Завантажити

Це нічого, що я говорю юридично? Ну, це для того, щоб далі було зрозуміліш, бо мова про нові загадки Бабиного Яру і про його золото велике, яке там раптом виявилося, там їх, ярів різних, багато позходилося, в Реп’яховому Яру, в тому саме місці, де Яр Цирк. Це ж такі яри, що по дну до війни там трамваї їздили, а навколо були гори, урвища такі порожні тоді, без рослинності, бо що б там нормальне хотіло рости?

— Я вас всіх повигоняю, козли! — кричить наш шеф. — Як ви змогли таке допустить? Що в нас появився насільнік!

Бо тоді ще слова “маньяк“ міліція ще не знала.

— Так ми ж, — кажу я. Тобто хотів сказати, що це не ми винуваті, що уроди скрізь плодяться.

— “Ми?“ — як зарепетує шеф. — Насільнік насилує, а вам “ми“? Я вас зараз згною, або зарию там ув землю, щоб мені сиділи закопані, поки не кончите цю справу! Насильник насилує в яру дітей і дівчаток, і пацанів, обох статів, а ви шукаєте, як в сторонку?

Треба сказати, що це місце, яке все стали називать Бабиним Яром, мало багато назв, а тепер в нього лише це одне, страшне, де ніхто не хотів бувать після війни, так там кущі розплодилися, і нори скрізь, а в них лисиці. Ну й почали пострілювать. Собі на шапки, потім на продаж, і пішло так, що вже ніхто там не дивувався стрілянині, але й ходити туди не дуже хотіли. Хоча там були значно небезпечніші люди, ніж мисливці, які викопували черепа і шукали в них золото в зубах. Бо тут великі тисячі людей розстріляно німцями, і циган, і Дніпровську флотилію (цих за бунт в місцевому концтаборі) ну, і євреїв, цих стіко, що на багато флотилій хватило б. Ну й шахтарювали там різні людці, рили нори, а черепи навколо розкидали, бо не тільки цигани, але й євреї мали були золоті зуби.

Воно ж совісті не має, щоб назад у нору череп занести. От лисиці по тих норах і почали шастати й плодитись. Багато хто золота навиймав, і на ці страшні гроші будували навколо собі будинки, такі розкішні. Воно ж ясно, в Києві тоді з квартирами туго було, я оно особисто в міліцію пішов, щоб кімнату мені з Люською дали - но до такого способу будувати собі житло я б не додумався ніколи, щоб потім як в такому домі після цього можна жить, не розумію. Ясно, що й не зовсім нормальні люди тут навколо ярів купчились, поназбиралося, так хіба ж міліція винувата, що один хтось дітей насилує і вбиває?

— Оце, — кричить шеф, — вам інструкція по маскуванню, швидко виучить і ще швидше окопатись.

Ми вночі таємно виходили з лопатами, видвигаючись на окремі позиції, тихенько рили собі кубла і там як оті лисиці ховалися навколо ярів та їхніх стежок.

Ну, мені поталанило, а Петрові ні, він заховався під коріння й собі дірочку таку зручну проколупав з під пенька і дивився на свій сектор, коли туди підійшла одна жінка і зненацька сіла, при чому знявши труси і впустила в ту дірку це, ну те, що витікає з іншої дірки. І на маскхалат, до якого Петро прив’язав кілька кущів, ясно, що тітка раптом бачить куща, мабуть вона перед цим багато кампоту випила, чи, може, чаю або й простої води, словом, вона всю маскіровку затопила. Тепер ясно, чому маньяк таких жінок не чіпає.

А Петро? Хіба ж Петро закричить, щоб усі тоді взнали, що кругом замаскована міліція ловить маньяка, якого тоді називали просто і ясно: виродок. От та тітка свої труси страшні підтягла і понесла їх далі, а Петро од ції рідини тої ночі мало не здурів, не замерз.

— Якби я був не при ісполнєнії службових обов’язків, — казав потім Петро, — я б їй показав, як на чесних людей обмочать.

Ми ж цілодобово перебували, і благали Господа, в якого тоді не вірили, аби він благословив того маньяка і той щоб вийшов на полювання.

Я вже одурів, бо відчув, що не відчуваю часу, не можу второпати, коли мене будуть мінять на посту, вже зрісся з тою землею страшною, яка була скрізь, і вже мені в мою дірку спостережень почалися дива різні, яким там було місце, що я вже і вночі почав бачити все навколо, отак, наче воно фосфором підсвічене, ну, думаю, держись, гад, дивись, як попадесься, то держись.

Бо найстрашніше тут що? Термос. Мені моя Люська його давала, а я не взяв, легко так одмахувався, щоб вона не вгадала, куди йду. Боявся, щоб інформація не прокололась, бо тоді вмить чутки скрізь підуть і до маньяка дійдуть, і тоді жди його. Який же він тоді маньяк, якщо прийде, як дурак?

От Ігорьок, умнічка, той пляшку водки таємно од начальства купив і од неї грівся потрошку, каже: якби не вона, то здурів би точно, бо на тверезу голову кожен стовбур уродом ввижається. Одкриваю очі, а вже не фосфор, а день навколо і сонце. Чому я тоді прокинувся?

А це б зараз ковточок чайку, один, ну два, тут я почув, що наче дитинча ще раз зойкнуло.

“Ну, — думаю, — кіт“. “Або, — думаю, — кішка“.

Думаю так щосили, щоб не думать.

І вже заспокоївся, коли чути, як воно починає, проситься:

— Дядя, я більше не буду. Я...

І тут наче голос передушили.

Б іще думав, а бачу, вже біжу і маскхалат мій теж, і ноги мене несуть так, що я знаю, що не спіткнусь, не перечеплюся, що я й без них би тоді добіг.

Бо я згадав, як ще в школі, в нашому класі була Зойка, і от коли нас до зубного лікаря водили й свердлили, то вона просилася:

— Ой, я більше не буду.

А ми сміялися, бо нам було смішно.

А тепер вже смішно нікому не буде, бо я бачу, як зі мною кущі біжать, тобто ще наші масковані хлопці летять, бо я згадав, що на мені теж такий же кущ, і ніколи вони так швидко не бігатимуть, бо жене їх той дитячий голосок і ми вилітаєм на галявину і бачимо руки, які тримають за горло маненького хлопчика, і як вони впустили його, бо побачити кущі, що мчать з усіх боків - це не для маніяка - голова в них не для цього зроблена і такого не витримує, щоби бачити. Він так здивовано весь одхилився, одпустив горлечко, встав, одійшов тихенько, ми до дитини і лише коли побачили, що живий, і лише тоді згадали про цього, з руками.

І тоді згадали про свої руки. Як його схопили, як потягли на дорогу, дивно було, що не відчували його ваги, хоч гад був здоровенний - а наче порожню одежу несли. А він так здивовано дивиться на наші кущі, і потроху починає розуміть, що це не вони, а ми.

— Поосторожній! — кричить.

Нервовий.

А ми несемо і не можемо збагнуть, як той пацан дурненький туди на галявину потрапив повз нас так, що ми його проґавили, як він тоді мимо нас аж туди на галявину був пробрався.

— Золото шукать хотів, — казав він потім. Боявся, шо за це накажуть.

Пройшов собі гуляти, мабуть стежки невідомі знав, шукав собі драгметали - сказано: дитина, він так і не зрозумів, що з ним сталося, а, особливо, що могло статись.

І от ми одхекались і вже роздивляємось на цього зловленого нами виродка: такий, звичайний, лише очі намагається не ховати.

Хлопці машину викликали вже, стоять, сопуть, не вірять, що невже це все, нарешті, скінчилось. Петро гілочку вломив, грязь мокру з себе обколупує, Ігорьок пляшку вийняв, щоб усім дать, усі бачать, що вона порожня, так він мало зо зла її не роздавив. Нарешті здогадалися згадати про наручники, почали вже шукати щоб одягати, а він не хоче, бач, нервовий, ну, штовхнули його.

— Як же вам не стидно, — раптом каже він. — Ви не імєєте права, ви ж закон нарушаєте.

Якби він сказав “сукі-мєнти“, чи “мусора“, чи там навіть “падли лягаві“, як, бувало, маньяки обзивають міліцію, то навіть тоді б нічого не сталось. А то:

— Закон нарушаєте.

Я! Я три дні просидів в засаді, весь в землі і кущах, мало там не здох весь, од одного лише холоду можна здуріть, щоб мені оцей гад про закон говорив, я кинувся, я не встиг, Петро, мокрий весь, злий, пара з нього йде, махонув страшним своїм кулаком, та не випередив Ігорька, що вони вдвох враз влупили в голову, водночас із двох своїх боків, той гад іще падав, а вже не жив був, бо голова в маньяків, ясно, голова не міцна, луснула раніш, ніж встигла це зрозуміть.

Усі стоять і повільно ждуть, доки примчало начальство на машині, й бачить.

— Як? — кричить, бігає шеф, тупає весь.

— Упав, — стогне Петро, мокрий весь, злий, із запахом.

— Оце упав? А голова пополам?

— У яр, — стогне Петро, — головою попав.

Показує він на яр.

— Як?

— Коли падав туди, й попав.

Показує.

Він так і написав у протоколі “загинув при спробі самогубства“, і ніхто не в міліції засміявся, бо міліція теж люди.

читати