Завантажити

Дзвонили на Василя тепер, холодною його лякали, а вiн добився, таки, що Остапчук з-за столу вийшов.
А що казав Остапчук, що перебалакає з товаришами-суддями, так i зробив. Бо Василь i сам трохи зачув Остапчука з тої кiмнати, де закусювали саме вони.
— Учити треба таких, — чулось звiдтiль. — А то... нi за що тодi нашого брата будуть мати, всi чортами рудими зватимуть нас.
I от тепер свiдка Бовкуна i справдi допитувать не всиловались. Та Василь сам умiшався сюди.
Суддя, що сидить посерединi, червоний, у синiй чу-марцi, спитав Бовкуна:
— Так ви знаєте: Василiй захопил?
— Iменно так, захопив.
— Ну, бiльш нiчого.
Василь аж з лавки пiдскочив.
— Як нiчого? — почав до суддi. — А чому ж... а спитайте його, як захопив я?
— Нас нiчого вчить! — гримнув суддя на Василя.
— А чого ж ви так?..
За дзеленчав суддя у дзвонок: "Мовчать!" — крикнув.
— Та нi, — Василь йому. — Мене цим не залякаєте, Я й далi дверi знайду.
Подививсь-подививсь суддя на його, прихиливсь до другого суддi, що сидiв праворуч, товстий, у чорнiй чумарцi, та:
— Сльота така. Як ви думаєте?.. до начальства ще може полiзти.
— Еге, — той йому. — То й нам нагорить.
— Ну, харашо! — суддя до Василя, далi: — А не скажете, як, примiром, захопив Василiй? — до Бовкуна.
— Та так... звiсно... — Помняв-помняв Бовкун шапку в руках, та й нiчого. Одказали Михайловi. Прийшов вiн додому.
— А що, як? — Палажка до його.
— Та як? Нiяк! Одказали.
Дивиться на його Палажка, витрiщила очi, далi:
— Що ж ти робив там?! Тобi б же настоювати було, прохать суддiв... Та це ж яка радiсть ворогам! А, боже мiй!..
Похитала головою, плюнула та й пiшла до Оленки, що сидiла в садочку, думала.
— Зазнавайся з панами! — почала до неї.
— Як зазнавайся?
— Так... Ти вчена: пани за тобою стоятимуть, до земського пiдеш: за вгород поклопочеш. Почервонiла Оленка, мовчить.
— Чого ж мовчиш?
— Одчепiться!
Пiшла Палажка в хату, знов: i сякий i такий — почала кричать на Михайла.
Як по душi дере Оленцi той крик. Встала, снує, по садочку сюди-туди так швидко. Де б дiлася, що б робила? Ходила-ходила, далi поза клунею, та до Сергiя пiшла, не знає й чого.
Був у хатi Сергiй, у шаховцi рився чогось. На лавi сидiв Грищенко.
— Поздоровте мене! — почав до Оленки Грищенко. — Таки не збрехав отець Полiєвкт: у второкласну незабаром од'їжджаю.
"I ти од'їжджаєш! — подумала Оленка. — От який отой свiт! — думає. — Свiт честолюбства, низькопоклонства, нiкчемностi". — Подумала, далi: — Заграй менi, — до Сергiя.
Зачинив Сергiй шаховку, оддав Грищенковi ноти якiсь, узяв скрипку.
— Якої тобi, польки? — побренькав, грає.
Увiходить Василь, прийшов iз суда, поставив цiпок, почоломкався з Грищенком, а на Оленку тiльки нелюбо так глянув. Почервонiла Оленка. Пригадалася їй та бомага, що вона переписала на його.
"Взнав про це, мабуть", — подумала.
А вiн i справдi взнав. Знакомий писар у волостi сказав йому, що Оленка прямо написала, що сам чув од Остапчука.
— От i вiр їй! — здивувався Василь тодi. — Що вона добра до тебе: i ходить, i все.
Сiв на полу тепер, їсть Оленку очима.
Похнюпилась Оленка: "Яке ж таки я низьке дiло пiддержала!" — думає.
Сергiй:
— Може, козачка ще тобi?..
Мовчить Оленка: "I я не змогла не переписувати того, — думає. — Яка ж я ганчiрка!"
— Ну, так як?.. — почав Василь до Оленки. — Огорода з батьком та матiр'ю одбирати у мене! Що ти написала на мене?
Побiлiла Оленка. Подивилась-подивилась на Василя, i нi слова. Встала, пiшла. Палажка саме з вiдром iшла з хати з своєї, побачила, звiдкiль Оленка йде. А Оленка навпростець, борозенкою, прямо йде, не крадеться вже.
— I сяка, i така! — почала на неї. — Ти таки ходиш до їх!
— Та й клята ж!.. — Оришка з грядок на Палажку.
— А ти? — Палажка до неї. — Ти он у бога не вiруєш, ти... до церкви не ходиш. Тобi церква не мати, бог не отець!
Нiкому нiчого Оленка. Похилилася в садочок собi.
Заходило сонечко саме, золотило садочок, що жовтiти починав. Лiто вже наприкiнцi було. Стоїть Оленка та так дивиться на садочок, на сонечко.
Стемнiло. В хату Оленка ввiйшла, лампу на стiл узяла, скриньку бiля столу на ослiнцi поставила. Взяла у їй ситцю сувiйчик, що батько на плаття набрав. Парасi дала.
— На спiдничку, — каже, — буде тобi. Далi бере тетрадки шкiльнi, щоденники, подивиться, розiрве та й кине, та й кине до печi. Батько ввiйшов.
— Нащо ти рвеш? — до неї. — Воно б же здалося на вiщо.
— Не ваше дiло! — Оленка йому.
Вийняла потiм книги, шкiльнi подарки: "Тараса Бульбу", про рослини якусь, сiла, надписує Сергiєвi, Грищенковi по книзi: "На згадку", — пише. Вийняла й євангелiю в оправi золотiй: "Отцу Полиевкту Соха-новскому", надписала: "Оваго убо биша, оваго же уби-ша", — додала з притчi про виноградарiв. Взяла потiм клаптик бомаги, пише: "На цьому свiтi, де зло, неправда, нiкчемнiсть панують, чомусь гарному, свiтлому немає мiсця. Прощайте". Взяла клаптик бомаги, пише:
"А вам, батьку, мамо, ось що скажу: вiра в бога не в самому ходiннi до церкви, не в обрядах самих... Поховайте мене, де Андрiй, мiж березами. У домовину менi квiток

читати