Завантажити

. . .одного разу я відчув велике закриття чакрів, тобто припинення наснаги-кундаліні, не могла розвинутися аніяка енергія; асани, ба, медитації покинули допомагати, в мене почала розвалюватися сім’я, бо вона доводила, що все це од надмірного захоплення східними, радше південно-східними теоріями.

- Годі, - вимагала вона, - звертайся до наших течій.

Я, доцент, науковий керівник, професор, але я піддався на ці розмови і звернувся до офіційної медицини, після якої я відчув себе набагато гірше. Я знову повернувся до південно-східних течій і дуже скоро відчув, що стан мого здоров’я вельми погіршився. Тоді моя сім’я почала мені погрожувати:

- Що якщо ти не звернешся до Марф’ї, то виженемо взагалі в районну лікарню.

- Якої-такої Марф’ї?

- а ще професор… З Іоакового посаду, якої ж іще.

З жахом я думав про це, а, зосібна, якщо про це довідаються мої наукові колеги. Я піддав осміянню таку пропозицію, однак під час чергового мого погіршення здоров’я близькі скористалися з неї, і мене, безконтрольного, перевезли до лікарні № 12, де я незабаром дуже швидко відчув дужче погіршення тілесного стану. І збагнув, що я його не відчуватиму ніякого, після чого я втратив регулярну пам’ять, відбулися дві констатації клінічної смерті, після чого мої родичі, користуючись цим, забрали мене з лікарні, пояснивши, наче хочуть усі попрощатися зі мною вдома. Внаслідок чого я опинився в Іоаківському посаді, біля якого практикує Марф’я. Яка наззовні виявилася неграмотною сільською ворожкою.

- Чи не помічали ви в хаті сторонніх речей?

- Яких речей?

- Ну, таких, кип’ячених в гівні під повен Місяць.

- Я, як доцент…

Я втратив мову.

Стара жінка, вона читала наді мною мантри доти, доки я не збагнув, що робить це вона рідною українською.

- Яка це міфологосхема? – запитав нарешті я. – От Хома Аквінський, наприклад, вважав, що. . .

- Який ще Хома, коли ти оно ледве ядрами воррушиш.

І знову почала нашепти.

Однак тексти аналізові не піддавалися, наприклад: “ходила я по горах, по долинах, носила я горщика на вилах”, хто це, цікаво, просто отак собі ходить горами й долинами та ще з носінням горщика на вилах, адже він не може бути проштрикнутий ними, аби втриматися там, не впасти з них і розбитися з першого ж його кроку. “Горщик увірветься й розіб’ється, а в хрещеного раба Божого Семена Івайнюка все хворе й минеться”, тобто горщик мав розбитися, вже впавши додолу, а не внаслідок проштрикання його металевими вилами. З жахом я очікував завершення процедури і несподівано відчув полегшення у вигляді значного блювання сірим тугим кавалом, який при цьому значно смердів, при чому ворушачись, вигукуючи. Це були самі по собі різні звуки і матюки чоловічими голосами дуже знайомими мені, як мені здалося, моїх підлеглих співробітників, і один жіночий, дуже знайомий, аспірантки.

Старенька ж, навпаки, уважно слухала ті звуки лайок, потім тицьнула, придавила субстанцію ціпком і суворо її запитала:

- На чому пороблено?

У відповідь пролунав нелюдське пискотіння, однак бабця наполегливо штурхала, доки звідтіля не почувся інший звук типу плачу. Вона вислухала ті белькотання.

- Так, - сказала вона, - у твоїй печатній машинці засунуто сцяні труси, зняті з покійника.

- Що? – огризнувся я, бо почав відчувати, як нарешті свідомість повертається до мене. – Ви, тьотю, здуріли, бо вже давно ніхто на машинках не друкує. Я, я. . .

- Так це, - грубо увірвала бабця, - ти, давай, вставай, поїхали.

- Тітусю, всі давно вже перешли з машинок на комп*ютери…

На мій превеликий подив мені вдалося встати.

По дорозі я весь час намагався не засміятися, бо лише уява, як люди науки полізуть вночі на кладовище викопувавти з-під землі труси, викликала в мене судомини.

У вестибюлі мого інституту в кутку вже стояли чорні вінки, де стрічки були підписано моїм прізвищем.

- Що це? – обурився я до вахтера. – Негайно викинути!

- Не нада, - зупинила його стара ворожка і вперше за сьогодні засміялася. – Ще знадобляцьця.

Я хотів обуритися, але не зробив цього в присутності присутніх. Ідучи повз лабораторію, я побачив, що на предметному столі, розклавши моє чимале фото, лаборант обводив його чорним гуашем, захопившись, він навіть нас не помітив.

У приймальні секретарка Ніна полірувала нігті і випустила пилочку. Не вдаваючися до дебатів, я взяв ту пилочку і нею розкрутив боквину “заліза”.

Яке ж було наше здивування, коли всередині комп’ютера побачили брудну шмату.

- Це вони, - сказала старенька.

- Хто?

Я хотів вийняти ганчірку.

- Не руш! – устигла вдарити мене по руці ціпком старенька. І замість відповіді підчепила ним і витягла на світ божий прості сіроколірні труси.

- З мерляка, - гидливо пояснила вона і кинула додолу.

Звичайні, запаскуджені, ситцеві, сказати б стандартні, якби попереду не було вишито стібочком слово “увімри”.

Цієї миті в двері ввічливо постукали.

Старенька сполошилася:

- Замикни, замикни негайно! – пошепки наказала вона.

Я вже не став сперечатися і повернув замка. Тоді в двері закалатали.

- Заховай їх назад у печатну машинку, - заштовхувала труси ціпком до “Пентіуму” ворожка. – Ну!

Я загвинтив кришку. В двері вже ломилися.

- Що далі? – запитав я обережно.

- Як що далі? Пиши одвороти, - кивнула вона на комп’ютера. – Так... – почала диктувати вона, - “Тогди ти м’я зурочиш, як язика своєго крізь сраку своєгу переволочиш”.

Я, доктор наук, кібернетик в другому поколінні, змушений був набирати отаке на клавіатурі, пальці тремтіли, додати до них, що двері вже тріщали під навальними ударами.

- Ну? – сердилася бабця, озираючись на той гуркіт. – Чого не пишеш?

- Ось, вже готово, - показав я на екрана.

- Де? Оце? – тицьнула вона туди ціпком. - Це ж іще нічого не написано, горе моє.

Секретарка Ніна здогадалася тицьнути на клавішу принтеру, полізла на світ папірчина з дикунським написом - колотнеча в двері враз увірвалась, а завили, заскімлили три чоловічі голоси і один жіночий. Трьох моїх підлеглих і одної аспірантки. Голоси попадали на підлогу за дверима, жаліючись. Там почало шептати, булькати і розповідати, неначе з отих колишніх сірих судомистих драглів. Саме такими фонемами, які я допіру чував, лише знеможеними, затихаючими, доки геть не вмовкли. . .

- Доцент, - стомлено прошепотіла бабця і важко ляпнулася в моє шкіряне крісло.

читати