Електронна бібліотека/Поезія

Нібелунги (психоделічна поема)Андрій Коваленко
Хора киця (цикл лімериків)Іван Лучук
Чоловік доньки знахаркиГанна Заворотна
Донька знахаркиГанна Заворотна
На розстанях долі. Уривок з романуІван Корсак
«Завантажте у серце магічне простеньке слово»Анна Кузенко
Чоловік знахаркиГанна Заворотна
З книги «РОЗМОВИ ПРО ЖИТТЯ І МИСТЕЦТВО»Галина Пагутяк, Олександр Клименко
Душоїди та ванноматиІван Лучук
Літературна УкраїнаДмитро Лазуткін
Любов немов метелик-одноденкаДмитро Лазуткін
Лайнер ЛазуткінДмитро Лазуткін
ФБДмитро Лазуткін
УкрмоваДмитро Лазуткін
Дружина чайного плантатора. Уривок.Діна Джеффріс
ДомовикБогдан Чубко
МонологГанна Заворотна
«Її сукня» (Уривки з роману)Алла Рогашко
На розстанях долі (уривки з роману)Іван Корсак
ГойдалкаОлексій Ганзенко
АлергіяОлексій Ганзенко
Доля знахаркиГанна Заворотна
ВіршіОлександра Григорчук
«На ріках вавилонських… Кілька думок про повернення». Фрагменти з книжкиАндрій Зелінський
П´ятий пар. УривокМаксим Гах
ПоверненняГанна Заворотна
Із циклу «Загублені значення»Лілія Войтків
Осточерствілі ангелиОлексій Ганзенко
Поет і ковчегОлексій Ганзенко
«Психи двух морей». III ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». II ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». I ч.Руденко Юрій
Сучасні борделіХристина Букатчук
Завантажити

Анна Кузенко народилась 28 листопада 1996 року в місті Рогатин Івано-Франківської області. Навчається на філологічному факультеті Прикарпатського університету. Пише під псевдонімом. ЇЇ вірші легкі, місцями сумовиті. У них вчувається народження поетичної особистості.

Степан Процюк

 

***

Все розчиниться в часі
Зів´януть троянди забудуться миті
як любили весною зливалися в літі
тонули в осені зимою відновлювались
безперервно сміялись й жити не втомлювались
Закривали серця не пускали сторонніх
в безвиході линули у безодню
ні про що не жаліли ловили щастя
малювали будні червоною мастю
кричали від радості без крил літали
днями ночами кохали кохали
щасливі початки фінали трагічні
Все розчиниться в часі
Лиш душі залишаться вічні

В кінці тунелю засвітять світло,
але до нього ще довго йти.
Куйовдить коси холодний вітер
вогонь десь палить усі мости...

Ще так далеко до того "завтра"
де все закінчиться в мить одну.
Любов у серці чаклує ватру,
і підтягає свою струну.

Посилить голос весняна злива,
Обмиє краплями всі міста,
гуляють діти, такі щасливі...!
Їм усміхається висота.

А десь із півдня несеться вітер,
збиває всі нетривкі мости.
В кінці тунелю загасло світло,
та нам по ньому не треба йти.

 

Затоналені лиця світяться красотою,
та давно вже не світяться ваші красиві очі,
Душі пахнуть відразою й вічною мерзлотою,
і не чується магія в теплі, весняні ночі.

Час летить, піднімає нас на високі схили,
Тільки фото старенькі скажуть, які ми були,
треба жити на повну, вірити в свої сили,
щоб наступні сказали: "так про таких ми чули".

На той час все буде пізно, і не матиме більше значення,
Та усе ж запаліть світло у душах інших,
щоб між датою початку й кінця була якась сенсація,
І хоча б три десятки віршів...

 

 

 

 

 

 

Закорковані спогади на почорніле горище,
і не згадувать більше, що і колись там було
Час - убивця, все вже давно понищив,
стежку в той час віником замело.

Кожен той крок, кожна хвилина цінна
безліч думок, тисячі помилОк...
просто життя то є суцільна міна,
двері одні й там кодовий замок.

Не забувай, там уже все відбуло,
Не повернись, дорога навік закрита,
Воно - чудове, але воно - минуле,
Серцем відчутно, але думками вбито.

 

Засніженим садом, повільно ступаю до Вас,
Нема в мені болю, між іншим пуста й холодна,
і щодо любові повністю з Вами не згодна,
її не стирає час.

Лечу на вогонь, крила мої обпечуться,
зітлію до вугля, та не пошкодую Ні.
Ви те, що найкраще було і є в мені,
спогади не зітруться.

Ніченька темна темряву вносить в місто,
значить не видно, отже можна грішити,
Ви біля мене, є вже для кого жити,
щастя з красивим змістом...

 

На стрімких поворотах долі,
нас заносить за межі Нас.
Ми розучуєм нові ролі,
випадає останній шанс.

Голосні, і безумні крики,
вдаль розносить зимовий вітер.
Всі здаються страшенно дикі,
І чомусь дуже хочеться в Пітер.

Від ридань душа крижаніє,
від думок кровоточать болі.
Найсильніший від страху німіє,
на стрімких поворотах долі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Завантажте у серце магічне простеньке слово,
що лунає як музика, уподібнене кришталЮ.
Бо воно - це початок, продовження і основа,
найрідніше, найкраще, могутнє таке... "Люблю".

Завантажте і йдіть, за спиною відчуєте крила,
і так легко літати, так радісно... еххх красааа,
натягає " прекрасне" свої пурпурові вітрила,
і відносить у мріях аж у самі небеса!

Трохи щирості дайте, домішайте ніжності крихту,
і розквітне любов, спалить печалі мости,
заспіває у серці, й вовіки уже не стихне,
з кожним подихом, дотиком буде рости...

Завантажте любов, діліться нею із світом,
пронесіть крізь життя, не стерши усмішку з лиця.
Не змете заметіль, і не звіє попутнім вітром,
все мине, а "всесильна" залишиться до кінця!

 

Паперові кораблики депортують з дитинства у даль
залишаючи шрами моря в юних серцях,
і заплакані душі в непідточених олівцях,
натягнули щасливу вуаль...

За порогом чекають страхи і дороги крилаті
кожна часточка нас кричить: "Тікайте назад!".
по щоці така тепла, солона, гаряча сльоза
із очей немовляти...

Крапля неба вливається в час, змінивши усе
блакитніє погляд очей моїх темно-карих,
паперовий кораблик в майбутнє усіх несе,
таких ніжних,простих й зухвалих...

 

 

Голос емоцій в вищій звучить тональності
ніжність думок заповнила цю епоху
в вени вколола ненависті так трохи
нам вона не завадить у цій реальності

Космос торкає пробує нас забрати
ми ж стоїмо ланцюгами міцними прикуті
наша Земля і не хочеться покидати
тих що так неможливо буде забути

Космос кричить він хоче за нас узятись
сила його згаса мов свіча на вітрі
наша Земля одна кров вічний сенс 5 літер
хоч і нестерпно страшно тут залишатись

Перейдемо всі дороги криві тернисті
склеїмось дружбою так щоб не розірвати
палко пристрасно будем ми тих кохати
хто нам в очах зІрки несе вогнисті

 

 

 

 

В її диханні читалась якась надлюдська теплота
Рейч вже місяць читала одну і ту саму книжку
охопила дівчину згубна страшна самота
десь блукає бажання стрибнути униз із вишки

Їй плювати на них тих кого так любила завжди
в закамарках душі сховала свою образу
лиш гойдалась як маятник від ненАвисті до доброти
і вслухалась у звуки страшенно красивого джазу

Рейч боялась доріг власних кроків і ніжних слів
бо дорога це вбивство ніжні слова це зрада
її серце сплітало сотні смертельних вузлів
й не було на те ради

 

Відірветься від неба один промінець
і зачіпиться за берег твоєї руки
знай магле цьому світу ще не скоро буде кінець
викинь десь подальше такі думки

Чудеса існують і одне із них ти
між безсмертними й привидами твій світ
Твоє серце знемагає від пустоти
пережитих трагічних літ...

Магле твоя доля визначена але ти все ще можеш
крутнути вправо рулем і її змінити
і нікому з смертних й безсмертних "Боже"
тебе не зупинити...

 

 

Грудень осінню пахне і хворіє дощами
замість білого снігу листя жовте кружляє містом
люди гріються зовсім не кавою і плащами
а коханням палким під музику піаніста

Груднопад став нестерпним не хоче бути собою
забуває про холод радіє градам небесним
а в той час хтось із них в обіймах і снах з тобою
намагається бути відкритим й притворно чесним

А в той час хтось із них відверто глянувши в очі
не помітить вогню і спалить тебе живим ще
грудню ти схаменись хай прогнози всі будуть точні
і земля буде снігом спочатку малим потім вище...

Хай все буде лиш так як має насправді бути
для зими своя для любові своя погода
А в той час хтось із них у незмозі тебе забути
в унісон з піаністом співає грудневу оду...

 

 

 

 

 

 

 

 

Назавжди...ціла вічність, та насправді не більше тижня
слова ніжності, як вистріли із кулемету
у саду достигають плоди солодкої вишні
і заповнюють кольором пристрасті нашу планету

Кожен з нас мріє бути успішним і знаменитим
і маскуючись забуває як бути оригіналом
на тло буднів лягають полоски щастя розмиті
а як бути щасливим не покажуть на улюбленому каналі

Відкриваєм рахунки з наглухо закритим серцем
і цілуєм нещиро з незаплющеними очима
і здавалося, ніби кожен з нас є творцем
та без крил натхення і мудрості за плечима...

 

Це не марево бачимо те що бачимо
Не відлуння чуємо те що чуємо
Нечестивих облудників не пробачимо
Все не те у стінах століть муруємо
Кожне слово як постріл цілить в серце
Кожен погляд спалює нашу душу
І десятки повільних прекрасних терцій
Нас до сліз зворушують
Це не сон ми є ми такі існуєм
Кожен з нас іде по своїй дорозі
Ідеали свої у думках малюєм
Чекаючи їх на своїм порозі
Забуваєм не в силах більше згадати
Ображаєм ніколи не вибачаючись
Звикли мрії свої у вогонь кидати
За буденність безвольність ховаючись
Епоха неуцтва і декадансу
Голосної тиші безголосого крику
Перебуваючи в стані глибокого трансу
П´янієм від прози і курим лірику

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Не вигадуй є одна лише реальність
і вірна істина
Одне сонце одна земля і вічність мабуть одна
Та коли знову вже втисячне я роздивляюсь це місто
натягується струна

Безшумне спокійне може хтось скаже "без фантазії"
Та як не банально звучить воно таки справді моє
Одне серед інших на материку Євразія
СтанІславе дякую що ти Є

Твоя безкінечність дарує тремтливу ніжність
Твоя простота найкраща серед простот
Твоїх меридіан вигадана суміжність
малює красу на обличчях людських істот

Малює художник прославлену стометрівку
намагаючись передати грайливість всіх сірих фарб
Турист здійснивши навколосвітню мандрівку
знаходить саме у тобі земного спокою скарб

СтанІславе рідний, закохана в тебе без тями
залишусь назавжди й нікуди не відступлю
про щирість єдиного я розповім віршами
навіки твоя...люблю



Партнери