Завантажити

* * *
"Я" помножив на сім, та не вийшла сім’я.
Самоту всемерив – аж сміюсь: чи не лепо?
Проступа крізь відтінки одвічний інь-ян:
Мати Чорна Земля і отець Біле Небо.

Шлюбний дощ. Білі тіні. Вагітна гроза.
Струмінь променя взяв за гарячу десницю.
Сім печатей зірвав – розпечатав сезам.
Розсезамленій казці слухач відіснився…

М’яко м’ятна роса прихиля до єства,
Як до сну після пещень знеможена втома.
Коли яблуко-світ поділили на два
Перші люди – навіщо мені сім фантомів?

Межисердя – міцніше вінка – кріпить шов:
Нитка злотна й блаватна. В душі – сьомий колір.
Тягне пальці трава до моїх підошов,
Мов коханка мандрівця хапає за поли,
Шелестить: "Не пущу… Не покину… Ніколи!".

* * *
Відпусти у політ, у високий політ,
Щоби стріли намарно попадали долу,
Щоби злісно бряжчали мечі і шаблі
На далекій землі,
Що із серця мого тягне ниточку долі.

На землі ми жили, що й серця у землі,
Шар землі на душі, хоча руки відмиті.
Сонце мудре, в його кучерявім теплі
Ми крилатіли духом, осяяні миттю.

Відпусти, і нехай не обірветься нить,
І осяяна мить
Покладе на обидва плеча знаки Сонця.
Твоя ніжна рука
Нитку долі торка.
Земля-серце-любов – непорушний покон цей.


"Патріотизм"

Пекли пироги з калиною,
Варили з калини варення.
«Без калини, – казали, –
Нема України».

Калинових кетягів кров
Пироги й варення гірчила,
Але їли, хоч і кривились –
Бо ж «Без калини – нема України».

Обривали кущі калинові,
Пхали ягоди дітям до рота,
Научали: «Їж, сину-доню!
Без калини – нема України!».

І хто зна, чи довго було так,
Тільки перевелася калина –
Бо усю запекли в пироги
Й наварили бочки варення.

Сполошилися: «Пробі! Гвалт!
В нашім краї щезла калина!
З чим же ми пироги пектимем?
З чого ми варення наварим?
Без калини – загине Вкраїна!»

Щоправда, хтось вчасно згадав
Про вишневі садки коло хати –
Та вишні почули
Й від страху позасихали.


* * *
Два на два і ще раз на два – букет.
Вісім – червоні, аж чорні.
Мені – двадцять п’ять. Чверть століття.
Ет,
Цукерка ж «від зайчика» – ніби учора…

Спека – під сорок. Спрага і пил.
Простір прошитий промінням нещадним, і
Парко у траурі. В мозок – мов дриль:
«Поети порівнюють рани з трояндами!».

Плавляться речення, наче асфальт.
Розпачем вивітрив серце – до решти.
Чорні троянди – колючі слова:
«Вам для побачення?» - «Де ж там…».

(«Для побачення – вісім? Ви що?!» – «Гей, полегше!»)

…Сльози? Даремні ігри на публіку.
Пустозвуччя – імення Мадонни й Ісуса.
З пам’яті – тільки казки – в’язки бубликів.
Погляд на фото: «Люблю… бабусю!».

* * *
Знаєш, друже, існує хвороба – любов.
Я колись занедужав, шукаючи ліки
Стоптав ущент черевики,
А дістав лише томик Лі Бо.

Знаєш, мудрість – вона часто зла,
А нерідко кошлата і вузлувата.
Продай брата, аби відкупити Сократа.
Не обрящеш тепла, коли радість – зола.
Ветхі мудрощі – зморшки сухого чола –
Зчорнобілюють душу строкату.

А танський поет у компанії Місяця й тіні
Вино смакував і себе мудрецем не вважав.
Хоч над ним нависала епоха із тисяччю жал –
Та він у щасливім сп’янінні
Віддавався хворобі любові,
Бо ж був не мудрець, а Лі Бо він!

І що йому з того, що пляшка порожня,
Що на плечах не шовк, а лахи?
Кольорується мудрість його непреложна,
У віках не засипана прахом.

Так, мій друже, від щастя й сльози
Не варто шукати ліків.
Треба просто піти в магазин
І купити нові черевики.

Римісник

Причепив до неба риму "треба" –
Небо обвисло.

Закляв Сонце римою "віконце" –
Сонце спинилось.

Насупилось небо у вічному смутку,
Бо все йому чогось треба.

Ні дня, ні ночі –
Закляте Сонце
Приречене дивитись у віконце –
Його віконце.

А він у мертвім світлі
Уважно роздивлявся свої руки,
І тільки відшукав для рими "муки" –
Як руки заболіли.

Все ж він із мученицьким фанатизмом
(Мистецтво родиться в стражданнях!)
Почав писати (мука у руках!!!)
Почав писати про любов,
Та тільки риму підібрав –
Злякався…

Спогади

Олесю Ільченку

Випити
Крижаної ванільної коли
В опівнічному кафе
На узбережжі океану.

Лишити
Своє ім’я
На залишках
Берлінського муру.

Набрати в Карпатах
Води з джерела
У солдатську флягу
Твого діда.

Проспівати "Яворину"
На могилі
Джо Дассена
В

читати