Електронна бібліотека/Поезія

Після снігуОксана Куценко
Спочатку поет жив в життєпросторі світла...Микола Істин
Буде час, коли ти...Сергій Жадан
Буде злива початку світу, і підніметься Рось...Катерина Калитко
І не вистачить сонця, аби все освітитиСергій Жадан
отак прокинутися від вибуху...Павло Коробчук
посеред ночі під час важкого кашлю...Анатолій Дністровий
з міста, якого немає, не доходять новини...Галина Крук
Велика годинникова стрілкаСергій Жадан
Вечірня школаДмитро Лазуткін
Оповита сном (THE SLEEPER)Едгар По
Нас не вчили жити в такому, і ми вчимося, як можемо...Катерина Калитко
Чужими піснями отруєна даль не навіки...Ігор Павлюк
Візерунки на склі. То від подиху нашого...Мар´яна Савка
Святи Йордан водою не вогнем...Мар´яна Савка
Така імла - поміж дощем і снігом...Мар´яна Савка
Він переїхав в Бучу в середині березня 2021...Максим Кривцов
Приймаю цю осінь внутрішньовенно...Сергій Кривцов
Скільки б я не старався виїхав по-сірому...Максим Кривцов
Падає ліс падає людина падає осінь...Сергій Кривцов
Зайшов до друга додому...Сергій Кривцов
Коли запропонують витягти соломинку памʼятіСергій Кривцов
Змійка дороги вигинається...Сергій Кривцов
Як же мріється нині про ваші нудні біографії...Максим Кривцов
Втрати...Сергій Кривцов
В прифронтовому місті...Сергій Кривцов
Сідаєш в броню наче у човен...Максим Кривцов
Під розбитим мостом протікає Оскіл...Максим Кривцов
Хто б міг подумати...Максим Кривцов
Я поверну собі своє життя обіцяю...Максим Кривцов
Моя голова котиться від посадки до посадки...Максим Кривцов
Хочу розповісти вам історію про велетенського кота...Максим Кривцов
Та, що зігріє тебе серед ночіСергій Жадан
Завантажити

Сиділи дівчата на березі річки,

Найстарша плела меншим сестрам косички,

Щоб мокре волосся під сонцем яскравим

Просохло і стало в усіх кучерявим.

 

Аж чують: на іншому березі табір

Наповнили радісні крики і гамір.

Схопилася старша: «Дивіться, дивіться!

Вертає із військом Руда Кобилиця!»

 

«Глядіть же! На конях звисають рамена!

Везуть наші діви мужів полонених!»

«Вертаймось! І будем їх теж зустрічати!..»

І поки брели через річку дівчата,

 

Хвіст куряви коні здіймали угору,

Назустріч їм бігли жінки таборові

І дів розпашілих хапали в обійми,

Гукали вітання і в честь їхню гімни.

 

А ті, войовничо стовбурчачи гриви,

Знімали із себе мечі і сокири,

Скидали на землю упійману здобич

Й ногами топтали, щоб бідкалась поруч.

 

Дівчатка ж всоромлено сіли скраєчку

Й дивились, як в табір останні вервечки

Заходять, як втомлені коні пасуться,

Як стогнуть поранені діви у муці,

 

У плямах кривавих, мечами роздерті…

Жінки таборові їх тягнуть в намети.

Втішає і дбає про кожну цариця –

Блискуча, як сонце, Руда Кобилиця.

 

Від захвату діти роти розкривали:

Чешуї на ній мерехтіли яскраво,

Світився шолом, наче іскри горіли,

І хвіст золотавий із кінської гриви

 

Звивавсь над шоломом, прикріплений стóрчма…

А дівчинка менша сестрицям шепоче:

«Яка вона чуйна! Яка вона добра!..

І як все вміщається в серце хоробре?

 

Хвилюється, наче жінки таборові,

Що за материнством облишили зброю…»

У відповідь старша шепоче сестриця:

«Вже довго воює Руда Кобилиця.

 

Набачилась досі страждання і болю,

Як мертвими падають діви із коней.

У неї чешуї ховають від люду

За блиском всуціль пошрамовані груди…»

 

Тим часом Руда Кобилиця на щит свій,

Що, шкурою напнутий, в травах лощився,

Скидала шолом, мідну одіж, оруддя…

В сорочці, гаптованій злотом на грудях,

 

З тонкої, аж світиться наскрізь, тканини –

Заскочила швидко коневі на спину.

Стрункий силует обійняв зразу вітер,

Розкидав руді її кучері виті.

 

«Красива яка вона! – меншенька шепче, -

Неначе пристала до війська уперше!

Але ж вона зріла, і літ їй багато!

Вона навіть старша є, ніж наша мати!»

 

Сестра їй говорить, ховаючи погляд:

«Не заздрь її віку, краса ця без плоду.

У неї були перемоги і слава,

А тільки ніколи дітей не бувало…

 

Тому наші матері, пишні, як хлібці –

Не рівня красою Рудій Кобилиці,

Бо поки дітей своїх пестили змалу,

Вона всі роки із коня не злізала…»

 

Руда Кобилиця же, маючи намір

Мужам дати раду, об’їхала табір,

Поранених й цілих – усіх полонених –

Оглянула й дівам говорить натхненно:

 

«Ми бились хоробро, полон наш багатий!

Сьогодні, дівчата, ми будем гуляти!

Вино відкоркуєм із тої амфóри,

Що греки для скіфів везли через море!

 

А хто хоче втіху вкусити жіночу

І встиг вже три вороги вбити власноруч –

То ви не соромтесь, беріть собі лежня,

Та будьте допіру із ним обережні!»

 

Наповнений келих цариці принесли.

Вона підняла його високо: «Сестри!

А хто не з мужами – то дякуйте зброї,

Богів наших славте і пийте зі мною!»

 

Найменша тримає сестрицю за плечі:

«Чому не бере собі мужа на вечір

Руда Кобилиця? Стара вже кобила –

Невже за свій вік вона трьох не убила?..»

 

А старша говорить, сестер обійнявши:

«Руда Кобилиця, воїтелька наша,

Мабуть, із десяток убила й сьогодні.

У неї рахунок ведеться на сотні…»

 

«Чому ж вона оком на мужа не кине?

Вона ж так ніколи не родить дитину…»

«А бо ні мужів, ні дитини не хоче,

Вона тільки дбає про царство жіноче…

 

І більш не поєднує втіхи і владу,

Навряд чи вона тому рішенню рада…

Життя їй піднесло жорстоку науку.

…Колись, як мужів розбирали для злуки,

 

Руда Кобилиця по царському праву

Найліпшого мужа обрала у пару.

Говорять, лицем був і постаттю красень,

Всі діви на нього дивилися ласо.

 

І воїн хоробрий, і поглядом гордий,

І в рисах – уся родова його врода.

Хотіла лягти з ним у тіні запóнок

І гідно продовжити рід амазонок…

 

А він відказав їй: «У рабстві не можу

Я тілом кохати царицю ворожу» -

Й всміхнувся. За те йому пестили спину

Аж три батоги цілий день без упину.

 

А потім, коли він нарешті одужав,

У царський намет привели цього мужа,

У травах скупавши живильних й пахучих…

Оглянув царицю він поглядом влучним.

 

Вона ж, розхвильована, голосом скутим

Ураз наказала його роздягнути,

Щоб зріти беззахисність дужого тіла…

Вона перед ним, як маленька, тремтіла.

 

Коли ж залишились вони наодинці,

Він спробував вбити Руду Кобилицю –

Їй груди проткнути її же кинджалом,

Коли вона в нього в обіймах лежала…

 

Вона й зрозуміти не встигла, як стався

Стрімкий поєдинок левиці і барса,

Чий досвід і вправність сягнули вершини –

Як муж той упав із кинджалом у шиї.

 

Вона не була ні жива, ані мертва,

Коли того мужа забрали з намету.

Мовчала, закрившись, чи тиждень, чи й більше,

Аж поки до гурту жіноцтва не вийшла.

 

І каже: «Щоб більше царицина слава

В краях амазонських не знала осмалу,

Які б не були перемоги – не гоже

Пускати рабів на царицине ложе!»

 

Дівчата схвильовано терли коліна,

Вже згарище неба за обрієм тліло

І вечір стелився вологим туманом,

Високий вогонь розпалили у стані.

 

Жіноцтво домашнє і спритні кобили

Сиділи з вином і про щось говорили.

Між ними світилась Руда Кобилиця

Із сонцем на грудях й вогнями в зіницях.

 



Партнери