Електронна бібліотека/Проза

Спорудження залізничної станції (1931)Дебора Фогель
«Акація квітне» (1932)Дебора Фогель
Квіткові з азаліямиДебора Фогель
ПубліцистикаДебора Фогель
Мавка і БерсеркГанна Заворотна
Втеча до морокуІгор Скрипник
Із майбутньої книгиВасиль Кузан
Доторкнутися до кумираЄвген Баль
Азовські сомикиЄвген Баль
Меридіани штурмана БаркаЄвген Баль
З книжки «Глінтвейн дорогою на Говерлу»Василь Карп’юк
Нічні голосиОлег Янченко
Майже елегія. Зі збірки «Елегії острова Патмос»Олег Короташ
Моя Венеція. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Політ над містом. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
"найрідніша цей зачумлений вигуком вірш..." Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Елегія Маяковському. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Блюз біженців. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Елегія зла. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
«– А давайте надамо німому слово, –». Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Денний чай у Лондоні. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
dasein. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Пластика. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Це твоя п’єса, мабуть... Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
творити мовчання. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Сієста. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
ВтечаГанна Заворотна
Постійність пам’ятіІрина Ликович
ЧічкаМихайло Трайста
Поле крові. Іловайськ. Фрагмент роману «Трьохсотлітня Голгофа. Фавор»Катерина Мотрич
КРИГА СТАРОЇ ПЕРЕПРАВИОлег Янченко
Зі збірки «Вірші про все і ніщо» (2017)Петро Гнида
Уривок із роману «Пісня цапів»Олег Андрішко
Завантажити

Розділ перший

Напрочуд багато простору в світі. Простору непотрібного, безпорадного.

О, простори пласкі, повільні. Нудна, ніби вилощена лугом, велика дощата підлога; ніби круглий краєвид календарного тижня з людьми, котрі десь поділи на декілька годин свою долю. І йдуть на прогулянку.

І простори нудні, як люди з втраченим життям. Проори тяжкі: ніби життя без долі.

Простори, котрі витискають великі, порожні сльози. Існують ні для кого.

На світі занадто просторо. Слід було б щось вигадати з перебільшеним простором світу.

 

Розділ другий

Шматок поля, в котрому повстане нова залізнична станція, наразі обліплений бузковим будяком та гірчичним жовтцем.

Жовтець та будяки пахнуть солодкуватою нудьгою ситцю, сувоями ситцю білого та кольорового ситцю.

Ноги йдуть крізь простір, що він пахне ситцем у великі червоні квіти. Ноги у черевичках чорних та жовтих, ноги, що поспішаючи, відштовхують землю; ноги, налиті солодощами землі, обважнілі, ніби від щастя.

Що вони роблять у просторі? Ох, треба скоротити на третину, скоротити на половину непотрібну перебільшеність світу. Але кроки тягнуться іще далі, - тягнуться на на пів метра далі від кулястої тяжкості світу, голомозої матерії світу з програною справою життя та невідомою іншою справою, справою смерті.

Зупинимося на місці. Ніби дерева.

Дерева нічого не знають про страх, нічого — про смерть.

Дерева живуть, ніби серед чотирьох стін; ніби в зменшеному просторі вулиці чи кімнати.

Будуватимемо вулиці та будинки. Бо людям потрібні вулиці. Людям потрібні стіни. І вікна, і балкони.

Будуватимемо станцію. Станцію з паралельними коліями, з коліями, що обіймають світ. Станції ділять весь світ на часточки.

В полі з жовтим нудним жовтцем та водянистими бузковими будяками ще немає колій. Немає стін. Немає балконів та вікон.

 

Розділ третій

На відстані трьох кілометрів від будівлі лежить земля.

Непотрібна, паразитична, дика земля.

Обросла розм´яклими, ніби бур´ян, величезними громадами, що називаються: гори. Нікому не потрібна, ні до чого не придатна земля.

А тут, де мусить повстати станція, наразі тільки викривлене, висохле поле з жовтим жовтцем і бузковими будяками, і немає в улоговинах густої чорної землі. Слід буде пересунути ці куби брунатної та чорної, мовчазної землі туди, де вона може стати потрібна.

Хто сказав, що в цьому є якийсь сенс? Навіщо пересувати річ з одного місця на друге? Що відбувається взагалі в світі, коли ми що не день переставляємо таку кількість речей?

Але тут ніхто не ставить питань. Люди тягнуть металеві грабарки, наповнені брунатною та чорною землею. Люди — ніби воли, ніби коні або верблюди.

Люди пестять шкіру всього тіла розпеченим залізом грабарок, липкою, сипучою землею. Люди ласкаво та делікатно беруть та викладають землю, що липне до тіла та неба, на висохлі поля із жовтим жовтцем. Легко, пританцьовуючи їдуть металеві грабарки з брунатною та чорною землею.

Тим часом шкіра оголених трапецій плечей блищить бронзою, ніби пахуча кора деревини. І бронзове, криве коріння рамен та рук видирається з жовтої глини повітря і хапає розпечені залізні колиски, ніби єдину, останню у житті річ.

Ніби кора, бронзовіє спека. Спека на рівні 40 та вище. А на шматку поля з ситцевими квіточками немає нічого — тільки металеві колиски землі. Вони, ніби щастя, найбільше, те, котре завжди є найбільшим нещастям в житті. Ніби доля, на котру чекаємо. Ніби пласкі посудини на давніх єгипетських рельєфах, наповнені коштовностями для переможців або для бога.

50 000 кубометрів землі привезено на будівництво нової станції.

Потім перед нею підносяться величезні трапеції тіл з землі брунатної та чорної землі, котру протягом довгих трьох кілометрів везуть аж сюди.

Рулетка та метр виміряють, випробовують душу трапецій земельних тіл, встановлених людьми у безвідповідальному кутку поля з солодкими ситцевими квітками. Люди ж випрямляють кожен зайвий кубічний сантиметр насипів, полірують, ніби скло чи делікатні ламкі коралі, брунатну та липку, тупу і мовчазну землю.

Цей шматок безпорадного простору, іще донедавна обліплений жовтим жовтцем та будяками, - згодом перетворюється на панство твердих улоговин та чудових колій. Тоді він здатен надати гнучкість змученим рукам і ногам, котрі не мають куди іти.

Так закінчується розділ про сировину землі, про її долю у будівництві залізничної станції.

 

Розділ четвертий

Керівник земельних робіт:

він є керівником земельних робіт. Він не має більш детального імені. Ім´я тут зовсім зайве.

Він контролює. Він лічить робочі зміни. Він підганяє.

Далі, людиська... далі... далі...

Кожні десять хвилин — кілометр дороги. Щопівгодини — зміна. Часом одна зміна триває навіть до 20 хвилин.

І майже щогодини виростає новий фрагмент рову, новий шмат насипу.

Швидко... швидко... давай швидше...

Ніби піна морська, легко, танцюючи точаться металеві грабарки, наповнені липкою глиняною землею; земля важка, ніби сльози. Легка, ніби морська піна.

Цей скіс, нині іще дикий шмат поля, чекає точних обмірів. І фантастичні орнаменти колій з гнучкого заліза чекають на подовження повільним простором, на кулястий перебіг двох холодних паралельних ліній. І мурам бракує вертикалей.

Це вони кажуть поспішити, натужитись, витискаючи мізки з кості, аж люди чорніють від турботи, котра може сягнути до самої смерті, і набувають подоби кори висохлої деревини.

О, видобуті з ситцевих полів оксамитові рови, блискучі горизонталі та вертикалі стін! І вулиці: орнаменти з мотивом сірості, орнаменти з мотивом солодкої меланхолії.

Не кожен це зрозуміє; рови, шосе можуть бути долею, котра трапляється єдиний раз протягом всього твого життя. Кожна стіна рову, кант кожного шосе засвічуються, ніби кольорова пригода в нудному полі з бузковими будяками.

Гладенькими, ніби оксамит, мусять бут рови, оксамитовими, ніби сірий день на околицях жовтня. Гнучкими, ніби печаль, - колії; твердими, ніби трагічні рішення — сірі мури.

Повсякчас відбувається так, що шкіра рук тих, хто чекає, шкіра усього тіла та оксамитова шкіра ровів, зустрічаючись з будь-яким випадком, прохоплюється дрижаками.

Перша зміна робочих... друга... двадцять третя...

40 градусів тепла, 8 годин праці і двадцять три зміни...

Кожні 20 хвилин зміна: рекорд! Рідкісний рекорд.

В полях з бузковими будяками виростають рови, розквітають насипи; світ наповнюється блискучими ровами та твердими, незламними коліями, твердими, як ріки, ніби трагічні рішення.

Посеред світу ровів та колій хвилюється велетенське черево; переростає само себе, ніби величезний, кулястий, жорсткий бур´ян.

Світ горизонталей та вертикалей, змін грабарок з землею монументально згромаджується довкола людського тіла, тяжкого, ніби жовта, залита водою, глина.

 

Розділ п´ятий

Існує осібний світ сировини. Світ матеріалів жирних, липких, їдких.

І час є таким матеріалом: клейкою, брудною, безсоромною сировиною.

Час, обважніле тіло монотонності, тіло нудьги.

Інженер зайнятий при побудові станції, кожен інженер, потребує сировини. І огидної матерії часу. Тоді повстають мури, вулиці і пасажі.

Дні інших людей розкришуються на мінливі краплі зустрічей, на пісок кольорових слів. І ніби з нічого виникають кольорові вази зустрічей та доль.

Холодний світ горизонталей та вертикалей зовсім інакший. Вони постійні. Вони утворюють певний простір. Вони нібито із усього: ніби громада зречення,створена з будь-чого.

Напрочуд повільно зростають горизонталі та вертикалі. Напрочуд повільно зростають мури і розростаються, ніби липуче листя лопухів; піднімається, зростає округла сірість повільності: кожна цегла довго приміряється до іншої, і кожен ряд цегли - до другого; виплекана, вона довго шліфується оксамитом терплячого вапна.

Все цеглини однакові. Цеглини — це куби, пофарбовані у червоний.

Кожна цеглина має обсяг 27 на 13 на 6 сантиметрів.

З цегли зростають мури. Зростаючи, мури знають тільки дві печалі: горішню, у напрямку до жовтої кулі сонця, ніби дерева і трави; та долішню, куди спливає спека, всі змучені речі та наші руки, коли все уже в житті минулось.

Ці дві печалі вертикалей незмінні: ніби сонце, пітьма, ніби життя.

Повільність неготових мурів носить назву: нудьга. Цей різновид нудьги носять в собі дерева, трави; життя. Також люди, котрі вміють поводитись із світом повільних матерій. (З усіх геометричних фігур цей ґатунок життя краще за інші унаочнює прямокутник: в ньому повторюються солодощі квадрату, і кожного тижня з нього видобувається його продовження).

Цю душу повільних стін носить в собі інженер. Душу вічної вертикалі.

На маргінесах, на околицях такого зростання дні нібито знедолені; безвідповідальні і невагомі, вони можуть бути прирівняними до порожньої цегли.

І все, що в них відбувається, може бути тим або цілковито чимось іншим.

 

Розділ шостий

Існує осібний світ сировини.

Світ матерій жирних, розв´язних та остаточних.

Сировина чекає на власну долю.

Величезними згромадженнями лежить по всьому світу. Ніби бур´ян. Липкий, їдкий, розперезаний від довгого очікування, вага котрого виміряється у центнерах.

Сировина хотіла би бути числом чи фігурою. Сировина чекає на міри та контури: це її призначення, її доля.

Тіло сировини грубе та безпорадне: шматок величезної сірої спеки, котрий доводить до сліз, ніби велика, шліфована жовтим лугом, підлога, ніби життя без долі.

Але душа сировини надзвичайно делікатна і фантастична. Потрібно тільки видобути приховану душу матерії.

Є глейка, розтрачена у житті, глина.

Сірий цемент, їдкий, ніби створений із нічого.

Сповнене терпіння оксамитове вапно.

Жерсть, досвідчена і смутна, ніби людина, котра уже сказала: нехай уде в житті власне те, що вже є.

І залізо, тверде, ніби трагічні долі.

У всіх будівлях можна викрити приховану формулу їх душі.

 

Розділ сьомий

Глина. Глина тяжка і безпорадна. Ніби щастя або нещастя. Жовтий колір глини — це колір програних справ, так, як цитриновий є кольором холодного зречення. Ми створені з глини: одного разу спричиняючи рух, дві наші руки та ноги потім сторазово і по тисячі раз спадають одне і те ж саме місце; одна річ в нашому житті програна — і вже програно все життя.

З глевкої сировини глини випалюють цеглу; кутасті куби, згідно лічбі та мірі, об´ємом у 27 на 13 на 6 сантиметрів, червінь котрих тверда аж занадто жорсткою червінню.

Цегла чиста та сповнена скляними звуками, тверда та рішуча, ніби діловиті особи; суттєві люди, що їх хочеться порівняти з жорстким квітом круглої, червоної жоржини.

Цегла зовсім не подібна на глину: цегла - чиста і урочиста душа тістоподібного, розперезаного, безнадійного тіла глини.

 

Розділ восьмий

Бетон. Бетон змішується з цементу, слизького та сірого, приблудного фрагменту одноманітності.

Далі видобувається щебінь, тіло безпорадне і смутне, ніби кухонна каша.

Також вода, котра поєднує порожні зерна щебінки, піску та цементу, - також і вода не має кольору і не подібна ні на що.

Отже, бетон мусить бути нудним, як зужите щастя. Коли бачиш бетон, на очі навертаються сльози.

Таким є тіло. Але душа бетону, звичайно, надзвичайно делікатна і фантастична:

понад кулястою землею висять бетонні склепіння, одне, друге, сітки та тисячі склепінь; ширяться вулиці з пасажами та тротуарами із бетону. На вулицях мури білі та сірі, із задимленої бетонної деревини. І місто наповнене сірою матерією, котра болить, ніби нескінченні пласкі поля з бузковими будяками. І ніби усе життя.

Нині оксамитовий день місяця жовтня. Небо безіменно блакитне, як буває тільки тоді, коли все уже втрачено. А листя мідне і гінке, ніби мідь меланхолії. Проспект же, мури та тротуари наразі сірі, ніби вечори з блідими ліхтарями.

Сірість бетону. Мідь листя. Безіменна блакить небес.

І справа сірості, міді та неба, розіграна в овальному салоні салоні осені.

Вона розпочинається так: колір небесного полотна, колір усіх досі можливих справ, посідає вулиці, і тоді ще може усе відбутись.

А коли ніхто не приходить, - тоді до людей спускається велике кольорове листя меланхолії програних справ.

З дерев тоді спадають мідне, з подовженим запахом, листя. Як ніби душа засипає мідь.

Спираючись на бетон мурів і тротуарів, очікує сірість. Проступає в проспектах, ніби в великому і сумному морі.

Бетон нудний і їдкий, ніби бур´ян. Але сірість потребує бетону. Сірість жовтня не може жити без бетонованих стін, без склепінь та тротуарів.

Сірість пахне прогулянками. Іржаве листя пахне життям. Тоді, ніби вперше, одразу видно, як лине червоний прямокутник трамваю, плине і світить гарячою кіновар´ю. І тоді немає нічого у довгих вулицях, а є тільки цей прямокутник кіноварі.

Мідь шелестить у сірості, густішає від життєвих справ.

Яка зухвала і банальна сочиста зелень літніх дерев: цинічна реклама старих меблів, вивішена в патетичному краєвиді сірої сталі. Ця зелень настирна, ніби людина без долі.

І виходить так, що єдино меланхолійна мідь пасує листю в пейзажі сірої рослинності мурів.

Сірість потрібна життю. Сірість жити не може без бетону. І так трапляється, що у жовтневих вулицях бетон вже не є тяжкою та безпорадною істотою, вигляд котрої болить, ніби поля із ситцевими квітами. В цьому місці знайдено фантастичну душу бетону, формулу його прихованого життя: вулиці, мури, пасажі.

Біля будівлі залізничної станції знаходиться також формула його життя. Її можна відшукати на всіх будівлях.

 

Розділ дев´ятий

Смутна жерсть даху.

Великі тихі пластини віконних шибок.

Дивовижні пічні кахлі: зелені, жовті, червоні квадрати кахлів.

Кутастість дощок підлоги; одвірків.

Це все переповнює рівновагою іще непевну душу ситцевих полів: ніби занесене іще порожньою вологою свіжих фарб, начиння починає заповнювати кімнати; ніби перша пригода, надає сталості округлим покоям часу тяжкість долі. Потім, коли кімнати уже існують, кімнати чекають на свою долю: на меблі. Чекають на горизонталі столів та креденсів, на вертикалі крісел та шаф.

І щоразу густіше розростається химерна рослина з горизонталей та вертикалей, класичне і пропорційне геометричне дерево з площин та контурів, стін та меблів.

Аж без решти заповнено це місце, призначене для ситцевих бузкових квіток. І тільки тоді світ стає кулястим; тільки тоді світ закінчених, зосереджених, дещо зманіжених речей стає круглястим. І, ніби куля, монументальним та досконалим.

Тепер уже можна осягнути тверду ніжність його блискучих колій: сочисту сірість руху, одного на всі дні життя.

Перший день. Другий. Сьомий.

 

Розділ десятий

А коли все вже готове, і закінчено в ситцевому полі масляного кольору з непевними бузковими квітками, - наступає розділ скляної мелодії життя.

Речі готові і закінчені справи дзвенять склом та меланхолією. Все, що має сталі контури, форму прямокутника чи квадрату, сіріє від смутку; бо ж є тепер раз і назавжди.

Тому скляна меланхолія заносить сукні, сховані у шафах; меблі з смутного червоного дерева, розставлені близько стін; осягнені долі і життя досвідчених людей.

У закінченій станції дзвенить меланхолія; стіни вже нерухомі, бо досягли призначеної їм висоти; склепіння виміряні та відшліфовані; колії ідеально паралельні, також на вигинах та поворотах; і душі людей, котрим всохле місце, призначене для бузкових будяків та жовтцю, було долею потягом трьох місяців.

Віднині у просторі дешевого животіння вже нічого не станеться: тут перероблено ситцеву нудоту життя, безпорадне і монотонне тіло матеріалів; тут розташовано приховану душу часу, липкого тіла одноманітності: тверді речі, події та щастя.

А за тиждень, або за місяць до нової станції почнуть приїздити блискучі вагони. Будуть затримуватись ненадовго, переносячи людей з одного місця до другого, ніби нікому не потрібну землю туди, де вона дійсно потрібна. (Люди однакові, і завжди чекають на свою долю: ніби матерія, жирна та обважніла).

Ті вагони подібні один на одне до міліметра. Так фантастично подібні, як вміють тільки числа. І сірість.

А наприкінці виходить на те, що одноманітність і є долею та призначенням, на котре люди чекають протягом всього життя. Від задовгого очікування, ніби сировина, відчувають центнери тяжкості, переповнюються безпорадністю: і цим нагадують сировину та грубі матеріали.

Ось короткий розділ в історії людської туги чисел, туги одноманітності.

 

Розділ одинадцятий

Похвала сировині жорсткій, липкій та жирній. Їм усім, розпорошеним по всьому світу, ніби запаморочливі бур´яни, їм, що чекають на власну історію, власну долю.

Похвала полям, нескінченним, мовчазним полям, з ситцевим бузковим животінням, з його великим лопуховим листям знудженості.

Похвала життю, що воно ніби великий лист бур´яну нудьги, і ніби сурова брила жирної глини та їдкого цементу.

З них походять речі, котрі виблискують гладенькими мірами; речі, що пахнуть свіжою твердістю, еластичністю металів, гнучкістю прогулянок.

Закінчена залізнична станція промовляє похвалу всій розпусній, тістоподібній, розперезаній, ніби нудьга, сировині; всім матеріям, зужитим під час будівництва.

Нині місяць листопад, і спорудження залізничної станції врешті закінчено.

Переклад з польської: Богдана Пінчевська

переклад за виданням:

Debora Vogel. Akacja kwitną. Kraków, wydawnictwo „Austeria”, 2006.

Posłowie:Karolina Szymaniak.

 

Партнери