тож і хочу запитати вас: що робитимемо, коли підуть?
Деякі з старійшин переглянулися між собою, інші думали думу, не зводячи допитливого зору із князя.
— А що ж ромеї? Адже лангобарди сидять на підвладній їм землі. Через нашу обри лишень пройдуть, підуть до них.
— Що мислять собі ромеї, про те не відаю. Гадаю, коли й стануть супроти обрів, то стануть тоді лиш, як ті пройдуть через наші землі.
Старійшини загули, перемовляючись між собою.
— Ти наш князь, — підвівся один із них. — Кажи, що намислив вчинити. Обрів, ніби тих пругів, і ходять мовби пруги — тучами. Самим нам не впоратися з ними.
— Ми не самі будемо в тій січі. Поруч із нами стане вся Троянова земля. Князь Добрит кликав до Волина і нас, тиверців, і полян, і уличів. Велів бути готовими до січі. Одначе обри всіх можуть обминути, йдучи понад морем, а нас — ні.
— То, може, домовитися з ними, та й по всьому: най ідуть через наші землі в ромейські.
— Як то йдуть? — підвівся і став на

читати