Завантажити

по хатi, пройшлась по садочку, так їй весело, любо, таке їй рiдне усе, — розiгналась до дядька Василя борозенкою через грядки.
I тут почалось.
— Куди ти? — мати од самовара до неї, так суворо. Почервонiла Оленка, зупинилась.
— А вам що? — питає.
Мати:
— До сяких-таких не ходи!
— Ось киньте-бо це!
— Не йди, я тобi кажу!
— Та поки ж це буде? — махнула рукою Олейка, пiшла.
Мати:
— Та не дозволю ж я, — кричить, щоб моя дитина, що найук дiйшла отаких, та до ворогiв моїх ходила! — Вхопiиш палюгу та трах, трах нею по шибках у хатi своїй.
Стала Оленка, дивиться. Вийшла дядина з хати, — там недалеко хата од хати і дверi напроти дверей.
— Що там таке? — обзивається.
— Не мани, сяка-така, дитини моєї, своїми втiшайся!
— З ума зiйшла? — Оришка їй.
Палажка:
— Ось тобi, о! — крутить дулi, дає Оришцi. Якiсь люде йшли улицею, поставали навспинячки, дивляться. Прийшов Михайло з булкою, теж дивиться, став. Повiсила голову Оленка, похилилась до себе в садок. Закипiв самовар, нiхто й чаю не пив.
Х
Обгортає Палажка на грядках картоплю пiсля цього якось i дiйшла до обнiжка, що лежить гребеником мiж частками Василевою i Михайловою. Такий вiн бридкий їй: так нерiвно город роздiляє i за ним такi вороги живуть!
"Хоч устругнуть його трохи", — думає.
Подивилась до Василевої хати — не видно нiкого та за соняшниками не дуже й примiтне її, нахилилась, клює шарiвницею обнiжок той. Так гарно їй, таке її усердя бере: в обнiжковi зазубнi робить, а поз обнiжок, пiддовбуючись пiд його, рiвець прогортає.
"Хай трохи-потроху обвалюється у наш бiк, — думає, — до ворогiв посувається: все ж таки нам город буде ширшать, а ворогам зло".
Другого дня прогонив Василь кури з грядок та й до обнiжка наблизивсь. Побачив — скипiв. Сердитий-такй якийсь вiн, чорний, усатий. Побiг, ухопив заступ, давай загортать той рiвець, зазубнi тi. I землею з грядок Михайлових загортає.
— А, сякi-такi!.. — кричить.
Михайло був тодi в хатi у себе з чоловiком одним. Як вискочить.
— Що то ти робиш!— визвiривсь на Василя.
Василь:
— А то он що пороблено? — показує йому зазубнi.
Бачить Михайло, що пороблено, i хто поробив, догадався, бачив бiля обнiжка Палажку учора, та це байдуже йому: у Василя частка бiльша, вiн те знає.
— Що ж там? Нiчого! — Василевi вiн.
— А, так нiчого тобi!
Горне Василь з грядок його землю та зачiпає й картоплю йому.
— Рятуйте! — кричить Михайло.
Виходить з хати i чоловiк той. А чоловiк той — Семен Остапчук. Чоловiк багатий, поважний, письменний. Був вiн од Вербiвки суддею тодi в волостi. Iде й вiн до обнiжка, такий здоровий, показний, рудий трохи.
— Що таке? — питає.
— Подивiться ось, — Василь до його, — що воно пороблено обнiжковi це?
Подививсь Остапчук, та тiльки не за Василем оступивсь. Василя не любив вiн за його вдачу сувору, що й до його, суддi, вiн непривiтливий був. А Михайла тодi ще саме було й треба йому: прийшов до його на роботу кликать до себе, i пообiщав Михайло.
Всмiхнувсь Остапчук та:
— Що ж? тут... нiчого такого. Почервонiв Василь:
— Як нiчого? — крикнув на Остапчука.
Остапчук:
— Чого ж кричать?.. На кого кричиш? — з серцем до його. Вiн:
— А що ж?.. Лiзуть у мiй огород, i нiчого? Михайло:
— А як у тебе он i город ширший, i не кажеш того!
— А тобi що до того? — гримнув на Михайла Василь. Подививсь i Остапчук на Василiв город: од обнiжка до улички, i на Михайлiв: од обнiжка до лiски,-городи узенькi, примiтно, що ширший, хоч i не набагатечко.
— Ширший, да, — додав Остапчук. Почервонiв ще дужче Василь:
— Так i ти... i тобi заздро, що город ширший у мене?-визвiрився на Остапчука.
— Не тикай!.. З ким ти потикавсь? — Остапчук до його.
— А що ж?
Остапчук:
— Грубiян отакий... У город он лiзуть до його... До такого i слiд лiзти.
— Що ти? Що слiд лiзти? — скипiв Василь. — Що ти, чорт рудий, пiддрочку даєш?
Дивиться Остапчук, почервонiв, далi:
— Що ти? що ти менi оскорбленiє наносиш таке?! — закривав,— Чуєш! — обернувсь до Михайла.— Чортом рудим мене зве! Свiдком будеш: процентуюсь.
Увiйшли в хату Остапчук та Михцйло. Була в хатi й Палажка, сидiла на полу, пiр'я в решетi драла. Оленки ж не було й у городi, десь зiйшла од клопоту. Всмiхається Палажка: увесь час у вiкно одсунене слухала бучу. Остапчук нiчого. Увiйшов у хату, щоб цiпок узять та додому йти та й... сiв на лавi, похнюпивсь. Сердито йому. Як-таки так? Якийсь-небудь харпак i його, суддю, такого чоловiка поважного, так образив! I за це йому тiльки арешту може буть суток з скiльки. Щоб i робив йому! Пiдняв голову:
— А з якого благополучiя у його, прохвоста, город бiльший? — почав до Михайла.
Почухав потилицю Михайло, сiв на лавi й собi та:
— Подарував старий йому трохи... пiдлiз.
— А документа ж нiякого в його нема од старого?
— Нема.
Стиснув Остапчук плечима.
— Дивуюсь, — каже, — тобi: чого й дивишся на його тодi? Тобi ж тут жалiться можна в суд: нас, мов, два брати, город батькiв, а владiєм нерiвно ним. Прощу порiвнять нашi частки.
Мовчить Михайло, дивиться на Остапчука. А Палажка так радiсно:
— Порiвнять! От спасибi

читати