Електронна бібліотека/Поезія

Нібелунги (психоделічна поема)Андрій Коваленко
Хора киця (цикл лімериків)Іван Лучук
Чоловік доньки знахаркиГанна Заворотна
Донька знахаркиГанна Заворотна
На розстанях долі. Уривок з романуІван Корсак
«Завантажте у серце магічне простеньке слово»Анна Кузенко
Чоловік знахаркиГанна Заворотна
З книги «РОЗМОВИ ПРО ЖИТТЯ І МИСТЕЦТВО»Галина Пагутяк, Олександр Клименко
Душоїди та ванноматиІван Лучук
Літературна УкраїнаДмитро Лазуткін
Любов немов метелик-одноденкаДмитро Лазуткін
Лайнер ЛазуткінДмитро Лазуткін
ФБДмитро Лазуткін
УкрмоваДмитро Лазуткін
Дружина чайного плантатора. Уривок.Діна Джеффріс
ДомовикБогдан Чубко
МонологГанна Заворотна
«Її сукня» (Уривки з роману)Алла Рогашко
На розстанях долі (уривки з роману)Іван Корсак
ГойдалкаОлексій Ганзенко
АлергіяОлексій Ганзенко
Доля знахаркиГанна Заворотна
ВіршіОлександра Григорчук
«На ріках вавилонських… Кілька думок про повернення». Фрагменти з книжкиАндрій Зелінський
П´ятий пар. УривокМаксим Гах
ПоверненняГанна Заворотна
Із циклу «Загублені значення»Лілія Войтків
Осточерствілі ангелиОлексій Ганзенко
Поет і ковчегОлексій Ганзенко
«Психи двух морей». III ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». II ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». I ч.Руденко Юрій
Сучасні борделіХристина Букатчук
Завантажити

Сиділи дівчата на березі річки,

Найстарша плела меншим сестрам косички,

Щоб мокре волосся під сонцем яскравим

Просохло і стало в усіх кучерявим.

 

Аж чують: на іншому березі табір

Наповнили радісні крики і гамір.

Схопилася старша: «Дивіться, дивіться!

Вертає із військом Руда Кобилиця!»

 

«Глядіть же! На конях звисають рамена!

Везуть наші діви мужів полонених!»

«Вертаймось! І будем їх теж зустрічати!..»

І поки брели через річку дівчата,

 

Хвіст куряви коні здіймали угору,

Назустріч їм бігли жінки таборові

І дів розпашілих хапали в обійми,

Гукали вітання і в честь їхню гімни.

 

А ті, войовничо стовбурчачи гриви,

Знімали із себе мечі і сокири,

Скидали на землю упійману здобич

Й ногами топтали, щоб бідкалась поруч.

 

Дівчатка ж всоромлено сіли скраєчку

Й дивились, як в табір останні вервечки

Заходять, як втомлені коні пасуться,

Як стогнуть поранені діви у муці,

 

У плямах кривавих, мечами роздерті…

Жінки таборові їх тягнуть в намети.

Втішає і дбає про кожну цариця –

Блискуча, як сонце, Руда Кобилиця.

 

Від захвату діти роти розкривали:

Чешуї на ній мерехтіли яскраво,

Світився шолом, наче іскри горіли,

І хвіст золотавий із кінської гриви

 

Звивавсь над шоломом, прикріплений стóрчма…

А дівчинка менша сестрицям шепоче:

«Яка вона чуйна! Яка вона добра!..

І як все вміщається в серце хоробре?

 

Хвилюється, наче жінки таборові,

Що за материнством облишили зброю…»

У відповідь старша шепоче сестриця:

«Вже довго воює Руда Кобилиця.

 

Набачилась досі страждання і болю,

Як мертвими падають діви із коней.

У неї чешуї ховають від люду

За блиском всуціль пошрамовані груди…»

 

Тим часом Руда Кобилиця на щит свій,

Що, шкурою напнутий, в травах лощився,

Скидала шолом, мідну одіж, оруддя…

В сорочці, гаптованій злотом на грудях,

 

З тонкої, аж світиться наскрізь, тканини –

Заскочила швидко коневі на спину.

Стрункий силует обійняв зразу вітер,

Розкидав руді її кучері виті.

 

«Красива яка вона! – меншенька шепче, -

Неначе пристала до війська уперше!

Але ж вона зріла, і літ їй багато!

Вона навіть старша є, ніж наша мати!»

 

Сестра їй говорить, ховаючи погляд:

«Не заздрь її віку, краса ця без плоду.

У неї були перемоги і слава,

А тільки ніколи дітей не бувало…

 

Тому наші матері, пишні, як хлібці –

Не рівня красою Рудій Кобилиці,

Бо поки дітей своїх пестили змалу,

Вона всі роки із коня не злізала…»

 

Руда Кобилиця же, маючи намір

Мужам дати раду, об’їхала табір,

Поранених й цілих – усіх полонених –

Оглянула й дівам говорить натхненно:

 

«Ми бились хоробро, полон наш багатий!

Сьогодні, дівчата, ми будем гуляти!

Вино відкоркуєм із тої амфóри,

Що греки для скіфів везли через море!

 

А хто хоче втіху вкусити жіночу

І встиг вже три вороги вбити власноруч –

То ви не соромтесь, беріть собі лежня,

Та будьте допіру із ним обережні!»

 

Наповнений келих цариці принесли.

Вона підняла його високо: «Сестри!

А хто не з мужами – то дякуйте зброї,

Богів наших славте і пийте зі мною!»

 

Найменша тримає сестрицю за плечі:

«Чому не бере собі мужа на вечір

Руда Кобилиця? Стара вже кобила –

Невже за свій вік вона трьох не убила?..»

 

А старша говорить, сестер обійнявши:

«Руда Кобилиця, воїтелька наша,

Мабуть, із десяток убила й сьогодні.

У неї рахунок ведеться на сотні…»

 

«Чому ж вона оком на мужа не кине?

Вона ж так ніколи не родить дитину…»

«А бо ні мужів, ні дитини не хоче,

Вона тільки дбає про царство жіноче…

 

І більш не поєднує втіхи і владу,

Навряд чи вона тому рішенню рада…

Життя їй піднесло жорстоку науку.

…Колись, як мужів розбирали для злуки,

 

Руда Кобилиця по царському праву

Найліпшого мужа обрала у пару.

Говорять, лицем був і постаттю красень,

Всі діви на нього дивилися ласо.

 

І воїн хоробрий, і поглядом гордий,

І в рисах – уся родова його врода.

Хотіла лягти з ним у тіні запóнок

І гідно продовжити рід амазонок…

 

А він відказав їй: «У рабстві не можу

Я тілом кохати царицю ворожу» -

Й всміхнувся. За те йому пестили спину

Аж три батоги цілий день без упину.

 

А потім, коли він нарешті одужав,

У царський намет привели цього мужа,

У травах скупавши живильних й пахучих…

Оглянув царицю він поглядом влучним.

 

Вона ж, розхвильована, голосом скутим

Ураз наказала його роздягнути,

Щоб зріти беззахисність дужого тіла…

Вона перед ним, як маленька, тремтіла.

 

Коли ж залишились вони наодинці,

Він спробував вбити Руду Кобилицю –

Їй груди проткнути її же кинджалом,

Коли вона в нього в обіймах лежала…

 

Вона й зрозуміти не встигла, як стався

Стрімкий поєдинок левиці і барса,

Чий досвід і вправність сягнули вершини –

Як муж той упав із кинджалом у шиї.

 

Вона не була ні жива, ані мертва,

Коли того мужа забрали з намету.

Мовчала, закрившись, чи тиждень, чи й більше,

Аж поки до гурту жіноцтва не вийшла.

 

І каже: «Щоб більше царицина слава

В краях амазонських не знала осмалу,

Які б не були перемоги – не гоже

Пускати рабів на царицине ложе!»

 

Дівчата схвильовано терли коліна,

Вже згарище неба за обрієм тліло

І вечір стелився вологим туманом,

Високий вогонь розпалили у стані.

 

Жіноцтво домашнє і спритні кобили

Сиділи з вином і про щось говорили.

Між ними світилась Руда Кобилиця

Із сонцем на грудях й вогнями в зіницях.

 



Партнери