Електронна бібліотека/Поезія

Спорудження залізничної станції (1931)Дебора Фогель
«Акація квітне» (1932)Дебора Фогель
Квіткові з азаліямиДебора Фогель
ПубліцистикаДебора Фогель
Мавка і БерсеркГанна Заворотна
Втеча до морокуІгор Скрипник
Із майбутньої книгиВасиль Кузан
Доторкнутися до кумираЄвген Баль
Азовські сомикиЄвген Баль
Меридіани штурмана БаркаЄвген Баль
З книжки «Глінтвейн дорогою на Говерлу»Василь Карп’юк
Нічні голосиОлег Янченко
Майже елегія. Зі збірки «Елегії острова Патмос»Олег Короташ
Моя Венеція. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Політ над містом. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
"найрідніша цей зачумлений вигуком вірш..." Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Елегія Маяковському. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Блюз біженців. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Елегія зла. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
«– А давайте надамо німому слово, –». Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Денний чай у Лондоні. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
dasein. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Пластика. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Це твоя п’єса, мабуть... Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
творити мовчання. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Сієста. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
ВтечаГанна Заворотна
Постійність пам’ятіІрина Ликович
ЧічкаМихайло Трайста
Поле крові. Іловайськ. Фрагмент роману «Трьохсотлітня Голгофа. Фавор»Катерина Мотрич
КРИГА СТАРОЇ ПЕРЕПРАВИОлег Янченко
Зі збірки «Вірші про все і ніщо» (2017)Петро Гнида
Уривок із роману «Пісня цапів»Олег Андрішко
Завантажити

Сиділи дівчата на березі річки,

Найстарша плела меншим сестрам косички,

Щоб мокре волосся під сонцем яскравим

Просохло і стало в усіх кучерявим.

 

Аж чують: на іншому березі табір

Наповнили радісні крики і гамір.

Схопилася старша: «Дивіться, дивіться!

Вертає із військом Руда Кобилиця!»

 

«Глядіть же! На конях звисають рамена!

Везуть наші діви мужів полонених!»

«Вертаймось! І будем їх теж зустрічати!..»

І поки брели через річку дівчата,

 

Хвіст куряви коні здіймали угору,

Назустріч їм бігли жінки таборові

І дів розпашілих хапали в обійми,

Гукали вітання і в честь їхню гімни.

 

А ті, войовничо стовбурчачи гриви,

Знімали із себе мечі і сокири,

Скидали на землю упійману здобич

Й ногами топтали, щоб бідкалась поруч.

 

Дівчатка ж всоромлено сіли скраєчку

Й дивились, як в табір останні вервечки

Заходять, як втомлені коні пасуться,

Як стогнуть поранені діви у муці,

 

У плямах кривавих, мечами роздерті…

Жінки таборові їх тягнуть в намети.

Втішає і дбає про кожну цариця –

Блискуча, як сонце, Руда Кобилиця.

 

Від захвату діти роти розкривали:

Чешуї на ній мерехтіли яскраво,

Світився шолом, наче іскри горіли,

І хвіст золотавий із кінської гриви

 

Звивавсь над шоломом, прикріплений стóрчма…

А дівчинка менша сестрицям шепоче:

«Яка вона чуйна! Яка вона добра!..

І як все вміщається в серце хоробре?

 

Хвилюється, наче жінки таборові,

Що за материнством облишили зброю…»

У відповідь старша шепоче сестриця:

«Вже довго воює Руда Кобилиця.

 

Набачилась досі страждання і болю,

Як мертвими падають діви із коней.

У неї чешуї ховають від люду

За блиском всуціль пошрамовані груди…»

 

Тим часом Руда Кобилиця на щит свій,

Що, шкурою напнутий, в травах лощився,

Скидала шолом, мідну одіж, оруддя…

В сорочці, гаптованій злотом на грудях,

 

З тонкої, аж світиться наскрізь, тканини –

Заскочила швидко коневі на спину.

Стрункий силует обійняв зразу вітер,

Розкидав руді її кучері виті.

 

«Красива яка вона! – меншенька шепче, -

Неначе пристала до війська уперше!

Але ж вона зріла, і літ їй багато!

Вона навіть старша є, ніж наша мати!»

 

Сестра їй говорить, ховаючи погляд:

«Не заздрь її віку, краса ця без плоду.

У неї були перемоги і слава,

А тільки ніколи дітей не бувало…

 

Тому наші матері, пишні, як хлібці –

Не рівня красою Рудій Кобилиці,

Бо поки дітей своїх пестили змалу,

Вона всі роки із коня не злізала…»

 

Руда Кобилиця же, маючи намір

Мужам дати раду, об’їхала табір,

Поранених й цілих – усіх полонених –

Оглянула й дівам говорить натхненно:

 

«Ми бились хоробро, полон наш багатий!

Сьогодні, дівчата, ми будем гуляти!

Вино відкоркуєм із тої амфóри,

Що греки для скіфів везли через море!

 

А хто хоче втіху вкусити жіночу

І встиг вже три вороги вбити власноруч –

То ви не соромтесь, беріть собі лежня,

Та будьте допіру із ним обережні!»

 

Наповнений келих цариці принесли.

Вона підняла його високо: «Сестри!

А хто не з мужами – то дякуйте зброї,

Богів наших славте і пийте зі мною!»

 

Найменша тримає сестрицю за плечі:

«Чому не бере собі мужа на вечір

Руда Кобилиця? Стара вже кобила –

Невже за свій вік вона трьох не убила?..»

 

А старша говорить, сестер обійнявши:

«Руда Кобилиця, воїтелька наша,

Мабуть, із десяток убила й сьогодні.

У неї рахунок ведеться на сотні…»

 

«Чому ж вона оком на мужа не кине?

Вона ж так ніколи не родить дитину…»

«А бо ні мужів, ні дитини не хоче,

Вона тільки дбає про царство жіноче…

 

І більш не поєднує втіхи і владу,

Навряд чи вона тому рішенню рада…

Життя їй піднесло жорстоку науку.

…Колись, як мужів розбирали для злуки,

 

Руда Кобилиця по царському праву

Найліпшого мужа обрала у пару.

Говорять, лицем був і постаттю красень,

Всі діви на нього дивилися ласо.

 

І воїн хоробрий, і поглядом гордий,

І в рисах – уся родова його врода.

Хотіла лягти з ним у тіні запóнок

І гідно продовжити рід амазонок…

 

А він відказав їй: «У рабстві не можу

Я тілом кохати царицю ворожу» -

Й всміхнувся. За те йому пестили спину

Аж три батоги цілий день без упину.

 

А потім, коли він нарешті одужав,

У царський намет привели цього мужа,

У травах скупавши живильних й пахучих…

Оглянув царицю він поглядом влучним.

 

Вона ж, розхвильована, голосом скутим

Ураз наказала його роздягнути,

Щоб зріти беззахисність дужого тіла…

Вона перед ним, як маленька, тремтіла.

 

Коли ж залишились вони наодинці,

Він спробував вбити Руду Кобилицю –

Їй груди проткнути її же кинджалом,

Коли вона в нього в обіймах лежала…

 

Вона й зрозуміти не встигла, як стався

Стрімкий поєдинок левиці і барса,

Чий досвід і вправність сягнули вершини –

Як муж той упав із кинджалом у шиї.

 

Вона не була ні жива, ані мертва,

Коли того мужа забрали з намету.

Мовчала, закрившись, чи тиждень, чи й більше,

Аж поки до гурту жіноцтва не вийшла.

 

І каже: «Щоб більше царицина слава

В краях амазонських не знала осмалу,

Які б не були перемоги – не гоже

Пускати рабів на царицине ложе!»

 

Дівчата схвильовано терли коліна,

Вже згарище неба за обрієм тліло

І вечір стелився вологим туманом,

Високий вогонь розпалили у стані.

 

Жіноцтво домашнє і спритні кобили

Сиділи з вином і про щось говорили.

Між ними світилась Руда Кобилиця

Із сонцем на грудях й вогнями в зіницях.

 



Партнери