Завантажити

Світлій пам*яті Сінного ринку

Жінка Тетяна стояла на морозі, навколо неї, паруючи, обертався торг, дивувало, що він, стихійний, виник саме тут, де колись поволі миналося дитинство, а тепер минається інше, аніж молодість; чи, скажімо, зрілість, або старість, — вона мала підозру, що не помітить, коли проминуть ці періоди. Покупців було небагато, й тому можна було не відволікатися на надію швидкого прибутку, а стояти й не стерегтися, що тебе упізнають колишні колеги, особливо зручно це робити було за морозм, закутавшись з носом у пуховик. Дивно, але саме велика кількість одежі змушувала чудово відчувати власне тіло, воно слухняно корилося обставинам, якими сьогодні була холоднеча. Навколишні продавці вже позвикали один до одного поглядами і тому не нервувалися на можливу міліцію чи блототу, а обмінбвалося багатозначними, зичливими кивками, сподіваючися, якщо хтось щось і продасть, то це буде починайлом для їх усіх.

Тетяну трохи дивував парадокс, що усе те, придбане клись через численні блати, борги, черги й переплати, вистраждане кожнісінькою клітиною власного тіла, тепер не викликає в покупців аніяких позитивних емоцій.

— Це щоб не збільшити на товар ціну, — почула вона раптом власний голос і посміхнулася до нього, радіючи, що таку думку тут поруч має кожен.

— Нічого, — писнулв дід, із колишніх кіношників, вічножива істота, — скоро самі тут будуть стояти, й торгувать усім цим, ну, ву нас купленим, — вимовив він заскладну, як про сьогоднішню негоду, думку.

— Коли ж ми їм усе продамо? — намагалася зрозуміти Тетяна.

— А ми будем ходити й плювать, — зрадів такій несподіваній радості колишній співробітник колишнього кінематографу, — а вони будуть дивувацьця, чого ми нічого не берем, а на біса брать, як воно колись у нас було, еге?

Тут він умить гучно засумував, бо з*ясував сам для себе апорію, що, виявляється, він власним скарбом ніколи не володітиме, отже й не володів, коли виставив його отут промерзати.

Вона почала ворушити думками, пригадуюючи, що в неї в хаті лишилося, аби прикрасити сьогоднішні торги, її неодчіпно гріла така якась неокреслена думочка, що там є, є ще якийсь товар... Лише пам*ять не бажає ту класну річ виводити наззовні, і Тетяна охоче почала грітися од неї, незавершеної, це було краще, аніж висловлювати її вголос, бо з парою вилітало наззовні більше тепла.

“Ще одні рейтузи дов*язати, — знайшла додаткове подумкове зігрівання, — оце розпустити полувєра і кардіган, які класні рейтузи вийдуть“.

Не для базарю вона готувалася в такий спосіб, її весь час нервозила перспектива одключеного опалення, і тому неважко було припустити, що якщо людина витримує на вулиці таку холоднечу, то вдома, аж за чотирьма стінами, це буде набагато легше зробити. Тут вона зачепилася за ще одну теплу ідею: спальник, справжній, на легкому синтапоні, навіть альпіністський – і начхать на опалення. Тетяна посміхнулася:

— Так, якщо ще поставити на паркеті намет, і заховатись у ньому, то які гори? Тут набагато комфортніше, аніж в горах. От. А варити можна з бурульок.

Почувши лише останнє слово, колишній кіношник лапнувся за носа, гадаючи, про ті, що там намерзли — адже його свого червоного він не відчував вже з пів-години. У нього в запасі був досвід натурних зимових кінознімань і тому він грівся од них, пригадуючи найвдаліші. Перед ним лежали розкішні старорежимні кабелі і тому до болю ображало, що їх “не гівно ж якесь китайське“ ніхто не бере, не звертає навіть уваги на таке багатство, що чи в гараж, чи й на дачу, чи й хоч куди.

“Оце якби всі чесні люди взяли по цеглині, — подумав він, — та кожен би гепнув по мерседесу, то може б вони стали людьми?“ — подумав він і про тих, хто їздив мерседесами, і про тих, хто їх не мав; однак ця ідея була для нього не новою і тому не зігрівала. Особливо після думок про тих, хто керує цим домініоном. — “Або хтось би рвонув атомну бомбу в тій столиці зла. Невеличку таку, но щоб усі людоїди вивернулись“, — він побачив яскравий кавал спалаху над тамтешніми обширами і йому враз потеплішало.

Наступною його думкою було про те, що хоч-не-хоч а таки треба нести й продавать улюбленого за все життя баяна; і од цього бурульок під його сумним носом додалось.

Женько потрапляв на торг не випадково — він намагався встигнути до “бариг“ — вищої касти торгівців, які, пробігши вранішніми рядакми, збирали “піночку“ з товарів, щоби потім за класну ціну виставити по своїх ятках.

“Оце, бляха, з першої ж Нобелівської премії скуплю собі весь базар“, — укотре поклявся він нобелівському комітету. Не з благодійних мотивів, а тому, що навколо лежало усе, чого йому бракувало в юності. Перочинні ножики, наприклад, або ліхтарики, ще й досі його тиснули залишки заздрощів до шкільних товаришів, які такими були володіли.

Несподівано його погляд уперся в “колібрі“, омріяну колись друкувальну машинку, ще в шостому класі, коли він безповоротно вирішив присвятити себе літературі, він мріяв про цей югославський раритет, бо вона була найпортативніша і дозволяла себе носити в портфелі. Однак, бувши досвіченим базарювальником, він перемістив увагу на бронзову муху поруч, із крильцями, навіть розсунув іх і приміряв туди цигарку.

— Дуже еротично, — несподівано почув.

Тетяна мало не чортихнулася, зачувши, що думки знову злітають в неї вголос – покупець же трапився інтелігентний, такого легко відлякнути.

— Що? — ворухнув він носом окуляри на нім.

— Кажу: дуже гарна попільничка.

— Чому?

— А вона закривається й не смердить нікотином, — вона показала, як муха зачиняється.

— І... скільки вона “просить“?

Побалакали про ціну і жінка відчула, що втрачає торг, хлопець швидко скисав, однак заморожені його окуляри ковзнули по “колібрі“ і почалася розмова: річ хороша, але в епоху портативних комп*ютерів мало доречна.

— Зате може одразу друкувати по кілька екземплярів, — не здавалася Тетяна, відчувши, що живець наживився, — і, до того, що ви будете робити з комп*ютером, як вам одімкнуть опалення, тьху, електрику? А, наприклад, в горах?

—Яких горах?

— Або на дачі. А ця машинка працюватиме хоч і на Північному полюсі.

— Що й там будуть одключають? — ожив з-за своїх бурульок екс-кіношник.

— Еге, тюлені ж не хочуть платить, — надто сер*йозно сказав Трохименко.

— Кому?

— Білим ведмедям, — пояснив хлопець.

— Кому-кому?

— Ну не бурим же, — несподівано засміялася Тетяна.

Нарешті Женік почув її справжній, а не базарний голос і зазначив, що він такий само, як отой пуховий платок; а коли вона струснула плечима, проганяючи холод, то він відчув отам попід запиналами й одягачками її тіло, подекуди, незважаючи на зиму, ще й досі смагляве. Вони стояли й балакали про переваги машинодруку і екс-іношник враз втратив інтерес.

“Або хоча б вакуумну, ящо не атамну, нехай уже“, — думав він про бомбу для епіцентру, де концентрується несправедливість. — “Невже у чеченів на неї грошей нема? Не вірю“.

— Якщо одпустить валки, — показувала на машинці дівчина, — то можна туди такого глиняного млинця закотить.

— Навіщо? — забув про Північного полюса хлопець.

— Як це навіщо, — не здавалася продавчиця, — друквати на глині, і віками зберігатиметься, — раділа вона сама собі од несподіваного винаходу. — Оно ж клинописи на глиняних дощечках пережили тисячоліття. Хоч один диск стільки протягне?

Женько отетерів, ідея вічних шедеврів матеріалізувалася - він бачив глиняного сувою, якого прокручує “колібрі“, однак в нього лишався ще один шанс поторгуватися:

— Е, скажіть, чи має машинка українські літери?

— Та вона тільки їх і має, — Тетяна вже протирала її, щоби загорнути, несподіваний приплив тепла сколихнув її ізсередини і вона пригадала нарешті, що її муляло з самого ранку, про що вона не могла пригадати до спродажу. — Скажіть, а ви не хочете купити віагру?

Це так легко і необачно злетіло в неї, немовби недоречно сказана вголос думка, що вона сама отетеріла і спостерігала тепер за Женьком. Той почав поволі відчувати себе чи не багатієм, бо, чесно кажучи, про ці ліки він лише чув, коли балакав про них із тими, хто їх також не бачив. І тому почервонів теж.

— Віагру? — вимовив він майже нечутно, аби колишній кіношник не почув.

— За пів-ціни, — не своїм голосом провадила Тетяна, бо відчувала ним, що цокупець не на цей товар, — і, головне, без рецепту.

Вона ще хотіла сказати, що та річ опинилася в неї випадково, коли вона сиділа на синхронному перекладі конференції у Житомирі, і там побачила, як під порожнім стендом хтось забув цілу упаковку, але говорити про це не стала, а просто й відверто сказала, скільки грошей та віагра просить.

— Хм, — зважив подумки ціну той, — як подумати, — жінки в нього не було вже півтора роки, дві його коханки — “швидкі допомоги“, майже водночас одружилися і досі ще не визріли для подружніх зрад, — ну, за таку ціну... хоча, все-таки, якщо на ці ж гроші накупити, нарешті, путніх харчів, ну, калорійних там, або вітамінів, то, може, ефект від них буде не менший? Це ж тиждень їсти?

Тетянина свідомість зафіксувала лише дві компоненти: “калорійних“, “вітамінами“ — це те, про що в неї уявлення було таке ж приблизне, як і про віагру.

Тому вони вмовкли вобох.

Женік тримав в руках машинку “колібрі“ і тому наважився перший:

— Не завадило б обмить, — кивнув він на неї, хоча вартість медпрепарату віагра була більшою. Тобто еквівалент “калорійних з вітамінами“ ще збільшувався на пляшку шампанського.

— Отут? — підняла вона до нього ясні очі і здмухнула з них пуховик, що надвисав.

— Дійсно, — косився він на старого кіношника і вобох зробили зусилля, аби не забурчали животи, бо вся колишня попередня їжа там була переважно крохмалиста, підбита пісненькими чайками, а він стояв і думав, чому йому так запрагло віагри — адже в дитинстві вона була надто недосяжною для нього, недосяжнішою навіть за перочинні ножики з ліхтариками, бо тоді її просто не існувало.

— Розумієте, — говорила вона, коли вони тягли нагору здоровенні пакунки з харчами, — в Житомирі було винайдено аналогічний препарат, але значно тривалішої дії, аніж віагра.

— Тобто? Багаторазва пігулка? — зрадів він, що нарешті, знову здобував властивість жартувати.

Вона засміялася так:

— Ні, наші вітчизняні ліки, вони, після вживання діють постійно, на відміну від закордонних, розумієте?

— Як глиняні клинописи?

Він хотів прокласти ще якісь паралелі, але щасливо опускався далі аналогів, але так і не пригадав про що, бо пригадувать уже не хотілось, а треба було поспішати, нарізати, кришити, мазати, розкладать, ллять, заїдать і запивать усе це разом з похапливими тостами і цілком забувать про курча в духовці, вони несподівано опинилися наче в незримому пуховикові, хата стала завбільшки з нього, такою може бути дуже ніжна мікрохвильовка, отака, як, наприклад, буває подвійний спальний мішок на високій горі, який гріє сам по собі і за хуртовини, їм було дивно, якими вони стали маленькими в ньому, поскидавши усю зимову одежу, обійнялися і він ще з подивом устиг зафіксувати, її спина од дотику зросилася дрібненькими крапельками, обоє ставали гнучкими, неначе глина, легко з*єдналась, переминаючись між двох валків-колібрі до нових клинописів, чіпляючись руками й ногами, міцна глина, масна, протерта з шамотом.

— Знаєш, — казав він їй між поцілунками, — а віагру я таки не встиг випить.

— Я теж, — засміялася вона, а потім їх ще довго веселила ідейка, а що вийде, якщо отам, на морозі, віагру підсипать кіношному дідові, може, вона б його гріла, він же й досі стовбичить там разом зі своїми бурульками.

Коли вони скинули надокучливу ковдру, то він зрадів, що не помилився — тіло в неї виявилося таким самісінько, як він його уявив тоді уперше за цілою купою одяганок — з жовто-білої глини. Тут він помітив, що вона дивиться йому в очі ніжно, майже журно.

— Знаєш, — казала вона, — чого я в житті найбільше боюся? Самого життя, — казала вона сер*йозно,

що Женікові ледь вдалося стримати посмішку. Але, подумавши, вирішив: “А чого ж іще в ньому можна боятись?“

читати