Інтродукція

Коли мені було п’ятнадцять років, мене зупинив був у парку Ш. один чоловік, котрий ззовні мало чим вирізнявся серед одноманітної магістратської юрми. Вдягений був незнайомець у чорну сорочку з білими кружевними черепками на комірці, популярно-трендову в нашу епоху розквітлого анархізму, придбану, вочевидь, у бутіку «Гуляй-поле», та темно-сині котонові гачі, універсально-поширені ще з часів Нового Просвітництва. Невизначеного віку, він, проте, здався мені якимось нетутешнім, немовби прилетів з іншої планети. Причому, жодних думок чи слів я не міг тоді підібрати, щоби пояснити собі його внутрішню химерність.

Отже, він перепинив мою швидку юнацьку ходу ледь не магічним робом, запитавши щось-таки несуттєве: чи то, чому будівля університету має червоний колір, чи на кшталт того, як я ставлюся до Бога. А може, було й два запитання докупи. Лишень нині, більш, аніж два десятиліття потому, я пригадую, що на перше відповів: “Тому, що це – кров, пролита революціонерами-анархістами за ідею свободи”, а на друге була відповідь, що я ставлюся до Бога, як до великого Творця і Руйнівника водночас. Хоча, до щастя на Землі він не має вже давно жодного відношення, а сьогобічний тотальний рай вибудує лишень народна анархія. Чоловік усміхнувся, ставши подібним до нірванного Сфінкса, і несподівано сказав: “Хочеш, я передбачу твою долю?”

Я не встиг нічого відповісти, як моя долоня опинилася в його нечутних руках, повернутою горінеба. Він ледь напружився, потім зненацька здригнувся всім тілом і тихо проказав: “Ти помреш у 33 роки. Тебе вб’ють жінки. Вірніше, вони стануть слугами того, хто цього прагне”. Після цього химерець замовк, і, з хвилю напружено подумавши, прорік: «Але не все так просто. Перед цим тобі доведеться пройти через гейби пекельний, очищувальний шлях». Ізгодом, ізнову трохи помисливши, він простягнув мені вертикальну, прямокутної форми коробочку, охайно й урочисто перев’язану оранжевою стрічкою. «Та, ймовірно, лишень це допоможе тобі уникнути передчасної та безповоротної згуби. Хоча, далебі не очищувального вогню. Тут все залежить від тебе», -- беземоційно мовив прибулець.

Я мовчки взяв пакунок. Мені нічого не лишалося тоді, як розгублено пролепетати: «Як тебе звати? Хто ти є?» Аж тут мені видалося, а чи це мені просто примарилося від хвилювання, що його очі тьмяно зажевріли густо-червоним, а затим -- фіолетовим приглушеним сяйвом. «Моє тутешнє ім’я – Свіфт. Хто я такий? Якби навіть я тобі зараз про це оповів, ти би все’дно нічого не потямив. Усьому свій час».

І так само раптово, як і виник, він зник, немов відлетівши у космос на свою загадкову планету. Мені забракло снаги тоді оговтатися та розкрити загадковий пакунок, і я, натомість, бездумно почвалав у нікуди...

Вдома я розв’язав помаранчеву стрічку, обережно відкрив коробочку і видобув звідти цілком земний, рукотворний предмет. То було щось на кшталт двосферичного пісчаного годинника, яким послуговувалися давньо-середньовічні люди для вимірювання часу. Та, замість піску, що мав слугувати мірою тривання, я побачив усередині верхньої сфери невідому оранжеву рідину, що перетікала в нижнє обмежжя крізь крокове, павукоподібне колісчатко мініатюрного млина, і вже внизу розпадалася на блискучі помаранчеві крапельки, що яскравіли-переливалися життєдайною вогненністю. На дні ж чаші вони не змішувалися поміж собою, а щільно викладалися одна опріч одної золотаво-оранжевими ікринками, з яких зазвичай вилуплюються химерні своєю майбутньою красою пуголовки.

Я наобум поставив цей дивний предмет на стіл, проте вийшло так, що на нього спародично впав сонячний промінь з вікна. Я ж несподівано замилувався тим, що побачив, блискавично подумавши, що все це мені знову мариться: у верхній сфері годинника звивалися в іскрометному, чуттєвому танку, якого я ніколи не зрів перед тим, дві постаті – чоловіча й жіноча. Їхні ж обриси були немовби витканими з огненної тканини-субстанції. Коли ж вони зливалися одне з одним у пристрасних обіймах свого небачено-динамічного танцю, у верхній сфері неначеб запалювався всепоглинаючий огонь, гейби від казкового пера Жар-птиці. Верхня сфера палала зсередини, і в той мент огненні краплі вже не сипалися з-під млинного молива у нижню сферу.

Саме в той мент я зненацька жорстоко-болісно відчув убивчу проминущість і скінченність миттєвого всесутнісного осяяння, що подарували мені ці двоє танцюючих привида-безумця. І я поклав годинник назад у коробку. Її ж запроторив до шухляди старого, порепаного пеналу, в якому німотно й непотребно зберігалися іграшки мого безтямного дитинства. До них уже ніхто не торкався, але, чомусь, ніхто й не насмілювався їх безповоротно викинути.

Сьогодні, коли я дописую ці останні рядки, щоби нарешті завершити вмираючу епоху, мені минуло 37. Я вже чотири роки, як на сей мент, не помер, гейби не виконавши грізно-протетичне передбаченя щодо мене, зненацька вироковане химерно-нетутешнім пілігримом моєї юности.

Проте, жінки... Ні – Жінка!.. І це сталося й тривало так несподівано й до сього часу незбагненно, що я вже тепер знаю напевно: до Неї не було Всесвітньої Історії, а якщо й була, то цей сірий, мізерний і брудний мотлох заслуговує лише на найбільше у світі сміттєзвалище, найсмердючіший скотомогильник. І тепер я вже не можу залишити ту справжню, проявлену історію вмирати в порожнечі, що невблаганно насувається. Бо відчуваю: мовчання буде жалюгідно-слабодухою капітуляцією перед протетичною смертю, яку мені передрік багато років тому той невідомий прибулець...

 

Маріонетки. Гумові сирени ілюзорного раю

“Посил був абсолютно вірним: вони всі сипляться крізь тебе, немов сірі мишачі крупинки у звичайному пісчаному годиннику. І ти, немов банякатий барон маріонеток Парвус, оточений слизькими тілами повій, навіть не сходиш зі свого крісла – з відвислим від арабських яств черевом – смикаєш за ниточки світотвору і переставляєш антикварний пісчаний годинник із сірим непотребним начинням з ніг на голову і навпаки. Найогиднішою була ця замкнута статичність: ти пристосовувався до життєвих мізерій та ілюзорно кермував ними, навіть не сходячи зі свого крісла. Воно приросло до твого седна, мов незнищенний багаторукий поліп. Ти смикав за павутиння, мислячи, що чиниш винятково-всвідомлено й рафіновано-доцільно. Та відносна оманливість геть усього повигризала зсередини твої донедавна ще живі нутрощі, і ти зі своїм стільцем-органоном став по той бік усього – і живого, і мертвого”.

Так я думав постійно до тієї фатальної дати, коли вперше зустрів Її.

Жінки таки поступово – повільно-садистично – вимордовували мої вітальні частини, що відпадали від мене і хутко згнивали, немов розморожені шматки мумій. Жінки вбивали мене, бо були лишень маріонетками, сліпими дитинчатами, малими зловтішними ромулом і ремом, котрі скавулили жалібно-вбивчо, вимагаючи все більше й до безміру більше вовчого молока зі знеможених сосків античної матері-гієни. А жару до казана доливав останній мор збанкрутілого Міста-мерця. Мене завжди перетинали ці звироднілі зовнішні й внутрішні меридіани енергетичних хвиль; це все тривало, немов під час безпробудної осади чумного середньовічного Мадрида, коли в розквіті і буянні були лише пацюки, таргани і голуби, а все інше агонізувало міазмами, підм’ятим і розчавленим незрушними кармічними брилами. І хто міг тоді перейматися неперейдешнім смислом та перевагою людського думання, деміургічною насолодою оцих вервечних смикань, врослого в анал стільця і слизьких підмахувань маріонеток? Та чи ж могло бути інакше, коли в твої жили криваво вприскувалося насильним годуванням солодке молозиво із роз’ятрених сиренних піхов, і ти безтямно ковтав цей плісняво-бромний армійський кисіль, а ртутна каша зі всеземного пірамідально-окропного чавуна, перетруївшися на сірий пісок у лабіринтах твоєї свідомости, потребувала постійного виходу-війни і руйнуючого очищення, бо висотувала тебе зсередини, немов тля – вмерлу плоть муміфікованих волхвів? Та все ж, як у первісному дитинстві, омела на деревах здавалася гніздами, цими затишними прихистками благодатних птахів.

Так я мислив, допоки не зустрів Її. А скільки ж заблудлих пустель було пройдено перед тим, моя безсмертна, нетутешня німфо! Зі скількох гірких і порожніх чаш вливалися у моє єство дурманні ріки п’янкого вовчого молока! І всі мої попередні з’яви, втілення та метаморфози -- гейби безпросвітна, немов у солоних степах Каспію, служба в армії розтлінних коханців. Очманіло-насолодливі згуки і стогони звідусіль, всесвітньо-статева вікіпедія флори і фауни, прогірклий мед бездумних і тягових зустрічей... І допоки Ти не відродила в мені знову цього чарівного годинника кольору “помаранч”, де замість сірого, потойбічно-фосфоруючого піску – лагідні оранжеві ікринки, які проятрюються мізерними сонцями крізь Сварожі крила чистильного млина з верхньої півсфери у нижню, зістрибуючи танцюючою вервечкою додолу й вибухаючи все новими й новими життями й сутями. І ніхто не може, крім мене, узріти цих казкових фантасмагоричних істот, що начебто народжуються нізвідки та гейби відходять у нікуди. Я вдягаю пейотові окуляри з часів моєї сумлінної служби на легендарному «Колумбусі» і бачу, як ми вдвох танцюємо серед цих гоббіто- і троллеподібних інакших – у закритому всесвіті оранжевого годинника. З тих пір, як Твої фатально-ніжні долоні воскресили його навіки на зламі меридіанів Півня і Тільця, епох Калі і Юги, він став моїм тотемічним талісманом, ледь не єдиним натхненням моїх очищувальних перетворень-блукань у розжарених тупиково-безкінечних коридорах вічного Лабіринту. І зараз я, рушаючи в нове невідоме блукання, з напіввмерлою надією запитую себе: хіба існує така сила, що здатна цей танок коли-небудь перепинити? Хіба є в феноменальних чи ірраціональних потоках така сила, здатна спинити цей далебі беззахисний і тендітний рух оранжевих ікринок, первопервістків нашого напівлюдського Кохання? Яка в змозі розірвати наше криваве лебедине сплетення між небом та землею? Я востаннє дивлюся на свою Чашу-Тотем, що доживає свої останні тутешні миті-відблиски на письмовому столі обіч зі зсохлою багряною трояндою, яку я Тобі не встиг подарувати тоді… Нині ж нестримно насувається той мент, за яким моя рука вже ніколи не зможе ще раз завести-перевернути це мірило вічности...

Маріонетки ніколи не викликали таких думок. Їхнє існування таке ж природне, як і тотальність паноптикуму. Один поет написав був про небо, як про чорну кришку, яка накриває гігантську колбу з холеричними паразитами всередині неї, з переплетеною слиззю гумових тіл маріонеток. Я ж знаю нині одне: те, що виливається з їхніх отворів, має неприродній присмак штучної целофанової ікри. І, навіть якщо їхні істеричні конвульсії і внутрішні землетруси й віддзеркалювали коли-небудь хоча б дещицю справжности, то ці розряди були поглинуті безслідно лекальною порожнечею поза межами, окресленими пелюстками огненної помаранчевої Чаші, яка вічно існувала незродженою ще до виникнення з нічого людської плоті та слів.

На моїх очах спадає вниз остання оранжева ікринка, і я повертаюся глибоко назад, в доархейську еру, до першопочатку ще тоді свіжо бунтуючих і соковитих плоті й духу, проте вже тоді шиацу-пойнятих далебі незримими чумними вирвами нашого гумово-анархічного раю. Чи я працював рабськи або натхненно, чи слухав неосудно-фанатичні проповіді різношерстних месій, притрушених рабським нафталіном або пилоподібним доархейським торієм, чи ставав мухою, яка влипає у мед лайнопримітивної целофанової насолоди, чи читав сьогоденно-тлінне або ж вічне, чи втупляв у канонічні послання святого Джона (з його афоризмами на кшталт: “Я завжди підмиваюся після того, як відправляю вагомі природні потреби до Територіальної каналізації”), а чи смикаючи за міріади ниток життя, призводячи до невгамовного руху на поршнях ницости скажено-плодючі популяції сірих кажаноликих маріонеток, я завжди підспудно знав: це все -- божевільні, проте необхідні прелюдії до початку вишнього переходу у нетутешню нагірність, яку не зміряєш по сей бік жодною людською рулеткою чи наркотичним шприцем-колайдером, що вже безглуздо-скривавлено стримить у самому первісному ядрі. В цьому нетутешньому трикутнику немає катетів чи гіпотенуз, немає сторін. Моє “я” нарешті розірвало ланцюги прив’язаности до маріонеток Всесвіту. Й цього би ніколи не сталося, якби Ти своєю нетутешньою з’явою не витягла мене із вічного глиняного коловороту. А моє “я” відродилося хоча би на мить, ставши, водночас, вічним рухом помаранчевих ікринок. І ця єдина мить знову знищила історію, знищила увесь час. Та потім, піднявши мене на своїх тендітно-білосніжних крилах до вершини іншого, негумового, а вогненного парадизу, Ти знову повергла мене у безворотну пекельну безвість. Туди колись було скинуто закутого у залізне павутиння чорнокрилого грішного ангела, котрий до сих пір жахає до скаженої всирачки сни холодних протуберанців, що населяють завмерле у макабричному очікуванні Місто Павука.

Маріонетка Н.: “Входь у мене швидше, я люблю зразу, я не люблю цих порожніх доторків і прісних, набридних прелюдій. Я бажаю одразу! Чуєш, смикай за мої нитки, щоби вони перекинулися на мокре напнуте мотуззя бурі, смикай за мої, а не за чужі”. Я лихоманно підвожу до цієї маріонетки корабельні троси, приєдную до її очманілих випуклостей, під’єднуюся до всесильного і рятівного домкрата, який, хай і з незначним скрипом, піднімає д’горі щоглу вічного першовідкривача заобрійних територій – “Колумбуса”. Я відпускаю швартові, врізаюся пульсуючою від недотягнутої насолоди кормою в розжарений, плазмоподібний океан. Я зачинаю його перепливати: спочатку серед невеличких хвиль, серед бурунних, ледь просякнутих вологою, пісків, вібруючи між метеоритним дощем і потоками розплавленого свинцю впереміш із передсмертним лайном омилених трупів “Титаніка”. Потім, поступово, хвилі все більше піняться та густішають; вода набрякає. Вона, вже гаряча від напружної насолоди, нахрапно заливає самотню палубу з фантомними матросами еліптичного вибуху; вони заповільнено-дистрофічно беруть до рук мініатюрні кавові філіжанки і зачинають вичерпувати невичерпне – густу, з муксусно-гейзеровим запахом рідину, яка, зазвичай, більшість свого часу спить і ледь не загниває в залежах Океану Плоті. Врешті, мою білу індоєвропейську шхуну зачинає немилосердно трясти, немов тифозного, котрий тихо сповзає по дровах на гарячий сніг лихоманної революції. Мій “Колумбус” танцює танок святого Віта; аж ось я раптово відчуваю, що на пульсуючий та розхристаний капелюх колумбусової щогли накидається корабельний трос, прикручений тонкими розквітлими дротівками до напнутого соска маріонетки Н. Невідомо звідкіль умикається скажена електротяга з тисяч двадцять кентаврових сил, і “Колумбус” ляльково повертається за рухом Сонця на 90 градусів, як сірий пещеристий годинник. Зранено-скривавлена щогла, немов високе чоло месії, врізається в киплячу плазму, що глухо клекотить у своєму пекельному казані. Троси напинаються, тримаючися достоту на павутинці останнього спротиву. Раптово звідусіль зачинають сипатися розжарені червоно-чорні ядра дивно принишклого аж до апокаліптично-вибухлої миті Веселого Роджера і... я опиняюся у власному ліжку поруч із розпанаханою та розтлумленою від насолоди плоттю Н.

Маріонетка Н.: “Ну ось і все, мою Америку відкрито. Я ж казала: її можна відкрити, лише смикаючи за мої, чуєш, далебі за мої троси!” Після цих слів я пірнаю у каналізацію, щоби умитися і очиститися непотребними водами підземного Міста.

Де ж була Ти в цей час, моя невидима С.? Чи Ти хотіла, щоб це нескінченне доісторичне буття продовжувалося?

Але прийшов той день, коли ввесь сліпо-летаргічний архейський плин зненацька та магнетично зсунувся, заскорузла позачасом тектоніка спародично вибухла, і кривавий історичний плин розпочався. Він, немов заснулий пещерно-печеристий дракон явив свою хаотичну, неприродно-химерну плоть перед широко-розплющеними очима дитячо-наївного, ласкавого Сонця.

Це було 17 термидора за новоезопівським стилем. Я пам’ятаю ранок того дня, який, начебто, не знаменував собою нічого незвичайного. Окрім якогось дивного, нового Світила, яке в полудень засліпило всіх і вся: здавалося, воно спуститься на землю шаровою блискавицею і лячно попливе повз вікна людських осель, вибираючи єдине серед мільйонів розпанаханих навстіж вікно того божевільного, котрого всього через кілька годин буде короновано на ілюзорний трон Кохання, немов крихкого Базилевса з обпаленої віками кераміки, що всотував пилинки останнього часу у стінній виїмці мракобісного храму.

... Трохи згодом проллється гарячий тропічний потік з небес, – вони наче б давно вже передчували велике звільнення заручників Порожнечі, в якій поволі розхристувався, виспіваючи, черлено-кривавий пуп’янок Історії. Тоді, у четвертому нерукотворному вимірі вже блідо окреслилися оманливі зародкові обриси Оранжевого Годинника; ікринки ще не були зачаті, а теплий пар збудженої землі ніжно окутував заледь уловимі тіні людської юдолі. Все нарешті в корчах зродилося, щоби пливти в іншу безвість; ця скульптурна глина плоті ожила – нехай і від перверзійно-групового злягання чотирьох есенцій-стихій; Вогонь же став верховним першопочатком та суддею Історії, альфою і омегою усіх вибухів, переплетень, рабської тверді, скаженого руху-тертя і конвульсійно-змокрілих насолод; мітичних злетів і перевтілень у інші простори і ганебних, суто людських падінь у смердючу багнюку предметности; у смертність примітивного себелюбства, у зелений слиз існування задраяних у власній безплідній спермі сліпих слимаків. І все, з чого безтямно зміксовано всесвітню Історію, кожен найдрібніший клаптик Твого тіла, кожен – прекрасний і свавільний-нежданий – виплеск Твоєї душі; і фосфоруюча, притрушена зірковим пилом глина, з якої замісено і зліплено Тебе, Твоя незбагненна есесівська жорстокість і невичерпно-ніжна піддатливість; Твоє солодко-розпусне “Хочу”; Твої зненацькі зникнення з моїх видимих обріїв; зрив Твоєї сомнамбулічно-хтивої венери з гарячої орбіти у холодну безвість; Твої слова – шекспірівські вбивчі кинжали; прірва мого страждання; все, до чого торкалися Твої тіло й душа – все це увійшло в мою плоть і кров так несподівано і миттєво, як несподівано і миттєво з’явилася керамічна Земля, а з нею разом і глиняна Людина...

Чи здогадувалася Ти про це коли-небудь, моя божественна C.? Чи здогадуєшся Ти, вже невидима мною, що наша Любов давно в’ятрилася німим, палаючим артефактом у вічність, чи ж у небуття – цього нам пізнати зась. А почалося все з того дня 17 термидора, коли спеціальний агент 13-го археологічного управління Східного Пріорату (що мало неофіційну назву «Антикварне») Хаббібулін зателефонував до мене вранці того сонячно-пекучого вікенду і, як зазвичай, запитав: “Хай, старофане! Чи не хочеш сьогодні попарити свого капелюха?” І я не відав тоді, що од моєї відповіді, всього лишень від одного речення або слова залежатиме, чи справдиться те фатальне передбачення химерного чоловіка з парку Ш., котрий явився мені зненацька, немовби пілігрим самої Смерти...

Маріонетка М.: “Боже, в мене так давно не було чоловіка! Я нині не витримаю!! Я не витримую, зриваюся, падаю!!!” Її непретензійний одяг – чорна спідниця і коричнева кофтина з лелітками – був просякнутий смаженими свинячими відбивними, курячими і яловичими котлетами, оселедцями і маринадом, свіжими шалятами з часниковими відригами, табунами напівроздертих степовими вовками лошиць, густим змокрілим хутром арктично-упряжних собак... Її ж землетрусні зудари й оргіастичні зсуви були настільки природніми, що, здавалося, кінчає сама матінка-земля, а ти – лише неоковпадна відмичка од гігантського замка, що стереже розбухлу від голландських яств комору насолоди -- стіни її тріщать од ледь переспілого, залежаного добра, немов післяобідні тельбухи імператора чи мандарина… Ти ж учуваєш себе крихітним балістичним придатком-запалом до надскладного, але диявольськи-вивіреного механізму, скромно-непоказним, андеграундним детонатором до всеруйнуючої водневої бомби... Не можна сказати, що М. була аж надто піддатливою глиною в моїх руках, що мені не доводилося працювати годинами, зате вона філігранно вміла кінчати вухами, а я вмів умикати своє божевілля і вливати їй цю причинну отруту через геть усі її емульсійні отвори; та ж розливалася улоговинами її рецепторів і доходила вже густо-насиченою фатальним трунком кров’ю аж туди – у суперглибинні катакомби, де спить, немов Білосніжка, ледь не намертво закута оманливим соромом гіперсейсмічна й рафіновано-блядська хтивість. А гном тимчасом вже спускається на загадкове дно погреба-схрону на своїй тонкій павучій ниточці, і врешті-решт достотується до позірної маски її сну, щоби дотнутися й пронизати потойбічним цілунком неосудну точку її пробудження, застосувати своє хтиве шиа-цу.

Нас ізнайдуть інтелігентно-запійні археологи майбутнього у перегноях і гумусах сьогочасного мінливого варива. І навіть калієво-аргонний аналіз, ані дубові кельтські кільця не вможливлять яйцеголовим, уніфікованим нащадкам визначити смак і запах нашого життя, протравленого зусібіч згнило-яблучним пійлом і дешевим одеколоном із топ-лінії “Дюбуа”, яким обливають себе з голови до ніг, особливо ретельно розприскуючи серед своїх амазонних нетрів, бергамотові маріонетки далекого і безшабашного минулого. Щоб розпочати шлях до нього, доводиться розкраювати з безжалісністю кривавого різника на гастрономічній бійні свою поховану в глибинах космосу підсвідомість; доводиться розчленяти із безпристрасністю некрофіла-хірурга на сцені анатомічного театру крихку матерію мертвого тіла, видобувати його скам’янілі пірамідальні нутрощі з хижою ненаситністю печерного людожера. Береш прадавні сонники і думаєш: “А що тобі снилося тим передніччям наступного дня, коли ти вперше зустрів Її? Що тобі снилося усе життя перед тим? Чи був у цих жалюгідних снах, цих напівмертвих існуваннях хоча б один щонайменший натяк? Чи уздрівав ти між рядків усього того перечитаного тобою паперового мотлоху принаймні один-єдиний потаємний смисл, хоча б одну крихітну візію твого апокаліптичного вивільнення з лабет маріонеткових механізмів, твого світлошвидкісного, вже ніколи і ніким не стриманого польоту до своєї єдиної Сварожої Зірки? Твого лагідного, невгамовного плину, поза найменшою тінню, наймізернішим помислом про повернення у змонтовану п’яним інженером клоаку реальности?

І тут я згадав китайця Шао, котрий служив зі мною кілька століть тому в імператорській гвардії. Напочатку, він нагадував мені звичайнісіньку жовтошкіру ляльку з музейного паноптикуму. Проте потім, усе більше дослухаючися до його висловлених думок, я зрозумів, що Шао аж ніяк не належить до популяції маріонеток, а, навпаки, продовжує велику усну традицію свого глибинного попередника Лао. Я згадав про великого Шао зараз, бо Ти відкрила для мене усе приховане у заблудлих нетрях цього світі, моя незбагненна С.!

... Все, що було висловлено сонцесяйним Шао, було сказано ним далебі не для відкриття незаперечних категоричних універсалій чи всесвітніх істин, не з блюзнірства, не заради возвеличення чи присутности (йому це було ні до чого), не для поради, а тим більше – не для непросвітлених, яким здавався йому (а може й дійсно був) тоді я. Все висловлене великим Шао, було розкрито ним заради самого сказаного, а також – і виключно! – заради Кохання, яке заховане в лабіринті неонової Порожнечі. Я був зачарований словами велемудрого капрала Шао. Ось лише деякі обривки, що лишилися у переповнених та недосконало впорядкованих стільниках моєї пам’яти. І як дивно, що ці слова гейби співпадали з моїми власними думками, ба – навіть на віки випереджали їх!

“Що таке Кохання? Це – вогонь, який спалює Ніщо сну і повертає нам самих себе. А що таке сон? Це – найреальніша дійсність, що принишкла від жаху в колисці Великої Порожнечі. В ній оманливо перебуває наше чуже, тож далебі вже не наше єство, котре ніколи не пробуджується від химер, аж поки його не поцілує вогонь. Тоді починається Великий Танок наповнености. Вже п’ята сторожа міняється, а втомлені коханці все відроджуються самі із себе, зсередини силою нефритових потоків. Це тоді, коли Лань стає затято несамовитою, мов Лев, а сам Лев стає ніжним і сумирним, неначе Лань. А коли ти уві сні великого Цзяйменя явишся Вогнем, що запалює Воду, то знай, що назавтра прокинешся як ніколи щасливим. І ходитимеш на Сьомому Небі цілий божий день, бо не будеш замислюватися над істинною причиною свого щастя. Коли ж уночі зореликому Цзяйменю присниться, що ти починаєш думати про природу Кохання, то назавтра прокинешся, немов закутим у саламандровий панцир, і цілий день проведеш у небачених стражданнях від того, що ти вважав Коханням, але того дня воно, навпаки, розчинило в собі Велику Порожнечу. Вона ж жива й у силі Місяця-повняка, коли Лев злий і несамовитий, а Лань – сумна і пригнічена. Тоді не існує нефритового потоку, що розплескується у весняному безмежжі золотим зорепадом. А оманливе сяяння Місяця знищується чорним покривалом небес”. Так само думаю і я цими словами великого Шао, моя тремтлива Лань, моя невидима зірка, викрадена Драконом нічних небес.

Та ж тоді, того фатально-розжареного термидора, сон Історії далебі розпочався, вона ж зачала текти лишень крізь магму нашого несамовитого осяяння та хотінь. І Великий Шао знав про це: він був усередині нефритового потоку, і, водночас, неначеб, ззовні, як сторонній спостерігач страхітливо-кривавої катастрофи. І він теж знав про маріонеток і про те, як вони раптово для мене перекинулися на гутаперчевий непотріб тієї розплавленої днини 17 термидора, якраз напередодні гучних даоських жнив, коли я зустрів мою феєричну С. Вона явилася мені в самому плазменному серці 7-ї Мілітарної Території V. нашої прабатьківщини – всепоглинаючого Міста Павука. Цю Територію я знав як самого себе, бо ж животів на ній все своє життя. Проте ще зовсім недавно, хай і під найвишуканішими тортурами, я не здатен був визнати, що вона явить мені Тебе.

Я стояв на святій переджнивній спеці разом з агентом Хаббібуліним, обабіч рейсової зупинки магістратських дельтапланних бусів, що самотливо южилася навпроти найбруднішого шинку планети під територіально-соціальним брендом “Varenychno’fanna” (на території V. усіляко віталося й стимулювалося, коли всі назви закладів починалися на “V” і закінчувалися на “fanna”. З початком, начебто, все було ясно, але в чому імперативність саме такого закінчення – мало хто міг збагнути. Просте ж пояснення цьому семантичному феноменові якось був дав мені агент Хабібуллін. “А тому що -- картофан”, -- вичерпно промовив він, зареготавшися на всю щелепу).

Поміж тим, ми ліниво-нудотно спостерігали з Хаббібуліним, як пики синякофанів у вітрині легендарного шинку багряніли до неймовірности та розм’якали, вочевидячки, від спожитого соціального пійла, на наших очах. Знічев’я я заледь був спостеріг, немов крізь лондонський смог, як за розжареною шаллю брюмера один із цих бідолаг кулею вилетів із вареникової корчми, впав на коліна перед найближчою урною, наче перед зловтішним первісним божком, і заходився остервеніло блювати, неначе на прах ненависно-мертвих вождів. Звісна річ, спостерігати цей соціальний бенефіс видалося не аж таким приємним, особливо, вважаючи на мій власний стан далебі свинцевого посткумисного бодуна. Мої мізки раптово захращилися усім навколишнім, щедро розкиданим навкруг пляшчаним, паперовим та гумовим сміттям буйної V-ночі, що напевно захлинулася усім цим ошматтям у веремії вологих територіальних розваг. Аж тут мене сіпонув за плече агент Хаббібулін: “Дивися, старофане, он вони йдуть. Але, послухай-но, Спайдере. Моя – це та, що праворуч. Відповідним робом, твоя – та, що ліворуч”. Я глянув туди, куди вказував ледь не апостольський перст Хаббібуліна. З близрозкинутого на десятки миль соснового лісу млосно випливали дві привабливі істоти (одна з них – висока, схожа на породисто-граційну лань, інша – тендітно-невеличка, проте привабно-опукла й повногруда, подібна до молодої ягниці). Мій погляд магнетично присотався до тієї, котра йшла праворуч од мене -- високої стегнистої лані, що знадливо вихиляла настріч нам своєю феєрично-гармонійною ходою. Це була Селена. Я всердлився в неї очима, немов божевільний чи ж зомбі, і, врешті, збагнув чому, давши собі оманливе й хистке пояснення: ніщо так не пронизувало мене перед цим, як зненацьке видиво та реальність Жінки, про яку я вже давно й безповоротно перестав не те що мріяти, а навіть мислити.

Я поволі окутував її теплим, хоч і дещо відчуженим поглядом, за яким поки що блукала лише повітряна цікавість і ледь уловимий порух вранішнього хотіння. Тепер я знаю напевно: вже тоді почався той невпинний рух інь і янь одне в одного, нині –всуціль непоєднуваних і знівечених полюсів; вже в той, закутаний розжареною пеленою ранок зачав перевертатися застояний, із сіро-мишачим піском годинник усередині мене, який дотойчас володів моїм безбарвним і тягучим життям. Та ж тоді я не в змозі ще був узріти того незбагненно-насиченого перевтілення, яке подарувала мені згодом Ти, невідома помаранчева Фея; перевтілення матерії часу з сірої на розжарено-оранжеву, а затим -- веселкову. Це пізніше, на дещицю пізніше я відчув, як почали розтріскуватися твердині світу, як із них завирувала гейзерами розжарена плазма буття, і все безборонно й безопірно поглинулося огненною лавою всеочищувального потоку.

А ще поки мій погляд з покидькової “Varenychnofan’нoї” був всуціль перемагнічений на цю дику і, водночас, лагідну сарну з граційною ходою. Напочатку були її обриси – ті, якими я ще в архейському безчассі марив у снах; які мені гарячково приходили в доісторичних писаннях, у божевільних зсувах матерії і душі. Я одразу поринув у прірву її зелено-перламутрових очей, у ніжно-сиренну мелодію її голосу, злився подумки зі спіло-вишневим оксамитом її губ – якби вони жили своїм власним, окремішнім життям, як на портретах Далі, я би закохався лише в одні її губи і увійшов би в історію маніакальної психотерапії як першоджерело виняткового й небезпечного збочення – “губофілії”.

Тоді ці губи зацарювали на наріжному місці в моїм умогляднім тотемічнім храмі, святилищі Яшмового Володаря небес, якого великий Шао колись був нарік чомусь Осяйно-Помаранчевим. Тепер я знаю: райський шлях пролягав крізь врата Її губ, а сама Вона, неначеб виплекана небесним Мікельанжело, стала для мене всім – вірою та релігією, щастям та каяттям, свободою і рабством. Великий Шао якось був обмовився: “Те, що розлите всюди, – неосяжне. Коли ти надаєш йому форму для того, щоб молитися, Воно зникає”.

І ось у спаралізованій пам’яті раптово зринає божевільна історія Маріонеток. Вони пропливають крізь мене, немов отруйні сирени, нафаршировані креком упереміж із вибухівкою. Їхні губи, щоки, підборіддя, соски всуціль проколоті папуаськими титановими кільцями. Вони всюди встановлюють свій тотальний істерично-гумовий матріархат. Вони правлять з туго обтягнутими задами, з цвяхопростромленими млинцеподібними губами навколо дірок-наживок на срамних місцях, із муксусно-солодкими пахощами лискучих поголених лобків. Я заледь силую себе згадати хоча б одне видиме обличчя серед них, хоча б одні виразні обриси та форми грудей, або ж хоча б якісь сутнісно-опуклі лінії їхніх чорних, коричневих, запріло-червонавих, а чи блідо-рожевих лілей-вампірів. У мене нічого не виходить. Соти моєї душі і так переповнені згнилими рештками та мертвою рудою колись безумно-солодких, а потім спрісніло-звироднілих, механічних утіх. Знищених Тією, котра на якусь незриму мить подарувала мені Кохання, а потім нагло забрала все в свою питому безвість, лишивши мене наодинці з собою та ще допоки безкраїм небом. Сонячна свастика оранжевого годинника вже обертається у зовсім інший бік – туди, де панує неприродній і нелінійний час, де душа випита його спотворююче-квантовими променями.

Ти являєшся в моїх засклених снах нині дивно-неприродною, не такою, якою я Тебе знав і любив. І я вже не впізнаю Твого обличчя. Я з жахом помічаю, що воно розчиняється у цьому безлюді, неначе у викривленому вангогівському просторі. Я чую лише спів сирен, мовби прикутий жадливістю власних жаги й хотіння до гігантської мачти «Колумбуса» Одісей, великий шукач і спокутник неіснуючого Кохання. Його прив’язали невидими слизькими ліанами до осикової деревини; йому повтикали у вуха ватяні, з відбитками губної помади, жмути. Та все це має ефект п’явкової припарки чи ж антисептичного пластиря при гангрені – плоть його все одно виривається назовні від безумного потягу і спародично-запрограмованого хотіння. Він із силою кремезно-мітичного тільця намагається випручатись із-під цього осоружного мотуззя, накинутого на нього колись, ще на світанку вар’ятського періоду мустьє, за його власним вольовим наказом м’язисто-смуглявими еллінськими матросами. Осикова мачта гнеться ледь не до землі, але Одісей, який вже змутував у Геракла, ніяк не може подолати цю прикутість до вічних, як сама людськість, обмежень. Аж тут він раптово заспокоюється і поринає в одну-єдину думку: навіщо він так безоглядно кинув усе на спокійній, райсько-блаженній, соковито-зеленій тверді, на своїх плодючих материнських чорноземах, поспалював за своїми кораблями усі мости відступу, замінував протичовновими мінами усі маршрути Любові. Він знову ринувся у цей бурхливий океан хтивих перевтілень і підступів, поглинутий буремно-штормовим громаддям металічно-титанових хвиль та продажних всього за кілька пенні воскових сирен-Маріонеток. Так, він лишив Її навіки на тому тихому березі. А все тому, що зараз вже глибоко за опівніч, а помаранчева цівка мого корабельного годинника сиплеться вгору, супроти усіх імперативних настанов та безпорадно-неосудних людських законів.

Маріонетка Ж.: “Боже, хто тебе так навчив? Хто тебе так навчив, о святе лайно?.. Я вже підхожу, я зараз...вже... але зупинись трішки, благаю тебе, зупинись, я хочу це відтягнути, я хочу... ще... ще… О, Боже, holy shit , зупинися, хто навчив твого язика так рухатися? Це так... О, Боже... Ще, ще... Що ти робиш цією вологою шершавою змією, о Боже!.. Shit !.. Він пульсує, ти відчуваєш, мій пуп’янок... Ти відчуваєш, як він божевільно пульсує?!.. Поклади свою руку сюди, ти відчуваєш, як вони набухли, як я хочу нарешті вибухнути?.. О Боже, ще.. Зараз, ще... Все, я підхожу... Ой..а...а...а...а... й...а...а… йееее… Fuck me deeply , fuck me , insert me , son of the bitch , my lovely hero-o-o-o-o !!!”

І я раптом знову згадав, як старий лахмітник Парвус, цей патріарх всесвітньої аморальности, усе сидів на своєму розкішному антикварному кріслі розпусти і думав, як перетворити літери та знаки Святих Скрижалей, не новітніх, а тих само цнотливо-первісних, у рафіновану дійсність, де всі діяння істот будуть на кшталт безвідмовно-вивіреного руху-цокання канонічно налаштованого годинника; кожен сліпо знатиме свою функцію і ні на йоту не відхилятиметься – ні ж бо, не під страхом смерти, а самочинно-добровільно -- від заздалегідь визначених рухів уселенської пантоміми. Він думав про те, як створити тут, у цих пріорських вимірах рай, адже це заповідав його справедливий і лютий Господь, укарбувавши кров’ю мільйонних жертвоприношень в імперативне писання Святих Скрижалей. Парвус мимоволі та з огидою згадав одного давньоарійського покидька-філософа, котрий стверджував, що опредметнення ідеї ніколи не буває тотожним самій ідеї. Бо ж, бачте, свідомість та розум ніжаться лишень у лагідному океані трансцендентного, плавають на чайках ідей, веслують веслами категорій. Втілювати ж ідеали, ці матриці ідей, fucking shit, доводиться, спираючися на хисткі милиці свідомости і відчуттів. А оскільки сам людський агрегат зазнає впливів, як мінімум, видимого світу, і невідворотно псується, зношується, без жодного відшкодування цієї амортизації, то рафіновано втілити ідеї Господа і його пророків у життя далебі не вдасться, ніколи та нікому. Більше того, цей клятий лахмітний пілігрим без шеляга в дірявій кишені, насмілився навіть уникати походження ідей, оминати сенс їхнього склеювання в божевільному сні життя, тим паче не вкладаючи їх в уста Верховної сутности. Парвус спересердя висмикнув титанового вібратора, що стирчав обабіч у компактній піраміді серед іншого реманенту та причандалля, і, нагрівши його на камінному вогні -- звісно ж, до ледь терпимої межі, встромив його найближчій повії по саме війстя у порепаний шоколадний отвір, так що вона заволала тонким ріжучим сопрано, чи то від конвульсій насолоди, чи від скаженого болю. А може від цих двох дивовижно сплетених емоцій водночас. Парвус відчув, що втрачає природній самоконтроль від цих своїх мимовільних думок. Більше за те, він зрозумів, що зачинає неконтрольовано скаженіти.

«Це якісь сфінкси, кощеї, ці fucking bastards! Їх ніщо не бере! Ні гроші, ні голод, ні легалізований канібалізм, ні тотальні й перманентні війни, ні соціальне пійло, ні потоки інформаційного єлею, публічної сиренної брехні… Все марно – навіть наша всепроникно-тарганяча агентура та скажено-безгальмівна нелюдська інквізиція, -- вже трохи оволодівши собою, подумав Парвус. – Я тримаю нитки усього цього нікчемного і непотребного лайна. Я виливаю наші святі потоки на їхні зманкуртілі, накриті верблюжими шапочками голови. Я придумав їм Бога-мазохіста, що, начебто, має викупити їхню дикунність, тваринний страх і нездатність дати собі хоча би сяку-таку раду в тутешньому й ексклюзивно-єдиному, тлінному житті. А їхні душі, чи, бодай, ті жалюгідні згустки, що від них лишилися, все’дно несамовито пнуться до якоїсь мітичної, бігме, неіснуючої брами. Та якби вона навіть існувала, то вони би вмить збожеволіли й зайшлися би епілептичною піною, довідавшися, що за цією брамою – лишень порожнеча». Тут Парвус глипнув на гладку чорноволосу маріонетку, що розвалила свої пишні гумові тілеса на японській циновці й солодко хропла. Він -- вже з істотно меншою злістю -- смиконув за мотузку, прив’язану до її ноги. Даная (саме так було записано на табличці, приліпленій до кінця вервечки, приєднаної до німецького виробництва командного пульту «Spidershacht», що стояв у лівому від Парвуса куті зали), Даная розплющила очі, ліниво потягнувшися всіма своїми тілесами, а потім мурливо сказала: «Дякую, хазяїне, що розбудили. Мені якраз були снилися такі недовершені, цнотливо-еротичні пестощі, що я вся роз’ятрилася, але так і не дійшла. Ось помацайте в мене тут». Парвус під’їхав на свому кріслі (бо ж сальне, звисле ледь не до блідих колін пузо заважало йому ходити) і прочимчикував рукою по зарослій данаїній улоговині. Потім глянув на власну руку: його розчепірені куці пальці-обрубки виявилися немовби витягнутими назовні після занурення у трофейну банку з добротним згущеним молоком. Парвус із видимим удоволенням мовив: «Zer Gut! Тож починай, крихітко, та скінчи добряче, як ти того безтямно волієш». «Гаразд, хазяїне, бравіссімо! Вмикайте-но скорше свого Залізного Хонекера, я вже ледь стримуюся».

І Парвус, непритаманно для себе не кваплячися, рвучко смиконув важіль надійного і безвідмовного механізму. Чорний евкаліптовий прутень неприродної довжини поршнево та беззвучно зарухався посеред зали, настромивши Данаю, немов гігантський, обтікаючий киплячим жиром шматень шашлика, і вона зачала неосудно й правдиво волати, несамовито смикаючися всім своїм лискучим огряддям, нереально гнучко й високо, як для її конституції, здіймаючи ритмічно велетенськи-масивний зад догори. За мить з неї гейзерно заструменіла густа білеса рідина, геть заляпуючи киплячим молоком насолоди дзеркальну підлогу з іспанського мармуру. Це достоту збудило сонм усіх порозпластуваних обабіч нівей, якими час від часу ліниво смикав за мотуззя колись несамовитий Парвус, і вони, навіть без його вервечної рознарядки, зачали несамовито пестити себе в усіх найнеймовірніших і до того приховано-стулених улоговинах. Їхні очманілі голоси усі разом вивергали таку блаженну музику абсолютної, первозданної насолоди, котру не відтворили би жодні музичні інструменти, винайдені за віки людством. Парвус, крехтячи від умоглядного задоволення, запалив кінчик багатої панамської сигари, і донедавна тривожні думки, котрі зненацька розкарнали його стомлене єство, полилися вже більш осудно, гейби плавно, а подекуди навіть мляво: його впокоював і заколисував спів сирен.

«Окей, нехай всі технологічні причандалля й матриці Великого Тестаменту не спрацювали, -- думав мимохіть Парвус, попихкуючи сигарою і злегка каталаючися в своєму кріслі. -- Їхнє безоглядне застосування лишень довело до тієї межі, коли тиск на цю начебто вже безповоротно впокорену біомасу, довів її до тієї точки в часі і просторі, перейшовши яку притлумлена пружина природно-стихійної анархії й латентного бунту має невідвортно розпрямитися. Це все одно, як легіони псевдоарійського ордену додавили колись червону орду аж до кордону їхнього тотемного ядра, а затим були зметені разом з усіма їхньою могуттю й досягненнями новітніми монголо-татарськими вершниками апокаліпси. Щоб запобігти такому безславному крахові, треба вчитися у своїх alter ego. Бо ж ця додавлена до межі точка може от-от вибухнути, і тоді від нас залишаться лише смердючі калюжі, які рано чи пізно випарує їхнє Верховне Сонце. Ми посилали тьми-тьмущі неофітів, пророків, страдників, навіть людинобогів – ця зброя працювала лише на поверхні, але не всередині, не в ядрах природи цих загадкових своєю міццю унтерменшів. Та в чому полягає їхня міць, у чому? Ми за тисячоліття борні, виявляється, так їх і не розкусили. Попри навіть винайдення нами водневої та радієвої зброї десятого покоління, ми лишаємося, мов сопливі й патологічно-жадібні діти, безсилими перед прірвою їхніх священно-тотемних глибин. Ми запроторилися аж у ядро матерії, розщепивши його, але нам зась до розщеплення їхніх первозданних монад. Ми навчилися тотально вимивати пісок плоті та випаровувати есенцію їхньої крови. Та ми є загеть безсилими у вихолощенні їхнього незбагненного, ледь не трансендентного золота – їхньої огенної душі. Не допомогли ні нові тотеми, ні інквізиційні табу. То чим же іще їх можна безповоротно, один раз і назавжди зламати? Відповім зараз собі, як на цей мент: анічим. Їх не зламали навіть сотні, а то й тисячі світочів і титанів агентурної й розвідувальної роботи, що діяли в нашій історії. І кого б не взяти з них… Що першопріор Хам, котрий змусив їхню більшість сліпо наслідувати матрицю перверзії, батьколожества, а найбільше – у духовному вимірі, вирвавши з корінням їхні язики, зімплантувавши чужі мізки впереміж із блекотою, підвівши їх до страшного самознищення їхньої екзистенції. Що агент-жебрак Юда, котрий навчив їх сліпо вбивати власних богів і імплантував в них ядро сексотства і зради власних родинних тотемів і святинь. Що ніндзя Каїн, яких затаврував їх гріхом братовбивства і смертельного поміж собою ненависництва і кривавого герцю лишень за якусь грушу, посаджену на межі. Що йог-десантник Джезус, якого вони спершу піддали жахним садо-мазохістським тортурам, потім – збочено-некрофільськи й рабськи обожествили його обсажені мухами криваві мощі, а він затим, немовби нічого й не сталося, тупо розвів і кинув їх, вийшовши зі стану нірванного небуття й екстрадувавшися, немов пізніше Гоген, на тихоокеанський острів первісного комунізму, де черпав мислимі й не мислимі райські втіхи плоті та духу тут, у земному вимірі. А потім, коли це все йому набридло й приїлося, він вирішив знову померти, реінкарнувавшися по павутині долі, за власним бажанням, у найкривавіших тиранів подальшої історії, щоби остаточно довести наш Верховний план до його тотального панування й безповоротного статус-кво. Проте нікому з наших надмогутніх, найхаризматичніших агентів так нічого у загальному висліді й не вдалося. Тепер же вони всі змалилися й обміліли до жалюгідного масштабу – на взірець пізньовікторіанського бастарда Юраї Гіппа. А ці сумирні для своїх ворогів вівці, і, водночас, хижо-ненаситні по відношенню до своїх братів вовки, все одно, в критичні моменти, коли, здавалося, вони висять на упосліджено-обісраній, обкінчаній волосині та й от-от безславно проваляться у прірви шеолу, вони зненацька здригалися усім своїм умить зінтегрованим єством, чи ж ними здригав їхній Верховний Павук-Сва, – і вони враз видобували зі своїх архетипних нетрів, зі своїх причинних снів огненну Яв їхнього питомого, ген-за-обріями-давно втраченого раю, котрого нам зась коли-небудь збагнути, а тим паче досягти… І тоді вони ставали непереможними. А ми самочинно розтлінювалися на їхніх очах, задихаючися випарами власних міазмів. Тож нам треба завше – і особливо тепер -- ледь не до останнього надриву напружувати ввесь свій могутній рукотворний апарат ілюзорної влади, усе громаддя незримої всесвітньої потуги. А їм достатньо лишень засіяти нізвідки серед глевкого, жирного чорнозему душ бодай одну згадку про таємницю їхньої суті, лиш краєчком ока глянути заборонений кліп про Золотий Вік на їхньому потопленому бастардському материку… Котрий, за даними наших спецслужб, усе ж таки не був випаром мітичних дурманних мізків, а таки справдішньо існував. І в цьому одвічному поверненні їх до самих себе ми поки що безсилі… Немов зварйовані сізіфи, що ніяк не можуть утримати на пірамідальній вершині брили свого земного всевладдя!»

За цими думками Парвус ізнов утратив своє хистке й зрадливе самовладання, і, гнівно вишкірившися в нікуди, затято присмалив тліючим недопалком сигари сосок найближчої, з гігантськими грудьми повії, здається, Харідії. Та запищала, немов сполохана кажаниха, а потім зачала хтиво притискати свого поголеного набубнявілого вареника до Парвусової долоні, так що роз’ятрена плоть маріонетки хлюпливо послизла між всіма його розклешеними пальцями.

Парвус знічев’я взяв з античної тарелі жирного смаженого слимака і закинув до рота. Потім запив кактусовим пивом і смиконув мотузкою дзвоника. За мить у кімнаті з’явився кремезний оскоплений монгол, схожий на борця сумо. «Пророцтво Єноха», -- проказав Парвус. Зідхерхан (так звали монгола, котрий був, як подейкували газетні пліткарі, прямим нащадком великого Чингізхана) підійшов до високих аж до стелі книжкових полиць під південною стіною зали, всуціль заставлених грубезними фоліантами із золотими корінцями та смарагдовим тисненням, підсунув, куди треба стрем’янку, і поліз аж під самий верх п’ятиметрової стелі. Там він умить знайшов необхідну грубезну книгу і, вправно злізши, подав її Парвусу. Той ледь кивнув, і Зіхерхан, глибоко вклонившися, наскільки це дозволяло борецьке пузо, миттєво зник. Парвус глянув на маріонеток: ті, здається, вже вкотре скінчивши, розімліло порозпластувалися на диванах, кріслах, балдахінах та долішніх японських циновках. Парвус увімкнув орган, що снодійно наповнив залу фуговою колисанкою Баха. Повії вмить почали клювати носами, а затим всі міцно заснули, видаючи коли-не-коли різнотоновий храп та неосудне стогнання насолодливих снів.

Парвус одпив з циліндричного малахітового фужеру, наповненого абсентом, і вимислив, застосувавши п’ятий інтеграл хіромантії, запитати поради в першопріора Єноха. Він кинув шкірку перламутрово-помаранчевої амазонської жаби у колбу з витяжкою невідомого зілля, що стояла обабіч крісла на крем’яному хімічному столику, і, вдихаючи виниклий од реакції густо-сизий, гейби муксусно-гашишний дим, ледь чутно мовив, начеб до самого себе: «Яка зброя потрібна, що до того не використовували, аби встановити на землі й втруїти в овечу плоть непорушний лад Святих Скрижалей?» І прорік найсильнішу молитву прапатріархів, яку до того виголошував всього раз у житті перед пришестям на Пріорський трон: «О, Змій Великого Долу, в’ятрися в кращих із них, обжаль єство, поточи їхні центри вертикального осердя, затопи мертвим єлеєм очманілі душі». Затим Парвус наобум відкрив книгу Єноха і прочитав ту фразу, яка сама мимохіть запала в око: «Для того, щоби склепити поверхню в залізний обруч Тутанхамона, вполюйте лінію, що раз на тисячоліття зроджується зі співпадання променів Венери та Меркурія. Вона відділяє час од вічности. Оросіть війстя Заповітної Руни небесним струменем, і побачите, як зродиться з Ніщо помаранчева чаша з двох напівсфер, розділених млином розламаного навпіл часу. Воззрите дивовижну дику красу, що висвічується серед людського громаддя, у натовпі нікчемих фігурок-нетцки, котрі мають форми жахні, гротескні й відразливі. Ви побачите серед них дві вогненні постаті, що сплітаються у невимовному танку. Краса його співставна лишень зі злиттям-цілунком Фреї та Одина. Цей танок – ваша погибель. Зробіть із Єви Горгону, а його оберніть в античного скитальця, нехай вічно насолоджується співом сирен, ніколи не допливаючи до берега».

Парвуса охопило миттєве осяяння. Він відчув в собі безмежжя світла і невичерпність темряви, що всмокталися, немов гігантські плазуни, одне в одне і окреслили фігуру Небачености, що стала на мить осяжною його перевернутим зором. Парвус відчув всю мізерність плотської насолоди, і заснулі повії здалися йому мертвими гутаперчевими ляльками-барбі. Ще ніколи він не відчував такого безмежжя сили та влади. Йому вимарилося нагло, що він рухає всім Всесвітом лише одними мізерними порухами власної свідомости. Парвус ще раз перечитав Єнохові рядки. Затим, за допомогою циркуля й грифового пера, розкреслив астрологічну мапу монад Тутанхамона, Адама, Єви, Одина, Горгони й Вічного Скитальця, наклавши на них еліпси підводного Протея та небесно-червоного Люципера, якими вони були ще за Єноха. Затим він обчислив координати монад у циклах Венери й Меркурія і співвідніс їх з кутом Огненної зірки до еліпса синівного Сварога. Парвус обчислив відношення усіх величин шестикутника до величини кута, що отримав назву Естрагоній Вибуху, і поставив у необхідному порядку отримані цифри поруч. Після цього він відкрив гексаграму Великої Порожнечі в кінці Пророцтва і прочитав таке значення отриманої величини 672176: «Сила монад і їх цілісності у тому забутому, а нині незвіданому, що зветься Коханням. Еманація Скитальця-Вістуна, що народиться від шлюбного розташування полярної Венери і і третинного Аспарагуса в кільці Сатурна, принесе знак часу на світанку нового за тобою тисячоліття двом сліпим, що враз стануть зрячими. Пізнай їх минуле й майбутнє. Знайди цей знак, даний їм, розкрий та притлуми його, останки ж таємно та навіки збережи і радій вже прісно, вовіки та повсякчас лискучій сліпоті знесущених рабів Піраміди. І настане вічний лад Священних Скрижалів. І Льодяна Іштар ніколи не насититься мороком мертвого вогню».

Парвус блискавично дістав невеличкий клапоть пергаменту і написав давньоарамейською таке: «Через століття. Великому Пріору Ортодоксального Пріорату Єноха. Знайти вогненний годинник, що потрапив до невідомих двох, котрі не відають. Розкрити еманації та знешкодити їх. Зламати шифри, артефакт заховати у Лабіринті Двох Трикутнів. Най подарує Великий Майстер Святих Скрижалей нам вічний рай тутешній. Пріор-магістр Первинної Ортодоксії Парвіус. Схід. Підземелля Тотальної Стіни. Століття тому».

Парвус запечатав пергамент буряковим сургучем, викликав дзвінком Зіхерхана, і велів вшити пергамент у черевну порожнину ворона-дитинчати славетних тауерівських круків. Цей ворон став парвусовим ноу-хау, бо ж клітка з птахом, як неподільний символ першокатедри, передавалася далі невидимим ланцюгом очільників Пріорату.

«Та що ж робити далі, га?», -- подумав Великий Магістр. Мимоволі його погляд ковзнув по голих гумових седнах розімлілих уві сні маріонеток. «Ось вона, наша вірна й надійна зброя на всі часи. Ніхто вже нікуди од цих найсолодших принад не подінеться, ніхто не встоїть перед слизькою, жагучою плоттю моїх Маріонеток!»

Тоді, того шаленого 17 термидора, я ще не міг нічого цього знати, а тим паче -- усвідомлювати. Я ж бо жив звичайним собі життям, як мільйони інших схожих елементарних частинок, котрі летаргічно існують, мимоволі виконучи чиїсь таємні задуми й квантово-незримі циркуляри. Я жив, немовби, прикутий до міріад різних хаотичних павутинок, за котрі хтось незримий смикав із законспірованою для мене метою, а я безсвідомо смикався, наївно думаючи, що кожна моя дія чи думка – це тріумф моєї власної волі. Я ходив на працю, їв, пив, трахався, жив часом поважним, часом осудливим життям, був у міру моральним, у міру цинічним, вповні цнотливим, як і вповні розбещеним. Я міг з точністю до мізерних деталей передбачити, що буде завтра, післязавтра, за тиждень. За місяць – то вже було занадто. Мені не треба було передбачати так далеко. Грунтуючися на власному досвіді й щоденній емпіриці я щиро дивувався тоді, чому людство так вибризкує фіміамним кип’ятком від умоглядно-абстрактних й предметно недоведених писань, скажімо, якогось там медіума Нострадамуса. Мені по вінця вистачало свого власного, убезпеченого стійла із достатньо-ситою пайкою силосу щодня. Я знав, що комусь потрібне продовження і штампування моїх клонів, і здогадувався, що буду виведений однієї погожої, а чи буремної днини у більш простору загородь з помісеною копитами грязюкою замість долівки. Я передчував напевно, що туди так само впустять з десяток мокрих від течки ялових маріонеток, а мені лишиться всього-навсього вибрати, котрій із них по війстя встромити. А як стачить наснаги, щоби перебороти лінощі, то встромити кільком із цієї зголоднілої череди по черзі за одну сесію. Я був завше спокійний іще й тим, бо знав достоту, що моїм смердючо-згнилим мощам опісля паду далебі гарантоване місце в некро-соціальному скотомогильнику. Живучи у засіках сьогодення, й не розпилюючи тирсу минулого й порожнечу майбуття, я аксіоматично мислив, що я вповні вільний, бо міг, скажімо, вибирати собі одяг: чи то пристойного коштовного костюма з класичною краваткою, а чи рваного, де я захочу, котона й трешову майку на додачу з напрочуд зарозуміло-дейбільними кліше на кшталт “Pooking in cooking” або ж “Kiss you ‘n’ piss u” та неначе всуціль зім‘ятого, немовби пожованого всеядучими коровами, блайзера з гордо-патріотичним надписом “Priority”… Я міг зробити собі тату на кінці або ж під пахвами, простромити пупа іржавим цвяхом, а то й далебі послати кого захочеться й куди заманеться. І все це я вважав власною свободою, одвічною, природною та невідчужуваною. Так тривало сліпе й перманентно-самовдоволене існування. І так одноманітно й прогнозовано тривало, допоки не з’явилася Ти, моя С., допоки не повергла мене в шалену справжність буремного існування і не розірвала ці незримо-осоружні павутинки мого сіро-орбітного існування. І замінила їх достоту зримими, щасливо-страдницькими ланцюгами, котрі я не в змозі розірвати і понині, готуючися до великої подорожі без жодного шансу на старе вороття. Третя Глобальна вже тотально-руйнуюче відгриміла в моїй душі опісля всього, що пов’язано з Тобою, і я опинився в найхолоднішому місці Всесвіту, що виявилося передбанням Великого Переходу, -- зльодьоніло-мертвим, проте з живою розжареною свідомістю.

Маріонетка О.: «Нас закрили в однокімнатній квартирі хаббібулінського родича, п ’ятдесятил і тнього бакла-синяка. Нас було четверо: О., В., Хаббібулін та я. Вірніше, нас ніхто не закрив, а зненацька був зламався китайський замок, нехай йому грець. Напередодні ми дали три юаня господарю тієї вбогої халупи на вранішнє оздоровлення, натомість отримали на цілий день його помешкання (бо ж своїх власних та окремих ані Хаббібулін, ані я на той мент ще не мали). У нас було повно далебі не соціального шнабса та їдла. У нас було тоді невість скільки молодої жаги і драйву. Ми передчували цей кайф райської свободи та неземної втіхи, будучи каліфами на один день. Допоки не клацнув якось дивно за алканом цей клятий замок, склепаний з китайсько-комуністичним по…їзмом. Хаббібулін, ніби нічого й не сталося, почвалав, човгаючи об порепаний лінолеум, на захаращену всіляким мотлохом кухню налив собі пів-алюмінієвої кружки прозоро-білого пального і хутко загамселив, немовби загасивши цим своє й без того мізерне схвилювання. Потім посадив В. собі на коліна і зачав жадібно масувати своїми великими клешнями її третій пружно-гумовий розмір. Ми цілий день пили, жерли й гоцали під якусь нестерпну попсу, від якої безтямно дуріли наші й без того тирсові клубно-каучукові маріонетки. Ми геть забули про дрібну неприємність, викликану даосистськи-зануреними в комунізм китайцями. Ми мінялися з Хаббібуліним у танці кобітами, але все на межі пристойного, без роздягання, лишень із жартівливо-невинним дотиканням заповітних зон. Ми не зчулися, як надворі споночіло. Аж тут нашу вакхічну прелюдію обірвав дзвінок у двері. Як виявилося, то був хаббібулінський родич, який ніяк не міг одкрити замка власним ключем. Копирсаючися назовні в дверній щілині, від люто хрипів і безбожно матюкався. Далі ми вже самі трахалися протягом години, лише замість членів були різнокаліберні залізні предмети, знайдені нами в затарганеному слюсарному ящику сподаря. Замість глобальної піхви був замковий отвір, котрий іржаво пручався нашим численним проникненням, відповідаючи далебі нееротичним скреготом. Не допомогла нам і безвідмовна в багатьох інших випадках суперанальна змазка у вигляді машинного масла. А не давали скінчити нам справу так, як треба, ще й багатоядерні матюки родича-хансера, котрий вже встиг навіть протверезіти від такої несподіваної оказії. Аж тут до нас майже водноголосся запелювали вже достоту зануджені очікуванням маріонетки О. і В.: «Хей, металофіли! Скільки можна чинити груповуху з дверним отвором? Ви геть про нас забули… Ще трохи, і ми замінимо ваші хонекери цим металевим дрюччям!» Зачувши таке одкровення, ми запропонували напівзбожеволілому господарю за дверима, щоби він вийшов надвір і став попід своїм кухонним балконом. Коли ж він там з ‘ явився, ми скинули йому ще три паперові та заяложені юані, замотані у носовик разом із металевою гайкою для гравітації. «Ну й хєр з цим замком, -- звеселіло-бадьоро гукнув нам родич. – Відтягуйтеся до ранку, кіндери. А там щось зметикуємо». Сказавши це, він спритно метнувся, зрізаючи собі дорогу, до найближчого гастру, що був навпроти. Отримавши такий карт-бланш, ми так само звеселіли. О. і В. сиділи на канапі, пили з вінець шампанське й кумедно імітували самоаналіз за допомогою стамесок, свердл та гаєчних ключів. «Ти бачиш, друже, до чого ми їх довели, -- мовив Хаббібулін, беручи з моїх рук уже наполовину спорожнену пляшару віскі. Потім він із маріонеткою В. лишився в кімнаті з єдиною напівубитою канапою, а я підхопив розпашілу й, судячи з усього, неабияк збуджену маріонетку О. на руки, й поволік її до кухні, де Хабіббулін розстелив для нас якесь недолуге й вузьке, зроблене вже тутешніми опохмільно-неосудними пролетарями крісло-ліжко, розраховане лишень на одну персону. О. ж була децел дебелою кобітою із фантастичною фігурною дупою («це – наша жіноча сімейна реліквія», -- з гордістю говорила вона). Тож мені нічого не лишалося, як влягтися на спину, а їй – знавісніло осідлати мого хонекера. Причому, вочевидь, розпалившися до хіті од імітаційних студій зі слюсарними інструментами, вона одразу ж почала несамовито й із лунким хлюпанням наятрюватися на мене, так що крісло мерзотно й голосно зарипіло, немовби нудотно забурчав, сьорбаючи чай із блюдця, старий енкаведист, якого позбавили пільг. Тимчасом О, закотивши догори очі, несвідомо розминала свої охайні, з чітко-окресленими бурими колами набубнявілі перси. Вона ще не дійшла, але волала голосно й протяжно, так що врешті-решт прочинилися двері, і в отворі з ’явилася голова Хабб ібуліна. Тоді О., нітрохи не гальмуючися, люто заволала: «Іди геть, козел, я зараз скінчу!!!!!» Її ягниці молотоподібно гамселили мої стегна, обливаючи їх чимось гарячим і липким. «Соррі, -- якось знічено пролепетала голова Хаббібуліна, -- соррі, я думав…» І раптом він рвучко прочинив двері, і я побачив наведену на нас майже впритул камеру крутого хаббібулінського комунікатора. «Фак ю… папарацци… збоченець… ну все…» Й маріонетка О. скажено-насолодливо вибухнула, конвульсійно смикаючися, немов в епілепсії, виючи-хриплячи, немовби телиця, котру ведуть на заріз, і я в якийсь мент узрів себе, зметеним у вир огненної рідини, що прорвала крихку плотину мертвої узвичаєности й безбарвного існування. Хаббібулін умить витруївся, зачинивши за собою двері. Саме тоді в мене майнула жартівлива думка про те, що він є таємним агентом. «Дрочи на це, шайзере, й вивішуй на своїй сраній сторінці в ХХХ», -- тихо, млосно й дещо приречено процмулила О., знесилено впавши на мої груди своїми, і я відчув, що її пуп’янки і досі зберігають свою напнуту розжареність… Наступного ранку ми піднімали з балкона пляшку бренді, котру нам купив у гастрі випадково-гуманний перехожий, на п ’ятий поверх і мпров і зованою мотузкою, зв’ язаною із електричних дротів і простирадл. А ще трохи потому нас визволив Магістр слюсарства Вован з моєї праці, якого я викликав як останньо-сподіваного месію… Потім на радощах усі разом нажерлися шампанським і бренді, немов код свободи було нарешті розкрито. Незабаром Вован, вкупі з хаббібулінським родичем-хансером, потрапив до японської спецтравми, де вони вмить із жахом протверезіли, страдницьки отямившися вранці скутими міцними ременями й перевернутими догори дригом на ліжках, що були чомусь припаяні ніжками до самої стелі. А я тоді сліпо-наївно подумав, що кохаю маріонетку О...»

Та ж от, що сказав мені з приводу неактуальних та далебі небезпечних нині почуттів капрал імператорської гвардії з полку січових стрільців Шао, з яким ми служили разом у минулому тисячолітті: «Ти мислиш аж надто буденно, гвардійцю Спайдере. Те, що колись називали коханням, сьогодні – не більше, ніж ілюзія. Деякі просвітлені роблять з цього витвори мистецтва. Чому, скажімо, голландці або італійці зображували на своїх, як каже більшість, шедеврах, богиню кохання голою гладкою тіткою, котра своїми пишними тілесами приваблювала лише ранньо-пуберантного пісюрванця Амура, або ж неосудних кентавро-монстрів з рогами, копитами й ерегованими членами? Символіка цього втраченого почуття вже заздалегідь була витворена у збоченому ключі: це все’дно, що взяти за натурницю середньостатистичну тітку-бухгалтершу зі щедро-розбухлими формами -- з якої-небудь захалявної або бюджетної структури, -- роздягнути її, розкласти на буряково-велюровому дивані, обкласти яблуками, ріпами, помідорами та кавунами і так зобразити. Можливо, якийсь випердок-амур і подрочить на це… А ти не замислювався, чому так? Чому Венера на картинах є неодмінно жирно-тілистою тіткою? Ти зараз скажеш про начебто химерний ідеал краси, що існував тоді у хворих головах середньовічних наркоманів-живописців, і вони саме таким його бачили… Ні ж бо, мій велемудрий друже, ось тут ти помиляєшся, що іноді загалом тобі властиво. Насправді ж, у божевільних головах тих гранджуватих мистців-жебраків умикався певний штамп-архетип, і з цього ми вельми просто виснуємо: а чим же є кохання насправді?»

-- І що є коханням насправді? -- запитав я тоді у Шао.

-- Це лишень помилкова програма, мій друже. Звичайнісінька комп’ютерна програма, захаращена людським вірусом. Ти неодмінно запитаєш «чому?» А що таке гладкість Венери на середньовічних полотнах? Чи не асоціюється вона у тебе з родючими пишними чорноземами матінки-землі? Або ж із життєдайною родючістю, скажімо, свиноматки? Так от: ми просто пересічно й щоденно хаваємо цю звабливу романтичну фішку. Запитаєш «навіщо?» Бо мусимо виконувати свою програму. Ти не замислювався над тим чому монахи або йоги відмовляються від траху?»

І тут великий Шао на мить спинився у своїх роздумах. А затим сказав: «Щось я утомився в цьому житті... Клята тупорило-одноманітна воєнщина! Рвону, мабуть, прямо зараз у самохід, та повтішаюся з місцевими пишнотілими селянками…»

Але, перед тим, як ретируватися в лісову гущавину, він якось хитро, по-азіатськи, примружився і сказав: «Так от, друже, я вже зараз бачу і знаю напевно: тобі доведеться пройти через цей лабіринт, звідати на собі всі муки й жахіття цієї невиліковної хвороби. Якщо вдасться гідно витримати цей іспит, то отримаєш велику винагороду – позбудешся однієї з найбільших ілюзій!» -- і обличчя Шао немовби застигло на моїх очах, набувши знову свого гутаперчевого, жовто-лялькового і незворушного виразу.

-- То що, Спайдере, зайдемо задля приколу у «Varenychnofan’ну»? – почув я голос Хаббібуліна, котрий ледь не з корінням вирвав мене зі стихійного потоку мого мимовільного спогаду.

-- У цю клоаку??? – вередливо-жартома звела свої тонко намальовані чорним брови-шнурівки Лайза.

-- Тю, бляха, Лайзо, а чим тобі не подобаються клоакофани? – позірно обурився Хаббібулін. – Не можна бути такою далекою від народу! Він тебе виростив, наманікюрив тобі нігті, наквецяв на твої щоки рум’яна, накалапутив на твоїй голові звабливу, моднофанну зачіску… А ти гидуєш після цього «Varenychnofan’ною»? Не хочеш дихати зі свято-автохтонними носіями одним насущним повітрям? Та не волієш, немов у церкві, причащатися зі спільної замизганої кружки з алюмінію соком землі, закушуючи спліснявілим і солоним, як саме життя, вареничним желдакофаном?”

-- Ти – гидотний і лайноподібний bad, Хабіббуліне, -- зі вдаваною образою відповіла Лайза.

-- А ти не цураєшся народної святости? -- запитав я у Селени.

-- Для мене, що народ, що святість -- вельми далекі, -- одказала вона. – Втім, у «Varenychnofan’ну» я можу зайти. Мене туди Хаббіб уже якось був заводив…

Мене це дещо подивувало, і я, відвівши Хаббібуліна вбік на кілька кроків, проказав: «Послухай-но, Хаббібе, може хоч сьогодні побудемо децел джентльменами? Подивися, які чарівні створіння поруч із нами… Врешті, може зарулимо в який-небудь більш пристойний кабачєлло?»

-- ОК, Спайдере, щось придумаємо. Але, прошу, ба, навіть благаю тебе: хоч а би на мить, хоч на один-єдиний мент… нехай вони зачекають біттен на виході, а ми просто зарулимо… всього на пару-трійку хвилин. І – по п’ятдесять, ні – по сто п’ятдесять!.. Пару вареникіфф за драбинофан, та й потому…

І ось ми таки опинилися з Хабіббуліним у «Varenychnofan’ній». Селена з Лайзою, попросивши нас не баритися, лишилися чекати неподалік од входу. Всередині зали, схожої на пряму кишку, було тьмяно і майже порожньо. Дебелий кельнер сидів за брудною стійкою і холодильною вітриною з буряковими, капустяними, помідорними та іншими невибагливими салатами, а також піалками з темно-коричневою кабачковою ікрою і тарельками з місцево-хітовими огірками-желдаками позавчорашньої свіжости. Він тупо слухав шансон з вареничної магнітоли і достоту нірванно спостерігав за роботою павука над його химерним плетивом у ближньому кутку нагорі барного приклабку. Кельнер був зодягнений у на диво крохмально-білий халат, і я одразу ж подумав, що цим він мені чомусь видався схожим на санітара моргу. За ним, крізь розчахнуті шторки, обліплені посоловілими й кволими від кухонних випарів мухами, було видно, як вовтузилися біля гігантських паруючих каструль дві дебело-грудасті молодиці в кулінарних чепчиках. Вони голосно й весело перемовлялися між собою і розмішували лаврово-запашне вариво довжелезними черпаками. Я чомусь мимоволі згадав про середньовічних Венер Шао. І мені враз закортіло їсти, а ще – зануритися в нічим не обмежений шал щедрої жіночої ласки.

-- Братєлло Гаргантюа, -- по-свійськи звернувся Хаббіб до кельнера-санітара. – Чи скоро зваряться вареники?

-- А ти запитай, Хаббібе, у цих двох розледачілих хвойд, які, замість хутчіше варити, патякають мерзенними писклявими голосами про якісь там тарифи, дитяче лайно, універсальні порошки та про те, хто, кого і як трахає.

-- Добре, братофане, зараз запитаю. А ти зроби нам, як зазвичай, для розминки животів по сто п’ятдесять «Бичоломної». Нічогісінький бренд, Спайдере, недавно куштував. Ну і два фірмових желдака – від шеф-кухаря. Агов, господині, коли настигнуть вареники? Покваптеся, бо на нас чекають…, -- по-панібратськи весело закричав Хаббібулін.

-- Та наші вареники вже давно готові – тілько на вас і ждуть – стиглі й гарячі! – заволала, немов на буряковому полі, одна з Венер. – Бо наш бахур так розлінився, що його і домкратом не піднімеш, – при цьому вона взялася руками знизу за свої пишно-розбухлі кружала й виклично підкинула їх кілька разів догори. І вареничні молодиці залилися гучним безсоромним реготом.

Гаргантюа ліниво оскалився та нічого не відповів.

-- Оце так matures! – ледь не поперхнувся оковитою Хаббібулін. – То що, Спайдере, завітаємо якось по свободі на їхні, вже готові, вареники? – зареготався Хаббіб. – А ти, брате Гаргантюа, сходи до аптеки й купи собі несамовитих пігулок. Бо ж, бачу, нелегко тобі тут таке добро порати.

-- А ти не прикалуйся, Хаббібе, -- трохи збадьорився від своєї нірванної тяглости кельнер. – Он бачу через вікно, хто на вас там чекає. А ви уявіть, що зараз нап’єтеся, а потім трахнете їх. А тоді ще раз і ще раз, поки буде наснаги, пороху в порохівницях й шаленого вогню… Та все минається у цьому невблаганному світі, як сказано в Святих Скрижалях. Тож неминуче настане той мент, коли вже не ви їх солодко трахатимете в усі усюди, а вони вас -- невпинно й неосудно, у ваші очманілі, запліснявілі од потоків словесного лайна мізки. От і поринете у таку саму нірвану, як оце я. А ваші красиві й тендітні, як вони зараз, ізольди перетворяться за якихось пару-трійку років на таких само, як оно (і кельнер спальцював у напрямку кухні) -- свиноматок, так що теплий жир стікатиме поміж вашими пальцями, як змушені будете братися. Тоді й жодні пігулки несамовитости вам вже не зарадять.

Хаббіб, на дещицю задумався од цих моторошних слів, слиняво хряцаючи жовтим огірком. А затим одповів сакраментально: «Гаргантюа, ти ж бо всуціль загнив тут зі своїми мухами, павуками, бомжами й свиноматками. Хіба ми зі Спайдером схожі на людей, котрі наситяться одним і тим же, нехай і гаряче-звареним, вареникофаном щобожийдень? Селена з Лайзою – кобіти кльові, та ж у тебе за спиною – іще кращі!»

Й ми з Хаббібом зайшлися божевільним реготом, від якого Гаргантюа не те що похнюпився, а крихту второпів і не зміг нічого вимовити у відповідь. Тим часом одна з кухарок – феєрична й рум’яна гладуха зі звабливо зарослими м’яким чорнявим пухом й хтиво оголеними вище колін ногами, поставила перед нами дві тарелі з запашними варениками, густо политими жирною сметаною.

-- Наїдайтеся, хлопці. Бачу, що вам треба, бо попереду, дивлюся, у вас багато роботи, -- прозубоскалила вона.

Хаббібулін миттю наколов на виделку вареник і закинув собі до рота, аж тут його обличчя перекосилося від якоїсь жахної муки, і він прожогом виплюнув вареника назад у тарілку.

Я ще не встиг вибухнути несамовитим реготом, як Гаргантюа нагло стрепенувся від свого анабіозу і, жодним чином не видаючи емоцій, серйозно проказав: «Ото, Хаббібе, треба було менше пиз…іти про пігулки, свинячих венер й усіляку таку маячню. Тож гляди, не обпечися рештою своїх вареників!

Та не встиг Хаббібулін хоча би що відповісти Гаргантюа, як хтось у глибинному закутні зали зайшовся гучним істерично-завиваючим реготом. Зайшовши до «Varenychnofan’ної», ми з Хаббібом далебі були не вгледіли двох самотніх істот, що на той мент принишкло сиділи в дальньому кутку, закалабленому перегородкою, на якій було зображено яскравими фарбами божевільного зайця з двома шаблезумими стирчаками, що радо тримав у своїх лапах-обрубках соковиту морквину. Із тьмяної вбогої обстави раптово зродилися перед нами, мов просто з повітря, дві чи то закохані, чи просто переобкурені постаті з оранжевими хаєрами на головах, зодягнуті в достоту шкіряне руб’я, на якому де-не-де хаотично мотилялися гайки, шпонки, шурупи, невеличкі слюсарні ключі та інше непотребне залізяччя. Одна з істот, судячи з тонкого голоску, -- дівочої статі (а там хто знає?) -- по-мишачому тонко й пронизливо запищала: «Вони підсипали йому до бурякової шаляти дурманну насінину. Я знаю, вони хочуть нас отруїти, взагалі зі світу звести, змовившися з Пацею, ці факані покидьки! Ось вони плентаються поміж нами, і все підсипають, все підсипають до наших тарелей диявольскі чорні насінини!» За цими словами обидві альтернативні істоти майже синхронно перехилили свої келихи з пивом, а потім знову вибухнули своїм конячим реготом.

Хаббібулін неначе б уже забув про розжареного вареника і на ледь уловимому приколі сказав: «Бля, а це що за шайзери? Я думав, що вони регочуть з мене, а, виявляється, просто обжерлися дурманних насінин. І хто така Паця? – немовби сам у себе запитав Хаббібулін. – Хто така Паця, Гаргантюа?» Хаббібулін напружив мислительну складку між бровами, що вподібнила його до зосередженого неандертальця.

Гаргантюа витримав необхідну павзу, а затим, із вельми структурованою розстановкою, відповів: «Паця – це та жирна курва, яка ледь не обпекла твою пащеку вареником. Насінини дурману – це зазвичайні глюки цих обкурених чмошників. Ніхто ніяких насінин тут нікому не підсипає. Ні в салати, ні в пиво, ні, тим паче, в вареники. Якби не так, то нас би давно вже прикрила гігієнічна поліція. А це, мушу вам сказати, структура ще більш стрьомна і бєзпрєдєльна, аніж митарі, фараони, чи, навіть, спецслужби Пріорату. Тим паче, що останніх ми хоч ніколи не бачимо. Чи не так, Хаббібе?» – при цьому Гаргантюа, нарешті, посміхнувся, що було більше схоже на оскал, який оголив зяючу чорну дірку у верхньому щелепному ряді дебелого кельнера-санітара.

«О’кей, чувачєлло, дідько з ними усіма, не думай про них. Адже, коли треба, вони самі до тебе прийдуть. Хто ці бастарди, ти мені лишень скажи?» -- настирливо допитувався Хаббібулін.

Я був і сам мимоволі заінтригований, попри те, що мене в акурат не цікавили безликі сомнамбулічні амеби, з яких була зліплена тутешня територіально-магістратська біомаса.

«Це – завсідники нашого закладу. Причому, вони присутні тут завжди, коли б хто не зайшов», -- незворушно констатував Гаргантюа.

«То чого ж я їх не помічав раніше, скільки би до цієї клоаки не забрідав?» – подивувався Хаббібулін.

«За тьмяністю зали їх часто не видко. Вони з’являються на очі лише тоді, коли починають марити про насінини дурману».

Відповідь Гаргантюа видалася мені більше, ніж вичерпною, проте, далебі, не позбавленою загадковости.

«А вони взагалі існують?» -- запитав я.

Гаргантюа якось дивно примружився й проказав: «Дивлячися, що ти під цим маєш на увазі».

І раптом я почув зі сторони обох химерців справдішній чоловічий бас: його, вочевидь, почав був вивергати другий бастард, вже чоловічого роду: «Заслухай-но прикол, солоденька: божевільні академіки скасували Плутон. Це вже не планета. Його відмінив одноголосно Всесвітній консорціум анрхічних астрофізиків. Вочевидь, це плата старого збоченця за те, що в свій час злиняв був із орбіти та від’юджив Венеру. А це вже далебі не жарти -- згвалтувати Вранішню Зірку. Тому його й опустили нині до статусу газоподібности. Послухай, ти ж не хочеш, щоб я став випердкоподібним, вивергав без кінця із себе газові міазми і не мав нічого твердого, аби зануритися у твою ніжну венеричну щілинку…»

Дві примари знову знавісніло загиготіли. Хаббібулін допив те, що лишалося на дні склянки, і несподівано приєднався зі своїм протяжним завиванням-реготом до міражних збоченців. Мені ж чомусь було не до сміху. А металічний бас провадив далі: «Або ж урубайся, крихітко, в іще більшу стьобність. Виявляється, недавно арійські індуси отримали дані з космічного зонду «Хандраян-1», котрий був запущений ними на Місяць рівно рік тому. Так от: зонд працював там цілий рік. Його метою було виявити на цій сюровій планеті воду. І ось вислід -- сенсаційне відкриття, котре переверне дуже скоро все наше тупе мізерне животіння. За рік напруженої, достоту рабської праці «Хандраян» назбирав у свій контейнер аж цілу краплю води!!! Ото обіп’ємося!»

Аж тут друга солоденька почала зненацька сіпати себе за хаєр, мовби намагаючися видрати зі своєї макітри свою й без того негусту кущавість до остатньої тонкої волосини. Вона протяжно застогнала: «Трахана Паця! Кляті насінини!»

Я не втримався і підійшов до двох невгамовців. Вони, немов сіамські близнюки, синхронно вперилися у мене своїми завізажованими очима. «Крейзі_Спайдер», -- представився я. «Лакрімоза. А це -- Рамштайн», -- одповіла «солоденька», що вмить була прийшла до тями.

Аж тут я краєчком ока узрів, як чомусь раптово заметушився Хаббіб. Він рвучко заковтнув кілька вареників, залишивши двійко на тарелі, що було вельми нетиповим як для нього. Затим, з нервовим похапцем розплатився з Гаргантюа, не взявши решти, і після цього хутко ломонувся до виходу, заволавши в мій бік: «Вимітаймося мерщій, Спайдере». Так і не поспілкувавшися, як хтілося, з Рамштайном і Лакрімозою, я похапцем їм кивнув, й кинувся до виходу сам. І вже в передбанні почув був густий бас Рамштайна: «Ще побачимося, Спайдере, обов’язково побачимося. You’ll be back!”

Уся ця сцена в «Varenychnofan’ній» тривала, як я визначив по Сонцю, рівно п’ятнадцять хвилин. Мені ж здалося, що спливла ціла вічність. І мені мимоволі пригадався був один дивний сон: начебто я був соратником Робесп’єра під час Великої Фарисейської революції. Та ж спогад нічного видива зненацька обірвався, коли я вийшов з «Varenychnofan’ної» назовні. Переді мною відкрилася несподівана картина: Хаббібулін обняв Тебе за плечі, а Ти, притулившися до нього, тремтіла, немов осика. Вочевидь, він заспокоював Тебе, як міг, а Лайза теж була поруч і гладила Тебе по спині. Так зазвичай мати заспокоює свою перелякану від моторошного нічного жахіття дитину.

Намагаючися виглядати незворушним, я підійшов до Тебе і рівним голосом запитав: «Селено, що сталося?» Ти лише схлипувала, беззахисно прихилившися головою до хаббібулінського плеча. І тут втрутилася Лайза: «Нічого несподіваного не віщувалося. Ми спокійно стояли отут й перемовлялися про всілякі дрібниці, чекаючи на вас, поки з’їсте свої кляті вареники. Аж раптом до Селени невідомо звідкіль підгріб брудний та омерзенний бомж на милицях. Придивившися, я узріла, що то був старий смердючий китаєць. Селена думала, що застить йому дорогу до «Varenychnofan’ної», й трохи відійшла вбік. Та китаєць повернувся до неї і підковиляв майже впритул, наскільки це було можливо, до неї. Й ось що він прошамкотів до Селени: «Я знаю, це -- ти. Я давно шукав тебе. Готуйся прийняти великого дарунка з небес, зі твого нерукотворного обійстя. Нефритовий пагін давно вже жадає танку вічности в оранжевому мірилі вогненної чаші. Цей яшмовий дзбан давно висів у порожнечі ненаповненим. Так давно, що ніхто з тутешніх не узрить цієї мовчазної глибіні». І він якось дико, по-китайськи загиготав. Я все це чула і незбагненно запам’ятала ледь не в акурат. А насамкінець він мовив: «Це тобі сказав Великий…» А от ім’я його я так і не розчула».

Тимчасом Ти дещицю оговталася і, відтулившися від Хаббібуліна, пролепетала: «Його звали… чи то Дао, чи ж Мао…»

«Шао!» -- вигукнув я.

«Так, Шао», -- відповіла Ти і глянула на мене своїми зеленими, ледь розкосими очима, яких я відтоді вже не міг позбутися і безтямно жадав щобожої миті.

Першим моїм поривом було кинутися шукати того химерного бомжа. Та я передумав. Адже Ти за кілька ментів заспокоїлася і, навіть, звеселіла, побачивши мене. Шао ж був виродився у фата моргану нашого, позбавленого кохання добуття. З лискучого, струнко-вишколеного гвардійця він змутував у смердючого старого покидька на милицях.

 

Лайза. Sanctasimplicitas

 

... отже, я сидів на хаббібулінському розкладеному дивані, цьому ложі середньовічної розпусти, поруч із Лайзою, котра кидала карі зацікавлені погляди то на мене, то на Хаббібуліна. Я помітив, що вона намагається зрозуміти, хто ж ми такі є насправді. Звичайно, вона далебі думала, що єдина наша тодішня мета – це жорсткий трах. Сьогодні -- вони з Селеною, завтра – інші. І так – по вічному вселенському коловороту. В її уяві ми з Хаббібуліним поставали здвоєним свастикоподібним павуком. Спаяно-симетричні, ми крутилися по вічно-заведеному колу і були єдино-сутнісним механізмом, рушієм безсвідомого існування.

“Хто завів цей рух? – думала вона. -- Хіба ми взнаємо про це коли-небудь?” Ось перед її очима крутиться Г-подібний прутень С. Він наближається до її лона; вона пручається сама проти себе; вона підсвідомо стискає стегна, мимоволі закриваючи і без того вузеньку хвіртку свого самотнього, проте ще не занедбаного обійстя. В її мозку раптово засвічуються червоні ліхтарики давно забутих традицій, заборон, що їх породила Яв разом із мовою. Лайза щільніше стискає свої пружні, мов у юнки, стегна. Так, він за жодних умов крізь неї не пройде! Та від цієї думки Лайзі стає якось млосно; вона робить вдих; повітря зависає в точці сонячного сплетива. Лайза знає: таке відбувається завше, коли вона лягає у власне самотнє ліжко, і раптом із самих глибин її єства вигулькує це бажання... І от за мурами своїх стулених стегон Лайза вчуває несамовиту слизькість і напруження. Та, як і завше, думки у втілених словоформах не дають їй розпружитися. Вона намагається викинути це все, немов брудний мотлох, вичавити, немов гній з набубнявілого червоного фурункула. Та Лайза бачить осяйний рух Г-подібного прутня С., що наближається до її вже змокрілої фортеці... Вона підспудно й несамовито бажає, щоб він розбив нарешті ці немічні зчіплені мури... Аж тут вона приховано зиркнула на С. Він спокійно й вальяжно поцмулював коньяк, поглядаючи з ледь зацікавленою відсутністю на Селену. Хаббібулін у цей час нетерпляче-нервово длубався у стосі сумнівно-самопальних компакт-дисків…

І тут Лайза згадала свій річної давнини візит до психоаналітика. Чому вона вирішила піти до нього? Вона не знала достеменно й сама. Скоріше за все тому, що їй був якось наснився один вельми дивний сон. Не можна сказати, що їй до того не снилися гейби дурнуваті, сороміцькі, а чи химерні сни. Не можна також стверджувати, що вона в них вірила. Лайза не читала сонників, а тим паче різних напівзбочених трактувань того, що в позитиві протраткувати неможливо. Проте, той сон здався їй аж надто химерним, тим більше, що він дивним чином проривався крізь тонку шкаралущу реальности. Протягом тижня, що б вона не робила, він ворушився в її єстві слизьким і солодко-приторним гадом. Лайза була доволі інтровертивною жінкою, щоби ділитися цим потаємним божевіллям зі своїми подругами. Навіть із найближчою їй Селеною. Можливо ще й тому, що Селена зазвичай вельми часто переказувала їй майже кожен свій сон -- що банальний, що химерний, що страхітливий. І в усьому шукала таємних знаків, символів і профетичних підказок щодо її майбутньої долі, так спраглої до щастя. Проте Лайза далебі була впевненою: своїх найпотаємніших сновидінь Селена їй не переповідає.

Якось увечері, після виснажливого дня на праці, Лайза, вийшовши з душу та взявши на кухні пакунок з її улюбленими чіпсами “Hamster’s Paradise”, зручно вмостилася на канапі й наобум увімкнула телевізор. Показували сюжет про візит одного пересічного західнопріорського мауса з якогось їхнього серединного магістрату до психоаналітика. В тих краях, звідки репортаж, на телебаченні схожі нісенітниці майже не демонструють, оскільки до психоаналітиків там не ходять щотижня хіба що собаки. Звісно, для нашої герметичної психіки душевний психо-стриптиз заокеанських колег-філістерів виглядав, щонайменше – диковинкою, а щонайбільше – непересічним інформаційним приводом. Отже, героєві репортажу нарешті був приснився сон (до цього ж моменту жодних снів йому не снилося). Він і розповів про це – з характерною псевдоліберальною відвертістю -- на камеру: “Скоро мине тридцять років, як я працюю простим клерком в офісі найбільшого у нашому магістраті сміттєперевізника. Мені вже за п’ятдесят. Діти давно дорослі, живуть окремо і заходять хіба що на Різдво та на День Подяки, щоб з’їсти індика. З дружиною я сплю раз на три місяці. І то, з самого ранку того страхітливого дня, встановленого для виконання подружнього обов’язку, мене теліпає лише від однієї думки про страдницьке підняття мого члена мисленнєвим домкратом. Ще більше пригнічує ситуацію те, що моя 120-кілограмова дружина в час нашого злягання паралельно їсть пончика або масного чизбургера (жир з нього зазвичай капає на мої волохаті груди) і при цьому ще й вставляє свої коментарі щодо телевізійних політичних новин – як-то про прийняття конгресменами чергової поправки до закону про заборону вбивства домашніх мух-дрозофіл у період їхнього нересту. Або ж про те, що селебрітіс віднині забороняється публічно оголювати більш, ніж 51 відсоток своєї дупи. Отож бо, скажіть, які сни мені можуть снитися в моєму житті? Хіба що стоси сміттєвих полісів, котрі сотнями щодень проходять через мої руки на роботі. Мене можна розбудити серед ночі, і я вам, немов шкільний зубрила, протарабаню, що з протухлих маринованих грибів роблять корм для домашніх скунсів, а бляшані банки з-під консервів йдуть на труни для бомжів та здохлих собак. Проте, мені не сниться навіть моя робота. Та й Президент нашого Пріорату мені далебі не може приснитися. Мабуть, йому нічого сказати мені більше за те, що я і так щобожийдень чую від нього з екрану телевізора...”

На цьому моменті Лайза зрозуміла, що це зовсім не репортаж, а цілий документальний фільм про середнього мауса і його візит до психоаналітика. Лишень тоді вона збагнула, що мимоволі з’їла усі чіпси. Та небуденність телепередачі не дозволила їй навіть на дещицю відірватися від екрану, щоби взяти на кухні новий пакунок домашнього хрумтливого щастя.

“А тієї ночі мені нарешті приснився був сон, -- продовжував свою оповідь сміттєвий клерк. – Мені приснилося, що я поїхав на вистражданий за цілий рік відпочинок кудись в екваторіальну зону. Можливо, це була Австралія. А може й ні. Проте, це не є суттєвим. Найдивніше, що з усієї моєї вакації сном було вихоплено всього один-єдиний ракурс. Я, начебто, прийшов на запланований за відпочинковим розкладом обід до готельної ресторації. І от тамтешній м’язистий кельнер-туземець у національному пір’їстому вбранні подає мені обіднє меню. Я ж ізловив себе на думці, що нічого не тямлю в цих екзотичних і дикунських назвах страв. Отож бо, я попросив кельнера подати мені щось на його власний розсуд та смак. Він кивнув головою, сказавши “Так, сер” і швидко юркнув до кухарського приміщення. Довго чекати не довелося. Тубілець поставив переді мною величезну тарелю, на якій лежав – хто б ви думали? – корал, справжнісінький океанічний корал! Який до того ж був іще живий, бо ж зміясто ворушився на тарелі. Я навіть не встиг розтулити пельку для висловлення свого жахного обурення, як кельнер мовив ламаною мовою: “Сер, ви потрібні з’їсти це способом природи». Я жахнувся за однієї лишень думки, що проковтну цю блювотну істоту з ганебними слизькими відростками-щупальцями. Я так само збагнув, що кельнер мав на увазі «з’їсти природним способом».

«У нас на батьківщині не живляться поліпами!!! І я приїхав сюди не для того, щоб ковтати цю гидоту. Та й, чорт забирай, яким іще способом, окрім природнього, можна зжерти цього слизняка?» -- оскаженіло заверещав я. «Мені дуже жаль, сер», -- незворушно відказав кельнер. Потому він якось дивно клацнув пальцями. Переді мною раптово виросло ще двоє напівголих дикунів-тубільців. Утрьох вони запросто мене скрутили, поставивши догори раком. Двоє тримали, а кельнер стягнув з мене шорти, затим узяв з тарелі м’ясистого і слизького корала і просунув його мені в отвір між сідницями. Та на тому далебі не скінчилося. Кельнер узяв зі столу якогось прибора, схожого на той, яким товчуть картоплю, і з неймовірною силою проштовхнув цим інструментом корала кудись углиб мене. Я відчув, що мерзенний слизняк опинився десь глибоко в моєму шлунку і повільно ворушився там. «Сер, обід закінчено. Сподіваюся, ви були задоволені», -- незворушно проказав кельнер і ретирувався у кухарський прикалабок.

Я прокинувся, ввесь заллятий рясним потом. Моя дупа чомусь нестерпно боліла. Я встав і, немов сновида, почвалав до ванної кімнати, щоб змастити свою нещасну стражденну дупу дитячим кремом. І вже у ванні я твердо вирішив, що наступного дня піду до лікаря. Заодним і використаю, щоб не прострочився, свого медичного поліса, про якого я геть забув за своєю нестерпною роботою і повсякденними рутинними справами.

Психоаналітиком був сухуватий, невисокого зросту чоловічок, схожий на зморшкуватого гриба. Але без окулярів. Дивно, адже всі психоаналітики, яких до сих пір мені доводилося знавати, носили окуляри. Отже, гриб, соррі, психоаналітик задав мені одне-єдине запитання. Як виявилося пізніше, в цьому -- та й, мабуть, у відсутності окулярів -- і проявилася його брилястість, харизматичність. Він запитав: “Що ви робите у вільний від роботи час?” Я почав лихоманно згадувати, що ж я таки роблю, оскільки я ніколи не замислювався над тим, чим же я займаюсь у час, вільний від роботи. Насилу згадавши, я розповів йому, що зазвичай після роботи їм, потім дивлюся новини, потім умикаю який-небудь фільм жахів, а потім вже приходжу до тями рано-вранці, коли час збиратися на працю. У вікенд я, як правило, працюю на присадибній ділянці, як ми називаємо її з дружиною – «ранчо». Часто трую різних там шкідників – капустянок, картопляних жуків, білих бобових червів, знищую ляльки метеликів і гусінь на фруктових деревах. А іноді ще -- гуляю з дружиною у парку, що неподалік від мого будинку. Проте, роблю це вкрай рідко, оскільки мене до нестями дратують тітки та бабці, котрі вигулюють на повідках різних там собак, котів, ховрахів, скунсів чи амфібій… Ну от, власне і все. Більше, начебто, я нічого такого не роблю…»

“Все зрозуміло, -- одказав психоаналітик. І, дещицю похмуривши міжбрів’я, врешті виснував: – Вам ультимативно необхідно вступити до територіального відділення Спілки захисту тварин. А ще хоча би раз на тиждень трахати якусь повію. Дякую, сер, прийом завершено”. Він мовчки погасив мій медичний поліс, написавши на ньому цифру “700 баксів” і поставивши печатку медичного закладу на власний підпис.

Вже наступного ж тижня я, не гаючися, вступив до Спілки захисту тварин. Звичайно, я волів би захищати слонів, варанів чи удавів, принаймні, собак, кроликів, чи мавп, ну в найгіршому висліді, кротів чи хоча б кажанів. Проте всі ці категорії розподіляються між досвідченими членами, а також ветеранами та пенсіонерами Спілки. Мене ж, як новачка було закріплено до секції пошерхло-перепончатих, і відтепер увесь свій вільний час я присвячую захистові саме цих рослинних шкідників. Моє щастя, що коралів не зараховують до визначеного класу. Про повію ж волію не розповідати, оскільки я -- людина одружена”, -- на всю щелепу зареготав у камеру маус.

“І скажіть, -- резюмував телерепортер, -- хіба не варто у своєму житті бачити сни, які можуть переломно струсонути ледь не все ваше єство? А після цього хіба не варто піти до психоаналітика, щоби він професійно розшифрував це таємне, сакральне послання, адресоване особисто вам? І хіба не варте це все того, щоби потім частину свого життя присвятити захистові братів наших менших? А якщо так, то чи марним буде наступна частина вашого життя? Адже перша була лише воістину кораловим існуванням, спрямованим на безплідне віртуальне завантаження, а потім розвантаження ментального лайна і блювотної нікчемности середньостатистичного шляху до смерти?”

Такими пронизливими словами завершилася ця документальна стрічка. Лайза вимкнула телевізор. Вона почала готуватися до сну – мазати своє ще поки звабливе тіло різними скрабами та кремами, а потім вдягнула свою цнотливу і зовсім не сексуальну піжаму, яка начебто слугувала зовнішнім виправданням її самотнього сну.

Лайза залягла, як зазвичай, угорнувшися у ковдру калачиком. Так їй було тепло й затишно. «Як мумії або ембріону», -- подумала вона у напівсні. «Цим двом істотам мабуть найкраще ведеться у світі», -- несвідомо поплила думкою Лайза, вже втративши відчуття ріжниці між вимірами, – вони у повній безпеці, ніщо не зазіхає на їхню самотність. Ніхто не може проникнути крізь кордони тканини, що їх залізно окутує».

З цими напівмаривними думками вона одразу ж провалилася у прірву сну, немов померла... Потім, невідомо через який проміжок часу, вона начеби прокинулася. Була ще глуха ніч. Лайза ввімкнула нічник і глянула на будильник, який показував десять по третій. Вона лежала й думала, чи вставати їй до вбиральні. Будучи від природи трохи лінивою, вона часто вибирала, нехай і дещо некомфортний сон, аби лише не випручуватися з-під затишної ковдри. Та ж тут плин її думки раптово перервався якимись дивними звуками. Вона прислухалася уважніше. Аж тут їй здалося, що в сусідній кімнаті, в якій колись жила померла з рік тому Лайзина матір, звучить музика. Це було не лише дивним, але й диким, незбагненним, адже кімната вже з рік стояла хоч і так само вмебльованою, проте далебі самітною – в ній ніхто не жив.

Лайзі стало геть моторошно. Завмерши під ковдрою, вона спробувала дослухатися до мелодії. То був химерний своєю віддаленістю передзвін дзвіночків, схожий на колискову з вечірньої дитячої телепрограми. Лайза миттю підхопилася з ліжка. Долаючи страх, вона вийшла до коридору і, затамовуючи подих, приклала вухо до материних дверей. Проте, жодної музики вона не почула. «Мабуть, мені це приснилося», -- подумала Лайза, згадавши про часто описані в різних мережевих статтях випадки галюциногенного переходу подій сну у реальність у перші миті пробудження. Вона вже хотіла вернутися назад у ліжко та доспати там цей свій сон, та ж природна цікавість таки перемогла, й вона вирішила зайти в материну кімнату. Всередині було тихо й порожньо, немов у нічному музеї. Через кілька секунд очі звикли до темряви, і Лайза вгледіла раптом на материному ліжку щось таке, від чого вона ледь не сповзла по стіні. Лайза інстинктивно відсахнулася і вхопилася, щоб не впасти, за етажерку, котра, на щастя, опинилася поруч .

Що ж її так насправді нажахало? Лайза присилувала себе глянути на материне ліжко ще раз, і достоту реально вгледіла на ньому три нерухомих тіла, замотаних у поліетиленову плівку, якою зазвичай застелають підлогу під час ремонту. Поборовши стихійний потяг вилетіти кулею назад із кімнати до коридору, Лайза підійшла трохи ближче до загадкових тіл, усе ж зберігаючи відносно безпечну відстань. Придивившися більш прискіпливо, вона виявила, що то були заморожені в поліетилені люди. Судячи зі страшного лахмітного вигляду, -- далебі, бомжі. Найбільше ж моторошно-гидотно вразило Лайзу те, що вони лежали зі настовбурченими гігантськими членами, так само замороженими. Її ледь не знудило від цього видива. Проте, вона -- вкотре вже -- опанувала собою, цілковито раціонально подумавши, що треба негайно викликати територіальну оперативну службу з паранормальних ситуацій. Та ж раптом вона глянула в куток кімнати, і побачила істоту, що тихо сиділа в кріслі й незрушно дивилася на неї. То була її матір. Лайза напевно побачила це своїм внутрішнім зором, хоча, на зовнішній позір, це була зовсім інша людина.

У кріслі сиділа старезна жінка з намотаною на голові ганчіркою, схожою на те, що колись було шарфом. У напівтемряві Лайза помітила, що вона вдягнена лишень у модний прозоро-сексуальний бюсгальтер і в кружевні трусики повії з маріонеткових шпальт-оголошень. Усе це куце вбрання дико дисонувало із висхлою, у бридких складках старечою шкірою, що нагадувала пожмакану після інтенсивного прання, проте ще не прасовану білизну. Особливо Лайзу вразили сірниково-схудлі, немов опеньки, ноги, чудернацько припаяні до розкішного грушоподібного заду, котрий, як на диво, зберіг колись убивчу для чоловіків форму.

-- Нікуди не треба телефонувати, доню, -- приглушено, проте чітко промовила жінка.

Лайза неадекватно сіпонулася, немовби її зненацька вдарили електрошком.

-- Мамо?.. – прошепотіла вона.

-- Так, доню, це -- я. Хіба ти не впізнаєш мене?

-- Але ж ти померла… Тебе немає…

-- Як бачиш, я є, -- моторошно всміхнулася стара чорною діркою беззубого рота. – Мене завжди дивували люди. Чому вони всі кажуть, мовляв, коли людина померла, то її вже немає? Або ж придумують усілякі небилиці про те, що істота продовжує жити в чиїйсь пам’яті, або ж у дереві, яке вона посадила. Чи в дітях, яких народила? Коли ти помреш, доню, то зрозумієш тоді, що все виглядає далебі інакшим.

-- Але ж я не хочу та й не збираюся ще поки помирати, мамо. Я хочу збагнути лишень те, що я бачу. Що роблять тут ці люди? – Лайза несміливо хитнула головою у бік заморожених мерців. – Вірніше, чому вони тут лежать?

-- Чому? У кожного з них своя історія. І кожен з них так чи інакше пов’язаний зі мною… Колись видимими, а нині – незримими путами. Ти вже давно є дорослою дівчинкою, доню, щоби я тобі про це не сміла розповісти. Проте, у нас так мало часу сьогодні… Боюся, що сьогодні ми нічого не встигнемо...

-- Вони всі були твоїми коханцями, мамо? – запитала Лайза, відчуваючи певну, не властиву їй раніше цікавість до будуарних речей інших людей, а особливо – своєї матері.

-- І так, і ні, -- загадково одказала стара. – У фізичному сенсі – так. Але, якби кожен з них наслідував Закон любовного мірила, а не марнував би час на мертвий пісок, то жоден не лежав би тут в анабіозі з цілковито безглуздою настовбурченістю.

-- Ти нічого не розповідала про своє власне життя після загибелі батька. Та й мені це було ні до чого. Не можу сказати напевно, що й зараз це все мені потрібне. Але ж мамо, невже твоїми коханцями були бомжі?

-- Всі чоловіки, в певному сенсі, -- бомжі. Навіть попри те, що деякі з них їздять на “Mazeratti”, мають вілли на Кокосах і рахунки в офшорах. За своєю внутрішньою суттю всі вони – бомжі, лахмітники. Бо ж їм не потрібне у житті жодне пристановище, вони є цілковитими прихвостнями предметности, і жоден з них далебі не відрізнить магічного артефакту Кохання від дешевої китайської запальнички. Тож бо, після Великого Переходу, на який приречені геть усі, вони опиняються зальодянілими, вічно вмороженими у Вічність брилами, що безглуздо й непотребно лежать штабелями з безсенсово вистромленими ломаками в ліжках своїх коханок. Єдина їхня перевага в тому, що ці одвічні бомжі вже не смердять.

-- Мамо, та до чого тут я? – пролепетала, виснажена цілковитою незбагненністю ситуації, Лайза.

-- На жаль, мій час сплив, доню. Та я й не маю жодного права передчасно розкривати тобі те, до чого ти повинна перегодом дійти сама. Уяви лишень, якби Творець зненацька розкрив перед людьми геть усю суть, усі свої таємні задуми, до яких вони знавісніло та безплідно намагаються дорватися, не гребуючи жодними засобами. Чи не наклали б вони тоді на себе руки – всі та водночасся? Чи витримали би ці достоту тимчасові метелики страшенний жар тієї вогненної зірки, до якої вони так несамовито пнуться?

Лайза всіма фібрами душі відчула, що матір от-от зникне. Тож хрипло прокричала:

-- Мамо, а чому ти зовсім інша, ніж я тебе знала при життю? І чому ти виглядаєш, як та повія з амстердамського кварталу?

-- Доню, я тебе дуже прошу: скинь з себе цю піжаму. Скинь її раз і назавжди та подивися більш прискіпливо на своє оголене тіло… Прощавай, доню… -- і з цими словами шльондроподібна матір витруїлися з-перед Лайзиних очей, немов справдішня примара.

Лайза нагло прокинулася у власному ліжку. Вона не вірила, що це був сон. Все здавалося напрочуд реальним. Вона вибігла зі своєї спальні і залетіла в материну, кинувшися до її ложа. Простирадло, ковдра, простиння, подушки – все було важеленно-мокрим, немов білизну щойно вийняли з пральної машини, не дочекавшися віджимного циклу. Лайза хутко-нервово перевала погляд на крісло: на ньому виднілася чітко окреслена виїмка від розкішних жіночих сідниць. І саме в той мент у Лайзи вперше зродилася думка про те, що їй якнайскорше потрібно йти на прийом до психоаналітика.

Проте наступного після того неосудного сну дня вона вирішила не форсувати події, а, насамперед, розповісти про своє дике видиво Селені – як і завше, за пляшкою слабоалкогольного “Trunkener Kirschbaum” («Вишневого трунку»). Коли Лайза зустріла свою подругу під супермаркетом «Шлунковий Драйв», де вони зазвичай зустрічалися потеревенити за пляшкою-другою бадьоряче-хмільного пійла, Селена видалася їй, прецінь, смутною, навіть, занепалою. Напередодні – і Лайза про це знала – Селена зустрічалася з однією своєю знайомицею. Та ж їздила напередодні розважатися на багату віллу з сауною, великим басейном та заморськими яствами, котру арендували її знайомі -- іноземці якогось східно-пустельного походження. Лайза таємно заздрила Асії (так звали Селенину діву-дружку), хоча воліла не зізнаватися собі в цьому. Після розлучення зі заможним територіальним бюрократом, котрий продовжував утримувати її із-за почуття принципового обов’язку, чи ще там чогось, Асія жила у повне анархічне задоволення, не відмовляючися ані від плотських втіх з коханцями-жеребцями, ні від дорогих подарунків од грошовитих підстаркуватих донжуанів, ані від феєричних будуарів із гламурно-яскравим оздобленням -- для всепоглинаючих плотських насолод та вакхічного часоспалювання. Коли ж Асія виривалася з потоку задоволень, і ставала на певний відтинок часу зовсім іншою -- респектабельною та гейби розсудливою, у неї і тоді розривався телефон – все більше й більше стурбованих самців жадали відчути скажений драйв із всуціль інкрустованою солодкими родзинками пасією.

У Лайзи ж було все кардинально навпаки. Вона сама не знала, що їй потрібно від життя. Інстинкти хіті так глибоко заховалися у запилених надрах її душі, що вона аж ніяк не здатна була їх віднайти й видобути з цих темних сховищ і катакомб. І лише спілкування з Селеною й деякі її пікантно-відверті розповіді про Асію, а ще – химерно-сороміцькі сни останнього часу -- навіювали Лайзі дивні, неспізнані раніше солодко-страхітливі передчуття. Селена стала для Лайзи мимовільним навігатором, хисткою ниткою у лабіринті пристрастей, що поволі зачали реанімуватися.

Тоді ж бо, при зустрічі Лайзу вразили видима смутність Селени, її незбагненний декаданс. І перш, ніж розповісти про своє останнє нічне видиво, Лайза поцікавилася в подруги, що ж їй розповіла останнім разом Асія.

«Вона виглядала радісно-осяйною, як і завше після своїх вакхічних сесій у гламурних обійстях, -- одповіла Селена, проте без звичного для неї чуттєво-жіночого натхнення та оксамитового шарму, властивого її історіям. – Джайбул був несамовитим усю ніч. Шал її голого тіла підсилювали п’янкі арабські пахощі вквітчаної води, обстава шейхового палацу часів Шехерезади, муксусний пар, що обволікає вологі обриси плоті... Божевільні причандалля для насолоди, котрими вона дико й спрагло вдовольняла себе, ще більш скажене роз’ятрювання від видива любощів і гучних волань та стогонів її напарниці -- маріонетки Марви з Вахрамом. Маятниковий і навіжений рух Джайбула в її лоні усю божу ніч… Асія розповіла, що заледь не збожеволіла від насолоди – ліжко було геть просякнуте вологою, що вихоплювалася раз-по-раз із неї… Лайзо, ти коли-небудь переживала таке? – раптово перервала очікуваний плин оповіді Селена. -- Чому ти власноруч закопуєш себе в могилу, моя дівчинко?»

Лайза мовчала. Вона не знала, що відповісти, навіть, аби мусіла відповідати навіть не Селені, а самій собі.

«А ти, Селено? Чи давно ти отримувала таку насолоду, як твоя Асія? -- натомість запитала Лайза. – Чи відчувала ти щось іще до будь-кого з тих щасливців, перед ким таки розчиняла свої здебільшого замкнені, смарагдові ворота?»

Селена на кілька митей німотно вклякла. Лайзі здалося, що навіть її веснянотравневі очі змінили свій природний салатовий тон на темно-болотяний.

«Все не так просто, Лайзо. Все далебі не так, як ти, можливо, собі уявляєш, -- одказала врешті Селена відчужено-безбарвним голосом. -- Я так само, як і ти, втратила себе, одколи лишень мусіла з’явитися в цих холодних, обездушено-вакуумних вимірах. Лишень проятрила себе на протилежному від тебе полюсі життя. Ти запитуєш, чи я любила когось з тих, із ким доводилося не лишень пити каву? Так, моя люба Лайзо, я не здатна тобі брехати: я люблю насолоду. Проте хіба нею однією вичерпується все моє єство? Адже повсякчас усе зникає разом з останньою конвульсією, з останнім солодким сплеском усередині мене. І далі я вже не відчуваю нічого, окрім огиди, осоружности і сірої буденної маячні навкруг мене. А всі ті, з ким доводилося спізнаватися, – це був немов мертвий стрій олов’яних солдатиків. Я проходила крізь цю шерегу, а мене лишень збочено-насолодливо шмагали шпіцрутенами. І так доводилося й далі пливти по цьому наперед-визначеному й одвічно-повторюваному мертвому колу – в нікуди. Аж поки я не перепинила цей нікчемний, безглуздий рух. Та я достоту не відаю, що буде далі… з усіма нами…»

«Я думала, що ти, як ніхто, щаслива, Селено, -- з гіркотою мовила Лайза. – Та все, бігме, не так».

«Проте, Лайзо, останнім часом я підсвідомо відчуваю: щось має статися, -- Селена дивилася кудись удалечінь, туди, де за похмуро-стандартними будівлями 7-ї Мілітарної Території V. височів темно-загадковий ліс. – Це напевно пов’язане з тим, кого я ще не знаю. З тим, хто відкриє мені саму себе, себто мою вже тутешню, земну суть. Бо ж якась невидима сила немов подає мені з невидимої порожнечі таємні сигнали, натяки – про Його близьку з’яву. Ти знаєш, Лайзо, -- і тут вона несподівано засміялася, оголивши білосніжні снігові корали поміж її губ. – Я немов вагітна Ним. Я відчуваю, як Він вже б’ється і стукотить – ось тут, попід моїм серцем».

Лайза й сама засміялася: «Ти не жартуй отак, подруго. Бо накличеш сама на себе біду. А якщо у твоєму лоні не Він, а Воно? Тебе часом не тягне на солоні огірки?»

Тоді вони лунко зареготали обидві, так що мляві перехожі й покупці з брендовими пакунками «Шлункового Драйву» зачали озиратися на нагло звеселілих, струнких та привабливих кокоток. Лайза з Селеною допили свій гримучий коктейль і взяли ще по пляшці. Їм було весело й затишно одна з одною.

«Лайзо, люба, ти хтіла мені, здається, розповісти про свій сон?» -- проказала Селена. – Я й сама цієї ночі ледь добрела до ліжка і рухнула замертво од якоїсь страшної втоми та депресії. І мені, здається, так нічого й не снилося. Проте, зажди, я пригадала нині. Я йшла вві сні крізь хаотичний натовп, не розрізняючи тварей. Здається, це було в чужому місті, де я ніколи не бувала. І раптом у мене ледь не врізався гейби дивний чоловік. Я наразі майже не пригадую його обличчя... Я лишень запам’ятала, що його щока була витаврувана глибоким шрамом у формі чудернацького Г-подібного хреста. Він подивився впритул у мої очі своїм сіро-блакитним поглядом і мовчки простягнув мені охайний пакунок, перев’язаний красивою візерунчастою стрічкою. Я, нічого не запитуючи, взяла його до рук і відчула, що він є вельми гарячим на дотик. Я хтіла було його відкрити, як цей чоловік кудись раптово витруївся, а на його місці виріс – хто би ти думала? – Хаббібулін. Він якось кумедно зареготав і запропонував відкрити пакунок, здається, такими словами: «А давай-но подивимося, що там усередині. Певно, щось цікаве…» І лишень я зібралася розірвати стрічку, як усе видиво -- вкупі зі загадковим предметом і Хаббібом -- зникло. Я прокинулася ні з чим».

«Не знаю, що й сказати, Селено, -- очі Лайзи збуджено блистіли, й вона механічно водила рукою по шийці вишнево-коктейлевої пляшки. – Це мусить бути якимось знаком. Але ж ти далебі краще знаєшся на тих символах, які відкриваються нам у снах. Що ти сама про це думаєш?»

«Гадаю, що в моєму сні можуть бути зашифровані значні зміни – щасливі і страждально-фатальні, водночас, -- задумливо мовила Селена. -- Ці зміни, скорше за все, пов’язані зі з’явою певної людини, яка відкриє мені допоки неосяжну таїну. Виникне якийсь предмет, котрий, за своєю підспудною суттю, не буде предметом. Він здаватиметься, на перший взірець, такою собі пересічною прикрасою, втім таїтиме у собі незбагненну силу, доступну лишень обраним. Цей сон також, мабуть, віщує жахливе, але триваложадане очищення. Як це буде і коли – не маю жодної гадки. Та ж дивно, при чім тут телепень Хаббібулін з його знавіснілим реготом? Хаббіб, скорше за все, символізує підводну глупоту, страшенний абсурд і несподіваність певних подій, які провокуватимуть мене на щось таке, чого я не мала би робити… Господи, хто ж диктує усе це всередині мене? Та дідько з тим. Розкажи ж, нарешті, моє сонце, що ж такого страшного та навіженого наснилося тобі?»

І Лайза розповіла – не опускаючи жодних деталей. Протягом усього її монологу Селена то насторожувалася, то подивовано зводила догори свої тонкі красиві брови, то раптово пускалася лункого й феєричного сміху. Врешті-решт, коли Лайза нарешті закінчила свою тривожно-хвилюючу оповідь, Селена ледь сумовито глянула на неї, затим сяйнула посмішкою і ніжно обняла Лайзу за талію.

«Все добре, моє дитятко. Усе природно».

«Природно що? Це жахіття зі замороженими бомжами, з їхньою непристойно-абсурдною, мертво-зльодянілою настовбурченістю? Чи моя матуся -- царство їй небесне! -- котра виглядає, мов найупослідженіша шльондра з Кільцевої? Й усе те ти вважаєш природним, Селено?»

«Ти нічого не тямиш, дівчинко, -- засміялася та. – Це ж усього-навсього даровані нам символи! Й породжені вони глибоко захованою в твоєму єстві, несвідомо притлумленою часткою твого «Я». Котра так і пнеться вже на поверхню, бо геть заниділа в надрах похмурого замку твоєї загубленої душі. Це – немов курча, яке задихається всередині шкаралущі, прагне звільнитися з-під неї, і з наростаючою силою стукотить об хистку кальцієву поверхню нерукотворної тюрми».

«І що за звір, по-твоєму, має вилупитися з цього яйця?» -- з роз’ятреною цікавістю достоталася Лайза.

«Спочатку ти, скорше за все, згидуєш ним – він видасться тобі достоту бридким, бо ж узриш його вкритим неапетитним, заледь не блювотним слизом. У сні йому відповідає зльодянілість – це відображення твого минулого і праглибин твоїх сивих предків. Кімната твоєї матері – це візія твоєї тутешности. Ти здебільшого живеш видимо-реальним, предметним, сьогочасним. Минуле видається тобі осоружним, помилковим, бридким. І сумнівно-буттєвим. Ти далебі переконана, що немає жодного сенсу туди заглядати, а тим паче – вертатися. Три бомжі – це з одного боку, три виміри, в яких ми живемо і мислимо себе, з іншого – вони символізують потрійну іпостась чоловіка, яка була неприйнятна як твоєю матір’ю, так і за кармічним спадком – тобою. Твоя матір уві сні, це, по одну руку, -- еманація четвертого виміру, який ти вже почала поволі вирізняти у певних навколишніх знаках і натяках; по другу руку – це твоя протилежність, але і значно-захована сутність. Її екзотичне вбрання – це символ твоєї жаги і прагнення насолоди, які ти винувато виштовхуєш на манівці свого «Я». Але вони нікуди не зникають, зачавши прориватися до твого ядра, а затим – до спраглого прекрасного лона -- з уже ніким і нічим невтримною природною силою. Більше того – старість не може бути вдягнутою в звабливо-сексуальне спіднє. Й ти це всвідомлено вловила уві сні. Так що готуйся, моя дівчинко…»

«Готуйся до чого?» – ошелешено й аж хрипло запитала Лайза.

«Готуйся до насолоди й щастя. І не бійся їх. Час скидати з себе старообрядну піжаму цнотливости».

«А що це за три іпостасі чоловіка?» -- не могла вгамуватися Лайза.

«Ти взнаєш про це все сама. Коли прийде час», -- такою була остаточна відповідь Селени.

Лайзі здалося, що десь вона вже чула щось схоже. Проте, хміль від випитого вдруге “Trunkener Kirschbaum” раптово стрілив їй у мізки, і Лайза мимоволі позбулася зайвих, як на той вечір, натужно-нав’язливих думок. Вони побазікали з Селеною ще десь із півгодини, цього разу -- майже про ніщо, а потому -- розбрелися по домівках.

Наступного ранку Лайза прокинулася, і все потекло знову, як і зазвичай, по сформованій роками проторено-побутовій колії. Втім, вона відчувала себе не так, як завше. Щось невидиме немовби окутувало її тіло та душу.

Перш, ніж піти до ванної, Лайза за інерцією ввімкнула комп’ютер і зайшла на сайт погоди. Вже тиждень, як тягнулася пізньоосіння мряка, якій не було жодного видимого просвіту. Лайза знала, що це триватиме ще, як мінімум, з місяць. І вона дивилася на прогноз зовсім не для того, щоб дізнатися щось нове. І навіть не для мотивації приготування відповідного гардеробу. Вона й сама не знала, що їй потрібно було від погоди. Авжеж, не якихось доленосних змін.

Відірвавшися від свого «леп-топа» та погодного передбачення, Лайза -- за багатолітньо-сформованою інерцією -- робила все, що належить робити опісля ранкового пробудження. Вона прийняла кімнатної температури душ – щоби прокинутися остаточно. Затим, взявшися до вмивання, механічно глянула на себе в люстро. Наразі, нічого незвичайного Лайза там не вгледіла, хіба що трохи здивувалася своїй неабиякій заспаності. Її повіки набрякли, а характерно-ніжна шкіра обличчя виглядала аж червонаво-брунатною. Лайза взяла зубну щітку і зібралася була вже видавити на неї духмяну пасту. Аж раптом вона спародично здригнулася -- їй здалося, що хтось на неї прискіпливо дивиться з глибини дзеркала. Вона миттєво перевела очі на дзеркальну, запотілу по краях від пару поверхню, та нічого, окрім звичного власного відображення, не побачила. Лайза прокрутила це відчуття ще раз всередині себе і, врешті-решт, виправдала це нетривке видиво ще нерозвіяною післясонною млявістю. В її голові чомусь прокрутилася арабська оргія Асії, і Лайза мимоволі спробувала уявити себе серед усього того сороміцько-солодкого розбещення. Не посмівши вималювати себе -- замість Асії -- в обіймах фундаменталістського мачо Джамбула, вона узріла власну постать такою, що зачаїлася у бордовому шкіряному кріслі, в кутку просторого вакхічного будуара, і все те спостерігала.

Їй промайнуло в думці, що вона мала б сидіти повністю оголеною, та одразу ж відкинула це неподобне уявлення, побачивши себе в одязі – у тонкій літній майці білого кольору та в рожевих коротесеньких шортах, що облягали її стегна ледь не на рівні нижньої точки її заповідної улоговини. Аж тут Лайзу пробила нагла, проте невідв’язно-тверда думка, що під її літнім одягом немає жодної спідньої білизни. Вона одразу ж відчула, як солодке, проте небезпечне тепло виникло нізвідки в місці її охайного пупка, і саме, без жодного Лайзиного дозволу, зачало, повільно наростаючи, сповзати збудливою змією донизу. Лайза хтіла його вольовим зусиллям зупинити та виявилася безсилою. Натомість, вона взріла себе немовби збоку, і в її погляд врізався чітко-окреслений рельєф набубнявілих сосків, котрі самі собою випиналися крізь майже прозору майку. За якусь мить Лайза всвідомила, що майки як такої не існувало й поготів. А радше, цей елемент одягу на ній був зроблений з достоту прозорої білої вуалі. Лайза побачила виразно крізь повітряну матерію свої груди, які видалися їй більшими, ніж вони є зазвичай. Вона ще раз спробувала напруженням думки перепинити це шокуюче сороміцьке видиво, та щось невідоме затримало її нестримну уяву ще на кілька ментів.

Замість двох арабів були лишень неясні, майже газоподібні обриси. Вони виглядали статичними. Натомість, два жіночих оголених тіла хаотично звивалися і тріпотіли, немов гігантські рибини, чи ж, скорше, русалки в ятерях. Аж тут Лайзин погляд, неначе сфокусована лупа, вичленив лишень обличчя Асії. Її очі були стулені, а довгі чорні вії тремтіли, неначе під вагою невидимих росяних крапель. Вуста ж були напіврозкриті, і губи час від часу жадібно зволожувалися пурпурово-брунатною, насиченою й набряклою плоттю язика, що був схожий на соковиту й сліпу гідру-аурелію з широким пористим і пульсуючим тулубом. Асія дихала глибоко й уривчасто. Ніздрі роздувалися, немов у буйної молодої лошиці. Та найбільше вразив Лайзу лоб роз’ятреної пасії. Поверхня його, зазвичай, була гладкою та рівною, без жодних зморшок та виразних ліній-борозн на ідеально-доглянутій шкірі. Лайза часто подумки констатувала, що Асія має ідеальний лоб, котрий можна безоглядно демонструвати на обкладинках модного глянцю для чоловіків. Та той Асіїн лоб, котрий Лайза бачила нині -- в своєму мимовільному видиві -- вразив її до неймовірности. Це був воістину лоб людини, котру піддають жорстоким і несамовитим тортурам. Єдино незмінною була глибока складка поміж бровами над переніссям. Увесь же лоб ненаситної територіальної гейші, немов щедро овіювана вітром гладь прозоро-чистого озера, брижисто здіймався й напружувався ніжними паралельними бурунами й борознами. І Лайзі здалося, що хвилі Асіїної насолоди плавно перетікають у болючі, спраглі розтріскування неземної кори, а потім знову вивищуються на її оливковому лобі гребенями екстазу, з яких душа злітає до своєї етерної, ейфоричної першооснови. Статична ж складка на переніссі Асії пробуджувала у Лайзи невимовне бажання піддати себе всю власним насолодливим дотикам. Та її пальці чіпко, наче клешні морського краба, стискали бильця крісла; стегна ж були цнотливо зведені докупи, й Лайза боялася навіть ними поворушити. Аж тут її пробила стихійна думка про те, що ж саме виражає ця прекрасна опуклість Асіїного лоба, ніжно розорювана невловимими і швидкоплинними чуттями. Чи це біль, страждання? Чи п’янка, хтива насолода? Лайза не могла цього збагнути. Вона геть заплуталася і загубилася. Як так може бути, що грані між насолодою і стражданням не існує? І лоб Асії лишень віддзеркалює – віддалено, збіднено, газоподібно – те, що вона відпресовано-чисто і до божевілля реально відчуває там, внизу себе, куди панічно бояться опускатися Лайзині руки, що намертво вп’ялися у кріслові бильця…

Зненацька десь удалечині, немов у льоховому проваллі, закалатав урочистий бій маятникового годинника, що дістався їй у спадок від діда по матерній лінії і висів, як здавалося, споконвічно у вітальні. Лайза миттєво спохопилася від свого химерного видива, немов від яскраво-реального сну. Вона осягнула себе вже тут, у ванні, у вельми незугарному заціпенінні: ліва рука з зубною щіткою повстяно звисала вздовж стегна; бретелька майки з правого плеча сповзла майже до ліктя, повністю оголивши праву півкулю персів; вона видавалася суттєво більшою, ніж завжди, немов напнутою гарячим молоком; права ж долоня з неймовірним тиском стискала повністю вичавлений тюбик з зубною пастою, яка розплилася на дні раковини товстим білим шаром, немов густий крем на поверхні святкового торта. Лайза чортихнулася, рвучко поправивши, куди слід, майку, й нервово жбурнула порожній тюбик у непотребне відерце. Затим механічно вигребла з дна раковини крем-пасту руками й розмазала її поміж пальцями, гейби під час миття долонь. Утім, за пару секунд оговталася, швидко змивши пасту під теплою водою, й подумала про те, що вже далебі восьма, тож вона починає вже спізнюватися на роботу. Механічно водячи щіткою з новою пастою охайними рядами білосніжних зубів, Лайза зачала мисленнєво перейматися тим, що сьогодні неодмінно має прибути величезна та різновидова партія замороженої риби з Півночі, отже їй сьогодні треба провести цілу купу звітних документів та накладних, щоб легалізувати усе те зальодяніле рибне громаддя. Тож день вимальовувався для неї вельми напруженим. І Лайза вже готова була хутко варити вівсяно-фруктову суміш, негайно вбиратися, й квапливо заковтнувши прісно-глевке вранішнє місиво, нервово вимітатися з домівки. Та ж раптом якась невидима сила всередині неї спонукала затриматися в ванні й ще раз подивитися в люстро. Наразі, Лайза, як і напередодні, не помітила у власному відображенні нічого незвичайного. Вона навіть подумки відзначила втішно, що обличчя геть позбулося млявої заспаности, набуло звичних привабливо-правильних рис, навіть прохопилося здоровим рум’янцем на щоках. Лайза з кілька секунд задоволено порозглядала себе і вже налаштувалася виходити й прямувати до кухні. Аж раптом її відбиток у дзеркалі видимо здригнувся. Лайза подумала, що це їй вдруге здалося, проте вирішила, на всяк випадок, ще раз перевірити себе. Вона вийшла з ванної у коридор і одразу ж зайшла назад ізнову. Ставши перед дзеркалом, ще раз глянула на своє відображення. Усе було гаразд.

Лайза полегшено зітхнула і заледь намірилася остаточно вийти з гігієнічної комірки, як її оптичний клон по той бік дзеркальної поверхні здригнувся ще раз – цього разу достоту явно й наочно. Потім – ще раз і ще раз, вже більш очевидно й сильно, немовби раптово вибухнув сильний землетрус. Лайза панічно подумала про свою невитруєну впевненість: вона стоїть перед дзеркалом статично й рівно, жодні струси й конвульсії не пересмикують її голову й обличчя. Аж тут відбулося те, від чого вона ватяно опустилася на обіддя ванної купелі. Дзеркалом раптово замиготіли схожі на електронні – достоту як у телевізорі -- чорно-сірі смуги. За мізерну мить шкло всуціль втратило свою дзеркальність. Лайзине зображення нагло зникло, натомість вся поверхня вкрилася тотально-безпросвітною чорнотою.

Лайза заледь не зомліла. Втім, вона таки знайшла в собі сили простягти руку до шухлядки з ліками, видобути звідти баночку з нашатирем і, розкупоривши, потужно нюхнути. Важкий аміачний дух, здавалося, прострелив їй у самі мізки. Перед Лайзиними очима одразу ж розвиднилося, і вона мимовільно знову глянула у зловісний чорний прямокутник, який ще донедавна був дзеркалом. Аж тут на ідеально-чорній поверхні неначеб увімкнулося зображення, і вона побачила звичне задзеркалля власної ванної кімнати. Лишень, замість Лайзиної оптичної копії, на неї дивилася маленька щупла дівчинка, на позір -- дитсадкового віку. Вона мала бездоганно-чисті блакитні очі й густе русо-біляве волосся, котре спадало незаплетеністю по її спині ледь не до колін. «Хто ти?» -- механічно-шоковано запитала Лайза. Дівчинка мовчала і прискіпливо дивилася на неї. Її погляд був холодним і пронизував Лайзу, немовби рентгеном. Дівчинка гейби застигла в дзеркалі, очі її не кліпали. Лайза відчула, як усе її тіло охопила інстинктивна скрижаніла лихоманка. Дівчинка ще постояла трохи, вперившися в Лайзу. Потім рвучко розвернулася спиною, так що видно було лиш її пишно-густе волосся, в яке були чомусь уплетені маленькі іграшкові жучки, схожі на чорних павуків. Лайзі на мить навіть було здалося, що ті павучки повільно рухаються й лазять у феєричному волоссі крихти. Аж раптом потойбічне дівча зачало неквапно та плавно віддалятися від Лайзи вглиб дзеркала, й коли підійшло врешті до віртуальної ванної стіни, то зображення знову на якусь мить зникло. Проте тепер прямокутник набув вже іншого -- червонаво-брунатного відтінку. Минув іще мент, і дзеркало – так само зненацька -- поновило власний етер, і Лайза побачила в ньому перелякану, всуціль сполотнілу істоту, з лихоманно-трясучими губами, котра напівпричинно дивилася на неї. Лайза панічно збагнула, що на неї знавісніло витріщилася її власна бліда тінь...

Вона заледь оговталася від усього побаченого і ціною неймовірних зусиль таки змусила себе гарячково вдягнутися й піти на роботу. Там їй було, звісно, не до мороженої риби та пожовтілих від часу накладних. Та все ж вона механічно-роботоподібно таки робила підрахунки партій, тотальної ваги риби, долі живої маси і частки льоду в продукті. Вона інерційно вписувала якісь безглузді цифри у комп’ютерні колонки й соти бухгалтерських таблиць і паралельно заповнювала дані у внутрішньо-директорській відомості, показуючи приховані прибутки від збільшення цінової надбавки внаслідок зарахування кільки, бичків та анчоусів до графи елітарних морепродуктів, продажу позаоблікового льоду та вморожених у загальну масу водорослів та планктону, і, навпаки – офіційного списання чисто-породної осетрини, сьомги та м’яса акули до розряду субпродуктів. Благо, що бухгалтерією Лайза могла займатися незалежно від її внутрішньо-емоційного стану, тож, попри все, у той фатальний для неї день вона чітко-педантично вправлялася в роботі, як і зазвичай. В цьому не було нічого дивного: коли Лайза працювала з бухгалтерськими таблицями і цифрами, то впадала майже у повну, ледь не нірванну відстороненість від зовнішнього світу.

Аж раптом у розвішених по офісу динаміках мелодійно закалатав директорський передзвін, що нагадував церковний, і це змусило Лайзу зупинити роботу й хутко отямитися знову в жахних для неї реаліях сьогоднішньої містичної днини. Вона не пішла на обід до офісного буфету, хоча зазвичай, як і кожен бухгалтер, любила обідню перерву і свято дотримувалася її. Дочекавшися, поки усі її колеги – тілисті, понадсереднього віку тіточки – спритно вивітрилися з бухгалтерської кімнати займати чергу у пропахлій смаженою рибою і печеною свининою їдальні, Лайза підняла телефонну рурку і набрала номер, вказаний у газетному оголошенні. На протилежному кінці дроту довго не відповідали. Аж тут, десь після десятого гудка, вона почула приємного тембру чоловічий голос. І тут Лайзу кволо окутала слабка й несмілива хвиля полегшення – вона збагнула, що голос на далекому кінці дроту дивним робом її заспокоює, що вона йому непоясненно довіряє. «Вибачте, що довго не підходив до телефону, -- злегка виправдовуючися сказав чоловік. – Ви мене зірвали прямо з вбиральні. Очевидно, вчора ввечері я отруївся був стейком зі ската. Підозрюю, що його нашпигували ГМО, хоча на упаковці напівфабриката нічого такого зазначено не було. Вже на завтра я домовився про прийом у юриста. Скорше за все, доведеться судитися з клятим супермаркетом. Найсмішніше ж те, що правник порадив мені зберегти хоча б якийсь речовий доказ. А оскільки я з’їв учора всі шість генно-модифікованих стейків, а упаковку викинув уранці в громадсько-територіальний смітник, то самі розумієте, який речовий доказ я оце нині мусів був збирати у банку. Тож вельми перепрошую, панно Лайзо, що заангажував Вас чекати так тривало біля рурки».

Як не дивно, ці, вочевидь, відверті слова й приватні подробиці психоаналітика збудили в Лайзи ще бульшу довіру до нього. Якщо людина ділиться таким інтимом, то, вочевидь, і вона сама може беззастережно довіритися з усім тим, у чому дотепер боялася зізнаватися не лише Селені, а й навіть самій собі. Лайза мимоволі уявила, як адвокат передає речовий доказ судді, і той, відкривши баночку, нюхає її вміст. Лайза подумала, що служник Феміди неодмінно має при цьому голосно чхнути, а потім зняти окуляри і протерти їх накрохмаленим носовичком. Потім знову начепити окуляри і вперитися поглядом у вміст банки.

Втім, подумавши, що подальший розвиток оскарження неякісного ската в суді не має жодного стосунку до її справи, Лайза, зайве не гаючися, домовилася із психоаналітиком про призначення її візиту до нього на післяробочий вечір. Лікар погодився, при цьому чемно завваживши, що дочекається її, попри те, що йому доведеться побайдикувати ще добрих півдня. «Сьогодні до мене не записані навіть мої основні клієнти – напівбожевільні бабці та п’ятдесяти п’яти-річні самотні жіночки. Та не біда, панно Лайзо, я в будь-якому разі зі значним нетерпінням на Вас чекатиму, оскільки – я так передбачаю – Ваш випадок є унікальним. До того ж таки використаю цю вимушену часову дірку для вивчення сакральних статевих обрядів протоескімосів – адже саме там, як мені видається, можемо подибати пояснення природи атавістичного впливу неандертальської раси на статеві розлади та їхні прояви у житті сучасної людини». Мало втямивши щодо останніх просторікувань Натанаїла Феліксовича (саме так звали психоаналітика), Лайза, завершивши перемовини, одразу ж навіжено кинулася до роботи, не дочекавшися завершення обідньої перерви. Вона мусіла, чого би там не сталося, заповнити усі колонки звітів та накладних до кінця робочого дня. Адже о сьомій вона вже мала висповідуватися лікареві, до чого не могла ніяк наважитися вже протягом цілого останнього місяця.

Здавши вчасно директорові сумлінно й педантично заповнені документи, Лайза вийшла з роботи й рушила за вказаною в газетному оголошенні адресою. Лікарева приймальня знаходилася на протилежному кінці міста, і Лайза, доїхавши до необхідної зупинки, зачала шукати офіс Натанаїла Феліксовича, блукаючи на позір похмурими вулицями і брудними, захаращеними усіляким старезним непотребом дворами. Наїжачені допотопні п’ятиповерхівки були геть викапаними поміж собою, і кожного разу, коли Лайзі здавалося, що вона нарешті підійшла до потрібного будинку, номер на табличці виявлявся далебі іншим. Їй здалося, що вона просто кружляє навколо одного й того самого місця, а хтось невідомий і зловтішний постійно міняє перед її приходом табличку зі щоразу іншими цифрами. Лайза чортихнулася про себе: вулиці були майже порожні. Лишень коли-не-коли неподалік неї пробігали зграйки бродячих собак, а з глибин дворів, повз які вона проходила, долинав глухий дитячий лемент. Проте самих дітей, в який би двір вона навмання не заходила, видко не було. Тож, запитати про місцерозташування психоаналітика геть не було в кого, і Лайза відчула, що почала неабияк хвилюватися.

Аж тут вона почула зненацька на протилежному боці вулиці лунке монотонне поцокування, немовби хто періодично постукував по поверхні асфальту ціпком із металевим набалдашником. Нагло-набігла темрява не давала їй розгледіти поодинокого пілігрима цієї дивної пустині посеред зазвичай людного спального району. Тож Лайза кинулася навмання на цей стукіт. Вона перетнула вулицю і опинилася всього за яких пару кроків від високої й худої постаті, що повільно пересувалася навпомацки, барабанячи поперед собою бамбуковим ціпком. Лайза хотіла була щось викрикнути химерному перехожому, проте він сам зупинився в акурат за шажень до неї. Вона пересторожено подивилася на скитальця. Літній чоловік, років сімдесяти, як на позір, був, вочевидь, пенсіонером-інвалідом -- із тієї старечої армії, що численно населяла схожі депресивні території на манівцях Магістрату. Окрім усього, Лайзу вразили всуціль сірі, немов з відполірованого граніту, кам’яні повіки-напівсфери на місці очей пенсійного пілігрима. Достоту такі вона бачила в шкільних підручниках з античної історії, на сторінках яких були зображені погруддя Гомера, Софокла та ще якихось видатних ораторів. Дивлячися на них, маленька Лайза думала тоді, що всі стародавні люди чомусь були сліпими. І ця дивна традиція всуціль незбагненним робом була без зримого зв’язку продовжена героїчними співцями-жебраками її рідного та, на диво, безпросвітного народу.

-- Перепрошую, добродію! Шановний пане! – схвильовано пролепетала вона.

Старий прислухався і, як здалося Лайзі, його сліпі сірі камінці в очних улоговинах химерно зарухалися то вгору, то вниз.

-- Любий добродію, Ви мене чуєте? – розпачливо повторила Лайза.

-- Я не лишень чую тебе, дочко, а й бачу, -- зашамкотів старий. – Що тобі треба у цій не вельми веселій місцині?

-- Як же Ви можете мене бачити, коли?.. -- Лайза запнулася, втямивши, що ось-ось з її вуст зірветься щось не те. – Я, здається, заблукала…-- розгублено продовжила вона. – Мені потрібна вулиця Сумерійська, 40. Та я кружляю тут уже з добрячих півгодини. Здається, що дохожу до потрібного будинку, а в нього неначеб яка химера змінює номер.

-- Сумерійська, 40… -- замислено мовив дід. – Сорок віків пливе Венера у лоно Верховного Сумера-Сварога. 40 років людина йде до свого еліпсу. Сорок днів душа митарствує у лоні грубої матері. А що ти шукаєш тут, дочко?

-- Не що, а кого, пане-добродію. Я шукаю Натанаїла Феліксовича, психоаналітика.

-- А, ну що ж, тоді тобі -- сюди. Але, стривай, яким робом ти тут опинилася? Невже потрапила у великий вихор?

І тут Лайзу нагло осяяв зовсім свіжий, проте геть невловний до того спогад. В її єстві зненацька виятрилося, як далебі вельми давно, літ зі сто тому вона зійшла з автобуса на зупинці цього масиву, і раптом здійнявся скажений вітер. Лайза ледь утримала свою сумку, й сама ледь вдержалася на ногах. Вона бачила, як божевільний потік зриває намети дрібних торговців мануфактурою та ріжним їдлом, шарпає-несе поверхнею старі газети й картонні коробки від фруктів. Ще мить, і Лайзу б саму усмоктав у своє ядро і поніс із собою небачений її Магістратом, західнопріорський торнадо. Аж тут вона взріла вузький, трохи більший за товщину її тіла, прохід поміж гаражами й інстинктивно туди протиснулася. Це її, бігме, й порятувало. Та жахна веремія продовжувалася хвилин із п’ять, і увесь цей час Лайза стояла, притиснувшися спиною й грудьми до холодного металу стін. Аж тут раптово все втихло й уклякло так само хутко й зненацька, як і розперезалося. Й Лайза рушила -- вже в споночілій напівтемряві вечора -- шукати злощасну Сумерійську вулицю. Про все це вона й оповіла старому. Той мовчки вислухав і знову заводив своїми закам’яніло-сліпими повіками. За хвилю ж прорік:

-- Дочко, йди так само, як ти прямувала. Знайшовши будинок, не звертай уваги на його номер. То слуга Аккада намагається одурити-зблудити тебе. Заходь у двері і піднімайся на п’ятий поверх. Перед дверима не забудь сказати: «Марн мірі дику сарни, шу-нун кріпта рус». І не забудь ще раз повторити, вже інакше: «Місто – зв’язок Землі і Неба, і ми живемо в ньому». А нині -- прощавай…

-- Але дідо, скажіть мені, чого ж тут так безлюдно? І хто Ви, як Вас звати? – закричала Лайза вслід сивому сліпцю, викапано схожому на біблейського пророка. Він уже відійшов був од неї метрів на десять, і лише монотонний стукіт його ціпка й гейби розмита тінь іще видавали кволу дещицю його присутности.

-- Тому що тут -- Межиріччя. Сюди потрапляють лишень обрані снами. Тут так само вирує життя, проте інше, ніж за чужими берегами річок. Ти ж його не бачиш, проте чуєш голоси… Ім’я ж мені Св…

Лайза так і не розчула назвиська діда, бо ж той розчинився у сутінковій імлі і вже не чутно було навіть стукоту його ціпка. Лайза з дещицю постояла на місці, а потім пішла, як їй здавалося, старим маршрутом. Голоси дітей стихли, проте їй раз-по-раз чулися тонкі різнотонові згуки тіточок, немов би вони торгували оселедцем на ринку. Втім, жодних продуктових рядів Лайза по дорозі так і не узріла.

Вона знову зайшла у старий, захаращений різним мотлохом двір і, оминаючи ріг будинку з вищербленими де-не-де цеглинами, навмання глипнула на запилену номерну табличку. Подивуванню Лайзи не було меж: вона побачила саме той напис, який так довго і безплідно намагалася знайти -- «вулиця Сумерійська, 40». Відчувши значне розпруження, Лайза ступила у всуціль темний під’їзд і навпомацки, боячися зненацька наступити на сплячого бомжа чи щура, зачала повільно підніматися нерівними сходами на п’ятий поверх. Дійшовши сяк-так непроглядною темрявою до четвертого поверху, Лайза зненацька стрепенулася всім своїм єством, неначеб перед нею виріс моторошний привид. Її ледь не насмерть перелякало тьмяне світло, що вижеврилося нізвідки на останньому поверсі й замиготіло, немовби хто стояв там і знічев’я бавився запальничкою, то натискаючи на кресало, то відпускаючи його. Лайза на мент зупинилися, втім, відчайдушно переборовши острах, усе-таки вирішила дійти до кінця.

І коли вона зі завмиранням серця ступила на останній проліт сходів, то побачила всього-на-всього, як блимала бліда лампочка, вкручена в стелі. Лайза приглушено чортихнулася і роздивилася навколо. Вона з подивом виявила, що на поверсі не було жодних дверей. Натомість, на стінах усе ж була надписана гейби дитячими кривульками квартирна нумерація. На тому ж місці, де мав бути вхід до помешкання психоаналітика, зяяв отвір, що периметром окреслював можливо-колишні двері. На їх місці, всією площиною, було видовбано невеличке, півметрове заглиблення в стіні, що закінчувалося мурованим тупиком. Лайза запанікувала. Першим її поривом було вибігти геть із цього триклятого місця й вирватися, нарешті, до людей. Нехай навіть до тих базарних тіточок, голоси котрих глухо проривалися з порожніх завулків, закуть та дворів дивної загубленої території. Та ж раптом Лайза згадала, що їй сказав старий сліпець-пілігрим. І вона відчайдушно, щоєсили прокричала: «Марн мірі дику сарни, шу-нун кріпта рус!» Попри Лайзине очікування, навколо неї ніц не змінилося. Лишень тьмяно- миготлива лампочка на стелі була єдиним виявом хоча б якого життя у навколишній тупиковій порожнечі. Й тут Лайза спам’ятала, що треба вимовити щось іще. Вона зачала перебирати в розмонтованих мізках ріжні безглузді й нині безсенсові, завчені в глухому минулому прислів’я, цитати та ідіоми. Аж ось нарешті з її губ мимоволі злетів донедавна загублена й такий жаданий славень сліпого старця : «Місто – зв’язок Землі і Неба, і ми живемо в ньому». Лампочка нагло загасла. Лайза відчула, як потойбічна темрява влилася крізь усі можливі отвори й пори всередину неї. Тіло враз стало мішковинно-важким і, водночас, невагомим, немов його вщерть заповнили ртуттю, що зненацька знялася в повітря. У Лайзиних очах поплила чорнота, й вона втратила свідомість.

… Лайза прийшла до тями і збагнула, що її мозок утратив відлік часу. Але найбільше її шокувало те, що вона виявила себе лежачи на спині абсолютно оголеною у холодній грузкій багнюці. Вона намагалася роздивитися навколо і відчула, що лежить на дні якогось глибокого водоймища – чи то річки, чи то озера. Її окутувала звідусіль темно-зеленава водяна імла, крізь яку все ж таки можна було вгледіти туманні обриси невеличких карликових дерев і кущів, що проростали з самого дна. Найдивнішим для Лайзи було те, що вона могла дихати, і повітря, котре вона лихоманно вдихала, було навдивовижу чистим, немовби зітканим зі суцільного озоново-чистого кисню. Лайза спробувала підвестися, та вмить безсило опустилася на спину. Важеленна водяна товща втисла її груди, мов непідйомною плитою, у холодне багнище дна. Ще більше знітило Лайзу те, що її руки й ноги були міцно обплетені якимись волокнистими рослинами, схожими на тонкі ліани. Лайза зрозуміла, що це були туго сплетені поміж собою водорослі. Сама ж її голе тіло було густо обсипане різноманітними равликами, мушлями, кониками, морськими зірочками, наутилусами… Вона навіть не кинулася обтрусити ввесь той «планктон», бо ж спроможна була лишень лежати і дивитися вгору -- туди, де за невизначеною відстанню мала бути рятівна поверхня. І тут Лайза жахнулася, подумавши: а що ж буде, коли вона раптом не зможе дихати там, за межами води, де живуть люди…

Таж її думку перервало вельми незвичайне видиво. Вона побачила, як десь там далеко, нагорі вималювався великий, тьмяно освітлений прямокутник, проекція від якого ставала все яскравішою. Він повільно, але певно почав наближатися до неї. За кілька хвилин прямокутний сніп світла досяг дна і Лайзи. І їй здалося, немов вона лежить уночі на землі і бачить у всуціль темному небі велетенське полотнище прямокутного білого екрану. Та раптом щось слизьке й важке штурхнуло в її бік і блискавично, звиваючися, відскочило й почало хутко віддалятися. Лайза зрозуміла, що це була велика рибина, а сама вона лежала не на землі, дивлячися у небо, а на дні загадкового водоймища і дивилася на освітлений плаский екран, що висить перевернутим донизу на недосяжній водній поверхні. Аж тут Лайза взріла, що на загадковому прямокутнику почався якийсь дивний, уривчастий фільм. Він був без жодного озримого сюжету, натомість являв собою кліп, змонтований з давно забутих епізодів Лайзиного життя, здебільшого -- дитинства. Причому ця химерна мозаїка неначе б втягнула душу Лайзи в себе, і вона чітко та наяву відчувала, що далебі не лежить на дні озера, а реально переживає приховану й заледь видиму драматургію доволі болісних для її єства кліпів.

Спочатку вона побачила себе скрученою, немов зародок ящірки зі шкільного підручника з біології, всередині закритого з усіх боків, із затонованими скляними стінками акваріуму. Їй було кепсько відчувати, як вона невагомо, ніби космонавт на орбіті, висить сторч головою в якійсь гарячій, майже гейзеровій рідині з різким неприємним запахом. При цьому Лайза не дихала, але це чомусь не заважало їй відчувати себе живою, проте іншою, невідомого виду істотою. Вона підняла, а скорше – опустила – голову і побачила, що до низу її живота приєднано дивний блідо-червонавий шланг, який ритмічно пульсував -- то розширяючися, то звужуючися, немов крізь нього хтось невидимий закачував у Лайзу повітря. Найдивнішим із виявленого Лайзою витнулося те, що її голова, замість звичного черепу, була вкрита тоненькою яєчною шкаралущею. Сама ж Лайза впиралася оголеним тілом не в тверде скло, а у м’яку, неначе войлову, стінку цього дивного акваріуму.

Суцільна тиша навколо навіювала на Лайзу такий блаженний спокій і затишок, що вона мимоволі почала поринати у солодку своєю безпечністю дрімоту. Та зненацька вона відчула крізь забуття, як щось важеленне навалилося на нижну стінку Лайзиного схрону, аж здалося, ніби її кругла голова враз сплющилася у велике болюче яйце. За мить, крізь м’яку стінку акваріуму, вона відчула тупі ритмічні удари по тонкій войловій прокладці, а отже – й Лайзиній крихкій голові чогось твердого і палицеподібного. Об’ємний каучуковий конус уявної палиці гатив по акваріуму з усе більшою інтенсивністю, і Лайзі здалося, що яйце її ящіркової голови от-от трісне, й гелеподібна маса, що виплеснеться з нього, змішається з гарячою медузоїдною слиззю, в якій перебувала вся Лайза-ембріон. Аж тут по її голові крізь ненадійну хисткість стінки вгатився найпотужніший удар, і вся акваріумна сфера зачала дико здригатися і пульсувати, а її войлокові площини враз ствердли й зарухалися у хаотичних скороченнях. Ящіркоподібна Лайза божевільно замотилялася всередині. Все поплило перед її очима, і вона цілковито втратила орієнтир у своїй знавіснілій колбі, що реактивно заялозилася, мов зійшла з орбіти, розцентрована дзиґа у міжпланетному етері. Єдиним, що допоки відчувала Лайза, було неймовірне й карколомне нагрівання густої акваріумної рідини. Ще мить, і її амфібієморфне тіло обволоклося нестерпним кипінням медузоїдного гелю, і бідолашна лайзоящірка почала заживо варитися у своєму пекельному котлі…

Зненацька зображення на водяному екрані на мить згасло, а затим цей нестерпний епізод був замінений трохи менш жахним кліпом. Маленька шестирічна Лайза сиділа у великому кріслі, одна в вітальній кімнаті. Її руки хутко ялозили попід спідницею. Лайза відчувала нестримний солодкий потік блаженства, що розливався по всьому її тілу і гаряче омивав його. Аж тут вона побачила, як у кімнату забігла тілиста, з пишними округлими формами жінка, що виявилася її мамою, вхопила Лайзу за густі чорні коси і боляче жбурнула її на диван. Затим матір підбігла до неї, рвучко задрала їй спідничку і почала злостиво шмагати дебелими долонями по її сідницях. Перед Лайзою сплив у сфокусованому кадрі вираз її дитячого обличчя. Більш страдницької гримаси вона, далебі, ніколи не бачила в своєму житті. Так само – ні на картинах, світлинах, а чи в фільмах. Це була спотворена візія нестерпного фізичного болю вкупі з нестерпним соромом і страшною духовою образою.

Далі цей епізод вичерпався і плавно перейшов у інший. Лайза побачила, як мати вкладає її до ліжка, а сама вона чомусь дико й істерично пручається. За мить камера сфокусувалася на зап’ястях маленької Лайзи – вони були міцно затягнуті мотузкою для білизни, скрученою у нерозв’язний морський вузол. Врешті-решт, маленькій жертві нічого не лишалося, як влягтися у ліжко під могутнім натиском та невсипним оком матері. За мент Лайза побачила себе вже трохи старшою у ванній кімнаті. Вона лягла у гарячу купель, і її руки самі мимоволі пірнули успід поміж ногами. Та ж раптово двері ванної розчахнулися, і понад Лайзою, неначе кам’яна степова баба, виросла мати. Вона голосно й брутально сварилася, і теперішня Лайза вповні почула лишень одне її речення: мовляв, як будеш, мала гівнярко, таке робити знову, то усе там у тебе заросте і тоді не зможеш ходити навіть до вбиральні. Лайза відчула невимовний жах, уявивши, як ходить усюди зі впаяною в неї трубочкою та банкою зі жовтою рідиною, а затим враз чомусь прониклася страшною відразою до власного тіла та до самої себе.

Затим перед її очима блискавично пронісся епізод, в якому вона гралася у густо-зарослих кущах сільського вишневого садка зі своїм старшим на кілька років двоюрідним братом. Вони звали ту забаву «у лікаря». Маленька Лайза була у цій грі пацієнткою, її ж брат виконував ролю лікаря. Той, геть роздягнувши «хвору», всюди оглядав її, а особливо – у заборонено-заповідних місцях, котрі завше чомусь були предметом неабиякої дитячої цікавости. Він «міряв їй температуру» скляною паличкою, схожою на градусник, яку знайшов у дідовій робітні, приклеював на начебто заслаблі соромітні місця «пластирі» у вигляді вишневих листків. А потім робив там «лікувальний масаж», від якого Лайзі було на диво приємно, проте, водночас, і вельми лоскітно…

Потім було ще кілька швидкоплинних фільмованих уривків, у яких вона підглядала у шпарку за любощами своєї матері і одного з її коханців – кремезного дядька Костаса, вочевидь, грека -- зі велетенсько-обвислим тлустим пузом. Лайза чула, як мати свиноподібно верещала, а дядько Костас все навалювався і навалювався на неї зверху всім громаддям свого бризкого тіла. Лайза невимовно перелякалася тоді, подумавши, що ось-ось – і матір буде розчавлено цією горою потворного м’яса, що спародично смикається, гейби вже додавлюючи її. Лайза рвучко розчахнула двері материного покою, беззахисно-панічно зарепетувавши, немов у жахітному сні.

Аж тут цей епізод нагло, немов моторошне сновиддя, витруївся, і Лайза побачила на екрані шумливу й веселу шкільну вечірку, що відбувалася в квартирі одного з її однокласників. Вона вже мала далебі непідліткові, розкішні груди та пишно-опуклий, звабливо-охайний зад. Лайза бачила на водяному екрані, як вона танцювала повільний танок – ледь не на відстані випростаної руки -- з високим та вродливим хлопцем-футболістом із її класу. Потім вони пили надміру вино й шампанське. Вперто-настирливий підліток намагався поцілувати її в уста під час чергового танцю, та вона відхилила голову, і тінейджерові тепло-м’які, повно-м’ясисті губи зненацька вп’ялися в її тендітну шию. Лайза відчула, як її тіло затремтіло від дивної суміші сорому й ледь вибрунькуваного, солодкого чуття. Затим на екрані хаотично замиготіли постаті підлітків, неначе хто знімав їхні неоперені й наївно-незграбні розваги пришвидшеною камерою. І Лайза побачила, що спить розхристаною й розімлілою від надмірного алкоголю у глибині просторої вітальні, на дивані, а обабіч порозпластувалися – на кріслах, на столах й підлозі -- напівмертві тіла її сп’янілих однокласників. Аж тут її свідомість відключилася казна на який час, аж поки вона не оговталася від неабиякого збудження, що нуртувало внизу живота. Вона підвела голову й побачила в своїх ногах чорнявого футболіста, в котрого вже почала була закохуватися тієї вечірки. Він обціловував її стегна, невідомо ким оголені пишно-зрілі груди, шию, потім підняв її ногу до своїх губ і взявся проводити язиком по всій поверхні її мініатюрної стопи. Лайзі було дивно самоусвідомлювати, що вона й не намагається пручатися, а натомість повністю і беззастережно поринає всім тілом у теплі хвилі цього блаженного і раніш невідомого їй потоку. Раптом вона відчула, як чорнявий красень пальцями пробрався вглиб поміж її стегон, відвів убік клаптик фігової матерії її останньо-спіднього прикриття і рвучко занурився чимось твердо-гарячим у її лоно. Лайза, блискавично відчувши гострий і різкий біль внизу, навіть не встигла отямитися і вчасно випручатися. Та лишень за якийсь мент, попри гейзерову скривавленість стегон, Лайза вже не могла, а головне – не хтіла відштовхувати знавіснілого футболіста. Вона вже не бажала цнотливої порожнечі всередині себе, а дико прагнула незвіданої до того солодко-блаженної наповнености. Лайза цілковито втратила самовладання, рвучко та з голодною млостю заходившися взад-уперед седном і нижніми сув’яззями, роз’ятрюючи слизьку, аж болючу насолоду. За кілька миттєвостей вона відчула скажений вибух у своєму споді, що почав розкидатися по всьому тілу вже менш потужними, проте гостро-солодкими пульсаціями всіх її розпружених пуп’янків. Аж раптом якийсь гидотний запах вирвав її з цього феєрично-розпусного сну. Вона побачила перед своїм обличчям хтиво-збочений оскал бридкого їй відморозка-шахіста з паралельного класу, котрий лежав на ній і дихав гайморитним чадом у надчутливі до найменших запахів Лайзині ніздрі. У напівтемряві вона з макабричною відразою й жахом узріла ледь не впритул шахістові щоки й шию, всуціль висіяні жирними, аж переспілими прищами, із-за яких його всі чомусь називали дивним прізвиськом – Еклі, мабуть, маючи на увазі якогось невідомого Лайзі літературного героя. Вона з небаченою силою рвонулася всім своїм тендітним тілом і таки скинула з себе потворного шахіста, котрий глухо гепнувся з дивана об підлогу, немов мішок із лайном. На цьому нестерпному й відразливому епізоді фільм вичерпався, і з екрану на поверхні невідомого водоймища повністю зникло світло. Лайза ще з мить заціпеніло лежала в донній багнюці, вся обмотана слизькими підводними ліанами. Затим вона відкрила очі і знову зненацька прокинулася – цього разу у напівтемній, захаращеній різними химерними предметами і речами кімнаті.

Лайза підвелася зі старого обшарпаного дивана, на якому вона, як виявилося, лежала протягом всього неосяжного часу свого вимушеного провалля. Вона роздивилася кімнату. Це був немовби зал із музею старожитностей. Усе було розставлено, а подекуди й розкидано вельми безсистемно й хаотично. Окрім письмового столу, за яким сидів у сутінках ледь видимий обрисово чоловік; заяложеного дивану, на якому невідомим робом опинилася Лайза; продовгуватої прямокутної тумби, що стояла перпендикулярно до бокової стіни і вміщувала на своїй поверхні кілька рядів різнокаліберних колб та банок з невідомими речовинами – немов у шкільному кабінеті хімії; а також суцільних, аж до стелі книжкових полиць, тісно заставлених книжками -- під протилежною боковою стіною. В усьому ж іншому простежувався безлад, який можна було подибати у робітні маляра або скульптора. Тут були і старезні ростомір із вагами, і півметровий восковий муляж єгипетської піраміди, і етажерка обабіч дверей з купою порожніх бляшанок від іноземного пива та кока-коли, використаних упаковок від чаю та кави, цукерок та печива на кількох полицях. Посеред кімнати неоковирно й невмотивовано стояло опудало мавпи, скоріше за все – гірської японської макаки. Обпершися на неї спиною, на підлозі сидів справжнісінький людський кістяк із опущеними додолу передніми кінцівками. Лайза подумки назвала його «веселим», бо оскал його щелепи достоту нагадував людську міміку під час реготу. Також на долівці де-не-де стояло кілька надтріснутих ваз і надщерблених амфор, схоже, вельми прадавніх, таких, що їх можна подибати в просторих залах археологічного чи античного музею. Підлога була встелена звичайним темно-буряковим лінолеумом, всюди посипаним різнотрав’ям, від якого вичахувався запашний букет чебрецю, м’яти, лаванди та очерету. Та найбільше Лайзу вразили різнокаліберні та різноформові – від кількох десятків сантиметрів до метра у висоту – скульптурки-тотеми фалосів. Вони так само хаотично були розставлені по всій кімнаті і стовбичили немов закляклі вартові під незримими сакральними знаменами. Деякі фалоси були вирізьблені з різних порід дерева, деякі – витесані то гладко-дзеркально, то доволі грубо з різновидового каменю.

Лайза глянула на стіни. Там вона не вгледіла жодних, звичних для робітень чи салонів картин. Натомість, над самими дверима висіла велетенська голова мертвого, мабуть упольованого вепра -- з доволі довгими і чудернацькими заокругленими на кінцях іклами, що більше нагадували бивні дитинчати слона чи мамонта. Поверхнею ж вільної від книжкових полиць найбільшої стіни були розвішані вирізьблені з дерева, каучука та латексної гуми фігурні і достоту різні вагіни – одні сплющені і вареникоподібні, інші – напіврозкриті і позірно-м’ясисті всередині, немов рапанові раковини; деякі ж були надміру роз’ятрені – з великими отворами внизу і пласкими млинцеподібними крилами, немов у морського ската. І тут, подумавши про ската, Лайза чомусь перестала розглядати цю дивну обставу, хоча та й надзвичайно її цікавила й притягувала до себе. Вона перевела погляд на німу постать, що, виструнчившися, рівно та нерухомо сиділа за письмовим столом. Завіси за загадковим чоловіком були майже зашторені, втім убогі снопики блідого світла таки проникали в кімнату й заледь освітлювали всю навколишність до напівтемряви. Аж тут раптово ввімкнулося зеленувате світло настільної лампи, і Лайза вже могла роздивитися анонімного господаря цього незвичайного обійстя. Це був середніх років чоловік з неусміхненим обличчям і з мокро-зачесаним назад волоссям кольору гайвороного крила. Найбільше ж вразив Лайзу достоту відсутній, відчужений від усього, майже неживий погляд його великих чорних очей. Спершу Лайза навіть подумала, що чоловік, на кшталт здибаного нею старця, сліпий і ніц не бачить її. Він сидів, уперившися в незриму точку поверх Лайзи і переминав у правій руці два білих, вочевидь, укруту зварених, яйця, що лежали перед ним на блюдці. На його серединному пальці блистів перстень у формі кобри з інкрустованим ядуче-зеленим оком-камінцем, що тонко промінився відблисками від лампи. Лайзі на мить здалося, що навколишня тиша виїдає її вуха зсередини. Аж тут дивний сподар химерного обійстя перевів свій погляд на Лайзу, і та зрозуміла, що він -- далебі не сліпець. Його прискіпливі очі ніби забальзамували Лайзу, так що вона уклякла на дивані й не могла навіть ворухнутися. Вона хтіла було відвести свій погляд від всвердливого потоку очей невідомця та так і не змогла, немовби кобра з його персня ожила й взялася тримала її, наче жертву, заціпленою.

«Зенд атлунг борей!» -- голосно і карбовано прорік чоловік, і Лайза змогла, нарешті, відвести свої очі, куди хтіла. Аж тоді вона відчула приємне розслаблення, навіть деяку пластичність думок після несподівано-відразливого заціпеніння.

-- Як Ви себе чуєте, панно Лайзо? – вже більш м’яко, проте доволі твердо запитав господар.

Лайза спробувала навмання щось відповісти, та відчула, що голос її немовби кудись ізник. Він став всуціль глухим, і коли Лайза промовила перше слово, то не почула його навіть сама.

-- Перепрошую, ледь не забув, -- сказав чоловік, уставши з-за секретера й підійшовши до етажерки з колбами.

Аж тепер Лайза вгледіла, що він був убраний у темно-коричневу полотняну тогу, котра нагадувала щось таке поміж саваном давньоримських патриціїв і попівською рясою. Лайза помітила, що тога була розшита вертикально вздовж – зверху донизу -- химерними червоними візерунками, що нагадували вишивані орнаменти її народу. Її погляд вихоплював геометричні обриси пташок, звірів, змій, павуків, дерев, чудернацьких демонів, що начебто народилися від схрещування людей з тваринами. На грудях же загадкового сподаря було виткане, немов із живого вогню, жевріюче сонце з чотирма Г-подібними променями, що випручилися у чотири напрямні світу.

Чоловік узяв із етажерки масивну колбу з рідиною, що забарвленням нагадувала апельсиновий сік, налив половину двохсотграмової мірної склянки і простяг Лайзі. Вона несміливо взяла до рук загадкове пійло, і, ніц не запитуючи й не вагаючися, залпом перехилила псевдоцитринову рідину в себе. Вона одразу ж відчула неймовірну гіркоту та скажений пал в усіх своїх порожнинах, гейби хвацько заковтнула жменьку перетертого скажено-червоного перцю. Чоловік, не гаючися, подав їй другу склянку -- цього разу вже зі звичайною чистою водою. Лайза жадібно запила і відчула деяке полегшення.

-- Тепер кажіть, що хтіли, -- спокійно, проте м’яко мовив алхімік-аматор, водночас узявши високого ослона й сівши навпроти неї. Лайза помітила, що він продовжував переминати, немов чернечі чотки, два білих крутих яйця у своїй великій, міцній та зграбній долоні.

-- Хто Ви є, добродію? І як я опинилася тут? Ви можете мені це пояснити? – надривно запитала Лайза доволі гучним і високим голосом, що жадібно випнувся із небуття.

-- Я – Натанаїл Феліксович, психоаналітик. Адже ж Ви сьогодні, в обідню пору, записалися до мене на прийом, чи ж не так?

Лайза з тінню недовіри глипнула на нього й швидко замигала своїми втомленими від забуття й гейби озерної води очима.

-- Але як я потрапила сюди, у цю кімнату? І чому я бачила?..

-- Ви, мабуть, хочете запитати про все те, що бачили… лежачи на дні, з-під води? – буденно запитав психоаналітик.

-- Так, саме так, -- знічено й майже прибито промовила Лайза. – А ще я хочу взнати, що це все означає…

Натанаїл Феліксович загадково всміхнувся, потім устав і підійшов до письмового столу. Відкривши внутрішню шухляду, він дістав звідти якийсь плаский предмет. Потім повернувся до Лайзи, сів на ослін і простягнув їй – як на взірець -- запакований комп’ютерний диск. Та мовчки, вже без зайвих запитань, взяла його до рук і зачала роздивлятися з тривожною цікавістю. Тимчасом Натанаїл Феліксович тихо, проте чітко заговорив:

-- Цілковито розумію Ваше подивування, люба Лайзо. До мене й направду потрапити не так уже й просто, якщо порівнювати з іншими людьми, простими чи, навіть, сановними. Проте зі мною сконтактувати набагато простіше, ніж з деякими вельми наріжними сутями. Ви ж втрапили до мене крізь свої сни, надчутлива панно Лайзо. Лишень Ваші сни і обрали Вас на шляху – ні, не до мене… На шляху до своєї власної правдивої природи, котру ще поки Вам вельми непросто збагнути. Все залежатиме лишень від Вас, від Вашої волі. Бо сни підказали, що Ви не є рабинею карми. Ваша місія ще поки достоту невідома, але суть її вже почала народжуватися, а сам Ваш істинний поклик – кволо, проте життєво вимальовуватися. Прийде час, і Ви все взнаєте, Лайзо. Або ж не взнаєте нічого. Що ж до Вашого діагнозу та лікування, то ми з Вами на правильному шляху. Не буду, та й не можу зараз удаватися в несуттєві деталі. Скажу лишень, що надійде той час, коли отримаєте відповідь щодо Ваших нав’язливих негараздів, переглянувши цей диск. Зробіть це Сьомого числа Діваріуса, вночі, коли Венера співпаде з Місяцем. А перед тим зробіть у спальні своєї матері невеличкий отвір між фіранками рівно посередині, а долі, в центрі дверної стіни, поставте оце…

І Натанаїл Феліксович дав Лайзі букову півметрову статуетку одного з фалосів, що де-не-де стриміли підлогою, повівши далі:

-- І лишень сукупний, здвоєний промінь Фреї та Хорса торкнеться його вершечку, увімкніть оцей диск. Та його доцільність для Вас залежатиме від того, чи вловите Ви вітіюватий, немов човен на хвилях, гребінь своєї карми перед цим. Більше я Вам поки й нанині не скажу нічого. Але перед тим, як іти звідси, скажіть: чому Ви серед десятків схожих оголошень у газеті вибрали саме моє?

Лайза на мент замислилася, затим відповіла:

-- Воно заінтригувало своєю нетиповістю. «Нічого не лікую сам. Запитуюся у Ваших снів. Нічого не гарантую – все залежить від Вашої обраности». А ще мені сподобалося, що, замість звичного самохизування у вигляді фото, Ви поставили мальовничо-розписане чудернацькими сонцями та знаками яйце. До речі, як Ваше здоров’я? Ну… після скатових стейків?

-- Я не їм скатових стейків, -- була відповідь. – Як і скоромного взагалі.

-- Але ж…-- запнулася Лайза, враз відчувши тверду категоричність психоаналітикового погляду. – Та… як я вийду звідси?

-- Так само, як і зайшли сюди. Он двері за Вашою спиною. У них і виходьте. Але перед тим випийте ось це, -- і Натанаїл Феліксович простягнув Лайзі склянку з невідомою темно-бурою рідиною.

-- Що це? – запитала Лайза з широко розверстими очима.

-- Нічого особливого. Звичайний відвар із мускатного горіха, -- була Натанаїлова відповідь.

Лайза взяла до рук склянку і, заплющивши очі, одним махом вихилила дивний уміст до дна. Проте жодного смаку від питва вона не відчула. Потім встала і, не прощаючися, підійшла до того місця, де мали бути двері. Натомість, Лайза побачила перед собою, як і напередодні, глуху стіну. Вона на мить зупинилася, та щось всередині неначеб підштовхнуло її йти вперед. І Лайза пішла крізь стіну, вчуваючи нестерпне, болюче тертя каменю об її тендітну шкіру. Та все ж, за який мент, психоаналітична приймальня була позаду. Лайзі ж здалося, що вона заледь пропхалася крізь неймовірно вузьку нору в стіні. Вона вийшла з під’їзду – навкруги було так само порожньо й тихо. Лайза глянула на годинник і побачила, що вже 11-та вечора. Затим вона вийшла з двору і побачила неподалік згорбленого старого чоловіка, котрий вигулював на повідку старезного безпородного пса, якому, вочевидь, також уже важко було пересуватися. Трохи заспокоївшися, що ця химерна місцина не є аж такою безлюдною, Лайза поспішила до зупинки і вже за п’ять хвилин вскочила в автобус, що повіз її додому.

***

Наступні пару місяців пройшли для Лайзи доволі спокійно, без жодних ексцесів та значних хвилювань. Вона почувалася далебі здоровою. Вочевидь, це так плідно подіяв візит до психоаналітика, думала вона. Лайза нічого не розповідала Селені про свою недавню пригоду під час відвідання Натанаїла Феліксовича. Бо ж, вочевидь, та могла цілком виправдано подумати, начебто Лайза таки несповна розуму.

Тим часом, за надокучливою робочою рутиною та буденністю, Лайза не зчулася, як надійшла відпустка. Щоб підготуватися до можливої поїздки на море, вона вирішила піти до солярію. Зазвичай, Лайза уникала таких гламурних речей, як спа, солярії, нічні клуби, репризи та галасливі блядські вечірки з міріадами мокрих тіл, бо вважала це невиправданим сибаритством та невластивою їй розтлінністю. Та ж у той день їй спало на думку, що вельми негоже виходити на пляж з блідо-молочним та непривабливим тілом. Уявивши це, вона відразу відчула пекучий сором, начеб зненацька опинилася посеред базарного натовпу злісних та підступних фарисеїв абсолютно голою. Лайза навіть інстинктивно прикрила долонями ті місця, де були її заповідний трикутник і перси. Втім, оговтавшися за мить, вона подумала: «Боже, я таки хвора! Що ж робити? Невже знову йти до Натанаїла Феліксовича?» З цими далебі невтішними думками Лайза вийшла на вулицю. Вона відчула, що все навкруги її невимовно дратує.

Солярій «Шоколадна Диня» був розташований за квартал від Лайзиного будинку. Вона несміливо пройшла крізь розчинені навстіж і прикриті лишень висячим бамбуковим мотуззям двері. Почулося приємне дзеленчання невидимих дзвіночків, прив’язаних до вервечок. Аж тут Лайза ледь не зіткнулася лобами з пишногрудою блонді зі вульгарно виквецяним на інтерфейсі макіяжем. Відсахнувшися вбік до стіни, Лайза краєчком ока поклалася на її неприродні, на кшталт туго-набитої верблюжою шерстю подушки, губи. А також на обм’яклі од безлічі силіконових накачувань груди, які мармеладно вивалювалися з ліфа -- з прикритими лишень наполовину колами навкруг сосків. Оголені ж половини мали брунатно-пурпурове забарвлення.

«Про що це свідчить, цей темно-бурий колір? Про непогамовність, істерію, чесність, приховану доброту, відсутність комплексів? У мене соски зовсім іншого кольору – вони мовби зливаються з невеличким колом і мають відтінок якоїсь дитячо-невинної рожевости… Вони відділяються від кола, лише коли я…» І тут Лайза миттєво зашарілася й відігнала геть ці непотребно-сороміцькі думки. Тим часом їй здалося, що молода леді -- у стильних окулярах і з охайно зачесаним назад бордовим волоссям, -- котра приймала клієнтів за перегородкою лоббі, спостережливо помітила Лайзине заціпеніння. Щоб якось пом’якшити знічення клієнтки, газдиня солярію привітно й щиро всміхнулася: «Чи Вас що непокоїть, панно? Не варто хвилюватися! Ви, мабуть, уперше у нас?»

Лайзу дещо заспокоїла така приємна та доречна гречність, проте легке хвилювання позатим ще вповні не витруїлося. «Якузасмагу Ви бажаєте -- вертикальну чи горизонтальну?» -- тактовно й шанобливо продовжувала клієнт-орієнтована менеджерка.

Лайза розміркувала, що засмагати стоячи -- якось дивно і неприродно. Взагалі, чого б вона не торкалася у земних, а то і в духових площинах, Лайза завше все звіряла зі своєю уявою про речі: про те, якими вони мусять бути і як з ними необхідно чинити. Здавалося, цей її досвід формувався тисячоліттями, попри Лайзину нездатність віднайти першопричину: чому нею робиться саме так, а не інакше; чому одні страви їй подобаються, а інші -- ні (хоч і виглядають часом, далебі більш апетитно, ніж перші). Так було і з засмагою.

«Звісно ж, горизонтально!» -- відповіла Лайза настільки акцентовано, що від цих її слів вертикальний спосіб засмаги набув у навколишній атмосфері солярію характеру неабиякого збочення. Толерантна газдиня сприйняла це спокійно і чемно висловила Лайзі звичну для блідо-шкірих новаків засторогу про три-чотири (не більше!) хвилини сеансу -- як для початку. Лайза сподобилася вже була зайти у засмажний бункер та замкнути за собою двері, як тут їй перед очі втрапила табличка, що висіла вгорі й ліворуч дверей: «Любі клієнти, ласкаве прохання: лежачи у капсулі -- не мастурбувати!»

Лайза чимало до чого вже звикла у цьому курйозному, гротескному світі. Тому, прочитавши цю далебі неординарну об’яву, мовчки зайшла всередину, роздяглася і лягла у капсулу, закривши над собою прозору пластикову стулку й увімкнувши кнопку обдування. За секунд п’ятнадцять її тіло блаженно розімліло від гарячої повітряної ковдри. Вона відчула, як її пружні сідниці охайного та в міру округлого заду змокріли від поту й аж поприлипали до долішньої площини капсули. В голові раптом зринула та безтямна табличка при вході. І Лайза геть не зчулася, як її права рука опинилася поміж з’єднанням стегон, а ті – немов автономні, неконтрольовані істоти -- зачали з дедалі більшою силою охоплювати й стискати руку, яка зі знавіснілим шаленством заходилася тиснути та м’яти гарячо-зволожені Лайзині заповідності. Вона часто й поривчасто задихала: заборона на табличці до нестями підсилила зненацька зроджену, майже дику хтивість. Лайза далебі не змогла пригадати, коли востаннє їй так нестримно жадалося всепоглинаючого розпруження, немовби вона чинила це востаннє перед неминучою смертю. Нарешті, вона вибухнула… Рука вже сама по собі шаленіла, то стискаючи мокрі губи, то ковзаючи слизькою долиною поміж ними. Лівою ж рукою, неначе кляпом, Лайза заткнула й міцно задраяла свій крик насолоди, схожий -- якби він прорвався на волю -- на лемент невідомої дикої тварини в тривкому передчутті жаданої здобичі…

Коли Лайза вийшла зі засмажної кімнати, молода пані з феєрично-привабливою зачіскою доволі загадково, гейби інтимно їй усміхнулася і тихо мовила: «То як, Вам сподобалося? Мені теж… давно не було так добре». Лайза страшенно знітилася від цих несподіваних слів і перелякано, з напівзастебнутою блузкою хутко витруїлася на сходи, й далі – рвонулася до виходу.

Наступного дня була п’ятниця. Традиційно, Лайза зустрілася ввечері з Селеною попід «Шлунковим драйвом», аби, як і завше, потеревенити про всіляку бабську всячину, та, звісно ж, походом -- про очікуване та близьке Лайзине море. Після другої пляшки кактусового «Твіст’n’Шейку», вже трохи захмелівши, Лайза схоробрилася і запитала: «Селено, а ти мастурбуєш, коли лежиш у солярній капсулі?» Селена, нітрохи не знітившися, начеб її запитали, чи кладе вона гриби у печеню, з невдаваною серйозністю відповіла: «Раніше я завжди робила собі добре в солярії. Допоки вони не вивісили ту дурнувату табличку».

Після цього Лайзині засмажні сесії в солярії безповоротно вичерпалися.

 

***

-- То як пройшов твій відпочинок, Лайзо? – хитро запитав Хаббібулін. – Я бачу, що ти добряче засмагла…

Наразі Лайза посоловіло глянула на А., котрий вже возсідав на бильці крісла -- понад Селеною. Та ж млосно втонула в ньому, спокусливо витягнувши перед собою надмірно оголені й гармонійно-модельні ноги. Рука А. по-партизанськи приховано погладжувала Селенину спину. Лайза ж відчула, що вона геть сп’яніла. Їй хотілося образитися на А., котрий незаплановано почав був клеїтися до Селени замість неї. Та, вочевидь, алкоголь зробив свою справу: вона почувала себе піднесеною і їй було далебі не до мізерних образ. Тож Лайза виразно й ледь не заклично подивилася на Хаббібуліна, котрий тимчас залпом вицмулив останній коньяк з уже порожньої пляшки, і відповіла:

-- Я відпочила чудово, Хаббібе. Так, що тобі і не снилося в твоєму найсолодшому сні.

-- Я вже й не пригадую, коли востаннє відпочивав, -- демонстративно-зажурено відказав Хаббібулін, вочевидь, розраховуючи, що його всі почнуть жаліти. Зазвичай, коли він напивався, то його безумні веселощі часто змінювалися зненацька на жалісливий тон, яким він підсвідомо намагався збуджувати материнські інстинкти жінок, з якими волів переспати. На це, як не дивно, мимоволі була клюнула й Лайза, коли почула, що Хаббіб ледь не захникав.

– На моїй клятій агентстькій роботі немає мені жодного людського перепочинку! Вже по саме горло затрахало копирсатися, немов який сраний клерк, у кипі бюрократичного лайна і не брати собі відпустку лишень із-за того, що не встигаю писати тисячі безглуздих, нікому не потрібних наддетальних звітів про безглузду веремію антикварних потоків. І гнию в цій клоаці щоліта, коли всі плескаються, ніжачи свої зголоднілі тілеса у блакитних райських водах та ввергаючи їх у шал справдішньої плотської анархії. От, як Лайза, наприклад.

-- Біднесенький Хаббіб!.. – співчутливо втрутилася Селена. – Та може не будемо сьогодні про роботу? Адже ж, бігме, кожен із нас може зараз занити, а всі інші те й робитимуть, що лишень розчулюватимуться, – Селена казала це, відчуваючи, як рука А. геть нескромно перемістилася ззаду по її спині – вже, далебі, нижче поперека. Вона наразі рвучко відсмикнула його руку, та він настирливо поклав її знову. Селена виразно глянула на нахабця, і А. блискавично склав обидві руки навхрест на своїх грудях.

Хаббіб удав, що нічого цього не помічає і пролепетав язиком, що почав був уже заплітатися, до Лайзи:

-- Тож-бо розкажи нам усім, Лайзо, тільки відверто: чи ж утратила ти, нарешті, там, на морі, свою цнотливість? І чи засмагла ти попід своїм одягом геть уся, цілковито й повністю?

Зачувши це, Лайза вхопила було перший-ліпший із сороміцьких журналів, розкиданих по Хаббібовому ліжку, і намірилася загамселити ним Хаббібуліна по голові, як той зненацька підскочив до неї і нагло – так що Лайза й не зчулася – приспустив бретельки її майки. Всі затято прикувалися очима до оголених і пишних Лайзиних грудей -- із напнутими на конусоїдних вершечках бруньками, -- що своєю какао-шоколадністю зливалися із усією засмагою її тіла. Затим Хаббіб рвучко вперився своїми губами у Лайзині. Вона почала нервово пручатися і вибулькувати із себе нечленоподільні звуки. Та Хаббібулін міцно притиснув її до себе, так що Лайза ще з кілька секунд посіпалася, позірно зображаючи сором, аж поки мляво не обвисла в крабових лещатах знавісніло-п’яного Хаббіба.

-- У нас, здається, вичерпався ввесь шнабс, -- філософськи прорік А. у повітря. – То що, Селено, може вийдемо та поповнимо баланс революційно-анархічного Рабкріна?

Селена гейби фатально й, водночас, по-змовницьки глянула на А., і вони тупо вийшли з Хаббібулінської хибари, завбачливо прихопивши з собою ключі й залишивши мимовільних цілувальників на самоті.

Здавалося, Лайза без жодного спротиву піддалася на Хаббібовий безумний порив. Він зачав пристрасно обціловувати її шию, плечі та груди. Лайза вмить відчула, як соски ще більше напружилися, і гаряча хтива хвиля карколомно зірвалася з її розбурканих персів, притьмом скотившися донизу. В цій солодкій борні Лайзина права нога зненацька затерпла, і вона інстинктивно зсунула її трохи вбік, щоби покласти зручніше, аж раптово наялозилася коліном на щось тверде, величезне й відчутно розжарене. І тут їй божевільно запраглося, щоби воно загарбницьки запроторилося, гейби насильно увірвалося поміж її стегон, усередину неї. Лайза мимоволі зарухала низом, знавісніло тручися об кам’яну напнутість, із щокожним коливанням відчуваючи страшенну солодко-страдницьку недовершеність. Іще б пак, Хаббібуліна це розжарило до несамовитости. Він дедалі більше опускався донизу Лайзиним шовковим шляхом, карколомно танцюючи язиком по її роз’ятреній поверхні. Ще мить – і Лайза готова була відчути дико-вологий плескіт у нутрі її пульсуючої, солодко-затаєної у нетрях чорного волосся й уже спрагло-розпанаханої печери. Вонанесамовито заводила своїм багатим станковим осердям по колу, і млосний стогін почав видобуватися з-під її пересохлих губ, які вона мимовільно зволожувала язиком. Проте жаданого дотику до Лайзиної хтивиці не сталося. Хаббібулін, будучи супердосвідченим мачо, вирішив довести її до божевільної знемоги від передчуття недосягнутого і садистично відтягуваного екстазу. Він далебі волів, щоби Лайза відчула себе слизькою, розпусною шльондрою в його руках. І коли вона вже геть розкрилася перед ним у пробудженій від тривалої летаргії первісній дикості, розпанахавши змокрілу пульсуючу жимолость для вторгнення Хаббібового велетня, сп’янілий і збуджений бахур раптом схопився зі свого розпусного ложа і голий, з гордо напрямленим догори києм поміж ніг, підбіг до величезного екрану на стіні, узяв диск і, нервово-похапцем устромивши його в отвір DVD-плеєра, натиснув на пульт. Лайза побачила на екрані гімнастичну залу зі снарядами для качків. Посеред неї на оббитій кремпленом дошці для лежачих вправ зі штангою розпласталася на животі дебела розтатуйована повія. Звісна річ, вона була всуціль оголеною, її довжелезні ноги були максимально розведені по боках майже під 90-градусним кутом. Ззаду повії зі страшним машинним скреготом і гулом ходила ходором блискуча металічна труба -- з потужним у довжині та діаметрі яскраво-червоним гумовим дилдосом замість наконечника. На екрані з’явився прискіпливо-сфокусований план, і Лайза побачила, як штучний монстр грубо-ритмічно і хлюпотливо занурювався у м’ясисту розпанахану сливу тілистої німфоманки, котра волала хриплим голосом й судомно здригалася всією поверхнею м’язистого тіла, немовби її хто пристрасно піддавав скаженим тортурам. Затим на екрані з’явився голий та засмаглий качок-культурист із настовбурченою дровинякою і зачав щедро шмагати несамовиту вакханку мокрим розтроєним батогом – по ідеально зліпленому заду молодої лошиці, на якому за пару ментів нарисувалися червоні смуги-відбитки. Аж тут невидимий оператор перевів камеру на обличчя татуйованої шльондри, і Лайза вразилася майже тотальною схожістю її насолодливо-страдницької гримаси з уявно-хтивою мімікою Асії під час арабської оргії. Це неабияк збудило Лайзу, і вона, не дожидаючися Хаббіба, котрий чомусь лихоманно рився в той мент у шухляді, зачала масувати вказівним пальцем свою охайно-мініатюрну рожеву вуздечку -- то натискаючи на неї, то проводячи пальцем униз по затопленій долині, знову поверталася вгору, зволожуючи свого очманілого хтивця.

Аж тут Хаббіб, вочевидь, знайшов, нарешті, те, що шукав. Він розвернувся до Лайзи обличчям і, взрівши її затяті витівки з собою, блискавично – в якихось два стрибки – знову опинився на ложі із загадковим, салатового кольору флаконом у руці. Й не встигла Лайза отямитися та запитати навіженого розбещенця, що ж там усередині пляшечки, як наразі відчула доволі неприємний холод од невідомого гелю, що вже зненацька був розлився по її животу. Лайза здригнулася і хтіла рвучко підвестися, аж Хаббібулін мовчки й, здавалося, ніжно-делікатно притис її руками за рамена до ліжка й зачав м’якими масажними рухами розтирати гель усією її оголеною поверхнею. За мить Лайза відчула колючий, проте приємний жар на животі й грудях, немов хтось посипав її всю молотим кайєнським перцем. Тим часом, Хаббіб-розпусник зронив кілька крапель перчастої речовини у набряклі вигини її лона, й без того знеможеного від насолоди, яке умить, після первісного холоду, зненацька спалахнуло буйним огнем, немов загадковий мікс у коктейльному фужері після піднесеної запальнички кельнера. Лайза відчула, як з її безодні народжується бурун потужної хвилі і карколомно несеться, висотуючи щедру вологу наростаючої насолоди назовні. Вона скрикнула, потім голосно застогнала, відчуваючи, що цей потік от-от розіб’ється об розжарені стіни її печери і роззіллється по всьому тілу незвіданими до того райськими судомами. Та раптом ця знавісніла хвиля чомусь враз ослабла і згрудилася киплячою масою, так і не долетівши до спраглого і збожеволілого війстя. Й тут Лайза відчула, що може зараз – прямо тут, на ліжку! – далебі сконати без брутального, на хисткій межі зі ґвалтівним, вторгнення Хаббібового прутня.

Його ж не довелося довго чекати: Хаббібулін, немов прочитавши німу згагу Лайзи, зігромоздився всім своїм кремезним зростом поверх неї. Вона вже солодко передчувала, що прикордонний агресор нарешті жорстко вторгнеться на її розкішну, висіяну налито-стиглими плодами територію. Лайза втішно чула, як скам’яніло-гарячий конус треться об її залиті повінню буйнозелені луки. Ось-ось він далебі торкається обідків її тугої і спраглої розкішниці. Лайза несамовито скрикнула, лихоманно збагнувши, що майже враз вибухне, лишень сп’яніло-розгарячілий камінний гість зачне всліпу вдарятися й тертися об палаючі стіни її тісно-вузького обійстя… Та ж раптом Лайза відчула, як цей навіжений рубака трохи постояв, обпершися об її прозоро-мокре війстя, а затим чомусь нагло розвернувся і зник в нікуди. «Скінчений гадофане!» -- мимовільно зірвалося з уст Лайзи. Та не встигла її охопити гримуча і сліпа лють, як вона побачила живу й велетенську фалічну скульптуру, що нахабно й категорично вперлася в її розпашілий лик, в інстинктивно стулені багряно-набухлі губи. Хаббібулін, із властивою йому непередбачуваністю японського самурая, несподівано був переметнувся -- вкупі зі своєю дровинякою -- до посіченого борознами насолоди Лайзиного обличчя.

Вона одразу ж спохопилася, щоби випручатися з-під цього несподівано-збоченого та вельми вже розпусного, як на неї, сценарію, аж раптом почула десь угорі, проте поблизу лункий удар вочевидь твердого предмету об якусь не менш тверду поверхню. За мить вона побачила жалюгідно-згорбленого, голого Хаббіба, котрий, неначе гоблен, сидів обабіч неї, тримаючися обома руками за свого баняка. Коло нього лежав перевернута догори тилом картина в масивному жовтому обрамленні з переплетеного у кіски металу. Лайза мовчки взяла її до рук і перевернула. Це було стилізоване під архаїку порепане полотно із зображенням оголеної до пояса непривабливої жінки середніх років; її бризкі груди мішковинно обвисали на випнутий товстий живіт. На голові ж вивищувалося щось на кшталт продовгувато-відкритої конічної корони, з прикріпленим до вершка ланцюжком із дюжиною невеличких золотих кульок, які спадали несуцільним гроном. Поверхня ж цієї гейби діадеми була розписана загадковою картою неба -- з зображеннями різних химерних сузір’їв, в яких важко було вгадати звичну для всіх зодіакальну систему. Невідома коронована натурниця тримала на руках неприродно-маленьке, незугарне немовля, яке вона притискала до своїх м’ясистих грудей. Найбільше ж вразило Лайзу те, що сама мадонна була сліпою, та не на кшталт античних трибунів – на місці її очей зяяли чорні, достоту космічні дірки. Брунатно-бежеве ж немовля було схожим, скорше, на мертвого недоношеного ембріона, який далебі вже не потребує жодного молока з набухлих материнських сосків. Тим часом Хаббібулін дещо був очухався від несподіваного удару об голову картини, що звалилася на нього, вочевидь, із-за їхніх божевільних рухів, які скажено струшували не лише ліжко, а й підлогу зі стінами.

«Це аккадська мадонна Герпея, -- спокійно, наче б нічого перед тим і не відбувалося, проказав Хаббібулін. – П’ятнадцяте тисячоліття перед нульовим меридіаном». Він хтів було просвітити Лайзу ще глибше, як раптом Хаббібове губасте обличчя перекосилося у жахних корчах, немовби хто почав піддавати жахним тортурам уже його. Хаббібулін нагло та притьмом, наче втікаючий ніндзя, зіскочив з дивана та реактивним робом вилетів у коридор. І Лайза за мент почула, як він голосно вломився до вбиральні, навіть не увімкнувши світла. Затим -- протягом кількох добрячих хвилин – із глибини клозету долинали характерні звуки, котрі вичавлюються з людини, на котру напропастився напад ледь не холерного проносу. Пройшло ще хвилин із п’ять. Хаббібулін так і не виходив -- лишень чути було, як він болісно та несамовито крехтячи, тужився-вистрелював розріджене лайно на клозетному овалі.

У Лайзи достоту вивітрилось в нікуди її очманіло-розпусне збудження. Вона спіймала себе на неоковирній думці, що їй геть не жаль було бідолашного Хаббібуліна, котрого зненацька вразив такий несподіваний і недоречний приступ. Більше за те, Лайза вчувала люто-нарослу злість од неймовірно-близької, проте на одну-єдину, наймізернішу йоту таки недосягнутої допіру солодкої експлозії. Того екстатичного вибуху, якого вона підсвідомо, довжеленними роками таємно-підсвідомо жадала в стражденній і вимушеній схимі.

Щоби хоч трохи відволіктися від цього нестерпного роздратування, Лайза взялася читати численні, поприклеювані на стіні хаббібулінські стікери, написані карлючим нерозбірливим почерком.Першим, що вона розшифрувала, було: «Систематизувати порнодиски». Лайза остаточно протверезіла і подумки, з певною втіхою, констатувала, що мимовільне фіаско Хаббібуліна, викликане його несподіваною срачкою, врешті-решт таки завадило їхньому безглуздо-тваринному коїтусу. Хоча її протилежне – ще донедавна карликове, хробакоподібне – хтиве «я», було допіру розрослося до навіженого та зголоднілого велета-риговища. Воно несамовито смикало за міріади мотузочків, з яких сплетена була її душа, крикливо й огульно --надсадним лементом немовляти -- вимагаючи від її плотських чакр скажено-насолодливого задоволення.

Й тут Лайза пригадала, про що колись читала в одному жіночому часописі, і що її неймовірно тоді вразило. Це була стаття якогось заокеанського парапсихолога, що, звісна річ, ґрунтувалася на багатолітніх предметних та емпіричних дослідженнях. В ній доводилася теза про те, що у жінки, яка тривалий час утримувалася від статевого співжиття, потім врешті наважилася на це і отримала від траху несамовиту, роками стримувану, насолоду, існує один вельми ймовірний і реальний ризик. А полягає він, начебто, в тому, що через кілька років ця жінка народжує дитину, яка виявляється вражаюче схожою – і ззовні, і характерно – не на її біологічного батька, а на того випадковця (чи не-випадковця), од якого її мати отримала скажене вдоволення, нехай і ціле десятиліття тому. Професор навіть описав був кейс-випадок, коли одну жінку в її юности зґвалтував у ліфті кримінальний маніяк із достоту відразливо-диявольською зовнішністю (тоді вона отримала дикий оргазм після тривалих років майже безнадійної фригідности). А через п’ятнадцять років у неї народився – вже від законного чоловіка, професора ботаніки, -- страшний звироднілий байстрюк, що вже з підліткового віку почав ґвалтувати і звіряче вбивати жінок і, врешті-решт, завершив своє існування, підсмажившися на електричному стільці.

Від цього спогаду Лайзі остаточно полегшало на душі, бо ж жодного злягання, попри все, у неї з Хаббібом так і не сталося. Тож вона продовжила – вже з цілковитою веселою іронією -- читати хаббібулінські стікери, поки той судомно і голосно тужився в клозеті. «Розібрати смердючі, невипрані шкарпетки і викинути діряві на смітник». «Забухати з Арсенієм і когось відтрахати». «Залити ананасовим хлором майку, захєзану розчавленими полуницями». «Почати збір фактажу щодо CS для СП». Це останнє, звісно, було незрозумілим для Лайзи. Проте, вона почувалася вельми розслабленою, щоб іще додатково напружувати мізки для розшифровки хаббібулінської маячні. Тож вона продовжувала читати далі, здебільшого, механічно. «Сходити в сауну з Піраньєю. Не забути змазку й екстракт червоного перцю!» «Durius lexus. Право для дурнів». «Ніхто не повинен заходити в Сіру Піраміду і, водночас, дивитися на неї ззовні. Люцилій Сіракузький». «Занести оббльовані штори у хімчистку і зняти Алісу, клінінг-менеджера». «Купити посібник «Профілактика розмноження найдрібніших домашніх комах». «З’ясувати у Гаргантюа про Р. і Л.». «Написати танку про любофф». «Піти на Гідру з Джоном та Шураві та стрибнути з мосту». «Нагадати майстру Авенаріусу, щоби взнав у превелебного вуду Н’Діру, де дістати в’ялену саранчу до пива». «Продати десять каністер (fuel). Додати сироп індонезійської кокосової олії (sic!)». «Взнати у дядька Саливона, чи лишився ще вільний шматок ділянки на цвинтарі. Чи його треба приватизовувати? Чи можна дохоронювати до офіційних кістяків?». «Досьє на а. З-на!» «Домінація свинячих генів і новий світовий порядок. Чи є дослідження у СП?» «Завезти тітку Онисію до Молитовного Капища.» «Купити нового метелика Barbaris Erectius на блощаному ринку». «Завезти новий біосральник до гаражу». «Завершити справу «ОГ», залучити план А, підплан К – кінець Діваріуса». «Сьогодні! Трахнути курочку, щоб посипалося пір’я. Прозондувати, де артефакт!»

На цьому Лайзу аж заціпило, й вона зупинилася на цьому дивному стікері. Курочка? Вона – курочка?! Пір’я, артефакт? Яка маячня! Що за артефакт? Лайза не знала значення цього слова. Раптом вона подумала, що Хаббібулін якимось чином хоче її використати. Але для чого? Та й навіщо це простому й веселому клерку-бахурові, яким був Хаббібулін? І чому саме її? Проте, Лайза одразу ж відкинула усі ці нездорові думки, знайшовши їм притомне пояснення: вона ще, далебі, не вилікувалася від своєї прихованої, нав’язливої хвороби. І лишень Лайза почала думати, що ж їй робити далі з цим психічним нашестям, як до кімнати нечутно зайшов Хаббібулін. Він уже був у штанях, котрі по ходу застібав на матні.

-- Вибач, курочко, за цю недоречну оказію, -- дещо ніяково, але загалом спокійно проказав Хаббібулін. – То що, може, продовжимо? Show must go on? -- по-мефістофелівськи зреготнув він, сівши обабіч неї й обнявши міцною клешнею її оголену талію.

Лайзу раптово пересмикнуло від цих слів, і вона рвучко сахнулася від -- тепер уже конче підозрілого для неї -- розбещенця. Вона почала лихоманно натягувати спіднє, а об її скроні гостро й далебі болісно клювало слово «курочка».

-- Що з тобою, Лайзо? – хтиво-запопадливо запитав Хаббібулін. – Чим я тебе образив, курочко?

Зацим він устав із ліжка й, підійшовши до неї з-за спини, приклеїв свої холодно-спітнілі долоні на Лайзині груди. Лайза оскаженіло випручилася з-під цих масних обіймів.

-- Шоу для тебе скінчилося, вилупку! – заволала Лайза. – Ти мене затяг сюди, виявляється для того, щоб споїти і трахнути як «курочку»?! А ти подумив, гнила ти мірдо, чи потрібно це мені? Бути в тебе черговою обпатраною та обсмаленою курочкою?

-- А хіба тобі цього не треба, Лайзо? Тобі це, насправді, ой як необхідно! От, скажімо, Селені треба зовсім іншого. А тобі, Лайзо, ультимативно незайвим буде саме жорсткий і несамовитий трах! Хіба пристало бунтувати супроти стихійно-пробудженої природи? І я саме той, хто тобі нині беззаперечно потрібний!

Лайза раптово відчула, як -- попри наростаючу лють -- її вже начебто впокоєним лоном знову тихо заслизла розпусна, солодка змія. Найдивнішим було те, що Лайзі аж ніяк не хтілося її звідти виганяти. Хаббіб тимчасом прочитав на Лайзиному обличчі лишень вираз незворотної злоби -- замість глевкого і хтивого передчуття насолоди.

-- І вибач мене, моя дівчинко, що я всрався зненацька у той прекрасний і незабутній наш мент, -- несподівано мовив Хаббібулін. -- Це все кляті скатові стейки, яких я перебрав вчора ввечері під пиво в індонезійській ресторації. Сподіваюся, від в’яленої саранчі такого шкандалю не буде. А щодо «курочки», то не зважай на старого збоченця! Те, що ти прочитала на стіні, стосувалося зовсім іншого. Мої далекі предки були кроманьйонцями. І в них існував дивовижний обряд омолодження і відновлення чоловічої сили. Вони ловили одомашнену в епоху пізньої крейди величезну індокурку, відтинали їй голову, потім випивали з її шиї усю кров. І затим уже імітували на початковому етапі, а потім – далебі вже й не імітували – акт злягання з тотемною твариною. Проте родзинкою цього магічного дійства була необхідність цілковитого обскубування всього її пір’я. Коли акт завершувався, увесь той невагомий мотлох тре’ було спалити на жертовному вогнищі, а потім зібрати ще гарячий попіл і розмазати його по обідку й усій поверхні вершечку фалосового конуса. Я ж застосовую цей прадавній обряд щосвятого саббату. А сьогодні -- якраз оцей день. Напередодні ж я завше ходжу на базар до однієї і тієї ж бабці і купую в неї ексклюзивну індокурку. Із-за цього мене всі знають на ринку і радіють, коли я туди приходжу -- бо дружньо перемовляюся майже з кожним торгашем про се, чи про те. Особливо вони люблять, коли розповідаю їм якісь сороміцькі анекдоти чи історії з реального життя -- тоді вони голосно регочуть на весь базар…

І начеб на доказ своєї достоту безглуздої легенди, Хаббібулін вийшов на кухню, а потім повернувся до кімнати, тримаючи перед собою велетенську необпатрану індокурку, яку він, вочевидь, видобув із морозилки свого холодильника.

Лайза відчула, що її збудження геть та вже безповоротно витруїлося з неї. Тим часом Хаббіб весело жбурнув заморожену індокурку на ліжко.

-- Ось ти підеш, Лайзо, і я, нарешті, почну, -- напівзбожеволіло прореготав Хаббібулін.

-- А навіщо тобі ця дика картина, що допіру довбонула тебе по голові? -- несподівано для себе самої запитала Лайза, що вже стояла на виході з кімнати цілковито зодягненою.

Хаббіб, ледь скривившися, почухав свою потилицю, немов згадавши про її недавню забитість і відповів:

-- Річ у тім, курочко, себто, вельми перепрошую, Лайзо, що я живу на скромню зарплатню антикварного клерка. Сама розумієш, її заледь вистачає на скоромне їдло та сяке-таке секондхендівське руб’я. Я ж люблю весело розважатися у цьому житті – тобі це, напевно, відомо. Тож, мушу час від часу колимити, поповнюючи свій швидкоплинний бюджет тим, що постійно вишукую і задешево купую різні там артефакти… себто, раритетні для колекціонерів речі. Ну, по типу, антикваріату. Для цього вишукую найневибагливіших власників – алкоголіків, наркоманів, різних там смертельно хворих, боржників, жебраків, ну всіляких критично-безнадійних елементів, котрі волею провидіння мають у власности щось ексклюзивне. А потім перепродую все це із непоганою виручкою майстрові Джузеппе Авенаріусу. Котрий тримає підпільний салон для вельми солідних і респектабельних людей, що воліють не афішувати для широких кіл свої хворобливі, ледь не інфантильні -- на кшталт старечо-маразматичних -- пристрасті щодо, скажімо, прадавніх тотемів, магічного причандалля, артефактів… От я і розпитую всіх своїх друзів, чи не мають вони для мене чогось пікантного. Або їхні друзі. Або друзі їхніх друзів. Всім же, хто мені прислужиться у моєму скромному бізнесі, я гарантую цілком вагомий, я би сказав, жирний відсоток. До речі, у тебе немає нічого такого для мене? Чи може ти бачила щось незвичайне, безглуздо-непрактичне, проте, як це часто буває, цінне з антикварного погляду? Може ти примітила децел таке, навідуючи, скажімо, Селену в її квартирі?

Лайза вирішила не виявляти свою прозору підозрілість щодо Хаббібуліна. Вона чомусь подумала, що так буде краще

-- Ти достоту божевільний, Хаббібе, -- відказала вона. – Нічого такого в мене й близько немає... Що ж стосується Селени, то тобі варто запитати про це у неї самої, чи ж не так? Тим паче, що у неї вдома я ніколи не була.

Аж тут у вхідному отворі почулося характерне шарудіння. За мить до квартири зайшли Селена з А. Вони пошепки й тихо сміючися перемовлялися поміж собою у коридорі.

Через півгодини Лайза з Селеною, випивши лишень по фужеру шампанського, пішли додому. Хаббіб із А. продовжили зависати далі вже вдвох.

Чимчикуючи вулицею, Селена першою перервала неприродну мовчанку, запитавши у Лайзи, чи сподобалося їй з Хаббібом.

-- Так, вельми сподобалося. Хаббіб навіть не пробував чіплятися до мене. Він увімкнув телевізор, і ми з ним увесь час, коли ти з А. десь бродила, дивилися «Топ-10 найсексуальніших тварин». Першу позицію там зайняли леви, потім миші, потім гієни… Десятку ж замикали павуки… Вони, як виявилося, навіть трахають тріпотливих мушок, що заплуталися в павутинні – перед тим, як запустити зуби і все з них висмоктати. А як у тебе з А., Селено?

-- Він одразу ж сказав мені у ліфті про те, що божеволіє, коли у жінки достоту виголено під сподом. І запитав, як у мене там. Я ж одповіла йому, що в цьому сенсі, «там» у мене -- все, як треба. Він одразу ж перевірив це своєю рукою, хоч як я не пручалася. І був, вочевидь, задоволений. – Тут Селена запнулася й мовчала десь із хвилину. А потім схвильовано мовила: – Лайзо, послухай, люба…Здається, що мені кінець… Я його нарешті зустріла. Це – він! Прощавай, Лайзо. Я тебе люблю… -- і Селена нагло пірнула в арку подорожнього будинку.

Лайза зайшла додому й безсило гепнулася в крісло. Вона думала про Натанаїла Феліксовича, диск і про те, що вже скоро – місяць Діваріус. А потім дитинно й упокоєно заснула в кріслі, навіть не скидаючи з себе одягу.

….

 

В утробі Хамелеона

 

…Коли ми зустрілися у той другий, ніколи непроминущий день літнього термидора, з небесної далечини, з півночі насувалося багряно-свинцеве похмуре простирадло. Вже поперед цим -- на Лівому березі Павучого Міста -- між нами безповоротно замкнувся потужний струм жаги. На той мент наші небесні чаші вже були давно наповнені по вінця. Ми обидва були скажено спраглі до істинних струменів вогню з гирла Небесного Сварожого потоку.

У той день Ти глянула на похмуре, наснажене важеленністю небо на півночі й сказала: «Глянь туди… Нас із тобою щось наздоганяє». Я подивився на далеке небо: й направду -- на нас насувалося гігантське брунатно-пурпурове рядно, зіткане з мережив вакхічно-вогненних і буро-водяних напівтонів і стихій. Ми хутко попрямували в інший від нього, світлий бік Міста, відчуваючи проте, що ця небесна навала нас невідривно переслідує, втім не швидкобіжно, а якось повільно-плинно й урочисто-монументально. Мені думалося тоді: вона насувається, щоби накрити наші змерзлі та спраглі душі – обпалити месопотамським вогнем, надати безформенній і безплотній глині в єстві Творця закінченої, тривкої форми, омити живою водою наші летаргічні тіла, вживити навіки-вічні мікрочіпи Кохання у зранені єства, накрити нашу плоть свинцевою небесною рядниною, щоб ми лежали навсякчас сплетеними і змокрілими від пурпурової жаги на дні зеленого Океану. Щоб наше божевільне тертя висікало іскрометне вогнище навіть у смарагдовій воді, і ми вершили наш солодкий і фривільно-терпкий Танок в роздобрілій пащеці Часу. Тоді я ще не знав Твоєї шовкової плоті, та, як і завше, подумки зривав із Тебе одіж. Твої уявлені мною обриси були немов зітканими із цих божевільних хмар, що наздоганяли нас, виплеканими із небесного воску, що плавився в моїй обпаленій свідомості і перевтілювався у нові й нові статуетки, якими оздоблені стіни індійського храму Калі – Великої Матері. Я сам перевтілювався у душу Рамакрішни, котрий безтямно і реально кохав не лише Її божественний безтілесний образ, але й пружну, напнуту жаданням насолоди Її соковиту плоть.

Ми затято шугонули в той незбагненний вечір термидора, втікаючи від неминучости нашої карми, а вона вже і вже накривала наші душі, обриси й тіні первісною вологою і щедрим диханням горішніх потоків. Аж раптом ми нагло зупинилися, немов наші стопи занурилися в грузку землю, що вперто не відпускала нас. Так само й небесне простирадло неначе б стишило свій плин і завмерло у вищих сферах, гейби очікуючи якогось наріжного земного одкровення.

Я -- з непритаманною хлопчачою боязливістю -- притиснув Тебе до своїх грудей, та не поцілував одразу в рожеві дитинні пелюстки, а просто притулився своєю щокою до Твоєї. Мене ледь не відкинуло кудись убік від цього дотику – я ніколи ж бо не відчував такої божевільної ніжности, яка випромінювалася з Тебе. Я заледь утримався, щоби не зірвати з Тебе ввесь одяг там, де ми вгрузло стояли -- привселюдно, серед гомінкої та п’яної вулиці. Я вже тоді був готовий стати крейзі-єретиком й піти ген на що, бодай -- на самоспалення й одвічні неземні тортури – заради Твоєї неопалимої згаги, Твого вогненно-пелюсткового єства, Твого невситимого жадання землетрусної й детонуючої насолоди. Я готовий був стрибнути у цю прірву разом із Тобою і так летіти, супроти земного тяжіння, вгору -- аж до пурпурово-темного навійстя, що плило вже над нами попід самою стелею озримої, гейби помаранчевої чаші. Розжарене повітря вже жадало вибуху згори і солодко-оргастичних конвульсій неба. Та хтось невидимий стримував це священнодійство – невідомо для чого і невідомо якими магічними велетенськими силами, котрі все’дно, від несамовитого напруження вичерпувалися -- разом із перетіканням небесних ікринок часу у нижню напівсферу земного виміру. Ми так і не втрапили з Тобою, абсолютно голі й беззахисні, в жерло скаженого небесного оргазму. Перед нами зненацька відкрилася веселкова пащека Хамелеона, й ми, не роздумуючи, юркнули туди, в його теплу й затишну, хоч і загадково-небезпечну утробу. Так починалося нове літочислення. Все, що було позаду нас, розчинилося у сірчано-гейзерових і кришталево-чистих потоках глибокої підземної річки, в якій навіки потонуло сіро-пісчане минуле.

Пащека таверни «Хамелеон» міцно стулилася за нами. Ми були останніми, хто ще зміг проскочити між гострими зубами цієї незугарної та загадкової амфібії, хто вмудрився впасти в її плотоядне вакхічне черево, в її теплі, слизькі нутрощі… Всередині грала ностальгійна музика кінця мезозойських вісімдесятих; пишногруді та крутостегні кельнерши й зляльковані гарсони металися поміж столиками, немов знервовані хижі оси під час усезагального пізньоосіннього клімаксу… «Брют, белантайн, кіндзмараулі», -- чулося звідусіль.

Ми вийшли на достоту безлюдний літній майданчик, замовивши пляшку білого сухого. Ти сіла навпроти мене, і я одразу ж почав купатися в буйно-салатовій зелені Твоїх смарагдів-очей… А небесне рядно вже було в акурат понад нами -- воно спускалося все нижче і нижче, щоби цілковито окутати своїми паркимими дощовими обіймами. Я сказав тоді: «Ще трохи, і ми опинимося одні поміж гарячих потоків». І раптом, геть поруч із нами, щось несамовито-гучно вибухло, неначе був пролунав перший гарматний залп Світової війни. Це був скажений вибух того, що окутало нас пізніше навіки, -- первісно-дикого шаленого Вогню посеред всеядної, всуціль заповненої магічними амфібіями й галюцинотропними видивами Всесвітньої Порожнечі.

Мільйони філософів, мислителів з надпотужними плетивами мозкових клітин і звивин, втрачали свій природній спокій, заледь не причиніли, заподіювали самогубства або ж когось звіряче вбивали, безславно спокутуючи й завершуючи своє марнівне життя у в’язничих карцерах чи у божевільнях суперзакритого типу. А все з-за того, що, заплутавшися в Лабіринті істини, вони так і не змогли, немов Тесей, віднайти єдино-рятівну нить Аріадни, цю тонесеньку, проте гейби всесенсову павутинку буття. Часом, у попередні епохи, я так само передбачав для себе таку непривітну долю, безжальний фатально-вбивчий кінець, котрий у класичній літературі було визначено просто і жорстоко – «філософська смерть». Більше того, я сам був свідком цього загадкового феномену, коли на моїх очах -- вже набагато пізніше -- помер філософською смертю мій близький друзяка – Святий Джон. Тоді ж мені думалося, що я – наступний за ним. Проте – й це очевидно – минулими ймовірно-шляхетними життями -- з численними подвигами во ім’я Боголюдства й невластивими мені в нинішньому триванні моральними чеснотами -- я, мабуть-таки, заслужив своїм попереднім ницим рубанням перед небесним прапорщиком-Деміургом більш щасливої долі у цьому чотиривимірному псевдопросторі нашого існування…

Коли ж ми опинилися з Тобою в утробі Хамелеона, я тривко впевнився, що на мене вже далебі не очікує тихе тягуче божевілля, ані нагла філософська чи яка інша смерть. Мені тоді достатньо було заглибитися в твої ніжні ліхтарики-очі, відчути теплий струм жіночости й пристрасті, що виплескувався з Тебе й обдавав мене гарячим потоком від Твого ненаситно-займистого тіла… Мені достатньо було уявити -- за зваблюючим і дещо викличним вирізом напівпрозорої кофтинки -- обриси Твоїх невеличких, та від того -- ще більш медово-солодких персів, Твої напнуті від доторків моїх губ рожеві бутони – як я знав тоді, що все інше геть позбавляється найменшого значення… Я розумів, що небо подарувало мені сенс життя лишень у Тобі, моя цнотливо-розпусна дівчинка, моє гріховне Сонце, мій всепоглинаючий вир огненно-вологого лона…

Навколо нас гриміла канонада з гарматних гирл, що були порані небесними янголами; ми в’ятрювали в себе вино з келихів, що формою нагадували череп Хамелеона. Я насмілився покласти долоню на Твоє оголене, божевільно-округле коліно й умить збагнув, що ніколи не зможу напитися з Твого неба. Котре прорвалося вже понад нами розплавлено-гарячими гейзеро-потоками, а затим зачало рвучко виплескувати розжарені кульки льодового сімені. Деякі з них стукалися об наші тіла й відлітали, деякі провалювалися в безмір наших розчахнутих душ і запліднювали їх у наше нескінченне, новонароджене Кохання… Ми тоді вже були мокрими від почуттів, що переповнювали нас, хоч і ховалися допоки в надійному схроні – утробі Хамелеона. Я знову прилинув до Твоїх розпашілих губ, й одразу ж був охоплений непритомним потягом невтримно-насуваючої насолоди. Я відчув, як зачастило Твоє солодке дихання, як напівзакрилися Твої очі-зірки, як тіло здригнулося від дотиків гарячих крапель, що відбивалися від дерев, квітів і зеленого листя -- вони солодко жалили, немов голки шиацу, в пробуджені та роз’ятрені чакри Твоєї тендітно-цнотливої хтивости… І тоді пащека Хамелеона стала ворітьми до нашого Раю, а його утроба стала вічним пристанищем, Парадизом нашого Кохання, моя світлосяйна й безумно-знадлива Селено.

І що було такого в Тобі, чого я не бачив у міріадах жінок-маріонеток дотепер? Якби я знав тоді відповідь, то навряд чи зміг би злетіти на цю гору обітовану без жодних прісних зусиль та спітнілого сізіфового поступу до вершини байдужости. Я досі не можу збагнути, в чому ж таки була Твоя невичерпна таїна для мене… Коли ми сиділи на підтоплюваній небесним брондспойтом і захаращуваній льодяними пуп’янками терасі екзотичної таверни, я далебі не хтів думати про жодні закуті невіддю й заплутані для мого мозку алгоритми. Все було до божевілля просто: як ця пляшка іспанського вина, як два амфібієподібні фужери перед нами. Проте небо, хоч як би ми того й не прагли, свавільно закутувало нас у свою тривожно-таємну глибінь. І нам нічого не лишалося, сиріч мовчати, випивати одне одного поглядами, топитися в обопільних струменях жаги, вcотувати щасливе, проте й грізне знамення, що обпалило нас із розверстого насолодного лона Ковентини, Дощової Богині, що втілилася була для нас у щедро-благословенну летючо-огненну рибу.

Пляшка вже була спорожнілою. Вона щедро перелила свою виноградну снагу в наші пори, грона та сув’язі. Ти стискала поміж гарячих стегон мою руку, що невтомно в’юнилася крізь м’яку перепону Твоєї сором’язливости. Я прип’явся губами до Твоєї шиї; інша ж рука оголила праву персу і сховала її у долоні, немов маленьку тремтливо-перелякану мокру пташку. Я чув, як божевільно стукотить Твоє серце, немовби воно вже не могло спати й дихати в своєму тісному та задушливому склепі. Я краєчком ока бачив, як обабіч дорогою пропливали наполовину затоплені, різноколірно-строкаті касатки-авто. Їхні фари блекло світили крізь повінь, а кавалки літнього снігу барабанили об пологі металічні хребти. Крізь мою пам’ять в одну мить пронеслося все дотеперішнє життя, і я не зміг виокремити з нього бодай лишень одне сутнісне вражіння, яке міг би порівняти з подарованим Тобою ейфоричним блаженством в утробі магічної амфібії. Я не зчувся, як зачав ніжно стискати й пестити пучками Твій розбухлий від живильного соку сосок. Твої пальці ніжно й несміливо гладили мою голову, мовби цією боязкістю Ти беззвучно натякала мені, що не звикла так чинити, що дотепер не знала таких несподіваних припливів ніжности. Я жадібно вловив -- крізь гамір та хаос залізних нетрів, зненацька покараних чистою водою -- як Ти тихенько стогнеш, зачавши доходити навіть від моїх невинно-поверхневих пестощів. Т’алеж Твоя рука твердо-цнотливо не впускала мою углиб Твого розбурканого лона, тримаючи її пружко, неначе підступний хамелеон -- свою інсектну здобич. Ти не дозволяла мені достотатися до свого вібруючого, мов крила летючих цикад, лона. Лишень Твоє ніжне, солодковишневе набруння приймало в себе ввесь насолодливий мед від моїх рухливих пучок, котрі самі ледь не перейняли на себе всю дику чуттєвість прутневого овійстя.

І тут я раптово відчув себе немовлям, і в мені зронився був сліпий потяг до білого молока життя, гарячого молозива любови. Я, немов кріт, що осліп під товщею зливи, навпомацки ткнувся щокою об твою дитинну персу й, відчувши божевільну набубнявілість, жадібно прилинув губами до цього прекрасного витвору, виплеканого неначе із неземної вологи. Я смоктав Твою ледь-визрілу бруньку, як жадібно-голодне теля, що припало, стікаючи слиною, до омріяно-жаданого вимені. Я то всотував твого стримлячого пуп’янка, то виштовхував його назовні, ніжно стискаючи краями губ так, що він переміщався, як мініатюрний тотемний дилдос у трясцевій піхві негритянки, котра магічно таким робом заклинала й виклянчувала у полігамних небес животворного дощу. Потому я відчув, що згага моя вивищується до надміру людського хотіння -- й хаотично-дико зачав заятрювати аж до прірви свого голосу Твого ледь визрілого бутона. Я в’явив себе строкатою, фосфоруючою ящіркою, хамелеоном, що заковтує до своєї пащеки незмірно-більшу за нього конусоїдну істоту, що запхалася ледь не до горлянки своїм чутливим, пульсуючим носиком, жадаючи ввіпнутися в мене цілком. Звідусіль сипалися й вдаряли об твердь поверхонь гучні розкотисті громовиці, щедротно засіваючи нашу нову ящіркову здвоєність рясними й хутко згасаючими іскрами. Здавалося, ми й самі потужно виплекували з себе вогненний пил-субстанцію, що розсипався серед води, яка вже мимовільно диміла й поволі випаровувалася. Так Місто Павука перетворювалося на свою газоподібну Яв-еманацію й вироджувало із собе обриси слизького ефемерного Хамелеона, котрий починав було своїми розверстими із пащеки іклами зганяти Пріора-Павука з його батутного трону. З усіх отворів всесвіту юшилася фіолетово-смарагдова вода і намагалася поглинути місто.

Ми возсідали з Тобою на нашому єдиному острівку тераси, що вивищувалася над затопленим мегаполісом. Я не міг відрватися від кругло-конусної істоти, яку я зголодніло немов опісля тисячолітнього мору -- заковтував у себе. Вона, набрякла від хіті й води, слизла і терлася об мої язик, піднебіння, внутрішні щоки. Я відчув, що не лише осліп, а й оглух, і вже не вловлював хаотичних корчів ані несамовитого вітрюгану, ні зливи, ані всепоглинаючого цунамі Твого насолодливого стенання. Я впещувався в Твою грудь все сильніше й затятіше, аж поки вона не вибухнула у мою горлянку сумішшю розпеченої сірки й киплячого молока. Це був достоту невідомий мені раніше смак, що нагадував якесь глухе дитинство у напівсвідомому звіриному бутті. І тут мене осінило, немов од розжареного пронизання блискавицею, що, як і тоді, на сиво-прадавньому світанку зродження Великого Міста, я так само нині ссу молоко праматері-вовчиці з її визрілих та стверділих од гіперборейського молока сосків… Моя рука зненацька відчула незначне ослаблення Твого впертого муру поміж непробивно-стиснутих сповніло-пружних стегон. Ще мить, і я вже був готовий до заповітного прориву…

Аж тут несподівано до мене повернулися зір та слух. Я побачив кельнера, котрий енергійно піднімався сходами, виходячи з підвалу таверни й, вочевидячки, прямуючи до нас. Він вигулькнув на поверхню, повернув свій погляд у наш бік та, узрівши те, що він побачив, лякливо розвернувся й юркнув до своєї звичної й сухої нори, що звалася утробою Хамелеона.

-- Що це було, Спайдере? – запитала Ти.

-- Не що, а хто, моя водяна німфо, -- відповів я. – Здається, він повернув нас до життя, цей переляканий халдей. До речі, нащадок колись хороброго та войовничого народу, що поселився з неозримих давен у Вавилонії. Я ж відчув, що з павука почав перетворюватися на всепоглинаючу ящірку…

-- А я… З маленької тремтливої мушки я змутувала в дивну, всечуттєву амебу насолоди. Ти ледь не поглинув мене, мій Хамелеоне… Я би тоді німотно жила в тобі одвічно… Кельнер перепинив це велике гріхопадіння.

Я глянув на хайвей, що тягнувся обабіч тераси. Щоб остаточно не потонути, автівки модифікувалися на моторні човни з блискучими фарами. Респектабельні водії при охайних недешевих костюмах і краватках викручували штурвали на інкрустованих коштовним камінням палубах, а розодягнуті у багаті різнобарвні пір’їни мулатки, що були поруч, позгортали -- з прозорого поліетилену -- парасольки, які тримали над перелакованими головами своїх газд -- діловитих та гламурних метросексуалів. Злива вичерпалася, лишивши по собі вмираючу агонію дрібної дощової січки. Я подивився у далечінь – горизонт над великою рікою палахкотів кривавим багрянцем і розпинав байдужий до страху й мук простір на уламки розбомбленої післявоєнної руйнації, в надрах якої вже народжувалося щось незвідане, нове й безмежно-щасливе.

Тоді я нічого не бачив попереду себе, крім невідчужуваного щастя з Тобою. Скільки насуплених сивочолих мудреців за всю людську тяглість, скільки очманілих недоумків-диктаторів зі збочено-статевими дитячими комплексами та окостюмовано-прісних владонародних пересічностей-маргіналів обіцяли нам усім, заледь не всьому людству скоре безмежне щастя в усі віки. Все ж це закінчувалося, як і завше, глупотним, осатанілим буттям у вічних сутінках культури й цивілізації. Тоді, в утробі Хамелеона я ще раз упевнився, що все це – страшна, дурнувата утопія для невиліковних олігофренів. Попри те, що майже кожен з них гниє забитою, понівеченою лялькою на всіма забутих узбіччях. Нічого не вийде навіть тоді, коли бастарди глобально-уніфікованих кластерів платитимуть хрустливою готівкою за натужні посмішки на сірих рабських обличчях, що заполоняють тісні нетрі концентраційних лімбо. Люди достоту втратили ключі од власного щастя. Сьогодні вони майже всі збочені й невидимо зґвалтовані у власних снах універсальним концептом всепріорської анархії. Прокинувшися ж, вони кидаються дико й неприродно ґвалтувати самих себе й усіх ближніх своїх. Вони вже більше не можуть далебі існувати, не встромляючи повстяні томаки у гумові піхви маріонеток, яких їм виштамповуть щосекунди пріорські каучуково-промислові гіганти. На гребені симулякрових спермовикидів ці недавні гарлемні шаленці безповоротно втрачають мужеську силу, перетворюючися на гутаперчевих педиків з імпотентно-відвислими членами на узбіччях кільцевих магістралей та територіальних хайвеїв. Благо, в пріорській піраміді є кому їх порати у заквецяні псевдошоколадою вузько-гидотні щілини.

Запитайте, чи потрібне таке щастя рибам або павукам? Або ж: у чому полягає їхній парадиз? Я іще достоту не замислювався на той мент про те, що казали мені в минулих існуваннях інші мудреці, південно-східні й екзистенційно-відсторонені, котрі злетіли в прадавні роки ув ірій далеких мандр із моєї святої землі. «Шукай щастя в собі самому, проте не знайдеш його ніколи, не виявивши у власній шухляді вірних ключів од нього».

Філістерська більшість ніколи не знаходить цієї давньо-заповітної відмички, та й помирає собі в звичних корчах, не змінюючи при власній смерти свого ординарно-гіпсового прижиттєвого виразу на обличчях. Куці ж та, зазвичай, відринуті всеанархічним загалом одиниці іноді, вельми й вельми рідко таки виокремлюють цього ключа серед дикунського безладу або ж стерильно-фашистського порядку, що в спіральному рондо вічно змінюють одне одного в тутешніх псевдовимірах. Це ж ні до чого доброго у висліді не призводить, бо вони одразу ж втрачають цього ключа разом із примарним щастям-привидом, яке лишень зблискує поперед їхніми очима, а ці обрані лишень те й устигають, що одноразово скінчити в гумову кульку ілюзії, котра одразу ж тріскається після ейфоричної миті. І цей обрізаний оргазм все подальше життя мордує їх нещадно, висотує всю живильну вологу, всі напнуті егосутності й достоту снобістські шляхетності. Деякі живцем замуровують себе в сіро-пісчаних щоденних турботах, аби не переживати знову цих пекельних мук відлучення від неповторної миті щастя. Бо вона втікає, мов заєць від осатанілого мисливця, й вичахується привидом у недосяжну для засліплених кістяків нору. Ось вона, ця міражна лагідно-тепла утроба, що дає безпечний прихисток лише на якусь мить, немов обезводженому бедуїнові, котрому примарилася соковита оаза посеред безмежної вічности пустелі…

Ці думки неслися крізь мене, немов західнопріорське торнадо, змітаючи все заскорузле ошмаття та уламки закам’янілих похмурих твердинь на своєму шляху. Я знав, що в мені почалося це ще поки далеке від моєї поверхні бродіння невиразних загадкових сутностей, які виринали з моїх давно забутих снів. Аж тут, серед божевільної вологи, що майже виїдала й висотувала усе наше дихання, на нашому столику хамелеонівської тераси сліпо приземлився чарівний метелик: він був увесь чорний, мов смола в пекельному казані, з вершечків же обидвох його крил на нас зріли дві чималі феєричні округлості, що були зображені невідомим маляром у формі достоту макабрично-демонічних очей. Їхні білки були оранжевого кольору, а зіниці викрешувалися на нас буряково-багряною барвою, якою зазвичай буває покрита кальцієва поверхня сакральної допотопної крашанки. Ми заціплено дивилися з Тобою на цей живий магічний витвір невідомого шедеврального творця, і я намагався в’явити, про що Ти думала у той щасливий мент.

-- Ти мислиш про щастя, дівчинко? – заговорив я вперше за цілу годину титанічної зливи, що здалася нам усім життям. Я здивовано почув, гейби збоку свій приглушено-хриплий голос і подумав, що цей вельми недолугий інструмент щиро стався би в пригоді, будь я злахмітненим співцем-жебраком, котрий виканючує в респектабельно-гламуризованих жевжиків бодай окраєць запліснявілого хліба.

-- Я думаю про Наше щастя. Хіба буває тепер якесь інше? – відказала Ти. – Поглянь на цього метелика. Він є частиною Нашого, вже озримого раювання. Частиною Тебе, мене, істинного світу. Чи не видається Тобі, мій Спайдере, що ми пліч-о-пліч вирвалися з Тобою із одвічної задухи і мороку, в якому живуть усі вони? – Ти змахнула рукою у напрямку Хамелеонової утроби. – Чи ж не дивно, що всі ці істоти заховалися, наче пацючі ембріони, там, у своєму безпечному схроні, а ми з Тобою бездахово розхристалися на цій відкритій терасі – мовби на власне фатальне заклання Великою Водою…

І тут я розповів Селені те, про що думав допіру, цмулячи вино й відчужившися в нікуди кілька хвилин тому. Вона нетривало сиділа мовчки і вже хотіла було щось сказати, як метелик -- котрий сидів до того незрушно, немов пришпилений до поверхні голкою колекціонера – нагло-несподівано стрепенувся й за мент злетів у свій ефемерний і незбагненний для нас світ. Ти ж лунко скрикнула й увіп’ялася своєю розжареною долонею в мою: заледь метелик зіп’явся був у хаотичному маневрі вгору, як раптово, з накриття тераси, ринув униз гарячий потік післябуревійної води, безжально накривши феєричну істоту, й тупо змолов у своєму сліпому вирі, понісши вже мертвого скитальця-красеня до каналізаційних зливів.

-- Його вже не можна врятувати? -- з сумом запитала Ти.

-- Можна, лишень у своїй душі… -- відповів я. – А може це йому приснилося, що ми тут сидимо з тобою, у самому війсті Хамелеонової пащеки, котра і так намірювалася його поглинути. Нас він у своєму реалі так і не бачив; ми ж бо для нього ніхто, неспівмірні суті, котрі ніколи не перетинаються, в жодних вимірах. А нам із Тобою, моя люба Село, приснилося, що ми бачимо, як він тікає від ненаситного Хамелеона, і з однієї пастки потрапляє у другу, таку само смертельну. А, можливо, й рятівну. Бо після свого відльоту з прекрасної повітряної одежини він, можливо, перевтілюється саме в Твої магічні шати, ще більш прекрасні. Він стає Тобою у момент Твого щастя. У сей момент…

-- Ти – безнадійний мрійник, Спайдере. Ти ховаєш це затято від усіх, проте Тобі не вдається це запроторити до непомітности. Твоя ж душа – немов невидимий розвідник під час жорстокої та безглуздої війни.

Моїми жилами враз поширився несамовитий пал вогнива, і я занурився в цілковито-безпредметне ейфоричне блаженство лишень од самого голого існування. Я вмить осягнув те, до чого часто й безплідно прагнув, та ж мені ніколи до того так і не вдавалося стати невсипним камертоном тотального щастя. На позір прості Селенині слова дивовижно магнетизували моє вже повністю оголене «Я» і здетонували моє зненацьке падіння у нірванічному проваллі. І саме тоді я впевнився, який із наркотиків є найсильнішим за всі ширева світу разом узяті, достоту невиліковним і довічно абстенентним. Цей наркотик виявився Тобою, моя Селено. Я відчув, що з цього менту починається мій ніким нестримний, божевільно-розкутий лет, а затим – жахне розтяте всотування в безпредметну сферу, первинну порожнечу, де ніщо і нічим не торкається безмірів та міріад наших попередніх тутешніх перевтілень…

Селена прискіпливо дивилася на мене, намагаючися перехопити і відстежити мій позір у нікуди. Невідомо, що саме вона вгледіла в моєму виразі обличчя – чи то безмежний кайф, чи відчайдушно маскований і стримуваний розпач. Вона промовила вже більш розважливо:

-- Ти сказав по трагічній згубі метелика про щастя. Чи не мислиш Ти нині, Спайдере, що марно говорити про те, чого не охопиш й, далебі, не зупиниш? Адже в мареннях спраглого у пустелі, що бачить у своїх видивах вожделенну, проте фантомну оазу, так само присутня карколомна есенція щастя. Можливо, тоді цей бідака набагато щасливіший, аніж навіть ми -- нині, сидячи одне навпроти одного…

-- Людина стає щасливою тоді, коли врешті мириться з тим, що щастя не втримати. Й, сиріч, не намагається це робити. Істинно щаслива людина -- котра відпускає своє щастя у вільний, нестримний політ. Як ми оце щойно відпустили з Тобою нашого метелика.

-- Але ж він безславно загинув, Спайдере…

-- Він гейби здобрив своєю смертю наше блаженство. Проте, нагадавши, водночас, про його неминучу тлінність. І я не ручаюся за себе, що не намагатимуся не відпускати це щастя з Тобою до останньої снаги, яка лишень теплитиметься в мені …

Твої очі вмить заіскрилися п’янким вогнем од насолодливого вина слів, мимоволі вилитого мною. Ми пожадливо, немов одвічно-приречені на спрагу, впивалися голосами одне одного. Можливо, до цього термидора я сотні раз перед тим чув схожі слова, близькі за сенсом думки, подібно сконструйовані речення. Та в Твоєму соковитому голосі, на позір звичній матерії слів, виплескувалося щось настільки нечувано-хвилююче для мене, неначе все своє попереднє життя я прожив у дикому лісі, де послуговувався лише звіриним риканням, виттям та муркотінням, -- а тут зненацька й уперше вчув людське слово. І я, не збагнувши його іще цілковито, закляк, мов зачарований його містичністю, цим насолодливим наркотиком для мого єства.

-- Селено, моя безмежна Село, я… -- й тут мій голос нагло урвався. Я знову вгледів кельнера, котрий виріс перед нами, немов низький тлустий гриб опісля дощу. Він, як і належить, носив на шиї чорного метелика і був одягнутий в ідеально-чисту, відкрохмалено- білосніжну теніску. На його руці мотилявся, як і в багатьох його шансонних побратимів, масивний золотий браслет -- із мізерними, що кружно висіли й теліпалися на тоненьких золотих цівках, хамелеончиками-немовлятами.

-- Панове, як і замовляли: пляшка «Брюту», тунець на грилі та канапки з роплавленим сиром на вівсяному хлібці. – Втім, халдей так і не поставив свій піднос на наш мокрий зелений столик, натомість, формально-люб’язно запитав: -- То, може, волієте спуститися до зали? Там вельми сухо й затишно, і музики от-от почнуть виконувати живий джаз…

Я мимоволі був подумав, чи існує джаз мертвий, і вже за мить нас заковтнула в свою утробу волого-гаряча й ненаситна пащека Хамелеона.

Всередині було людно та гамірно, немов у заштабельованій різношерстими тваринами казковій рукавичці. П’ятничне нутро Хамелеона пожадливо заковтнуло ці строкаті, гейби всіх немислимих кольорів і барв тельбухи: з яйцеголових краватчатих клерків; манірних, розодягнених, немов папуаські святкові курви, дівиць із жадібно-блукаючими поглядами; метросексуальних та стерильних до непристойности молодиків-альфонсів зі снобістсько-солощавими жестами… Тут були збожеволілі від гарячого пійла гульвіси, що нанівець просаджували останні копійки, і, звісна річ, бикоподібні здоровані зі здоровенними золотими цепами на шиях; їхні наїжачено-виголені голови безшийно, немов у вепрів, повростали в грубезні плечі; на потилицях же бовваніли жирні акордеонові складки, якими ці глибокодумні та вічно-похмурі істоти, вочевидь, вельми пишалися. Поруч них возсідали, безперервно й тонко-мерзенно гигочучи, розфарбовані, з наквецяними всілякою всячиною інтерфейсами та розтатуйовані німфетки -- з довжелезними -- від самих ший – голими ногами й зі вколотими ледь не в усі немислимі місця й отвори кілечками та незугарно-фігурними мізерними нетцки; в однієї з ніздрів звисав мініатюрний золотий фалос із тестикулами. Їхні дивовижно напнуті закачаним парафіном чи буталаксом губи й велетенські груди хилиталися, немов жирний студень на блюді. Попри невірогідні розміри, вони видавалися достоту нечуттєвими, гейби фригідними, немов штучні й накремовані до блиску фрукти й овочі з мого далекого Kindergarten’у. Роз’ятрені спиртним німфетки нагадували тубільців маорі, котрі вершили якийсь галюциногенно-магічний обряд залицяння, а їхні поводирі – наїжачених й на межі озвіріння пітбулів, у яких могло запросто зірвати планку бодай од недосоленого салату або ж «неправильної» музики.

Назагал, утроба амфібії виглядала дружньою й затишною, ба, навіть, камерною -- із-за напівсутінкового освітлення, святкових кульох, різнобарвних гірлянд, пастельних картин невідомих лубочних малярів та ненав’язливого білого блюзу, що лунав з невидимих динаміків. Над лабуховим узвишшям -- з поки що неживими інструментами -- на стіні висів велетенський, з палеолітичного каменю Хамелеон, на позір -- часів давньосивої епохи мустьє. Він, як і належить, був чистого зеленого забарвлення, проте калейдоскопічно переливався то фіолетовими, то смарагдовими, то жовто-глиняними хвилями, і ці танці наглоз’явних фарб видозмінювалися -- в залежности від посилення бджолиного гулу, чи ж, навпаки, мурашиного стишення всередині інсектицидного черева. Пащека кам’яного Хамелеона була розверстою. Десь за півтори метри понад його головою (з якої випинався велетенський лукоподібний ріг, немов у мітичного єдинорога) висіла вирізьблена з печерного каменю статуя Великої Богині з грізним, пурпурово-жевріючим поглядом. Замість волосся її голову окутували гейби живі змії, що хаотично звивалися. Богиня ж мала з добрих два десятки рук, і тому вособлювала химерний синтез давньоарійської Шиви і сірої Павучихи, праматері нашого Магістрату. Вона напівлежала на спині з розсунутими по боках людськими ногами, а з її розверстого лона витікав прозорий струмінь світла, яким безупинно сипалися назовні чудернацькі маленькі фігурки. Це були, неначе виліплені з глини, первісні статуетки різних тварин, і сучасні дитячі іграшки, й лубочні тотеми божків та різної жертвоспраглої нечисти; впереміж із бестіарієм випливали мізерні манекени людей, увібраних міщанами різних епох, муляжі авто, мотоциклів, танків, гелікоптерів та субмарин; також із піхви Праматері сипалися городні опудала, світлини топ-моделей, вирізані з глянцевих часописів-магазинів, кістляво-анорексичні діви були як зодягненими в чудернацькі подіумні строї, так і геть оголеними; назагал же в породільному струмені лилася вся мислима й немислима живність тутешніх та нетутешніх вимірів. І все це громаддя плавним робом перетікало в ненаситну пащеку рогатого Хамелеона, котрий немовби заворожував й гіпнотизував усіх посоловілих, розм’яклих та злінених гульвіс магічним поглядом свого єдиного синьо-смарагдового ока.

Серед ейфоричного шумовиння всього прокуреного й різнопарфумно-запашного розбещеного лігва ми узріли лишень один вільний столик на двох, що спорожніло опуклювався посередині лівобічної од нас стіни. В повітрі невагомо, неначе космічний планктон, носилися різнобарвні пір’їнки, схожі на оперення пташеняти археоптерикса, а також -- білі сніжинки конфетті, що вилітали час від часу з різновекторних хлопавок у руках місцевих чугайстерів та мавок.

Тим часом Ти ненадовго відійшла до жіночої вбиральні, а я вмостився на м’якому велюровому сідалі міні-диванчика, запаливши цигарку й час од часу поцмулюючи «Брют» із черепоподібного фужера. Мій погляд мимовільно обвів навколишню обставу, та нічого особливого навкруг не взрівши, сковзнув на столик перед тим місцем, де мала сидіти Ти. Я побачив ледь зім’яту паперову серветку, на якій багрянів чіткий відбиток Твоїх напомаджених вишневою насиченістю губ. І я без жодних вагань викрав тоді у Тебе того непотребного папірця – свавільно привласнивши цю наймізернішу частинку Тебе. Що набула для мене далебі рівнозначчя із самим Усесвітом, з усіма феноменальними проявами оманливої Яви. З того менту і практично увесь час із Тобою я став збоченим колекціонером достоту химерних тотемів -- усього доступного для мене дріб’язку, до якого Ти хоча би раз торкалася своїми чарівно-ніжними дотиками. Тих тонких пальців, що їх зображували в рафінованих аристократок або ж найзвабливіших грішниць творці ренесансних полотен.

Заледь Ти виплекалася з-під дредно-бамбукової завіси до зали, як на стилізовану під первісну печеру міні-сцену вийшло четверо музик, доволі невибагливо вбраних у чорні футболки й сині класичні джинси. Двох із них вирізняли довгі -- аж до пупів -- пухнасті бороди зізітопівських старців; один із лабухів – драмер – був без головного вбору та мав класично-андеграундну зачіску зі зализаним назад волоссям і заплетено-альтернативною індіанською косою ззаду. У всіх інших банит джазової банди на головах були вдягнуті чотиригранні татарські шапочки з магометанськими візерунками, котрі зазвичай були непоясненно-стрімовими серед особин вільних професій та навколоартистичних натур. Джазмени вивірено розташувалися на визначених місцях, і косистий драмер класично вдарив чотири рази палицею об одну з металевих тарілок. Гультяйський вертеп за столиками на мить затих, і зала наповнилася енгармонійним звучанням акустичної гитари, фортеп’яно та саксофона. Акорди незвичної музики на кілька ментів аж олюднили ловців лінивого кайфу, проте, вже незабаром, вони знову занурилися у звичне для себе какофонічне русло -- гиготіння, зміїних шепотів, масних жартів та млосно-розбещених відвертих зиркань, лукаво-злих та тупо-самовдоволених інтерфейсів, ненаситно-відригуючих возслівлень та чавкаюче-поросячих воз’їдань.

Ти сіла навпроти, так що я міг дотягтися до Тебе лишень поглядом. Я з жалем згадував про нашу затоплену терасу, на яку ми вже того вечора так і не повернулися. Нас безоглядно всмоктала пащека Хамелеона, і ми безсупротивно опинилися в магічному промені Шиво-Павучого розверстя -- серед розмаїття паноптичних гномів і мініатюрних, майже живих істот, що перетікали зі старезної піхви Прапороділлі Золотої Доби у гігантську чорну прорву царюючої амфібії Калі-Юги, безповоротно-макабричної епохи металевого Диявола.

Ти відпила зі свого фужера й осяйно- сліпуче подивилася на мене:

-- Я ніколи не забуду цього вогненного потопу у нашому термидорі. Що би не сталося зі мною, з Тобою, мій Спайдере… Врешті, навіть достоту не знаючи Тебе, твоєї історії, думок, хотінь, пристрастей, я впевнена, як ніколи: Тебе послано мені, щоби розбудити мій тривало-тягучий омерзенний сон – десь там на порожньому ложі холодного космосу. Ти вирвав мене навіть із тутешнього сірчано-пекельного потоку, в якому я мимоволі опинилася. А цього вже достатньо, щоби усе своє життя пам’ятати цей день, жити у ньому, немов у єдино-даному бутті. Чого би не сталося поміж нашими тілами та душами у тривозі та стражданнях незбагненного майбуття – все’дно, пам’ятай про це, Спайдере...

Я хтів Тобі сказати найголовніше, те, що не зривалося з моїх уст дотепер – у темних і похмурих надрах тисячоліттями обезкриленого людства. Та я, далебі, не встиг навіть поворушити губами, як Ти зірвалася зі свого місця, неждано вийшла перед сцену й зачала свій дико-безумний, зміїно-пластичний танок всередині спаралізованої на мить феєричної утроби допотопного чудовиська.

Слизькі тельбухи Хамелеона зненацька заклякли, припинивши своє очманіле ворушіння. Всі потойбічні голоси враз повивітрювалися, немовби смердючі пари канібальського варива -- в усепоглинаючу витяжку маривного часу. Очманіле від нехитрого кайфу начиння утроби – і яйцеголові клерки, й свинячорилі бандюгани, й обрезкло-пикі п’янчуги, і силіконово-бризкі маріонетки – закам’яніло й не ворушилося, тупо-подивовано вперившися у Твій нетутешній танок. Джазмени ж, здавалося, достоту перевершили самих себе, синтезувавши у божевільній гармонії усі найвеличнішо-можливі напрямні шедевральної музики, всі найвідривніші й пронизуючі до солодкого болю в розкам’янілих єствах хіти тріумфальних епох і культово-потойбічних співців. Це був недосяжний і нечуваний до того хорал усієї притлумленої величі, вивільнення з-під осоружних пут будь-яких правлінь, упосліджено-ницих пристрастей, пірамідального мракобісся та маріонеткових пріоратів. У Твоєму ж танку не було нічого незвичайного, проте до нього були прикуті всі вмить розсліплі погляди напізгнилого аутичного світу. Й щоби узріти Твою нірванну феєрію, вони кинулися в жахних муках розривати свої гейби навіки склеєні диявольськи-фундаментальним клеєм очі, з них зачало щедро бризкати й вичавлюватися макабрична синьо-чорна рідина замість крови. Та це зненацька-прозріле строкато-м’ясивне ошмаття, попри скажений біль та муки, дивилося ледь жевріючими поглядами на Твій танок. Що став для них, як видавалося на позір, останньо-рятівним серед мляво-утробної апокаліпси, немов пришестя останнього євангельського ковчега серед роз’ятреного потопу з бруду та сірки, серед всепоглинаючого цунамі враз утіленого звиродніння.

Ти стояла на місці і звивалася русалчастою лускою своїх крутосхилів-стегон, немов у пожадливому наятрюванні на наріжну світотворчу палю, що пронизувала Тебе наскрізь, підпираючи, водночас, небеса. Пластичний шовк Твого гейби негритянського живота виписував вселенські кола «Магабгарати», й це рондо божевільно впомповувалося гірсько-невпокійним саксофонічним потоком. Водоспад джерельної музики реально-зримим потоком п‘янко омивав Твоє тіло з раптово розверстої стелі хамелеонової печери. Каліграфічно-виточені обриси Твоєї вершні, всього, що було понад феєрично-окресленими крижами, завмерли й не рухалися, немов у передвибуховому екстазі. Танцювали лишень Твої очі; вони випромінювали у зіпрілу навколишність хамелеонових ясель -- в котрих спаралізовано завмерли й уже хаотично не копошилися здрібнілі, замизгані істоти, -- чистий потік животворної магми, з якої Велика Матір зачала людство. З протовогню, що дико метався між її всещедрою піхвою й Твоїм, нуртуючим у танку, тілом вилуплювалися здрібнілі єгиптяни у чоловічих хустках на дитинних головах. Вони нетвердо стояли під Золотою Телицею, тримаючися для певности за міріадно-розгалужені паростки планетоподібного вимені. Аж тут над їхніми покритими бовванами повиростали мізерні розжарені кола утробних сонць, на животі ж Усеплідної Корови запалахкотіли далекі зірки. Твоє обличчя завагітніло нірванним пришестям, і я відчув, що якийсь повітряний згусток торпедично виметнувся із мене, вмить дифузно злившися з Твоїм танком. Я узрів як звідкілясь, із усіх боків на танцюючій Тобі сфокусувалися білі промені, неначе цівки молока зі набряклих сосків Праматері. Ще мить – і танок вкупі зі святим писанням Твого рухливого в одкровенні тіла зненацька спалахнув яскравим помаранчевим вогнем. Від нього зачали розсипатися золоті розплавлені зернини; вони потрапляли на обличчя закляклої хамелеонової здобичі, і зморшкуваті тварі слимаків та медуз нагло олюднювалися й сиріч розгладжувалися-молоділи на очах, немов блискавично всотували жирно-цілющу сперму епох.

Ти продовжувала свій оранжево-вишневий танок вже оголеним, прозорим тілом. Я опукло та явно взрівав усі Твої вигини, що вибухнули тієї миті й розцвітали, неначе пуп’янки білих лотосів, розверстим зволоженим срамом. Ти звивалася всередині вогненно-помаранчевої сфери, що нагадувала дві спаяні вершечками нерукотворні піраміди. І раптом я відчув, як уся зала здригнулася, мовби десь неподалік розірвалася надпотужна небесна бомба з західнопріорського мега-бомбардувальника. Я побачив, як велетенський оріньякський Хамелеон на печерній стіні пойнявся дикою конвульсією, і фатальний потік беззахисно-плинних фігурок змінив свою одвічну напрямну. Хамелеон зачав озвіріло вибльовувати свій промінь із себе, натомість паноптичні пігмеї поплили в ньому назад, до жаданого материнського лона -- крізь лагідно-розпанахану браму ніжно-дланної й радісно-осяйної Шиви.

До Тебе ж, котра палала окутано всередині нерукотворної оранжевої сфери, були всуціль прип’яті, наче запаралізовані невидимим гіпнозом, риб’ячі погляди однорідної маси, що далебі перетруїлася на сланцеві скам’янілі рештки й смердючим збитнем застрягла в прямій кишці Хамелеонової утроби-лабіринту. Ця сліпа істота, зі знову залитими клеєм тисячоліть очима, глухо клекотіла, стогнала, немов подихаючий дракон, та все ж не видихаючи зі загасло-притлумленої горлянки свою дику, невідомо ким інспіровану снагу, що єдина цементувала й не давала розпадатися на згнилі монади первісно-всеправлячому Хаосу. Вона жила єдино тим, що хтіла безборонно та нерозрізнено поглинати все навкруги; все те, що лишень втрапляло на її ковзкому, пінястому та встеленому енгармонійним ошматтям бакаїстому шляху. Вона глухо стогнала, і справдешній біль окутував її ожижену, розім’якло-бризку плоть. Її сліпота дивилася всевидящими очима андеграундної мумії-ієрарха на все те, що мала безопірно абсорбувати в себе. Та ж вона безсило й конвульсійно стенала -- від тотальної безсилости поглинути Тебе, Твій всепереможний танок у помаранчевому полум’ї. Вона так само – спіралевидною пащекою -- намагалася заковтнути й мене, та я, гейби скеляста брила, ніц не перетравлювався в її коричневато-павучому пеклі стозевного оракула, а дивовижно вислизав крізь її насмерть задраяні пори, пробиваючи, сиріч, те, чого не могла просотати навіть голка навіки-вічні заснулої істини. Чого не здатна була проятрити далебі усесильна трава, допоки придушена й приречена правіковим монолітом на летаргічну пожовклість та креогеново-сланцевий перегній.

Аж ось музика нагло стихла, неначеб витруївшися в позахамелеонову порожнечу. Ти зникла зі сцени, так що рештки утробного гумусу-поживи так і не встигли абсорбувати Тебе у силосово-пінне клекотіння. Я відчув глибокий щем у недосяжних закутках свого замуленого дна. Танок у помаранчевому часомірі згас, немов блаженний передуранішній сон, і я знов опинився серед цього протрухлого і безповоротно-зганьбленого життя, не знаючи достоту, що починати в ньому, що зароджувати, що вбвати, а що возвеличувати. Єдиним і позаумовним, що виокремлювала й оголювала переді мною реальність, була Ти, моя Селено. А тією невичерпністю, -- котру сліпий рибалка, що зачаївся в лабіринтах мого єства, виловив із безмірно-неосяжного потоку тисячоліть, видобув із вічного плину небесної чотирикутної шхуни у моєму безмірі, -- був Твій безумно-ригведійський танок у лоні вогненного часу. Таємний код було, нарешті, явлено, та ми ще допоки не осягали його всепереможного сенсу. Ми беззахисно стояли, притиснувшися одне до одного, у кривавому, немов утробний ембріон, передбанні лабіринту, й до сеї пори не важилися ступити на зачовганий безповоротними тванистими слідами поріг, перейти крізь цю оманливу, та, сиріч, неосягненну браму. Ми чули в надрах цієї заплутаної у смертельний клубок простоти протяжний і моторошний рик, кровожерний лемент всепоглинаючого монстра, передчуваючи, що нас вже давно, ще за безмір літ до нашого народження, віддано кимось величним і нетутешнім на споконвічне вогненне заклання Любови.

… Я відчув, як чиїсь ніжні руки трясуть мене за плечі. Це була Ти. Стоячи наді мною, під спародичні й безглузді окрики й сміхи п’яно-збожеволілих шматнів та філейних решток, що були вже напів-порозкладалися від субтропічно-мусонного тепла Хамелеонової утроби, Ти намагалася мене повернути до іншої, далебі тутешньої тями, нагадати мені, що Ти – тут, поруч, навпроти. Що Ти нікуди не зникла й ні в чому не розчинилася. Я подивовано окинув навколишність поглядом, та не побачив нічого такого, що було би гейби новим і визначальним попід цим утробним куполом – опісля мого недавнього, відчайдушного провалля в природу Твого танку. Кельнери нервово сновигали, немов китайці під час черлено-муралиного заколоту. Пияки й далі вливали в бездонні горлянки тимчасові ліки постабстенентної доби. Підспудні клешньо-чіпкі хвойди-маріонетки розчинялися в штучних жестах та неприродно-потворній міміці манірного й тоталітарного гламуру. Бикоподібні здоровані ліниво й самовпевнено ремигали й тракторно-незграбно розверталися до розпапуасених бахурок-калаталок масивними тулубами, не в змозі навіть на дещицю ворухнути забетонованими макітрами на відсутніх шиях. Замажорені магістратські клерки аматорськи зображали прісно-яйцеголову діловитість, сиплячи навкруги струхнявілими остюками засмальцьованих сороміцьких анекдотів. Ніхто не мав жодної сили змінити одвічний мімікрійний вертеп усіх епох, що своєю бризкою молочно-білесою наготою -- під щоразу різним руб’ям -- був достоту незмінний, однаковий, тотожній -- ще зі самих глибин мадленових палеолітиків. Ані всесильні канібалістичні вожді, ні всевладно-осяйні імператори та криваві супостати, ні андеграундно-інквізиторські магістри вкупі з ієрархами були імпотентно-нездатними, щоби бодай змінити, загасити, а чи тотально знищити, на кшталт безмірної популяції мандавошок, оцей сіро-холодний блиск риб’ячих зажирених очей та мертвотний сморід – велеможних і розквітлих на всі віки і многая літа – філістерської тьми золотарів та клошарів. Котрі єдині реально правили та правлять усім видимим світом, просто собі просиджуючи і зубоскалячи ввесь свій час у вертепних клоаках порожнечі та запаяних намертво амфібійних утробах всесвіту.

-- Спайдере, мені здалося, що Ти гейби кудись пересилився звідси -- сидячи неначе бездиханним, а Твої скляні очі були мертво впереними в невідомість… -- промовила Ти, коли я, нарешті, знову воскрес для Тебе.

-- Ти танцювала, Селено? Чи мені це, лишень, видалося? Я не бачив такого навіть у найнеймовірніших, найнетутешніших снах…

-- Спайдере, не знаю, про що Ти. Так, я дійсно танцювала. Проте, що Ти надибав у цьому аж такого мітичного? Я завжди так танцюю… коли почуваюся щасливою. Не пам’ятаю, коли це було востаннє. Я танцювала для Тебе, мій Спайдере. Ти ж мій, чи ж не так?

Я почувався тоді, немовби на грані безповоротної смерти й нового народження. Ліпше сказати – на порозі скидання старої, розтріскано-пошерхлої, всуціль зношеної шкіри й наросту нової, могутньо-лискучої та фактурно-ребристої. Здавалося, що у той мент я ще не вмів говорити й сприймати світ в окрайцях понять та поза межами виокремлених предметів. Вочевидь, так осягає себе пуголовок, скручений в хамелеоновому яйці. Достоту не передбачаючи й не маючи ані жодної гадки про те, що – з плином віків -- він розверзнеться у титанічну потвору з різнобарвним, феєрично-оманливим лиском.

-- Я знаю лишень одне, моя Селено: що Ти народила мене заново, виносивши громаддям безплідних епох ось у цій, Хамелеоновій утробі. Хіба так може насправді відбуватися, моя дівчинко?

-- Спайдере, це все наше – і Хамелеон, і ці коралові блазні й паноптичні фігурки-нетцки, і Наш із Тобою вогонь, і небо, і ввесь світовирій! Я не віддам цього ніколи і нікому. Що би з нами не сталося надалі...

-- Селено, моя вранішня зірко… Я кохаю Тебе понад усе це безмежне злиття хаосу та гармонії, понад народження, тріумфально-ниций поступ та крах світів. Але скажи мені, дівчинко, чи гадала Ти коли-небудь про це наше спіткання? Бодай раз у житті? Чи було в мене хоча б якесь передчуття Тебе? Сиріч, що ні. Бо Ти виникла в моєму животінні нізвідки…

Я блискавично присотався до Твоїх губ і зачав вприскувати собі з них, немов зміїну отруту з рани, цей божевільний наркотик, незрівнянно потужніший за колумбійське листя. Я відчув ураз таку знеможливу хіть, що заледь стримувався, аби не розпанахати на Тобі ввесь одяг і дико зануритися у Твою солодку прірву, розпластавши голу плоть на нашому столику хамелеонової таверни, на очах у всієї безумно-фантасмагоричної ящіркової зграї.

За цим виснажливим внутрішнім герцем із самим собою, я мимоволі, ледь не внутрішнім поглядом, узрів, як допіру непримітний, невибагливо-просто зодягнений чоловічок піднявся з-за свого столика під протилежною стіною й попрямував до нас. Серед наснажжя строкатого натовпу він саме й вирізнявся, власне, своєю достоту пересічною непримітністю. Зазвичай, такі люди мають виразну властивість бути й, водночас, не бути присутніми деінде. Неначе німі сірі пташки, що зачаїлися в листі дерева, всуціль злилися з корою і видають свою присутність лишень заколисливим стукотом дзьоба об стовбурову твердиню, зливаючися з монотонним, невидимим метрономом, який констатує невідворотне перетікання часового плину в байдужу утробу вічности.

Коли я узрів цього чоловічка, що почав був наближатися до нас, в мені виокремився свіжий спогад. Я знову перенісся у час Твого вогненно-ритуального танку і краєчком ока запримітив, що серед усього спаралізованого Твоїм магічним звиванням паноптикуму, лише одна людина була при собі й не втрачала почуття реальности. Вона дивилася холодним, акулячим поглядом і окутувала ним лишень Твоє тіло, поцмулюючи з хамелеоноподібного келиха аристократичну дещицю коньяку. За усією її зовнішністю й поставою разюче виглядало, що ця позірно байдужа та незворушна людина навряд чи проникає у захаращені й безсвідомо заплутані катакомби суті, а визнає всього-навсього предметну яв та конкретно-видимі феномени позадухового світу. І то був саме той неоковирний і безбарвний чоловічок, який оце впевнено, цілеспрямовано й невідомо з якого дідька поволі наближався до нас.

Я вимушено відлучився од сьогоплинного парадизу Твоєї м’якоті й виразно-колючим поглядом зустрівся з беземоційними очима незнайомця, котрий, дійшовши до нашого столика, зупинився за крок перед ним. Кілька миттєвостей поміж нами панувала невизначено-ніякова мовчанка, аж поки чоловічок не розтулив свої тонкі, схожі на шнурівки, губи, і не проказав із заледь відчутним іноземним акцентом:

-- Я вельми перепрошую, панове, що, так би мовити, несанкціоновано втручаюся у гаряче тривання вашої передвікендної сесії в цьому феєричному закладі. А підійшов я сюди, до цього столика далебі не припадково: бо ж притьмом вирізнив вас обох серед тутешнього, я би сказав, гедоністичного загалу. Даруйте мені, проте навіть не можу допоки конструктивно й логічно пояснити дану оказію. Адже бодай чимось виокремлюватися серед цього, з дозволу сказати, високоінтелектуального та шляхетного панства -- далебі непросто та й, щонайменше, некомфортно, -- і незнайомець фривільно й недбало змахнув рукою у бік навколишніх столиків. -- Одразу ж вас заспокою, мої люб’язні: я не маю намірів набридати вам. Тож буду вельми вдячний, якщо подаруєте мені рівно 10 хвилин вашого надкоштовного часу…

-- Ти не заперечуєш, Селено? – формально запитав я. -- Прошу Вас, сідайте, -- із ледь стримуваним роздратуванням кивнув я на зайво-порожній стілець, що спинкою впирався в ребро стільниці.

Незнайомець на позір ввічливо й дещо скуто сів за столик на запропоноване місце. Обвівши нас безпристрасним поглядом, він мовив уже більш упевнено:

-- Дозвольте відрекомендуватися вам. Захін… Пан Захін, магістр вільних мистецтв.

-- Чим зобов’язані такій велемовній увазі з Вашого боку, пане Захіне? -- з ледь окресленою цікавістю запитав я.

-- Бачите, шановний вельмишляхетний пане…

-- Можете називати мене просто Спайдер, -- без зайвих емоцій відповів я, відчуваючи себе значною мірою висотаним внутрішньо і сподіваючися якнайскорше вирватися з цієї причинної утроби, щоб викрасти Тебе за край посоловілого від зливи обрію. – Цю ж пані звати Селеною.

-- Дякую, пане Спайдере, вельми дякую. У вас просто дивовижні імена… Спайдер – це ж «павук» нашою мовою. У нас навіть є веселі й непересічні серіали та комікси зі схожою назвою. Втім, навіть не намагатимуся з’ясовувати етимологію саме Вашого імені, оскільки у нас категорично поважають право на тотемне, даруйте, приватне життя. А тим паче право на ім’я та власне назвисько, яке ви можете безліч разів змінювати за життя. Вслід за вашими тисячекратними внутрішніми змінами та мутаціями, чи ж не так? Одначе після смерти люди пам’ятатимуть вас лише під одним, найхарактернішим для вас іменем, чи -- як це Вашою мовою? -- «поганяйловом». Або ж не пригадуватимуть зовсім, стерши Вас невідновлювано зі своїх процесорів та оперативок узагалі.. -- дещо приторно й фальшовано-артистично заговорив самоназваний магістр.

Мені враз був дещо ввірвався терпець од цього зайвого словоблудництва, і я остудив припадкового знайомця далебі прохолодним робом:

-- Це все, поза жодними сумнівами, -- апріорно й аксіоматично, велеречний пане Захіне. Та попри це, Ви все ж таки не відповіли на моє вищевисловлене запитання. Тож, дозволю собі повторити його ще раз: чим ми Вас зі пані Селеною аж так привабили… І мо’ й далі: якими саме робами можемо прислужитися для користі Вашої непересічної особи?

– Щоби пояснити свою увагу до Вас, любий пане Спайдере, котра мимовільно оце в мене щойно виникла, мушу розповісти деякий, як то сказати… бекграунд… передісторію по-вашому – здається, так?..

-- Саме так, шановний комріде. Більше того -- не можу втриматися й не висловити високу компліментарність щодо блискучого знання Вами нашої мови… Втім, також вельми сподіваюся, що анонсований Вами «бекграунд» не протриватиме до третіх півнів. Оскільки, даруйте, ми з пані Селеною почуваємося нині дещицю втомленими, -- одповів я -- вже з наростаючим і майже неприхованим роздратуванням.

-- Він не протриває навіть до першого месопотамського бика, не те що до ваших третіх півнів, -- засміявся незнайомець, ураз видаючися чомусь аж надто повеселілим та, на противагу попереднім хвилинам, завищено розкутим. – Я ж пообіцяв, пане Спайдере, що не прийму від Вас більшого шляхетного дарунка, аніж Ваші дорогоцінні десять хвилин. А нанині, -- й пан Захін дістав зі внутрішньої кишені золотолискітний антикварний годинник, що кріпився до коричнево-велюрового жакету за допомогою тонкого цепу з філігранними кілечками, -- нанині пройшло лишень півхвилини.

Й заледь він це сказав, як мене пойняло вельми химерне відчуття того, що я вже десь бачив цього пана, що мені був невідомо звідкіль знайомий тембр його голосу, а словесні конструкції пана Захіна видавалися на кшталт навіки встановленого апостилоса, якого неможливо ні підмінити, ані заново викопіювати. Втім, я порівняно швидко оминув цей несподіваний віраж підсвідомости й, здається, логічно усвідомив причину свого мимовільного знічення. Мені здалося, що цей нахабний іноземець блефує: як на мене, нав’язана ним тягуча та беззмістовна розмова вже тягнулася хвилин із п’ять, а то й сім, й -- за дещицю тривалостей -- я вже окреслено готовий був просто взяти Селену за руку й, нехай і силоміць, але витягнути Її з цієї магнетичної й засотуючої клоаки.

Трохи опанувавши собою, я глянув на Селу. Вона так само дивилася на мене, заколотницьки й іронічно всміхаючися. І тут я спародично підійняв руку і глипнув на свій годинник. Будучи вельми педантичним у питаннях часу, я напередодні зафіксував був стартовий відлік розмови з цим химерно-нудним Захіном, і – о диво! – з того безглуздого початку й справді минуло всього лишень півхвилини. Знаючи, що жінки усвідомлюють і фіксують час лишень тоді, коли їм погано, я запитав у Селени:

-- Дівчинко, як Ти гадаєш, скільки часу ми вже змістовно комунікуємо з цим паном?

-- Не знаю напевно, -- одказала Селена. – Але в кожному разі, не менше п’яти хвилин…

І тут пан Захін голосно, з якоюсь неприродною веселістю, розсміявся:

-- От бачите, а Ви гадали, що зі мною нецікаво, що я нудний, заледь не божевільний! Насправді ж, панове, я вмію сповільнювати час. Або ж прискорювати його. Тепер вам уже веселіше?

Я почав було вже аж вибухати внутрішньо від скаженого роздратування, що накопичувалося протягом останніх п’яти хвилин, вірніше – дідько! – півтори хвилини. Та винуватець мого мимовільного сказу вперше заговорив майже щиро, дещо приглушивши цим мою злютованість:

-- Звісна річ, мій шляхетний пане Спайдере, це -- жарт. Всього-навсього – ординарний розіграш. Це все, так би мовити, невеличкий кіч, невинний фарс із мого боку -- аби Вас із прекрасною пані Селеною хоча би на дещицю розвеселити. Ну, скажіть-бо, чи існує в цьому світі людина, котра спроможна приручити час? Пришвидчити або вповільнити його? Чи здатен пересічний смертник осідлати найбільшу в усьому бутті ілюзію?

Пан Захін затягнувся дивовижною коричневою цигаркою з позолоченим фільтром, що видобув її з портсигара раніш, і випустив зі свого тонко-глистяного рота кілька запашних димових кружалець.

-- Так от, велешляхетний пане Павуче й зоряна пані Богине, -- при цих словах Захін обережно взяв Твою руку й символічно притулився до її ніжної поверхні шнуркоподібними губами. Затим, подивившися пильно на Тебе, додав: -- Здається, Ваше ім’я простягається до сивих античних часів і означає – «блиск», «сяйво», «буяння»? Ви – блискуче око ночі… Ви тримаєте іскристий помаранчевий смолоскип посеред нічного космосу та ведете за собою у танку зірки в епоху повного Місяця… Ви омиваєтеся в Океані й, надягнувши осяйні шати, запрягаєте до своєї золотої колісниці баских троянських коней… Сам усемогутній Зевес поклав на Вас своє всевидяще око… Втім, перепрошую, я гейби відволікся од головного. Так от, я вже казав, любі панове, що одразу ж виокремив Ваші обличчя серед оцих веселих і безтурботних завсідників. Чому? Все -- вельми просто. Ваші обличчя цікаво читати. Як книгу, котру не відкладаєш одразу та вже ніколи не читаєш далі, лишень пробігшися порожнечею бляклих рядків на першій сторінці.

-- І що ж Ви прочитали на наших, якщо Вашою мовою, фейсах, дозвольте поцікавитися? – лукаво запитала Селена, ще й досі розчервоніла від вина й танку.

-- Це в них – фейси. Я би сказав, навіть, інтерфейси, -- й пан Захін характерним млявим жестом кинув рукою у глиб зали. – Що на них можна прочитати? Лишень ординарний, лекально-штампований, немов на якій безумній фабриці, текст – хтивість, жадібність, безмежна глупота, мізерність, ліліпутська пихатість, гординя… Хіба цікаво пити такий спрісніло-обезбарвлений, без жодного смаку коктейль?

-- Я мало над цим замислююся, пане Захіне. Бо ж лишень іноді констатую, далебі не аналізуючи глибоко -- за відсутністю нагальної необхідности в раз і назавжди встановленій анархічній всеосяжності та справедливості. Можливо, цей коктейль у саме такій консистенції для чогось і комусь наріжно потрібен, -- і тут вже я змахнув рукою, на мить спальцювавши вгору, на кам’яну прищаву стелю Хамелеонової печери. І враз перевів тему зі слизької на більш тривку поверхню: – То як, пане Захіне, чи зачарував Вас непроминущий танок пані Селени?

Тут Захін несподівано закашлявся підступними пахощами свого цигаркового диму. Я взяв порожню чисту склянку, налив води і підніс її зненацька астматичному панові Захінові. Відпивши, той якось незвично, гейби по-новому лупато глипнув на мене, немов застигла сонна амфібія, котру я несподівано розтривожив:

-- Який танок, про що Ви? Хіба пані Селена танцювала? – щиро подивувався Захін. Втім, узрівши наші шоковано-риторичні погляди, іноземець миттєво поправився: -- Так-так, танок. Звісно, Ваш танок був заворожливий і прекрасний. Такого я, повірте, не бачив в жодних найекзотичніших закутках Всесвіту. Проте, даруйте мені, я споглядав, як Ви танцювали, лишень краєчком ока, та й то – через густу димову завісу, що, на щастя, закривала від мене все це громаддя порожніх, втім, далебі не сакральних фоліантів у твердих недешевих палітурках. Але ж, як безумовно прикро, що цупка завіса від смертоносних ілюзій почасти загороджує нас, водночас, од справдішньо неприйдешнього й незнищенно-сутнісного, без чого ми карколомно хиріємо, аж поки не вростаємо врешті-решт у земну твердиню мертво-неіснуючим гумусом порожнечі…

І тут я не витримав. Пан Захін ізнову, далебі всвідомлено, тікав од мого запитання, оминаючи предметність і конкретику, котрі були, як я визначив поперед цим, єдиносущими опорами його мислення. Тож мені ніц не лишалося, як із приховано-саркастичною нарочитістю проказати:

-- Вельмишановний пане Захіне, перепрошую за вимушене переривання Ваших достоту безцінних думок. Проте, скажіть-таки, нарешті: що Ви такого достоту ексклюзивного узріли в наших обличчях?

-- Так-так, пане Спайдере, звісно… Я одразу ж помітив ці заледь уловимі світлотіні, ці нетутешні випромінювання… Я прочитав на Ваших ликах те, чого я гейби тисячоліттями до того безплідно шукав. Те чого, ніколи допіру не знаходив і змушений був задовольнятися пекельними образами розсіяного всюди антисвіту. Мертвою тривалістю геть опріснілої вічности, в якій немає місця... Я прочитав у ваших ликах… Все! -- і пан Захін зненацька набув холодного виразу діловитої людини, нагло діставши свого круглого антикварного годинника на вишуканому ціпку. – Так, саме так, пройшло рівно десять хвилин. Мій час вичерпано.

Нас із Тобою немовби шугонула громовиця. Адже ми без слів, без жодних поміж собою перемовин усвідомлювали достоту, що з моменту першого звіряння оманливої часової тривалости пройшло рівно три хвилини. Я хутко глянув на свого годинника і був моторошно вражений: моя стрілка позначала відтинок рівно у десять хвилин. Не більше й не менше.

Пан Захін вже підвівся зі свого місця і почав люб’язно розшаркуватися, прощаючися з нами.

-- То що ж Ви прочитали? І як же розповідь про Ваш непересічний бекграунд? – запитав я розчаровано насамкінець.

-- Гадаю, ще прийде час, і ми обов’язково здибаємося. Втім, це, звісно, залежить, передовсім, од Вас, -- і він, простягнув мені візитівку, всотавшися за незриму мить у густий дим Хамелеонової таверни й безповоротно витруївшися з-перед наших очей.

 

Хаббібулін. Падіння чорнокрилого ангела

Заледь ми оговталися від несподіваного знайомства й розмови з дивакуватим магістром вільних мистецтв, як до нас підійшов кельнер і повідомив, що мене кличуть до телефону. Було всуціль дивним, що до мене хтось може дзвонити саме в той вечір в утробу «Хамелеона». Тим паче, що я мав давню звичку анікому не звітувати про свої просторово-часові переміщення. Ти так само виглядала подивованою.

-- Селено, щоби це могло значити? – запитав я. – Ти нікому не розповідала, де ми, куди збираємося?

-- Спайдере, адже ж Ти мене сам привів сюди… До того ж, зробив це навмання, із-за нежданого буревію, що насувався на нас. Якби не злива, то ми би поїхали кудись у центр Магістрату, чи ж не так?

Я ніц не міг заперечити моїй Селені, тим паче, що почав Їй чомусь довіряти після танку в помаранчевій сфері, немов самому собі. Втім, десь у глибині власних сплутаних нетрів, я запитав у когось невідомого: а наскільки я довіряю собі? І чи довіряю собі взагалі?

Я ствердно кивнув Селені, мовчки підвівся й попрямував до барної стійки, де мав знаходитися телефон. Чорношкірий бармен-ямаєць – його звали, здається, Ел – осліпив мене бездоганно-білосніжною посмішкою й запальцював на старожитньо-антикварний, початку минулого століття, апарат, яким ще, мабуть, послуговувалися апостоли та вожді Всеанархічної революції.

Я підняв рурку зі стійки й підніс її до вуха, навмисно нічого не говорячи першим. Усередині трубки була доволі дивна тиша, яка в певні моменти переривалася глухо-віддаленими стогонами. Мені здалося, що на протилежному кінці дроту ремигала тяжко-хвора людина, котра неймовірно страждає на смертному одрі і от-от випустить із себе дух, що так і прагне якомога скорше вирватися з цих в’язничих вимірів.

Я тримав мовчанку десь протягом хвилини. Уявлюваний мною кандидат у небіжчики так само німував, лишень час од часу скреготливо постогнуючи. Краєчком ока я відчув на собі іронічно-хвацьке випромінювання очей Ела, котрий, вловивши мій мимобіжний погляд, весело мені підморгнув. Я мимоволі подумав, що цей чорношкірий красавчег якимось робом утаємничений у даний нелогічно-ірреальний дзвінок, який, вкупі зі нав’язливо-неоковирним паном Захіним, загрожував стати таким-собі безглуздо-дурнуватим фіналом нашого неземного духового коїтусу й довічного, як мені тоді видавалося, возз’єднання з Селеною у розпал божевільно-розжареного термидора.

Не явивши перед Елом жодних озримих емоцій, я запальцював на пляшку експортної «Stolichn’ої», що зблискувала з полички джерельним шклом за барменовою спиною. Ел, на знак розуміння й схвалення моєї стихійної забаганки, показав мені піднятий вгору великий палець. Моторно метнувшися навкруги, він уже за мить наливав холодну збудливу прозорість до ребристо-кришталевої, із товстим окружжям шклянки. Жестом я вказав Елу на рівень вінця. Той із запопадливою радістю закивав головою, і ця наповнена вщерть склянка з оковитою за мізерний мент закрасувалася переді мною.

У рурці ж нічого не мінялося. Така сама тиша, ті ж самі приглушені стенання… Проте трубку не кидали, вочевидь, чекаючи на якесь припадкове, потойбічне милосердя. Я, не відриваючися, без зайвих вагань вихилив могутніми ковтками призначений мені сакральний напій. Очі та зуби враз Ела заблистіли, -- немовби це був випив він, а не я, -- віддзеркалюючи фантасмагоричні промені Хамелеонового випромінювання. Мені здалося, що вся утроба гейби затято заплескала в долоні.

Я глянув, сиріч, дещо іншими очима на навколишність і на Тебе. Я бачив Твої обриси зі спини: вони видавалися завмерло-незворушними, мовби Ти раптово заснула, забувши про все на світі: про дику наснагу цього вечора, свої минулі блукання, про своє донедавна зоднаковіле й одвічно-зашторене життя, про несподівано-феєричну зустріч зі мною завдяки агентові Хаббібуліну…

-- Сер, то як Вам наша-не-наша «Stolichnaya», дозвольте у Вас поцікавитися? -- раптом стишено-конфіденційно заговорив до мене Ел. – Знаменито-неповторна, ексклюзивна, чи ж не так?

-- Назагал, вельми нівроку, дружбанєлло Еле, -- відказав я так само стишено, прикриваючи рукою війстя телефонної рурки. – Втім, мій зловтішно-мізерний рівень снобізму гейби не дозволяє мені цілком справедливо оцінити її ексклюзивність. Я би, мабуть, так само похвалив дане тобою пійло, навіть аби ти -- з притаманною ямайською щедрістю -- почастував мене банановим самогоном, а чи маракуєвою сивухою, вигнаною з тропічних дарунків твоїх щедрих саванних ланів. Або ж брагою зі слонової шерсти…

-- Дякую, сер, і найперше – за щирість. Проте дозвольте, сер, запитати Вас іще про одну дрібницю: чи ж не думаєте Ви, що мовчанка іноді розкриває набагато глибші семантичні прірви, аніж, власне, слова?

Під впливом Елового пійла, я ніц не подивувався несподіваній, ледь не сорбонній, просунутости бармена. Хоча, не будучи цілковито впевненим, що саме такі слова я почув од нього, та й зважаючи на природну просторову викривленість та калейдоскопічність Хамелеонового склепу, в якому чинилися такі достоту небанальні речі, я все ж, для сякої-такої певности, перепитав у Ела:

-- Ти щось допіру сказав про семантику мовчання, братєлло, чи мені, лишень, почулося? Власне, вийшовши з твого нереального підвалу, я не подивуюся, якщо й ти мені був примарився… Вкупі з цією утробою, наповненою тектонічним лайном, і з маусофанським упизднем Захіним!..

-- Мушу Вас засмутити, сер, але це все є цілковито реальним, -- нічтоже сумняшеся, відповів бармен Ел. -- Єдиний нюанс у тому, що ми з Вами можемо по-різному трактувати реальність. Скажу лишень, що можу віддати на відсіч власного зеба, стверджуючи безумовно й незворотньо те, що Ви не спите. І та пані, котра явила утробі сього світу небачений дотепер танок, і котра зненацька олюднила всіх нас, усіх диких, ненажерливих й розледачілих тварин – ця пані так само Вам не сниться. Єдине, що може снитися, так це оцей дзвінок… Але ж я його чув, а один і той же сон не може снитися обом людям одночасно. Тоді хтось один із нас мусить прокинутися, а інший -- невідомо куди зникнути, чи ж не так, сер Спайдер?

-- А звідки ти знаєш моє ім’я, люб’язний?..

-- А Ви хіба, сер, не пам’ятаєте, як заходили сюди майже місяць тому? Ви тоді завели до утроби цілу зграю диких зголоднілих псів і нагодували їх усіх нашими жирними стейками? Я тоді був тактовно Вам зауважив, що в наш заклад із тваринами не заходять, але Ви тоді обеззброїли мене та мого патрона своєю щирістю, душевною щедрістю і твариноцентризмом, сказавши, що, мовляв, собаки – це ті ж самі люди, лишень -- колишні, а чи -- майбутні.

-- Так-так, можливо, щось таке пригадую. І тебе, здається, величають Ел… -- невпевнено проказав я, геть не пам’ятаючи й не розуміючи суть історії, яку він мені озвучив. – Даруй, побратиме, проте я не вельми ретельно стежу за зовнішніми подіями та їхнім перебігом. Часто вони відбуваються настільки неприродно, що немає жодного сенсу достотуватися до їхньої суті. До суті ж цілком природних подій не варто доскіпуватися взагалі – бо ж зненацька може трафити шляк. То що ти мав на увазі, Еле, коли говорив про цей безглуздий дзвінок і оцю не менш причинну мовчанку?

-- Я скажу Вам, сер, але, бігме, не гнівайтеся на мене… Я не можу достеменно гарантувати Вам реальність цього дзвінка, допоки Ви не промовите в рурку хоча би яке слово й не спробуєте довідатися, хто ж саме турбує отут Вас нині, у цій слизькій і, водночас, блаженній норі Вашого кайфу, до того нереального й невідчутого -- з цією небесно-веселковою жінкою, що сидить незрушно за Вашим столиком… А якщо довідаєтеся, хто ж саме до Вас телефонує, то це означатиме, що Ви не спите в своєму сні й усе там відбувається реально. Тож, імовірно можете взнати, чого ж саме від Вас хоче цей неочікуваний і вмираючий абонент…

Я дещицю подумав над незбагненним сенсом Елових слів і глянув на Селену: вона сиділа так само незрушно, у тій самій поставі, що й десять хвилин тому. І тут мені здалося, -- хоча я й сам вразився достоту тубільній забобонності власної думки, -- що несподівана закляклість Селени якимось чином пов’язана з цим дурнувато-німим дзвінком. І хоч я і вважав себе певним скептиком на терені глобального містицизму, проте ніяк не міг вигнати жодними екзорцистичними зусиллями чіпку думку, що набатно пульсувала в моїх мізках: надалі все залежатиме від мого слова, від одного-єдиного слова у рурку… Але якого? Я подивився на безтурботного негра-бармена, котрий вже пружинно підтанцьовував та підспівував розкуражілим опісля Селениного танку музикам, котрі натхненно й феєрично лабали свій джаз… Й аж тут, нарешті, я заволав наобум у рурку перше, що випнулося з моїх захаращених закутків на світлу, більш-менш структуровану, логічну поверхню:

-- Я вас уважно слухаю, шановний! Ви, певно, хтіли мені повідомити, що в Макондо все ще дощить?

-- Спайдере, ти не впізнаєш мене, Спайдере? Це – Хаббібулін, -- тихо-натужно прохрипіло у рурці, і я німотно закляк од цієї безумної несподіванки.

Я подивився на Селену. Й саме у той мент вона неначеб стрепенулася й обернулася всім тілом у напрямній барної стійки, тривожним поглядом вишукуючи мене. Взрівши, нарешті, що я стою в неприродно-розгубленій позі, тримаючи коло вуха антикварну рурку, вона натужно всміхнулася й помахала мені рукою, вочевидь, щоби хоч на йоту збадьорити мене. Мені ж видалося, що адресатом цього жесту був не я, а хтось невідомий, далебі нетутешній, котрий зачаївся за моєю спиною. Я оглянувся назад: там нікого не було. Лишень сіро-бура стіна із супертвердого пісчаника рвучко навіяла мені чітку думку про страшну тотальність того, чого я нині аніжодним чином не міг змінити, що би я не відповів у рурку вмираючому Хаббібовому фантомові.

-- Це ти, Хаббібе? – заледь оговтавшись, але все ще ошелешено запитав я. – Що в тебе сталося? І як ти мене тут вирахував?

-- Спайдере, терміново приїжджай… Я помираю… -- голос Хаббібуліна, здавалося, все слабшав і вивітрювався з кожним вимовленим словом.

-- Але ти можеш хоча би парою слів пояснити, що з тобою відбувається? – голосно, на межі крику, прорецитував я в рурку, відчуваючи, як мене зачинає охоплювати ницо-тваринне павутиння паніки.

-- Я помираю… -- заледь почув я слабкі голосові конвульсії агента Хаббібуліна, а затим зв’язок нагло перервався, і в телефонному динаміку монотонно зазвучав штучно-комп’ютерний рімейк «Крейцерової сонати». Мені здалося, що Хаббібулін перед власною гіпотетичною кінчиною усе ж устиг – лишень невідомо навіщо -- переключити телефон на лінію якоїсь вищої супервайзингової інстанції. Я протримав рурку ще з півхвилини, безглуздо сподіваючися, що на протилежному кінці дроту заговорить якийсь упевнений, компетентний голос, який зможе мені пояснити суть того, що відбувається. Втім, я одразу ж поклав рурку на апарат, зачувши голос Ела:

-- Сер, то я викликаю таксі?

Я кивнув йому головою на знак згоди і притьмом підійшов до Тебе.

-- Селено… -- ледь опановуючи себе, почав було я.

-- Спайдере, коханий, я знаю, я вже здогадалася по твоєму виразу: щось сталося і нам треба звідси негайно їхати …

-- Дівчинко… -- і я обняв Тебе, притулившися до Твоєї щоки своєю. Твій запах, що нагадував поєднання конвалії і мускату, сп’янив мене знову, куди більше від елового соку землі, і моя тривога щодо невідомости змінилася на блаженну медитацію. – Селено, моє сонце, я змушений їхати до Хаббібуліна.

-- Спайдере, я не питаю Тебе, навіщо і чому так зненацька… Я думала, ми… Спайдере, чому все прекрасне й неземне повинно закінчуватися так несподівано й безглуздо?

-- Кохана моя Селено, але ж у нас з Тобою попереду все життя… А сьогодні ми лишень прочинили своїми розбудженими подихами ще донедавна намертво запаяні ворота до нашого Раю. Ми шукали їх всюди, та так і не могли знайти, а вони виявилися ось тут -- у вузькому, зволоженому отворі, що проходить крізь пащеку Хамелеона в його ненаситну утробу… -- я відчував, що крізь мене неначе прорвало греблю, і невтримний потік кохання виривався стверділими словами, які гаряче обдавали Твоє спрагле й оголене в моїх думках тіло. Я всуціль забув про вмирання Хаббібового фантома.

-- Спайдере, коханий хлопчику, стережися його. Мені здається, що нещирість неможливо замаскувати жодною, навіть суперфілігранною грою. Дружні потуги, нарочита демонстрація прихильності... Хіба цим вимірюється справжність?

Я вирішив не допитуватися, кого ж усе-таки Селена має на увазі. Це міг бути будь-хто – Ел, Джон, Гаргантюа, пан Захін. Навіть – фантом Хаббіба…

Ми хутко витруїлися з безумної задимленої утроби, в якій з фатальною неминучістю безплотно запліднилося наше Кохання.

Біле розкішне авто вже чекало на нас біля роз’ятреної Хамелеонової пащеки. Гарячі пологові води всоталися у розпанахані вени Міста, і амфібія-ссавець нашого лімузину невидимо перекинулася на космічно-прудкого гепарда, що намагався в своєму автобанному леті перегнати не лише просторо-час, але й примарне світло Немезиди, неіснуючої планети смерті.

Ми всю дорогу їхали мовчки, аж поки не дісталися до того місця, на яке Ти вказала. Це було неподалік від Хаббібового будинку, за якихось кілька кварталів од нього. Я не знав, де Ти мешкала і жодного разу Тебе про це не запитував. Ти здавалася мені неземною, такою, що не могла жити в ординарній людській квартирі, і це роз’ятрювало мене до несамовитости. Я не знав, чи Ти була заміжня, чи були в Тебе діти, чи живі були Твої батьки. Як не дивовижно, проте моє чуття до Тебе від цього аж ніяк не залежало… Ти була одвічно недосяжною і мітичною для мене, і я за жодну ціну не хтів, щоби гостре й тверде земне начиння перемололо у своїх безжальних жорнах Твою неземну красу на сіру спорохнявілість давно згаслих і мертвих цивілізацій.

Ти навіть не дала поцілувати себе й не попрощалася, вийшовши з авто і рвучко зачинивши за собою білі дверцята. Мені здалося в той мент, що це закрився верх моєї труни, і я рокований повіки лежати мертво у суцільно-виплетеній темряві, не бачачи Твоїх жаданих променів. Ти в’ятрилася в пащеку вже вічних сутінок Міста, що глухо стогнало в передбанні нічного забуття, і зникла в нетрях мого власного лабіринту, де я невість скільки безплідно блукав і в маривній надії не міг ізнайти Тебе знову.

Я не зчувся, як водій зупинив автівку і мені довелося все таким же, але вже дещицю ожилим мерцем видобути власні мощі з білої рухливої труни. Я хутко пройшов через засмічену пляшками, битим склом, порожніми упаковками та всіляким іншим непотребом галявину -- з випаленою термидором пожовклою травою, схожою на розкуйовджені сиво-бурі патли збожеволілої старої. За пару ментів я опинився біля дверей Хаббібулінського під’їзду і вже хтів був їх прочинити, як вони зненацька розчахнулися самі, й мене заледь не протаранив далебі вже літній чоловік, котрий енергійно виходив з будинку на протирух мені. Я інстинктивно зупинився й, відступивши на півкроку вбік, механічно глипнув на випадковця, що ледве був мене не збив. Мій погляд мимоволі сковзнув спочатку вниз, і я вгледів, що замість нижньої частини ноги у чоловіка був протез, проте, не сучасний – які роблять нині за океаном для героїв та інвалідів святих анархічних інтервенцій у дико-непросвітлені країни – а замінник-симулякр, схожий своїм нижнім окраєм на звичайнісіньку допоміжну палицю, якою послуговуються доволі літні люди, котрі ще здатні пересуватися магістратськими вулицями без сторонньої допомоги. Протез на манір цього носив легендарний флібустьєрський капітан Флінт або ж каліки, що пройшли крізь моторошно-криваву бійню Першої Всесвітньої війни. Згадавши чомусь ураз сирі окопи з каннібальським пацюччям і клубнями смертельно-ядучого газу замість повітря, я готовий був поглянути в обличчя цього жвавого ветерана -- із заточеним конусоподібним поліном замість ноги, -- ймовірно, щоби впізнати вже у спотворених старечих рисах припадково-колишнього гвардійця, як чолов’яга сам рвучко повернув до мене свою голову. І лишень він це зробив, як раптовий дрож прохопив усе моє тіло, душу й нутрощі. У цього навіженого старця всуціль не було обличчя – вірніше, воно нагадувало посірілу картонну поверхню, в якій чиєюсь недбалою рукою неначе було простромлено гострим ножем глухі, злиплі протилежними швами отвори на місцях очей, губ та носа. Поверхня ж проколотої картонки не була гладкою й рівною – а мала стихійно-непропорційні бугри й дрібні скупчення шкірних складок, мовби колись рівну площину його макабричної тварі було заллято будівельною піною, а злінений і недбалий роззява-каменяр забув приклеїти до хаотично-наквецяної і вже застиглої поверхні жодної притомної маски, що формою й обрисами хоча би дещицю нагадувала лик людини. Проте, попри явну, а то й кричущу безособовість, цього химерно-безликого добродія можна було би безпомильно вирізнити серед мільйонів людиноподібних облич, котрі безопірно порозчинялися в етерній та стерильній порожнечі настільки, що їхні риси зтерлися в неподільно-уніфіковану однаковість -- з одним-єдиним інтегральним виразом, отаврованим знаками байдужости, безсенсовости та безвихіддя. Щоби ж вичленити людину серед безмежної кількости близнюкових клонів, ймовірно, єдино-прийнятним було спотворити її обличчя сірчаною кислотою, або ж – на взірець сюхвилинного флібустьєрського несподіванця – всуціль задезорувати будівельною піною інтерфейс для можливого остаточного вирізнення.

Гейби відчувши себе переляканим пацюком, я юркнув у нору Хаббібового під’їзду, полишивши обвугленого фронтовим напалмом солдата на протезі вособлено пересуватися у спаяній консервній бляшанці безвісти. Й потому, піднявшися тускло-освітленим та обідрано-смердючим ліфтом, я опинився біля коричнево-броньованих дверей Хаббібуліна. Швидко натиснувши на кнопку дзвоника, я трохи вичигав, проте так і не почувши за дверима жодного звуку, а чи руху. Я подзвонив іще кілька разів – за дверима все так само панувала мертва тиша. Тоді я спародично приклався до ручки дверей, збираючися за неї смикати. Аж тут сталеве полотно важко-повільно подалося вперед. Двері Хаббібуліна були незамкненими.

Я зайшов у квартиру і вже був готовий до з’яви найгіршого – при цьому так і не сформулювавши остаточно для себе, що розумів я тоді під цим найгіршим. Перше ж, що мене далебі відчутно вразило ще в коридорі – це те, що в квартирі не було жодного більш чи менш означеного запаху. Принаймні, -- а цього ніяк не можна було заперечити, -- кожна квартира, як і людина має свій, характерний лише для неї, неповторно-ексклюзивний запах. Це такий собі нюховий визначальний код, ароматно-смердючий ID -- на кшталт відбитків пальців або тиснення щелеп, які дані лише нам і більше нікому, раз і назважди -- при незбагненному акті творення. Так от,у Хаббібовій квартирі не пахло анічим, хоча я не раз бував у його однокімнатній халупці й підсвідомо-сфіксовано пам’ятав її неповторний дух, що вимальовував обриси людини твердого побутового порядку, нігілістичного сарказму й скептицизму щодо наріжних проявів життя та епікурейської веселости й безшабашности. Ба більше, зважаючи на моє, ґрунтоване на дивному телефонному діалозі, передчуття чогось страшного й невідворотного, я безсумнівно очікував вдихнути якийсь цілком ідентичний -- попри ріжність небіжчиків та їхніх фатальних хвороб -- характерний запах цієї загадкової панянки зі селянським знаряддям у кістлявій руці. Тут же не було жодного запаху взагалі! І тоді в мені зродилася крамольна думка: а може, ця відсутність запаху і є справжнім духом істинної смерти? Адже в ординарних мерцях ще далебі існує – хоч і в мізерній подобі – підспудна й квола живиця існування: у них ще ростуть за інерцією нігті, волосся й щетина, а мізки все’дно про щось кволо думають – на кшталт одинокої голови, котра вимовляє святі найправдивіші за життя слова, -- статистично-безжально відпанаханої революційною гільйотиною. Хоча жодні людські осцилографи і не здатні вловити цих найглибших і найсуттєвіших імпульсів.

З цими хаотичними й нав’язливими викиднями мізків, я зайшов у кімнату, де на просторому ліжку мав лежати Хаббібулін. Та найперше, що кинулося мені у вічі, -- так це навіть не постать гіпотетичного мерця на колись розпусному, а нині – гейби смертному -- одрі. Мене нестямно збентежив був суцільний безлад, котрий панував у цьому достоту загубленому обійсті, неначеб тут самотньо й без жодного догляду жив божевільний, або ж навіжений шимпанзе, якому доручили підтримувати залізний німецький лад на час відсутности у домі господаря. Усі ж предмети, які ще донедавна живий та здоровий Хаббібулін педантично та хворобливо-прискіпливо розташовував за чітко визначеним порядком, нині були розпатрано вичленені з шухляд та полиць й хаотично розкидані по всій долівці. Випливало таке вражіння, ніби по смерти хазяїна у квартирі було проведено безглуздо-несанкціонований обшук агентами таємної поліції осоружного та давно зліквідованого боярського Каганату, і шпики діяли під безпосередньою орудою мітично-демонічного графа Бенкендорфа-Дракули Другого.

Після побіжних і подивованих оглядин звандалізованої обстави я таки змусив себе перевести погляд на ту постать, котра, ймовірно, ще донедавна була жвавим та життєрадісним Хаббібуліним. Посередині широченного чотириосібного ложа, глухо й нерухомо заціпенівши, возлежав у сіро-бурому від грязюки й різноколірного блювотиння руб’ї довготелесий, неприродно-схудлий чоловік із блідо-зеленавим обличчям, лишень віддалено схожий на Хаббібуліна. З загально-панорамного погляду він нагадував величезний лантух із лайном, із недбалістю кинутий кимось на середину ліжка. Я придивився пильніше: погляд мішкоподібного фантома був незрушно вперений крізь вікно у блакитну далечінь розжареного безжалісним та ядучим термидором неба. І лишень тоді, у той критичний мент, я вперше за кілька років помітив, що його очі мали чистий блакитний колір і немовби зливалися зі звечорілим небом, куди він, ймовірно, летів-возносився нині в химерних мареннях свого страхітливого напівзабуття.

Раптом мене кольнуло в мізках: а що я можу зробити для цієї нерухомо-закляклої істоти, яка була заледь схожа на колись рум’янощокого та кров-із-молоком Хаббіба? За якусь мить я підійду, помацаю йому пульс на шиї і, пересвідчившися, що йому вже нічого робити в своєму обійсті та й, далебі, в цілому світі, наберу телефонний номер Канцелярії катастроф і смерти… Чому ж він, коли ще міг говорити і дзвонити, наралив саме мене, а не карету реанімаційного супроводу? І звідки він, будучи в передсмертно-клінічному стані, довідався, що я перебуваю в Хамелеоновому шлунку? Я подумки -- з глибоким жалем -- визнав, що вже, скорше, не отримаю жодної відповіді на цю розгублену само риторику. Тож, розпачливо відкинувши вбік ногою порожню пластикову пляшку з-під пива, я безсило опустився в крісло.

Тривалий час я сидів і тупо-медитаційно дивився поперед себе, вп’ялившися в одну-єдину точку на протилежній стіні. Там, виокремлено від інших різнобарвних стікерів, висів папірець-наліпка, на якому було щось нерозбірливо написане характерним карлючастим почерком Хаббібуліна. Я не надав цьому жодного значення, бо мене продовжувала страшенно висотувати тотальна відсутність запахів у квартирі й суцільна – немов попід кількома шарами землі – неприродна тиша. Її не розпанахували ані лет рятівної мухи, ані жодні, бодай і божевільні, згуки з вулиці. Так пройшло хвилин із п’ять цього позаподієвого небуття. Аж тут я подумав, що таки варто було би – як це традиційно чиниться у схожих випадках – пересвідчитися остаточно у мертвій кондиції тіла, що мавзолейно возлежало навпроти мене. Я хотів було підвестися, аж раптом страшна невидима сила притиснула мене донизу, немов астронавта у капсулі, що нагло влетіла в гравітаційно-наснажену атмосферу, і я безсило обім’як у чорній улоговині крісла.

Лишень за кілька ментів я збагнув, що цією надпотужною силою став кволий, заледь чутний голос Хаббібового остання. Цей голос з періодичністю безумного відбійного молота загатив по моїх скронях та змертвіло-притлумленому мозку.

-- Спайдере, я неначеб провалився у чорну прірву. Я мертвий чи живий, Спайдере? Порятуй мене…

Я хтів було щось відповісти, та не міг вимовити бодай якусь, нехай і найбезглуздішу щодо цієї ситуації фразу. Пробурмотівши щось нечленоподільне, що скидалося скорше на неандертальську мантру, аніж на людські слова, я зрозумів, що в мене немає жодної іншої опції, як мовчки спостерігати за достоту непередбачуваним розвитком подій, слухаючи, що ж Хаббібулін говоритиме далі.

-- Як мене звати, Спайдере? – запитав зненацька воскреслий паноптичний Хаббіб, все так само не рухаючися і вперившися у ту ж саму, незмінну трансцендентну цятку на небі за вікном. – Дивно, я точно пам’ятаю, як звати тебе… Пригадую також, як я провалився кудись, звідки не можу висотатися ще й досі. Пам’ятаю майже все своє життя… Але ніяк не можу допетрати, хто я такий і де мене носило останні два дні, -- голос Хаббіба поступово збадьорювався, ставав голоснішим, та дивним було те, що Хаббібулін так само возлежав на своєму ложі, як кинутий спаралізований лантух із позбавленими запаху екскрементами.

-- Бля, Спайдере, таке враження, ніби хтось викачав з мене всі нутрощі і запринцював натомість якесь гіперваженне лайно, з-за якого я гейби не можу поворухнутися, -- в мові Хаббібуліна навіть з’явилися заледь уловимі, втім типово-звичні для нього колишнього весело-іронічні нотки. -- Чому ти досі мовчиш, Спайдере?

Врешті-решт, я таки винайшов у собі дещицю сил, щоб перебороти скажену гравітацію і таки звестися на ноги. Та почувався я, немов космонавт, якого зненацька, без жодної підготовки й попередження, безжально кинули на землю після багаторічної невагомости. Завдяки неймовірним зусиллям, я доплентався до запилено-захаращеного письмового столу Хаббіба, взяв перший-ліпший пожмакано-обгризений шматень паперу й куций, затупілий олівець і написав ще химернішими закарлюками, ніж у Хаббіба: «Тому що не можу говорити». Затим я підніс написане до його закам’янілих очей, розмістивши аркуш не звично-фронтально перед ними, а під певним кутом – так, що Хаббібулін, аби прочитати напис, мусів скосити блакитні яблука очей суттєво ліворуч.

Раптом Хаббібове позеленіле обличчя зачало смикатися, немов у стражденних конвульсіях хронічного церебрала й було видно, що він намагається скосити очі під кут розміщення папірця, та це завдає йому неабиякого болю та мук. Насамкінець, після кількох безплідних спроб, Хаббібу таки вдалося здійснити величезну революцію в русі і таки змістити свої достоту заіржавілі підшипники на кілька порядків ліворуч. Його очі враз покрилися якимись замуленими слізьми, проте видно було, що він, хоч і повільно, проте стоїчно читає написане мною на аркуші.

-- Бля, що за справи! – вже голосно, одначе з певним тремтінням і невитруєною слабкістю в голосі заговорив Хаббібулін. – Один спаралізований, інший німий! Суцільний парад виродців-красавчегів!

Я забрав од Хаббіба свій папірець, що став єдиною на той мент комунікаційною кладкою між нами, і написав: «Тебе звати Хаббібулін. Невже ти не пам’ятаєш цього? Ти можеш мені пояснити, що з тобою сталося?»

Не повертаючи до мене ні голову, ані погляд, закляклий Хаббіб ізнову почав говорити:

-- Якби я пам’ятав, Спайдере, що зі мною трапилося, то не розпластувався би тут перед тобою мертвою нікчемною колодою! Власне, я подумав нині: а чи є, взагалі, сенс у тому, щоби я пам’ятав себе? Навіть, якщо припустити кілька -- та навіть безліч -- різних опцій мого існування, то все’дно, за будь-яких вислідів, це тупе митарство видавалося б, ба більше – було би достоту нікчемним.

Тоді я написав на аркуші знову: «То що ти хочеш від мене?» При цьому я достеменно знав ту латентно-заховану відповідь, яку Хаббіб навряд чи би мені озвучив. Я був чомусь достоту впевнений в одному: йому конче потрібен був хтось у ролі сповідальника, котрому він міг би довіритися повністю. Бо ж жодна з його, навіть найдобріших та найдушевніших повій-маріонеток стовідсотково не захтіла би вислуховувати марення оббльованої, внутрішньо- напізгнилої колоди, якою оце лежав нині переді мною Хаббібулін. Я зрозумів, що йому в цей мент до неймовірности потрібен був хтось хоча би на дещицю лояльний до навколишнього абсурдизму та його макабричного статус-кво. Принаймні, Хаббіб скорше за все інтуїтивно відчував, що я був чи не єдиним, котрий всерйоз ним переймався, а не суто механічно – лишень заради проформи й чемности -- вислуховував його масні та наснажені злим сарказмом словесні будови та екзерзиси. І що в ролі висповідальника я був далебі більш прийнятним і чулим для нього, аніж будь-який бородань-їдок з невситимо-відвислим черевом у ролі панотця Східнопріорської Ортодоксії. Тим паче, було достоту незрозумілим – і, вочевидь, навіть сам Хаббіб не міг цього визначити, -- чи він лишень збирається помирати, чи вже далебі приставився, а чи ж цей його незвичайний стан є всього-навсього злим невдалим жартом когось невтіленого, хто нами невидимо розважається, щоби остаточно не витруїтися зі вселенського суму в безчуттєву червоточину порожнечі.

Хаббібулін трохи помовчав перед тим, як відповісти на моє писане запитання. А потім сказав:

-- Я й сам не знаю, Спайдере, чого я від тебе хочу. Так само, як і того, навіщо я тобі подзвонив до утроби Хамелеона й безглуздо-егоїстично відірвав тебе від насолоди зі твоєю новою коханою. Ти вже вибачай мене, старофане. Просто мені було невимовно кепсько. А нині видиш -- ти прийшов, і я вже можу хоча би розмовляти, нехай і тихо. І навіть децел повертати очима вбік, на кілька градусів. Друзяко Спайдере, ти можеш мені чогось улити до горлянки -- перед тим, як я спробую бодай щось пояснити і прояснити тобі. Насамперед же -- собі. Візьми там, на кухні, склянку і налий із пляшки, що в холодильнику...

Я знову взяв аркуша і написав: «Чи потрібна якась закусь?»

-- Ні, Спайдере, достатньо буде лишень півсклянки капустяно-часникового соку на запивон.

Повільно долаючи вже меншу, проте все ще суттєву гравітацію, я вийшов на Хаббібову кухню. Те, що я там узрів, не вельми мене здивувало після кімнатного бедламу. Проте, деякі деталі видалися мені достоту дивними і непоясненними. Так, на двох комфорках газової плити Хаббіба чомусь стояла ще донедавна сніжно-біла мікрохвильова піч. Її зовнішні грані були геть чорно-обпаленими, а емаль покриття -- розплавлено-загуслою й місцями розкуйовдженою в зеленаво-жовті пінні напилення. Контейнер же всередині був таким само завугленим од плитового засмаження, а його дінце виглядало пропаленим аж до вузьких наскрізних тріщин, з’явлених під жаром живого полум’я. В нутрі печі я узрів різноформні оскілки від яєчної шкаралущі та зварених укруту білків та жовтків. Стінки ж та стеля були забризкані ще не встиглими зваритися залишками свіжої яєчної рідини, що хаотично порозбризкувалися під час потужних вибухів. Вочевидь, хтось намагався варити сирі яйця в мікрохвильовці, незбагненно-необачним робом поставленій на відкритий вогонь газової плити. Так само я вгледів усередині камери -- цього мізерного імпровізованого крематорію -- дві напіврозплавлені фігурки: одноногого олов’яного солдатика, котрим Хаббібулін, вочевидь, грався в дитинстві (звісна річ, якщо воно в нього існувало), та оголеної ляльки Барбі, яка втикалася обрубками ніг у застиглу пластмасову біомасу, що була виплавилася з неї. Її ж колись ніжна і привабливо-штучна шкіра пороздувалася в багатьох місцях на розбухлі міхури -- де цілі й ненпануто-кволі, а подекуди обвислі по неживому тілу застиглим пластмасовим ошматтям. І все ж таки я з подивуванням помітив, що, попри всю макабричність і потворність рокованих мук, солдатик і лялька все ще зберігали незайманим невидиме ядро, сиріч осердя здвоєної шляхетної краси й привабливости, щедро подарованих їм незбагненною природою, а чи їхнім креативним сподарем-майстром іграшкових фігурок. Я всіма порами відчував їхню незворотну омертвілість і бачив, що висотані з них огнем олово й пластмаса зустріли одне одного на чорно-розстрісканій долівці мікрохвильової камери й злилися в якусь дивну оранжеву суміш, що вичахувала з себе назовні жовто-гарячий огненний відтінок. «Яка прекрасна смерть!» -- подумав я.

-- Спайдере, Спайдере, де ти там застряг? – почув я з кімнати ослаблено-натужне моління Хаббібуліна. – Я хочу пити, Спайдере, я божевільно хочу пити!..

Я мусів поквапитися, знаючи мухоподібну настирність Хаббібуліна, особливо, коли це стосувалося певних егоїстичних речей та гедоністичного задоволення. Він не уймався в таких випадках, неначе немовля, котре надривно й безупинно лементує, аж поки не відчує в своїх спраглих губах набряклий молоком, м’яко-насолодливий сосок матері. Я наразі побіжно оглянув ще раз Хаббібову кухню, що зосереджувала в собі доволі багатий парад непоясненно-дивних незугарностей. Другим, що всоталося в вічі, був наполовину згризений святково-урочистий торт з жирно-щедрим шаром різнобарвного крему, мабуть, до біса смачного, який увінчувався д’горі величним готичним замком зі шоколади; на його вершинній вежі віртуально розвівався під невидимими потоками борею червоно-коричневий стяг Пріорату, виготовлений сумлінними архітект-кондитерами, вочевидь, із густої карамелі. На тій половині шедеврального торту, що вбереглася від чиїхось жадібних ікол, стирчало з п’ять маринованих огірків, котрі невидимими контурами являли собою зірку. Поруч стояла тарель зі звареними товстими сардельками, які були складені, мов дрова, штабелями і котрих, судячи з усього, ніхто не їв. Та, навіть, у цьому бакалійному натюрморті з гастрономічними ковбасками була своя ексклюзивна пікантність: хтось, вочевидь, знічев’я та від непробудної глупоти чи нудьги майстерно повирізав на їхніх вершечках ножем скульптурно-фалічні головки й охайно та скрупульозно попротикав їхні конічні вершечки гострим ножем. Поруч із тарелею лежала просякнута водою й майонезом, жовта канцелярська наліпка, на якій можна було прочитати розплилий напис, зроблений червоним маркером: «Пріор фінітус ег драген мортірамортус». Я натужно згадав давньоаккадську, яку колись безсенсово вивчав у початковій школі і переклав сам для себе: «Безумовна перевага кінця -- у вмиранні нашої смерти». І тут я несподівано для себе відзначив, що цей напис зроблено зовсім недавно і, напевно, не карлючим маранням Хаббібуліна: маркерна рідина ще не встигла розчинитися олією і витруїтися, а стиль написання видавав достоту каліграфічну руку, що характеризує холодного античного естета і бездушного давньоримського тирана водночас.

Утім, не маючи необхідности та особливого кортіння заглиблюватися в будь-яке недоречне розслідування цих нехарактерних, як для Хаббібуліна, контексту й ситуації, я відволікся від торту, сардельок і жовтого стікера, та подивився наостанок ще й на підлогу. Вона була всуціль заллята, скоріш за все, сумішшю з пива, пшеничного шнапсу, томатного соку й локшинно-курячого супа, яка -- за осудних обставин та за присутности сяких-таких нюхальних спромог -- мала би, наймовір, пікантний за своєю непривабливістю запах. Було видко, що хтось невідомий намагався витерти цю помийну ковбаню, позаяк посеред кухні зібгано-розпластано лежала Хаббібівська майка, в якій я його бачив всього з тиждень тому. Її біла цупка тканина -- із зеленим крокодилячим брендом на грудях -- була наполовину замулена вандалічно розлитим по підлозі кухонним лайном, наполовину ж безнадійно й густо виквецяна соком із роздушених полуниць у суміші з якимось – невідомої генези -- жиром. Я хтів було оглядати обставні пікантності й далі, як нагло почув із кімнати достоту дивні й нехарактерні звуки – це була еклектична суміш вовчого виття й кінського хрипу. Я схопив склянку своїми важелезними руками й хутко наповнив її по вінця з пляшки, яку навпомацки знайшов у темному холодильнику. Потім нашвидкуруч плеснув капустяно-часниковий сік, що стояв на столі, у другу немито-запітнілу склянку, й, узявши все це в обидві руки, лихоманно вломився до кімнати.

Те, що я побачив, змусило мене інстинктивно здригнутися. Те, що було нерухомим Хаббібом, перед моїми очима скажено сіпалося, дрижало й конвульсувало, немов нерухому колоду піддавали безумно-нелюдській страті на електричному стільці -- десь у негуманно-маргінальному штаті Західного Пріорату. З посинілих губ бідолашного агента сочилася мутно-бура піна, а тіло гейби мало під сподом батут, механічно злітаючи в горизонтальному положенні догори, а затим всією масою гатячися спиною об ліжко. У ту ж мить я збагнув, що не ввіллю я нині й негайно до Хаббібової пельки вміст склянки, як доведеться виносити вже тоді вперед ногами нещасні безглуздо-змарновані останки Хаббібуліна. Я блискавично сканував поглядом кімнату й узрів на охопленому безладом письмовому столі невеличку, розміром із записник, дощечку з викарбуваними на ній рядками незрозумілих допотопних літер -- упереміж із примітивно-первісними зображеннями ріжних звірів, птахів та риб. Не вагаючися, я ухопив цю дерев’яшку та, підлетівши до Хаббіба, що заледь не витрясав зі себе тельбухи в несподіваних та макабричних конвульсіях, миттєво вставив дощечку поміж зубів бідолаги – та так філігранно, що агонізуючий Хаббіб навіть не встиг бодай угризти мене за палець. Я подумки подивувався сам собі, адже було таке враження, ніби я мав багату десятилітню практику роботи з епілептиками. У той же мент я влив до Хаббібового рота термоядерно-міцне пійло, а затим дошліфував його капустяно-часниковим соком. Ці ліки таки дійсно виявилися єдино-прийнятними та дієвими для впокорення незбагненної пропасниці, що нещадно й нагло охопила була сердешного кандидата в мерці.

Хаббібулін ще трохи, неначе б для позіру, посмикався, і за пару хвиль його тіло блаженно-розпружено обм’якло на зібганому й брудному одрі. Я ще трохи зачекав, аби пересвідчитися, що агонія не повториться знову, а затим узяв свого аркуша і написав:

-- Як ти ся маєш, мій сердешний друже? Чи можеш ти, на відміну від мене, балакати?

Хаббібулін прочитав мою чергову ноту й опісля зачав водити в ріжні протилежні боки очима. Було таке враження, ніби він зле жартував таким робом, намагаючися познущатися з невидимого недоброзичливця, якого в той мент не було в кімнаті, проте, водночас, якимись пробудженими фібрами нами вчувалася його невловима та невидима присутність.

Опісля тривалого й збуджено-радісного водіння туди-сюди очима, бідолашний Хаббіб почав раптово усміхатися. А затим -- із невимовним задоволенням, з яким ще вчорашнє немовля робить свої перші в житті кроки, -- псевдо-небіжчик раптом закрутив за різними амплітудами головою, так що достоту став схожим на спортсмена, котрий розминається перед виходом на змагальне поле. Аж тут лежачий олімпієць умить зупинив був безглузде мотиляння макітрою, враз чомусь посмутнішавши й мовивши обережно-натужливо:

-- Гай-гай, Спайдере, ти бачиш як я радію, немов скінчений дурник, всього-на-всього від того, що можу безборонно й свавільно рухати очима та головою. Я знаю, Спайдере, я напевно знаю, що мені, гейби, кимось пороблено цю біду, що зі мною приключилася. То все цей гибель… Сиріч, я знаю, що це він…

Ці слова неабияк мене здивували, і я вчергове написав на клаптику: «Він» – це хто?»

Хаббіб доволі прискіпливо глянув чомусь на дверцята закритої шафи, що стояла в куті коло вікна. Його твар умить зблідла, аж по ній гребенями враз помережилися дрібні судоми, і Хаббібулін несподівано затрясся у лихоманному перелякові. Його ковбасоподібні губи заходили страшним ходором, немов ними трусив, смикаючи за вервечки, якийсь мізерний незримий дідько. Я блискавично збагнув, що саме мушу робити й за мить виніс із кухні ще одну шклянку зі вщерть наповненою оковитою. Затим, знову взявши містеричну дощечку, що випала була з Хаббібового рота й лежала поруч із ним, я уставив її назад поміж його зуби, вливши опісля ввесь налитий уміст рятівного гранчака. Все те безслідно провалилося в Хаббібуліновий бурдюк. Він лунко відригнув і знову прийшов до сякої-такої тями. За секунду банита-Хаббіб заговорив ізнову:

-- Він – це мій ніколи не існуючий батько. Тепер, коли ти мене майже порятував, Спайдере, за що я тобі невимовно вдячний і є на все життя твоїм одвічним і запопадливим боржником, я починаю дещо й потроху виокремлювати. Звісно, я ще доволі виснажений, і не можу остаточно визнати та відчувати себе тим, за кого ти мене маєш. Та все ж таки неквапом ся дещо пригадую.

«Як же ти можеш знати, що причиною твого мимовільного колапсу є твій батько, якщо він не існував?» -- написав я на своєму аркуші, намагаючися витверезити Хаббібуліна до раціональної тями за допомогою невідпорних конструкцій формалізованої логіки.

-- Він постійно приходить до мене сюди і робить своє відразливе діло саме тоді, коли я перебуваю у не вельми адекватних, я би сказав, критичних станах -- опісля надмірних розваг і веселощів. Він являється саме тоді, коли я втрачаю певність, що я – це є я. Він був тут і оцим недавнім часом – я пригадав це, Спайдере! Я й потелефонував до тебе саме тому, що ніяк не міг його протягом цілої пів-днини звідсіля витруїти.

«А як ти знаєш, що те видиво, котре тобі являється після жорстоких зависань, є твоїм батьком? І що воно, вірніше – він, тут таке жахливе творить, коли навідується до тебе?» -- написав я.

-- Він, зазвичай, нічого не робить, у тому то й уся штука! – загуторив Хаббіб, нервово трясучи губами й розбризкуючи слину. -- Він умощується у це крісло й мовчки сидить годинами, витріщившися на мене. Та іноді він творить таке, від чого всією шкірою розповзаються бридкі муралі, та все всередині холоне й ціпеніє. Часом він зненацька вистрибує на люстру, починає розхитуватися і катається на цій дикій гойдалці так, що увесь будинок зачинає ходити ходором. Коли ж я починаю лементувати, щоби цей потойбічний бастард негайно припинив гойдатися, він зненацька розправляє за спиною невідомо звідкіль виниклі, жахні чорні крила – точнісінько такі, як у ангелів, проте чорні – й, раптово зістрибуючи-злітаючи з люстри, падає, немов гидотний коршак, прямо на мене… Далі я відрубуюся, потім – невідомо через який час – приходжу назад до тями і вже починаю радіти, що мені цей жах просто привидівся чи наснився, бо ж його начеб і немає в квартирі, начеб він остаточно витруївся, мов гидкий сон перед світанком… Та не тут то буває, старофане… Зненацька я зачинаю чути якесь дивне, приголомшливе хлюпотіння у ванні… Тоді ж, заледь силуючи себе підвестися з ліжка, сяк-так доповзаю до ванної. Розчиняю двері – а він там сидить у наповненій по вінця ковбані й моторошно, не кліпаючи, немов мрець, дивиться на мене. Та найжахніше, що вода, в якій він сидить, має до безміру чорний колір – такий само, як його крила… Сьогодні ж – чи вчора, ніяк не можу достоту пригадати – він сидів-сидів у кріслі, як і завше, ніц не кажучи, а тоді раптово встав, підійшов до моєї шафи та, розчинивши дверцята, витяг ізвідти якийсь оберемок. Я тоді був помислив на кшталт того, на якого біса йому мій одяг – отак-от укупі, в оберемку. А він ураз повертає до мене голову до мене та й глип із-за спини. Мені вмент стало жарко, немов хто зачав розпалювати під ліжком повільну, проте тривку ватру. Я й іскинув із себе ковдру, в яку був закутався ледь не з головою, щоби хоч якось прихиститися від цілого світу та від цього химерного дідька. Аж тут він розвертається, і я з жахіттям бачу, як його очі зачинають запалюватися криваво-жевріючим, немов розітлілі жарини, вогнем. Аж бачу, він стиха-поволі, дрібними стрибками зачинає наближатися до мене. І тут, Спайдере, аби ти бачив, то гейби і ти всрався… Дивлюся, аж той оберемок з моєї шафи у нього в руках якось дивно ворушиться… Придивляюся пильніше, та все’дно ніц не можу вглипати. Аж тут Вельзевул чинить гейби метрового стрибка і кидає той оберемок мені на голі розкриті ноги. Й тут я враз відчуваю, як щось холодне й слизьке -- подекуди м’яко-шершаве, місцинами шипчасто-колюче -- зачинає повільно обволочувати мої бідолашні заскоцюрблені ноги… Від того жахіття, яке, мабуть, не стрічається й у пеклі, я силую себе подивитися туди, на той раптово ожилий в моїх ногах оберемок… Аж тут чую його голос, та такий нетутешній, як луна з глибокого підземелля: «Дивися, синку, дивися на них – то ж твої найближчі, достоту незрадливі друзі». І сам того не хтівши, я нажахано повертаю свій погляд туди, немов під заворожем, і, ледь не зомліваючи, бачу: мої ноги, що стали чомусь всуціль чорними, гангренно обплутує міріадно-стоглава істота, котру не в’являють і божевільні у своїх найдикіших мареннях. І що ж я взріваю, Спайдере? Мої – вже гейби задеревенілі й далебі не-мої – ноги геть обплутали десятки слизьких чорних змій із того оберемку. Та ж суцільна істота, яку вони вкупі утворили, ввесь той оберемок зачинає повільно, проте з послідовною певністю розповзатися моїми ногами та всім напівживим тілом угору. Я конаючим поглядом страхітливо присотуюся очима ще більш прискіпливо – аж із того слизького осатанілого груддя нагло випинаються оброслі чорним пухом павуки -- розміром із пів моєї голови, велетенські скорпіони, ще якісь гади, яких я до того ніколи не видів і чую, як вони вже переповзають мені на руки і зачинають своїми гострими лезами вгризатися в мої вени… Аж тут бачу вже змертвілими баньками: здоровенний бридкотулубний жук, схожий на велетенського чорного таргана, лишень із такими гейби кролячими лапами, як у польової саранчі, переставляє свої задні кенгурячі ходулі, спочатку повільно, а затим – глип і прудко-зненацька стрибає мені на самий живіт. Я ж ніц не здатен ані поворухнути рукою, щоби його геть із себе скинути, бо ж кляте павуччя вже поперегризало мої бідолашні сухожили… А тарган – дивлю – залазить до мого пупа, зачинає там чогось копошитися, а затим – бевзь! – розриває моє ошкірря і всотується увесь крізь самотворну нору всередину мене. Я заніміло від жаху й божевілля дивлюся на свої ноги – а клубок тих змій та гадів неначе вдвічі збільшився. Аж тут я ледь не зомлів, бо ж не побачив самих своїх ніг – вони були по коліна з’їдженими. Натомість витикалися моторошні цурпалки згризених кісток. А він усе сидів у кріслі й дивився на мене мертвотним поглядом. Я хтів було закричати, аж тут відчув, що мій рот всуціль заповнений дрібними та середніми кравецькими голками. Я хотів було їх виплюнути, але вийшло навпаки, і я мимоволі зачав їх ковтати… А потім перед очі впала зі стелі чорна суцільна пелена. І я був подумав тоді, що, нарешті -- хвала Всевидящому Оку! -- помер.

Звісна річ, мене до глибин уразила ця моторошна розповідь, оскільки я й сам іноді – чи по своїй волі чи за велінням всеохоплюючої цікавости – піддавав себе нелюдським експериментам із потойбічними видивами. І кожного разу, виснажений цими жахіттями опісля, обіцяв собі не вдаватися більше до таких сумнівних подорожей і переходів. Та щоразу, гейби вже поза моєю волею, вони затягували мене в катівні своїх заплутаних люциперських лабіринтів. Я знову взяв аркуша і написав: «Як ти зрозумів, що я вишу в «Хамелеоні?»

-- Віриш, чи ні, Спайдере, я би ніколи цього не взнав, аби мені не сказав той Фернагій, себто мій мітичний батько. Коли я прийшов до тями після свого кошмарного видива, і вже міг хоч трохи рухатися в ліжку, я вгледів, що він мені далебі не наснився, не був повітряним фантомом моєї дикої галюцинації. Він так само сидів у кріслі, витріщившися на мене скам’яніло-гіпнотичними очима. А потім раптом сказав: «Ну що, синку, завидів своїх співчільників? Та й не такі вони вже страшні й химерні, якими видаються, чи ж не так?» Я ніц не відповів цьому баниті, бо ж, найперше, не міг збагнути справдішнього сенсу його слів, а, по-друге, у мене все всередині так пустельно пересохло, немовби мій добресенький татусь геть висмоктали з мене усю рідину, аж до остатньої краплини. Я хотів було встати та одразу ж поточився знесилено на постіль, бо ж чув себе суцільно висотаним не лише рідинно, а й духово-сутнісно. «Хочеш пити? – глухо-відчужено мовив він. – То подзвони до Спайдера. Він нині в «Хамелеоні». Замість того, щоби запитати, звідки він це знає, і назагал, як він знає тебе, я почав ледь не благати його, щоб приніс мені води. На що почув одну-єдину відповідь: «Ти ж, синку, не визнаєш мене своїм батьком. То чого я мушу оце нині тобі щось нести?». Він знав, дідько, на що надавити, адже я таки ніяк не міг визнати цього гарлемного покидька своїм батьком. Своїм сутнісним батьком. Він же твердо знав, що в моїх очах є і назавше залишиться пустопорожнім номіналом. «Ну що ж, гаразд, -- холодно й незрушно проказав він. – Ти можеш визнавати мене, а чи не визнавати, проте суті це не міняє. Я би мав тобі тут щось сказати важливе, проте не бачу жадного сенсу робити це нині. Ти паче, що тобі вже про все розказали твої друзі, котрих ти завше тримав і повік триматимеш у шафі своєї голови. Знай лишень, що як би я не називався у стосунку до тебе, а далебі повсякчас визначатиму все твоє сутнісне, усі твої скручено-переплетені дії, увесь твій незбагненний шлях. Додам іще: я тебе зримо бачив всього лишень раз, та й то -- потайки, невидимо пробравшися, коли всі спали, до кімнати, де ти мирно й блаженно спав надутощоким немовлям у своїй дитячій колисці. Ти ще був тоді чистим, рум’яним і ненадкушеним червами, немов горішнє яблуко з семірамідських садів. І я болісно глянув на тебе востаннє й сказав: «Тобі уроковано, синку, велику дорогу в небі. Та летітимеш ти до своєї горішньої мети на велетенських чорних крилах. І шугатимеш так, допоки не впадеш. Що ж буде далі – мусиш вирішувати сам. Та нічого не бійся – спасіння все’дно немає». І зацим він замовк й уже неприродно возсідав, гейби спаралізований, не рушачись і вперившися цього разу не в мене, а в якусь невидиму точку за горизонтом. Аж поки не доплинув час надходити тобі, Спайдере. Я ж бо був напередодні напрягся до самої межі, і ледь було спромігся, взявши сяк-так у свої задеревенілі руки-цурпалки телефон, набрати з’єднувальний шифр «Хамелеона» і покликати до рурки тебе. І заледь я встиг заангажувати тебе сюди, як мене раптово заціпило – я враз перестав чути свої кінцівки, усе тіло, а за яку мить уже й геть забув, хто я насправді є, і чому тут возлежу, немов непотребний лантух зі стверділим лайном. Я вмент перестав пам’ятати цілі масиви власного життя; мій же закостенілий калган нікуди не міг повернутися, тож мені лишалося сиріч дивитися в порожнечу, ще більш моторошну за саму смерть – жодна з точок простору не могла оптично сконденсуватися й концентровано відбитися в дзеркалах моїх кристалів… Коли ж -- за моїм приблизним підрахунком -- ти мав от-от прийти, той дідько, який називав себе моїм батьком, раптово устав і, ніц не мовлячи, квапно витруївся з мого обійстя.

Чим далі, тим усе більш інтригувала мене ця безумна й усуціль ірраціональна сповідь Хаббібуліна. Звісно, мені хтілося запитати, чому він зателефонував саме до мене, і звідкіль у нього зродилася така тривка впевненість, що буцімто лишень я його порятую. Натомість же мені спало на думку написати зжирніло-акцентованою чорнильною лінією: «А як він виглядав, Хаббібе, цей твій-не-твій батько?»

Хаббібулін тривало лежав, дивлячися в свою порожнечу. Було помітно, що він, сильно напружуючися в думках, намагається щось пригадати. Аж, нарешті, Хаббіб заговорив ізнову:

-- Як він виглядав… Як же він виглядав? Я не пам’ятаю, як він далебі виглядав… Не можна стверджувати, що у нього був високий зріст, так само, як і не можна говорити, що він – низький. Так само важко визначити повноту чи худобу його статури. Я навіть не можу пригадати хоча би щось визначне в його рисах. Він, вочевидь, якраз із тих людей, котрих неможливо розрізнити серед мільйонів у натовпі. Такі часто працюють розвідниками, шпиками, а чи секретними агентами. От мені, наприклад, ніколи б не довірили такої роботи, оскільки із-за моїх губ, виразу обличчя та й, узагалі, нетипової поведінки – мене одразу ж впізнавали та випалювали б… А мій батько, нехай йому цур, ідеально би підійшов для такої супервідповідальної діяльности…

Я написав ізнову: «Невже у нього немає жодних-жоднісіньких визначальних прикмет, які неможливо би було забути?»

-- Прикмет, прикмет… Котрі неможливо би було не запам’ятати?.. – і тут Хаббібулін зненацька чомусь схопив дощечку з доістирочною в’яззю і ледь не щосили вгамселив нею по власній макітрі. – Як же немає прикмет? Ху, ну я і телепень! Звичайно ж, є. У нього замість обличчя – якась потріскано-спаплюжена маска, така, немов хто випалив її напалмом на невідомій війні. А ще… Ну я і гальмо! У нього, здається, немає однієї ноги. А замість неї – якась химерна дерев’яна колода. Хм, таких протезів уже не носять ген як століття…

Мене аж сіпонуло від цих слів, немов усе тіло струснула у своїй пащеці велетенська кровожерна амфібія. Це ж був в акурат той несамовитий та фантасмагоричний ветеран з химерною маскою замість обличчя, котрий був ледь не протаранив мене на вході до хаббібулінського під’їзду! Дещицю опанувавши собою, я взяв ручку і звичним письмовим робом запитав у Хаббіба: «Ти знаєш про нього щось іще, окрім того, що ти мені розповів?» Власне, тоді я вчував якраз те, що змушувало мене періодично, час від часу збурювати свої чуття чимось неймовірним, таким, що хоча би на йоту виплескується за межі осоружного й тупого тривання життя. То був, скорше, як я вичленив потім, підспудний інстинкт самовбереження, що сліпо й тендітно таки охороняв мене від незворотної й осоружної мутації тотального змертвіння в крижаному раціональному потоці.

Після мого запитання Хаббібуліна знову раптово заціпило – його тіло зачало кумедно смикатися, немов прив’язане невидимими кайданами до велетенської хаотичної руки сп’янілого циклопа-вседержителя. М’ясисті Хаббібові губи заходили ходором, з горлянки зачав ізнову виплескувався дикий конячий хрип, а його лихоманна правиця безплідно намагалася піднятися догори, щоби запальцювати в бік кухні. Я вже наперед знав, чого хоче епілептично-судомний Хаббібулін. Вже звичним робом сходивши на хаотично-захаращену, немов після касетного бомбардування, кухню, я приніс звідтіля конвульсуючому сердезі найбільш дієві й рятівні для нього ліки, роздобрившися ще й на додаткову порцію холодного капустяно-часникового соку. Затим ізнову повторив процедуру з пектографічною дощечкою, заливши міцно-спиртові ліки в Хаббібові нутрощі, від чого той аж порум’янів, немов, згадане його фантомним батьком, немовля у колисці. Й уже за мить -- цього разу урочисто-патетичним тоном -- Хаббібулін продовжив свою загублену в маривному плетиві часу та видінь оповідь:

-- Я давно хотів тобі розказати, друже Спайдере, про цей затемнений відтинок мого нікчемного життя. Та все ніяк не наважувався, все не було прийнятної нагоди, а коли й виникала, то завше чомусь нерішуче відкладав свою відверту для тебе реляцію на потім. Коли ж, урешті-решт, вже твердо намірювався тобі про все розповісти, то повсякчас задавався питанням про наявність хоча би якого сенсу. Проте, так і не знаходячи його, далебі не наважувався остаточно на розповідь. Тепер же, коли ти врятував мене від вірної смерти, позбавив мене – всупереч обкарнаній і вихолощеній долі -- від рятівного переселення, то тепер я тобі таки мушу дещо розказати. Так от, коли я підріс і випнувся з ембріонального люльково-колискового колапсу, зачавши бачити світ у його безглуздо-встановлених зв’язках, тоді я почав мимоволі замислюватися, чому майже в усіх дітей є батько, а в мене його немає. Тож якось я й вирішив розпитати у своєю матері про це, вибравши слушний мент, коли вона сиділа в кріслі і в’язала мені кумедну зимову шапочку. Й от що вона мені тоді відповіла: «Ти мусиш радіти, Хаббібчику! Адже ти – особливий. Бо твій батько, насправді, -- не така людина, як всі татусі твоїх однолітків. Він насправді існує, але не подібним із усіма робом. Він начебто є, і, водночас, його немає». Я тоді ніяк не міг зрозуміти дивних слів матері. Тому й запитав її, як таке може бути. І вона відповіла, що в тому й то полягає фішка мого батька, котрий з’являється перед очі вельми-вельми рідко та й то -- у певні надзвичайно-ексклюзивні менти. А ще я начебто мусів з її слів пишатися тим, що мій батько ніколи не помирає. Коли я запитав у матері про те, скільки ж йому все-таки років, вона, не замислюючися, відповіла: «Ніхто не може достеменно цього знати. Адже ж ніхто так само не відає допоки, скільки направду років самій людині, й звідкіля вона взялася тут, у наших недолугих вимірах». Саме тоді я й замислився – та вже не так про свого батька, як про людину назагал. І дійсно: цій дивній істоті так і не суджено розгадати найбільшу про себе загадку. Й от яка засада реально існує: чим більше й далі розвиваються наука, комп’ютери, клони, штучні органи й усе таке інше, то тим карколомніше людина віддаляється від правдивого вичленення своєї суті, свого існування, свого призначення. Але ж усе це може бути хоча би на дещицю розв’язане поясненням подвійного феномену мого батька, подумав тоді я. Адже ж, якщо він існує вічно, то тоді він, водночас молодший і старший за будь-яку людину – як минулого, так і майбутнього. Отже, якщо він -- реально мій батько, то я так само маю хоча би крупинку його можливостей, думок, характеру та всього того, що йому притаманне й належить. Але який він і в чому його мета, я далебі не знав та й навіть не здогадувався. Так само -- й понині. Проте, своїми фантомними з’явами він багато про що мені натякає, чимало підказує тією мовою, котрою, напевно, крім нього й мене ніхто не володів і не володіє. Навіть моя покійна матуся -- най збереже її вселенський зіккурат на вершині святої Піраміди! Й саме тоді, коли мати виплітала з тонкої нитки, схожої на павутину, кумедно-блазнювату – в акурат як на маленького куркулика – шапочку, й у той мент, коли я вперше замислився про свого неіснуючого батька, вона мені розповіла дивну в своїй незбагненній дикости історію з мого раннього постембріонального періоду. З її слів виявилося, що я, лишень почавши було вивільнюватися – увесь у гною та слизу – з материнської утроби, ледь було враз не навернувся з цих обумовлено-гравітаційних вимірів -- геть прямо до Загірньої Комуни Пріорського Задзеркалля. Вилазив я, за розповіддю матері, чітко за генерально-інструктивним задумом – себто, вперед головою. При цьому, щиро було подивувавши статс-бабу-пупорізку та дрібніших тіток-повитух у білих халатах -- тим, що до середини свого тулуба я випнувся був смердючо-скривавленим кавалком так несподівано-блискавично, як вилітає ядро з гармати. Або ж іще щось із відомо-одіозного отвору. А затим – так само несподівано-негадано взяв і застряг на півдорозі до нашого тлінного чистилища. Всі навкруги нервово заметушилися, кинулися колоти мамці якусь гидоту, від якої вона мимовільно зачала мене потроху виштовхувати. Та ж усе намарно – я застряг в її коридорі, немов ведмідь у вулику і вже почав було сходити фіолетовою піною, неначеб готуючися кудись одним махом перестрибнути, зашаривши од нав’язаної мені згори марноти у вигляді життя. Аж тут, несподівано, з-за дверей ординаторської з’явився невідомий чоловік і хутко підійшов до пологово-операційного столу. Статс-пупорізка з її свитою далебі й не встигли зчинити гучний лемент своїми бридкими голосами -- з приводу заборони перебування сторонніх у цій стражденній, кривавій келії. Хоча вони мали всі законні та моральні підстави апелювати до жахної антисанітарії, бо ж незнайомець був густо зарослий скуйовджено-масною щетиною на обличчі, котре неможливо було розгледіти з-за цих брудних та маслянистих, а мо’ -- ще й вошивих зарослів. Сам же він був зодягнений у чорну посічену дранку, перев’язану на попереку штучним злинялим паском, котрі носять східно-ортодоксальні їдоки-народолюбці, та в засмальцьовані брудно-сірі гачі, одна штанина яких була обрізана, а замість неї опуклювалося почорніле, проте гладко відшліфоване рубанком поліно. На голові ж у нього була широченна крислата клебаня -- на кшталт тієї, яку зазвичай носили середньовічні жебраки чи розбійники. Так от, той химерний з’явець, як розповіла мені матінка, підбіг до моєї голови, щось помугикав нерозбірливе собі під ніс, а потім склав зі брудних зароговілих долонь з чорноземними нігтями бомжа щось на взірець чаші, котра окутала мою беззахисну маківку, не торкаючися до неї. Затим він почав, розклепивши долоні і подавши їх від себе трохи вперед, то огинати їх повітряно за обрисами моєї голови, то знову складати їх у рукотворну чашу. Поки всі, включаючи й мою матір, зніміло й заціплено спостерігали за цим дійством, він проробив так разів із п’ятдесят, а потім заходився повільно відступати спиною назад од столу, не припиняючи своїх дивних маніпуляцій долонями. Так він дійшов до середини просторого пологового приміщення, нагло зупинився й неймовірно напружився, немов наміряючися розірвати товстелезного залізного ланцюга. З нього зачала стікати якась мутна вода, вочевидь, піт -- аж на долівці обабіч його самітньої ноги витворилася була вже чималенька калюжа. Й тут мій крихкий, наче яєчна шкаралуща, калган, замість брудно-фіолетового, раптово набув суто людського, аж повнокровно-зарум’янілого забарвлення. Мій тулуб почав плавно рухатися вперед, – бо ж нора в сьогойбічний світ гейби роздуплилася, -- і, зненацька, якийсь сильний поштовх нагеть виплюнув мого ембріона у зримо вільний, проте наснажений несамовитим тяжінням, простір. І тут всі збагнули, що я збираюся тупо й безборонно, немов тлустий мішок із кривавими тельбухами, впасти й навіки розбитися вщент об тверду плитково-кам’яну долівку. Далі ж сталося неймовірне, чого я ще й досі не можу ані збагнути, ані тим паче пояснити. Та, як розказала мені мати (а цій святій людині я не маю жодних підстав не вірити), я -- вірніше те, чим я тоді був, -- замість того, щоби гепнутися руба на долівку й розпластатися по ній гарячим коров’ячим млинцем, узяв та й м’яко-плавно, немов той маршрутний дельтаплан, злетів д’горі аж під самий купол височенної стелі. Водночас, всі нагло взріли, як з-за моєї спини випнулися, розпрямившися парасолькою, білосніжно-лебедині крила, котрі своїм сліпучим блиском ген затьмарили усю моторошність цього стерильно-кривавого м’ясного відділу акушерської катівні, що нагадувала собою педантично-впорядковану дбайливим м’ясником скотобійню. Я інерційно зробив у повітрі кілька кололітань уздовж сірих пологових стін – так, що мої велетенські крила аж шаруділи, тручися ними, та зроняючи на холодний кам’яний піл лапаті білосніжні пір’їнки. Всі зачаровано вперилися, не зглипуючи, на це достоту феєричне видиво, аж поки їхні обличчя раптово не пойнялися жахним, заледь не тваринним переляком. Як виявилося потому, мої крила зачали наразі поволі, а затим карколомно чорніти. Й ця вугільна запиленість -- гірською наростаючою лавиною брудного місива й осоружної твані -- зачала скочуватися з вершечків моїх допіру цнотливих крил донизу, аж поки нагеть не заполонила чорним непросякним шаром все моє білосніжне ангельське причандалля. Затим воно, на кшталт покладів доісторичної деревини, видобутих із підземельного забуття на сонячне світло, почало – перед нажаханими очима всіх – розсихатися, сіючи несамовитий, гейби мерцевий, сморід. А за кілька митей крила пойнялися глухо жевріючим вулканічним попелом, аж поки всуціль не розтруїлися, випарувавшися в нікуди й не лишивши по собі бодай наймізернішого сліду -- так, аби їх ніколи й не існувало. Мій же ембріон зненацька був гепнувся додолу, мов непотребний мішок із кістками, мертво заклякнувши на кам’яній долівці. В пологовій наразі знявся страшний бабський лемент. Найголосніше волала статс-баба-пупорізка, отямившися від побаченого й до смерти перелякавшися не стільки моїх крил і польоту, як перепудивши від того, що ніяк не могла знайти пуповину, якої, власне, й не існувало в природі. Всі кинулися до мене, навіть моя сердешна матір, котра з останніх сил звелася з закривавленого столу і поки повзла до мене, то лишила за собою багряно-буру густу вервечку на підлозі. За мить мене вже тримала на руках дебела повитуха, а всі, обступивши навкіл, оглядали моє тільце з усіх боків. І от дивина: на ньому далебі не виявилося не те що крови, гематом чи ран, а бодай жодної найменшої подряпинки. Тільце було геть чистим і білосніжним, немов вранішнє молоко в дійниці. Сам же мій ембріон навіть не плакав і не лементував, а лишень дивився невтямно на оточуючих своїми широко розверстими, небоподібними очима. Моя матір, узрівши, що я лишився живим і гейби неушкодженим, безсило й ватяно опустилася від щастя на долівку. Той же чолов’яга – за загальною метушнею – незнано куди витруївся, і після того його вже ніхто й ніколи не бачив.

На цьому місці Хаббібулін несподівано закашлявся, немов до рота йому залетіла яка блукаюча повітрям пір’їна. Я підійшов і кілька разів постукав його по запалих од тяжких судом грудях. Хаббіб припинив кашляти й зненацька промовив:

-- Оце все, що я нині пам’ятаю про себе, Спайдере. То я… я… Хаббібулін?

Радісно вгледівши, що я, на знак згоди, кивнув головою, він сказав:

-- На моїй же спині, під обома лопатками лишилися дві заросло-зрубцьовані вирви. При цьому вони вельми часто страшенно чухаються -- й тоді мені доводиться зкоцюрблюватися, немов вошивому собаці, уймаючи нігтями ту божевільно-болісну сверблячку. Я гейби навмисно й нігті не підстригаю, як годиться, -- з-за того клятого, бомжеського зуду. Почухай-но мені, пліз, спину, Спайдере, бо я ніц не здатен навіть цього зробити нині.

І тут, Хаббіб, немовби глибоко осягнувши розказане ним горе, зачав знову лихоманно сіпатися, виламуватися до кісткового тріску й конвульсувати. Мені, сиріч, набридло вже тоді було постійно мотатися з кімнати до кухні та навпаки, безупинно підносячи Хаббібові рятівне для нього пійло. Тож, я зробив це востаннє, вкотре вже повернувши сердегу до сякої-такої свідомости. Затим узяв мобільного апарата і, оскільки ще поки ніц не міг чомусь видавити з себе ані пари з уст, написав повідомлення до територіальної Служби реанімаційного супроводу, тим самим викликавши її. Затим -- безсило опустився в крісло, вчуваючи скажену втому, спричинену, вочевидь, все тією ж дивно-посиленою дією гравітації. Хаббібулін щось намагався мені розповідати, про щось таке втовкмачувати, розписуючи м’ясистими губами у повітрі чудернацькі фігури. Та я не чув його монологу, цілковито занурившися в себе, в свої майже аутичні переживання.

Я думав про Тебе, моя Селено, -- про те, як знавісніло й божевільно мені Тебе не вистачає. В цей мент я, мабуть, уперше відчув, що все, що не стосується Тебе, карколомно втрачає для мене будь-який сенс, відсуваючися й гублячися в далекій сутінковій імлі достоту тлінного та мінливого тла. У мене виникло свавільне бажання набрати Тебе по мобільному і сказати аби щось, нехай просто якесь безсенсове, дурнувате слово. Аж тут я згадав про свою незбагненно-вимушену німотність, фатально вирішивши, що на все буде свій час… І в цьому «буде» я зненацька й нізвідки відчув усю повноту щастя таким, яким воно, мабуть, є в своїй справжности. Я відчув непоясненне тепло до всього, що мене оточувало – до хворо-немічного Хаббібуліна, до його фантасмагоричного привида-батька, до лікарів-реаніматоогів, які оце нині мають приїхати. Навіть, до макабричного безладу на хаббібовій кухні. Я знав, що варто лишень мені вирватися з цього келійного лепрозорію, як я знайду Тебе знову і вже не відпущу зі своїх всетривких обіймів ніколи. Ці думки раптово повернули мене в світ, в котрому Хаббіб продовжував лепетати якісь нісенітниці, схожі на викидні хворого запаленого мозку. З цього несусвітнього потоку для мене раптово випнулася й була осмислено сприйнятою одна фраза, вимовляючи яку, Хаббіб неймовірними зусиллями аж змусив був себе припіднятися й спертися на слабкий, гейби сірниковий тремтячий лікоть:

-- Спайдере, ти чуєш мене, Спайдере?! Мені конче потрібен один предмет. Я вичитав на цій корі, – й Хаббіб тицьнув пальцем у протиепілептичну дощечку, що лежала поряд із ним на ліжку, -- я вичитав на ній, що цей предмет має магічно-лікувальні властивості проти таких недуг, як оце у мене. Його треба щоночі тримати під час сну біля макітри. Спайдере, мені конче необхідний цей предмет, інакше я остаточно знидію, інакше з мене мрець, світло-коричнева пляма на памперсі, і більше нічого!

Дещицю заінтригувавшися, я змусив себе знову надряпати на майже всуціль списаному комунікаційному аркушику: «До чого тут я, Хаббібе? Чим я можу тобі стати в пригоді в сенсі цього загадкового предмету, про який написано на твоїй корі? Та й чому це раптом – ні сіло, ні впало – ця мракобісна, лікувально-забобонна бряцалка має знаходитися в цій країні, в цьому місці, ба більше – десь близько серед нас, а то – і в мене?»

Хаббібулін на хвилю замислився, а потім сказав:

-- Я й сам не знаю, Спайдере, чому. Проте я безумовно вірю цій дощечці. А на ній, бачиш, вказано, причому вельми недвозначно й конкретно, що єдині ліки від «фатально-осоружного мору» (це є точним назвиськом хвороби, котра має ще й повноцінний синонім у медичній діагностиці, а саме – «апокаліптично-побутовий синдром»), ці єдино-дієві ліки знаходяться (ось, бачиш, тут висічений павук з протуберанцями)… вони знаходяться – ось переклад з протоаккадської – у того, хто несе в собі алгоритм та антиномію сакральної руни Павука, при цьому нічого такогоне підозрюючи. То хіба, Спайдере, не про тебе тут йдеться?

Я було не на жарт розсердився, почувши цю відверту маячню, і лишень покрутив вказівним пальцем біля своєї скроні. Мені здалося, що Хаббіб почав справдішньо марити. Я вже знову зібрався був посилати повторне sms до реаніматорів, щоби поквапити їх, та ж щось раптово мене перемкнуло всередині, ймовірно, якась нагла патологічна цікавість. І я написав Хаббібулінові: «Мій бідний, хворий друже, це -- цілковита маячня. Який предмет, який павук? Якщо це було написано кілька тисячоліть тому, то як вони, ті, котрі писали, могли знати, що ти і саме ти заслабнеш на цю «апокаліптичну» хворобу, а в мене -- саме в мене! – невідомо з якого дідька має знаходитися магічний предмет, містеричний траханий артефакт, що єдино тебе вилікує, будучи прив’язаним до твоєї сплячої, хропливої голови?! Що це за предмет, скажи мені на милість? Ти, часом, не запитував про нього в свого алкоголічно-галюциногенного батька?»

Прочитавши це, Хаббіб, як не дивно, не образився ні на йоту. Натомість – все так само серйозно, заледь не урочисто -- проказав:

-- Спайдере, ти можеш нині глузувати з мене, вважаючи за причинного. Проте, все, що написано на цій корі, аксіоматично стосується усіх мертвих, живих і ненароджених, усіх посвячених і непосвячених у цих вимірах, а також у будь-яких інших тлінних місцях, на котрі лишень ступає нога людини. Так що те, про що я тобі нині повідав, за жодних підстав не є маячнею. Що за предмет? Він лежить серед твоїх дитячих іграшок, котрі стали, як ти вважаєш, непотребним мотлохом для тебе нинішнього. Цей предмет ніц не вартий для тебе, поки ти здоровий. А з твоїм твердим раціональним глуздом і природною розважливістю ти навряд чи коли серйозно захворієш, як оце я. Проте він – у моєму нинішньому жалюгідному стані – не те що надважливий, ні – він спасенно й невичерпно сутнісний для мене. Пожертвуй же ним, Спайдере, молю тебе, -- заради свого напівмертвого друга. Воскреси його, немов спаралізованого Лазаря, і тобі воздасться навіть вже у цих, захаращено-звироднілих вимірах. Тим паче, що я тобі добряче заплачу за нього, старофане! Адже тобі ніц не зайвими будуть для твого новоприйшлого щастя з Селеною добрячі пеньонзи…

Хаббібулін хтів було сказати щось іще, як у вхідні двері подзвонили…

Я посидів іще трохи у кріслі, спостерігаючи, як нахиляється до сколоділого Хаббіба медсестра зі звабливими русальчастими формами, роблячи Хаббібові укол в його задеревенілу дупу, і відкривши д’горі своїх повно-фігурних стегон майже оголене, розділене вього-на-всього стрічечкою стрингів соковите добро опукло-хтивих гузнових півкуль. Зосереджено-серйозний лікар у великих круглих окулярах, прилаштувавши до передпліччя хворого сердеги крапельницю зі загадковим міксом, сухо сказав мені, що мрець години за дві повинен воскреснути, а вони тимчасом попантрують коло нього, допоки бідака Хаббібулін остаточно не повернеться до тями.

Я, зі спокійним сумлінням, попрощався з ескулапами-реаніматорами кивком голови, і заледве віддираючи ноги від магнітуючого паркета, вийшов із Хаббібової комірчини. Я їхав у ліфті зі тлустою жіночкою-пенсіонеркою, яка тримала у великій спрацьованій руці кремезну синьо-картату суму для картоплі та іншого овочевого начиння.

-- Котра година, синку? – невимушено запитала вона мене.

Я зненацька зайшовся гучним, хриплим кашлем, а коли той відступив, глухо й церебрально, заледь ворушачи язиком відповів:

-- За десять восьма ранку, двадцять сьомого термидора, п’ятитисячна роковина Калі-Юги, тітонько.

…….

 

Рамштайн & Лакрімоза

Після нашої зустрічі у «Хамелеоні» ти кудись безповоротно зникла. Так тривало десь із тиждень. Твій телефон був «поза зоною» мого досягнення. Я не жив усі ці дні, не їв і майже не спав. Усе навкруги зробилося чорно-білим, безбарвним, немов допотомний німий фільм. Я розмовляв із людьми і виконував якісь дії лишень за однією інерцією, що ще животіла в глибині мого єства. Мені здалося, що це все, крапка, кінець. І поява Тебе у моєму житті – це просто злий жарт долі, котра змусила мене роками тяжко підніматися на вершину гори, щоб з муками туди діставшись, лишень за якихось пару миттєвостей помахати комусь у біло-кошлатих хмарах рукою і стрімко попрямувати знову вниз, немов падаючий камінь Сізіфа.

Я навіть не знав, де ти живеш, щоби з маривною надією навідатися туди. На третій день Твого потойбічного мовчання я вирішив подзвонити до Хаббіба. Заодне взнати, як йому ведеться, і чи живий він взагалі. За кілька протяжних гудків у рурці мені відповів чоловічий голос, що віддалено нагадував голос Хаббібуліна. «Це ти, Хаббібе?» -- запитав я. У рурці трохи помовчало, а потім голос відповів: «Хаббібе? Який Хаббібе? Куди ти телефонуєш, добродію?». Я подумав, що це Хаббібулін так тупо, характерно для себе жартує і майже прогарчав у рурку: «Хаббібуліне, мені зараз не до твоїх жартів. Як ти почуваєшся?» «Я почуваюся нівроку, -- відповів голос. – А от як ти почуваєшся?» «Хаббібе, я радий, що ти нарешті оклигав од того страшного ступору. Я ж перебуваю на грані.» «А що з тобою сталося?» -- запитав голос. «Хаббібе, якщо це ти, то скажи мені – де зараз Селена?» Голос знову помовчав, неначеб щось глибоко обмірковуючи, а затим одповів: «А чому я маю знати, де Селена? І чом ти впевнений, що я знаю, хто така Селена взагалі?» Я люто матюкнувся в рурку і пролементував: «Хаббібе, засунь в анал свої витівки. Де Селена?!!» Голос спокійно відповів: «Із превеликим задоволенням допоміг би у твоєму розпачі, але вся солянка в тому, що я – не Хасан» Аж тут я збагнув, що в клятій лихоманці набрав не той номер. Затим я вже більш опановано сказав, що шукаю не Хасана, а Хаббіба й назвав лже-Хаббібуліну номер справжнього Хаббіба. На що голос – з ледь уловимим відтінком іронії та співчуття -- відповів: «Для мене в даному вимірі немає жодної різниці, чи Хаббіб, а чи Хасан. Я ж маю достоту такий самий номер, як оце ти щойно назвав, добродію. Мені направду жаль, але в житті трапляються доволі прикрі помилки. Вони можуть випливати як зі справжнього мозку людини, так і зі штучного мозку, створеного нею». Шокований, я, немов що таємне крутнуло у той мент моїм язиком, ошелешено й безглуздо запитав: «То як же тоді звати вас, шановний? Тим паче, що ваш голос навдивовижу нагадує голос Хаббібуліна…». «Король Артур, -- була відповідь. – Та й дуже часто буває так, що голоси співпадають. Не співпадають лишень суті. Наприклад, хамелеон міняє свої кольори, та суть його лишається незмінною та невичерпною. Я би на вашому місці, добродію, вийшов би кудись та розвіявся за склянкою аперитиву». І з цими словами король Артур, як він назвав себе, припинив цю безглузду розмову короткими телефонними гудками.

Це був справдішній лабіринт порожнечі, в якому я несподівано опинився. Опісля цього дико-виснажливого для мене діалогу, я знічев’я, з цілковито порожньою свідомістю механічно увімкнув телевізора. Переклацуючи канали, я зупинився чомусь на новинному сюжеті, в якому розповідалося, як селянин, прокинувшися вранці, виявив на своєму подвір’ї бегемотиху, котра втекла вночі з міського зоопарку. Селянин же жив на березі якоїсь річки, тож бегемотиха за ніч змогла допливти до його обійстя, й проломивши тин, залізти у подвір’я. Там вона знайшла коло повітки велетенську купу з огірків-желдаків – бо ж гарний удався цьогоріч урожай – і приладналася з жадібним голосним причавкуванням поїдати велетенські овочі, що були їй на один зуб. Коли ж уранці селянин вийшов з хати з тяжкою від учорашньої самогонки макітрою, то подумав було спочатку, що йому те все приверзлося. Та ж бо ні: як він себе не щипав, за руки та за ноги, як не опускав голову у балію з крижаною водою, а потвора ніяк не зникала, та вже майже докінчувала половину велетенської купи желдаків. Тоді селянин у пориві страху й розпачу за частину врожаю затусувався у хату і за якусь мить вибіг із неї – цього разу вже з двоцівним дробовиком. Він підійшов ближче до бегемотихи, котра стояла до нього масивним до безмежжя задом, приклав до плеча свою рушницю і вже готовий був натиснути на гашетку. Аж тут м’ясиста істота зненацька ворухнулася і повернула до господаря свою велетенську чудернацьку від природи, непропорційну голову. Селянин аж оторопів, не встигши вистрелити, та все ж тримав небажану гостю під прицілом. Він побачив, що бегемотиха дивиться на нього своїми непропорційно мізерними як до власного громаддя очицями. Так вони стояли, дивлячися одне на одне десь із хвилину, затим селянин опустив донизу свого дробовика. Далі була розповідь про те, як добрий хуторянин викопав для бегемотихи посеред подвір’я ковбаню, котра слугувала таким собі імпровізованим басейном для велетенської істоти. Сподар виділив втричі більше свого городу під огірки-желдаки. Одна третина згодовувалася свиням, другу з’їдала бегемотиха, а третю частину корму хазяїн віддавав зоопарку – як лізингову з правом викупу платню за екзотичну тварину. Розповідь супроводжувалася традиційно-штампованим відеорядом про щасливе співжиття селянина з гіпопотамихою: ось вона льопається у ковбані, ось сподар поливає її зі шланга, змиваючи бруд і помиї, ось бегемотиха утрамбовує фундамент під нову повітку… Наприкінці сюжету кореспондент запитує селянина, а що ж він робитиме далі з цією вже приватизованою твариною. Хазяїн на мить замислюється і відповідає: «Сиріч, е-е-е-е, та воно й не знаю даже… Мо, односельцям за півлітру показуватиму… А то, тей, не зчуєшся, як Різдво, а там, глядиш – Пасха, а там знов Різдво… То, як прикинуть, її мені на три різдва й три пасхи хватить…» --«А не жаль Вам, дядьку Хведот, цю красуню на ніц переводити?» -- «Хе-хе-хе, якби не жалко було, то вже гейби приговорив з двостволки. – Дядько Федот трішки подумав, камера показала зблизька його очі, що ледь поволоклися вологою. – А то, чого там казать, буду за півлітру показувати посіпакам, то й толку більш буде од того». Цим чудернацьким рішенням селянина й закінчився був репортаж. Мене ж одразу пробила думка про те, що ми нічого не вирішуємо в цьому життя. Навпаки – життя усе вирішує за нас. Я почав вдягатися. Щось усередині підказало мені, що треба піти у «Varenychnofann’у».

Я зайшов до шинку, що більше скидався на місцевий притон, оповитий зсередини густим сизим димом упереміж із кулінарним чадом від приготування місцевих ексклюзивних страв, що миттєво всотувався в одіж того, хто туди забрідав. Я глянув поверх голів нехитрих завсідників, що глухо клекотіли, немов драглисто-іржава біомаса. Не придивляючися до облич, які завжди видавалися однаковими, я помітив лишень, що, попри літню пору, усі гультяї мали однорідне сіро-буре забарвлення. Крізь чад і цигаркову поволоку, я вгледів, що вільних місць було катма. Ще б пак, була майже сьома вечора. Все ж таки, я пригледів був два вільних місця за столиком у правому дальному кутку зали. На інших двох сиділа якась пара, яку мені було важко розгледіти від дверей. Подумавши, що це виглядає навіть ліпше, що сидітиму біля якихось закоханих -- принаймні, не приставатимуть з характерною алкоголічною маячнею. Не дивлячися в обличчя тих двох, я попросив «забронювати» для мене сідалище й отримавши мляве «о’кей», я підійшов до стійки. Гаргантюа, будучи на диво жвавим у той день, як для його одвічного відморозу, радісно привітався зі мною і одразу ж запропонував: «Ну що, Спайдере, вареничків до шнапсу?» І лише він це сказав, як я відчув чийсь погляд на собі. Я подивився за спину Гаргантюа. Так і було: я вловив слизьке тваринно-хтиве втуплення в мене -- причому в усього мене, на повний зріст -- дебелої молодиці у білому крохмальному халаті, котрий внизу майже не прикривав її повні апетитні ляжки, що зазивно блищали, поголені й щедро намазані якимось жирним кремом. У молодиці я впізнав Пацю. Вона була якось незвично, ледь не урочисто намакіяжена і, як здалося мені, ледь піддата. Я автоматично кивнув їй головою, начеб вітаючися. У моїй голові чомусь вималювався гарячий паркий вареник, але не в сметані, а обкачаний у жовтавому селянському маслі, котре стікало по гарячому тісту тонко виплетеного місячноподібного ребра і капало запашними краплями чомусь на яскраво-зелену траву.

За мить я отямився від цього мимовільного видива і замовив у Гаргантюа сто п’ятдесят «Живокістної», з десяток картопляних вареників і місцеву канапку з салом та солоним огірком. «А чого так скромно, Спайдере? -- запитав Гаргантюа якось незвично весело. – І де ти сьогодні подів Хаббіба?» Мені зовсім не хотілося базікати з підпільно піддатим барменом. В голові свердлило одним: «Селена!». І я знав, що нічого не затулить цю хвору свердловину в моїх мізках – ні горілка, ані весело-дуркуваті Гаргантюа з Хаббібом, ні голодна Паця, яка так давно, мабуть, не бовталася у помиях своєї незадоволеної пристрасти. «З приводу скромности, Гаргантюа, то це поняття вельми відносне до першої склянки. А стосовно Хаббіба, то він труїть власну худобу», -- відсторонено-нетутешньо проказав я. «Хіба у Хаббіба коли-небудь жила худоба? Що ти верзеш, Спайдере?!! У нього навіть кішки з собакою зроду не водилося. Та й вірно, бо заморив би їх голодом, як Пол Пот». Останні слова мене дещо прикололи, і я перепитав у Гаргантюа: «А хто такий Пол Пот?». Гаргантюа на мить замислився, утнувши опуклу складку поміж своїми густими бровами, а потім вичавив із себе: «Пол Пот хто? Та це ж «смотрящий» у папуасів. Ну, каннібал їх верховний!» «Зрозуміло» -- удав я неабияку серйозність. «А ти не зістрибуй, Спайдере, зі хаббібівської худоби. Та й чого він її забиває вже, не устигши розвести? А може перебакланити з ним, щоб оптом здав м’ясо «Varenychnofann’ій», ну, за людськими цінами, по-корифанськи. Він же любить у нас поїдати вареники з м’ясом ледь не відрами, -- не вгамовувався Гаргантюа. «Ну гаразд, чувак, скажу тобі, хоч ти мене і затрахав уже не дещицю своєю небажаною цікавістю. Боюся, що ті вареники з хаббібулінської худоби не їстиме тут ніхто. Навіть твої постійні клієнти-бомжі. А знаєш чому, Гаргантюа? А тому, що у них своєї худоби доста, що по їхніх кущах під смердючими гачами пасеться!»

Зачувши це, Гаргантюа кілька секунд задубіло закляк, а затим вибухнув на всю залу оскаженілим, диким реготом. За хвилину він гепнувся, немов мішок з лайном, за свою стійку, і вже дещо тихіше корчився і захлинався там. Це тривало безперервно хвилин зі п’ять. Уся «Varenychnofann’а» враз заніміла, немов вдавилася гігантським генеральним желдаком. Візитарі як один німо вперилися очима у прилавок. Нарешті, Гаргантюа затих, і за кілька ментів виринула його всуціль червона, немовби варена у паціному окропі, пика. Гаргантюа оговтався, узяв порожню склянку і налив мені ще сто п’ятдесят «Живокістної». «Тримай, Спайдере, це тобі бонус від «Varenychnofann’ої». Мовчання вареничних банит було в мить злизане шершавим язиком невидимої свині, що слугувала логосимволом цієї веселої клоаки і була приліплена неоновою велетенсько-рожевою фігурою з лівого боку вивіски на вході. Усі вибухнули несамовитим реготом, від якого, здавалося, от-от потріскаються фанерні стіни місцевого сакрально-соціального закладу. Я взяв усе, що мені належало, і сів на заброньоване незнайомою пароюмісце.

Не дивлячися на двох закоханих, що сиділи навпроти мене, й будучи цілковито зануреним у вир своїх невизначених та не зібраних докупи думок, я мовчки вковтнув у себе п’ятдесят «Живокістної», навіть не відчувши її бридкого, прогірклого живильними бактеріями землі, смаку. Механічно відгризши жовтавий желдак, який видавався тут кожному як бонус від закладу, і заковтнувши пару розпечених пациних вареників, я зачав лихоманно думати про те, як же мені шукати свою Селену, яким робом пережити це небуття, що не вимальовувало для мене натоді жодних озримих меж та кордонів. Я перехилив ще сто прозорого земного соку й запалив цигарку. Поступово теплий огонь неначеб обволік мої нутрощі, і з кожною миттю я відчував, як він розширявся й обігрівав мене зсередини. Гейби той телефонічний король Артур був правий – мені варто було хоча би на йоту розвіятися «Varenychnofann’им» аперитивом й просто німотно загустнути серед цієї клейчастої й тягучої маси нірванних знеособлених тіней. Образ Селени став чистим і недосяжним, і я подумав про те, що кохання саме таким і є: достоту вільним та не підпорядкованим жодній фізичній присутности. В той мент я ледь не кощунно зрозумів: навіть якби Селена раптово померла, моє кохання нікуди б не витруїлося, а лишень ще глибше вкоконилося б у мене, жадаючи наступної – невідомої й неозначеної – зустрічі. Людина любить не тіло, а ауру. Насолодливий же вибух фізичної любови є незбагненним вислідом творення нового енергетичного згустку, що народжує нову суть. Дві протилежні аури зливаються й божевільно притягують одне до одного розпорошені часом і простором тіла. Так, деякі люди безтямно закохувалися – лишень за фотографічними зображеннями – у мерців. А мерці закохувалися, бачачи на внутрішніх екранах, у живих, за земними поняттями, людей. Тіла ж їхні не могли хоч як би з’єднатися або перетнутися. Тому живі безтямно воліли померти, а мертві – воскреснути. Хто ж розумів те, що я глибоко осягнув тоді, сидячи в «Varenychnofann’ій», спокійно й щасливо ждали природного плину того, що пливе, щомиті переживаючи насолоду возз’єднання. Інші ж, непросвітлені, з суто предметними відчуттями, страждали в несамовитих муках тут, вимолюючи у химерних мандрівних божків свого ілюзорного тілесного раю. А траплялося й таке, що живі передчасно накладали на себе руки, аби прискорити настання омріяности, а мертві жертвували відстороненим раюванням й стрімголов кидалися у воронку повернення в каземати вседавлячої матерії. Коли ж народившися немовлятами, вони підростали, то так усе життя тут нікого й не знаходили, і, врешті-решт, поверталися в нікуди, виморившися шукати неіснуючого привида власного кохання.

-- Агов, друже! Ти, здається, -- Спайдер? – почув я начеб нізвідки й одразу виринув на поверхню шинку з прозорих глибин своєї гармонійно-плинної думки. Я озирнувся навколо, бо ж так і не зміг точно запеленгувати, звідки долинув до мене цей радісний окрик. Аж тут я глянув прямо поперед собою – туди, де сидів один із двох начебто закоханих. На мене прискіпливо дивився молодик, котрого я майже одразу впізнав. Це був Рамштайн зі своїм знаменитим хаєром і металевим начинням, що пронизувало чорну шкіру його куртки. Поруч, як і водиться, сиділа фіолетово-затушована на півобличчя Лакрімоза.

-- Хай, панове! У вас доволі тривка пам’ять, як на мене. Саме так, перед вами -- Спайдер, -- одповів я, підсвідомо вчуваючи, що якраз ця химерна парочка і може хоч на йоту розвіяти мене. – Як же вам ведеться, пресвітлі Рамштайне та Лакрімозо? Здається, я так само не помилився у ваших іменах?

-- Сподарю Спайдере, ти ніколи не помиляєшся – з тих пір як любов послана нам у вигляді верховного божества, -- сказав вже далебі нетверезий Рамштайн, здійнявши вгору начебто смиренні очі. А затим прорік: -- Моє серце палає. Мої сльози хтось уперіщив у свої розпанахані вени. Я викинув пульсуючий кров’ю рабів іржавий насос у колайдерову магістраль. І чекаю, чекаю на чорну дірку в знавіснілому підземному цвяхові. А поки з-під моєї заслинявлено-дитячої подушки чути таємні голоси демонів, привидів, чорних фей. Їхній голос навіює: позбався холодного серця, позбався зальодьонілих сліз. Послухай нашу причинну пісню. То ж бо, Спайдере, чи нівроку всьо в тебе? І як сподобився забрести сюди?

Я хотів було відповісти традиційно, відбувшися пустопорожнім, узагальненим кліше, що, мовляв, «усе ОК», або ж «чумакуємо битим шляхом та пантруємо, аби спотикач не трафив». Але щось спонукало мене не заземлюватися у розмові з цими людьми, бо тоді й самої розмови з ними, скорше за все, не вийде. А підсвідомість підказувала, що ці гейби закохані, попри їхню законсервованість у власному ілюзорному світі, можуть хоча би дещицю, хоч би й брудно-замулену краплину явити мені й прояснити про Селену. Мені ж бо тоді почало мислитися, що вони щось таке таємне відають, та не скажуть запросто так, якщо на перше формальне запитання про справи я прореку достоту відмазливе й бездушне: «Все гаразд і нівроку». Тож я акцентовано й по змозі щиро відказав:

-- Хіба тому, хто забрідає сюди, хоч якось ведеться? Хіба наповнений просто так увіллється в порожнечу? Я шукаю одну людину. Я вже тиждень не можу її знайти. Сюди ж я зайшов не тому, що очікую її тут зустріти. Вона ж бо не буває в таких загиблих місцях.

-- Я знаю. Я напевно знаю, що тобі потрібно. Чого ти жадаєш стовідсотково і понад життя, -- стишено прорецитував Рамштайн, надавши своєму мавп’ячо-рухливому обличчю виразу утаємничености й причетности до недосяжного езотеричного інсайду. – Я знаю: прокинувшися, ти побачив, що перекинувся під час сну на страхітливо-моторошного інсекта. І ти хочеш провести глобальну санацію, щоби тотально витруїти самого себе у такому невтішно-звироднілому стані, -- тут вареничний блазень, що й був місцевим королем, стишився до неймовірности, аж притуливши скоцюрбленого пальця у кількох крезолітових перснях до застиглих кривих губ, а потім зненацька заволав: -- Бензиииин! Тобі потрібен бензиииин! Тобі не треба лімузин, ані нітрогліцерин. Виплескуючи зі своїх вен гидотну каламуть, витравлюючи зі своїх пор прогірклий нафталін, а з дупи – медузоїдний вазелін, ти затусовуєш туди нафту й ошкірин, ти впанахуєш туди повітря й кофеїн. Тобі не потрібен протичумний хінин, ти вибльовуєш з себе сморід повій й оброблених стін. Ти ще заледь животієш, мов охлялий махатма, мов нотрдамський покруч, що накотався жіночого стронцію й роздупленої ртути. І не здихаєш на радість трущобних гієн та тарганів, бо знаєш: тобі потрібен бензин, високооктановий бензин. І навіть не героїн, чи гватемальський кокаїн. А високоочищений та живо-розливний, що литиметься крізь твою розтяту кригою протуберанців горлянку, усередину твоєї зачервленої й постхолерної гноянки – бензиииин! Він витруїть з тебе несправжнього справжнісіньку реальну комаху, ти позбудешся її в собі й запалиш священного сірника. І ти витвориш цю останню інквізицію – й жбурнеш осатанілого павука – в бензиииин! Бензин, що так потрібен тобі! Він є спермою жадано-єдиної жінки, він є молозивом з її розбухлих і випитих тобою конусів. І ти підпалюєш увесь цей бурхливий мікс своїм просвітленим сірником, і цей бензин хлюпотить у твоїх переповнених тестикулах і вихлюпується на неї, і всуціль оброблює її русальчасту луску, а вона щедро вибльовує зі своєї безодні свою сперму, яка бензиново займається і поглинає вас. І цей бензин, цей ядуче-солодкий бензин витікає з Її навіженої Чаші! Бензиииин!!!

Я застиг, немовби замість того оспіваного друзякою Рамштайном бензину, мене облили липкими, солодкавими помиями з пациного відра. Я довго не міг спромогтися вичавити з себе бодай яке слово, і, врешті-решт, німотно допив усі залишки «Живокістної» зі своєї чомусь запітнілої гранчастої шклянки. Оговтавшися від несподіваного Рамштайнового пасажу, я натужно промовив:

-- Звісно, Рамштайне, ти правий, як ніколи. Мені таки не вистачає бензину з її гарячої високооктанової нафти. Тому я й божеволію отут, разом з вами, бо вона зникла, моя Селена. І здається мені, що вона зникла навіки. Та навіщо тут і перед вами ці приземлені слова. Адже ви все розумієте навіть глибше за мене. І де мені взяти той бензин, який вже розчинився ядучими викидами в наших мізках, в наших душах, нашій плоті?.. Як сказав великий Крішнамурті, не прив’язуйся до жодного попелу, а краще розвій його на першому ж вітрі…

-- Та чи легко отак взяти і розвіяти одразу?.. -- задумливо прошамкотів Рамштайн, чавкаючи вже охололим, мов залежалий мрець, картопляним вареником. Лакрімоза ж сиділа нишком, вперившися в якусь уявну точку в центрі столу, так, начеб вона й не жила, а була собі простісіньким, нецікавим муляжем в паноптикумі. Рамштайн продовжив, проковтнувши залишки глевкого тіста: -- Навіть свій власний попіл легше розвіяти, ніж пісок, що лишився від нашої Любови. Він все одно сиплеться крізь спотворену чашу душі, і ми безсилі зарубцювати цю пекучу воронку, як би того божевільно не хтіли. Адже тоді він нас переповнить всуціль, немов чорне згасле зерня головку макоцвіту. Немов зачумлений логос брехні усі отвори, щілини та плоть осоружної порожнини, в якій нами мотиляють, немов підземно-стіксові каналізаційні струмені смердючими кавалками… Та є Сонце, айн, цвайн, драйн, фіре… Сонце, що випинається з наших очей та дірок… Сонце, що не можуть втримати наші зчіплені кулаки. Воно народжується з наших мертвих тіл, немов блекотні ляльки червів у добротній сільській гноянці. Люди бояться цього, бояться вічного дня і заганяють промені назад, у нашу гноянку, немов рідних вош до залиплих чуприн. Вони рахують до десяти, вони плачуть, мов кинуті в бур’янах безпуття немовлята. Та Сонце з наших мумій не заходить, воно лягає брилясто їм на груди, і вони в’ятрюються в зґвалтований ними грунт, і здобрюють його, розчиняючися Сонцем, що магмово розпікає їхні трухляві, мов крила зимових метеликів, серця. Що світить на грудях їхніх незвично, бо звикли пестити їх сосками холодних споночілих змій. Тих, що випивають росу ночі, і спринцюють у спочилі розтерзані груди отруту забуття… Люди бояться Сонця наших сердець, вони ховаються у сутінках, вони безмежно вірять тому, хто дарує їм темряву, опускаючи чорну паранджу небес, окутуючи-впокорюючи жебрацькою рядниною забуття з солодкавої сперми диявольських комах.

Я озирнувся навколо. Всюди простиралася мертва тиша. Мені здалося, що замизгані й упосліджені банити з розверстими від гидкого вареничного пійла душами, перестали пити, їсти, теревенити і нагло заклякли на своїх стільцях, хоча й вельми сумнівно, що вони вповні чули усе, допіру сказане Рамштайном. Я не міг йняти віри цьому мимовільному гіпнозові спотороченої маси і тому глянув на Гаргантюа, що мав стояти за стійкою. Його не було на місці. Можливо, він на мить відлучився до Паці, а можливо, -- до клозету. Я встав і підійшов до барної стійки. Подивившися крізь дверний отвір у кухонний прикалабок, я ледь не зомлів: переді мною відкрилася доволі страхітлива картина. На стільці застигла напівоголена Паця із задраним аж на шию кухарським халатом. Її розкішні білі м’ясива перевалилися через спинне бильце стільця. Погляд Паці було спрямовано на мене, а обличчя було заворожено-перекошеним, немов від страшенної муки. Ззаду неї задеревенів Гаргантюа зі спущеними до самого долу синіми спортивними штанями. Було таке враження, ніби його хто приклеїв животом до велетенської, так само арктично-білої Пациної дупи. Очі Гаргантюа були заплющені, немов він миттєво задрімав посеред самого процесу. Втім, застиглу динаміку його рухів все ж підкреслювала напнута на його могутній бичачій шиї темно-фіолетова жила. Я хтів було підійти до змертвіло-скульптурної парочки і помацати когось з них, скоріше за все – Пацю – на предмет того, який саме матеріал буде відчутним на дотик. Та раптом мене відволікла постать, що з’явилася по той бік розчинених навстіж дверей «Varenychofann’ої». Забувши про двох закам’янілих вареничних хтивців, я зосередився на незнайомці, котрий хотів так недоречно проникнути у доволі сумнівну й темно-непроясненну обставу традиційного й найнароднішого генделя на 7-й Мілітарній Території V. Втім, добре розгледіти того припадкового візитівця я далебі не міг, хоча, на перший взірець, не було нічого такого, щоби мені заважало це зробити. У термидорову спеку Гаргантюа, будучи ще живим і рухливим, завше тримав двері закладу розчиненими, щоби у мертво-задушливу й затхлу алкогольними випарами й вареничним чадом могла проникати бодай дещиця свіжого повітря з вулиці. Й чи то на той мент мені помутніло в очах од несподіваного гіпнотичного видива, чи ж так подіяло випите мною місцеве психодилічне пійло, проте, я -- замість розгледіти якусь більш чи менш означену фігуру з конкретним людським обличчям -- побачив лишень розмиті, без чіткого окреслення обриси, немовби дивився на неї крізь густо-зіщільнене шкло душової кімнати. Ця дивна неконкретна постать намагалася пройти крізь простір розчинених дверей усередину «Varenychofann’ої», та кілька разів кумедно спинялася на межі дверного отвору, здавалося, болюче б’ючися об химерну невидиму стіну, що категорично й непросякно розділяла внутрішність шинку з простором навколишнього світу. Повдарявшися, немов у дурнуватій комп’ютерній грі, кілька разів об ілюзорну, проте доволі реальну, перепону, знічений байдикар, ймовірно, утративши терпець, зачав оскаженіло гатити об нагло стверділу й невидимо- повітряну порожнечу. Втім, зсередини шинку я не чув ані найменших звуків, що мали б долітати від цього гатіння за кінетично-етерними законами до моїх вух. За кілька ментів чолов’яга припинив гамселити об ефемерну стіну, і я побачив, як він дивиться на власні кулаки, вочевидь, болюче й до крови забиті об фантасмагоричну перепону. Тоді я узрів, як розмитий, знелицений банита сплюнув, ще раз загатив з усієї сили об скам’яніле повітря, а затим розвернувся і витруївся геть.

Я розвернувся до стійки й узрів прямо перед собою розчервонілу від спеки пику Гаргантюа. Він виглядав дещо подивованим.

-- Усе гаразд, Спайдере? Хочеш іще чогось дозамовити? Дарма підіймався, міг би просто мене гукнути.

Я олігофренно закотив очі догори, потім поводив очними яблуками по колу, немовби щойно відійшов од несподівано завданого невість ким нокдауну. Гейби намірившися щось проказати Гаргантюа, я лишень згримасничав ротом, немов заїка, або ж який уроджений церебрал, і знову безтямно подивився на раптово ошелешеного Гаргантюа. Затим, закинувши свій погляд понад головою витріщеного кельнера, я подивився на Пацю. Вона нахилилася спиною до мене над невисокою діжкою, вочевидь, дістаючи ополоником огірки з росолу, та так, що я узрів її прозорі рожево-кружевні панти, котрі куцо прикривали лишень пружно-зімкнений, добре-видимий рівчак, що розділяв навпіл її розкішну молочно-білу рубенсівську дупу. Я мимоволі відчув у собі дико-виниклу, ледь контрольовану хіть, котра виникала у мене ще зовсім недавно до маріонеткових принад будь-яких, як вишукано-гармонійних, так і незугарно-потворних гумових конфігурацій. Це було очевидним знаком того, що я врешті-решт повернувся до тями. Глянувши в залу і впевнившися, що все сіро-мишаче, ейфоричне кубло знову рухається і строкато-комашино гуде, я сподобився заговорити до Гаргантюа.

-- Слухай, друже Гаргантюа, скажи-но мені, лишень правдиво, -- і я дещо притишив свій голос. – Скажи мені, байстрюче, ти трахав Пацю?

Гаргантюа спочатку округлив очі, а затим попустився й, заколотницьки усміхнувшися, проказав:

-- А як ти думаєш, дурню? Чи ти б її не втішав від джерел до джерел, якби працював тут на моєму місці? Жодна худа, ребриста тараня, або ж прегарна, зі штучним стогоном модельна столярка навіть поруч у цих помиях не бовтається. Раджу тобі спробувати, друзяко Спайдере, оживити свого капелюха з Пацею. Зарікаюся власними яйцями, ти ще такого не стрічав і не видив…

Я глянув на рядки варених яєць, фігурно розставлених на вареничній вітрині таким робом, що на загальний взірець вимальовували характерну фігуру степової тотемної прабаби, і проказав:

-- Я не те хотів дізнатися, Гаргантюа, -- і прискіпливо всвердлився поглядом в його заплилі баняки. – Ти трахав Пацю оце щойно? З десять хвилин тому? У кухонному прикалабку?

Гаргантюа підозріло глипнув на мене і гучно-розкотисто зареготав. Опанувавши собою за кілька секунд, він одказав:

-- Не знаю, що ти там міг бачити, Спайдере, кілька миттєвостей тому, але я пораю Пацю виключно у VIP-клозеті. У прикалабку ж чи деінде в продовольчій зоні трахатися безапеляційно заборонено Санітарним кодексом.

Після усіх тих незбагненних речей, що відбувалися зі мною протягом останнього часу, я вже майже нічому не дивувався. Тож спокійно й виважено проказав бармену:

-- Окей, Гаргантюа, це я запитав так, до слова. Щоб приколоти тебе… Але скажи-но мені одну річ. Звісно, може ти відаєш, а чи ні, що існують різні фізичні теорії – там відкритих чи закритих світів, що існують окремішньо й ні за жодних обставин не перетинаються. Іноді ж буває, що вони накладаються одне на одне – ну, скажімо, як стальна кулька, що наполовину занурюється в воду. Та при цьому не існує жодного взаємопросякнення двох різноприродних світів, проте єдиним вислідом є деформація одного з них, звісно більш гнучкого і більш піддатливого до змін…

-- До чого ти плетеш мені тут, Спайдере, всю цю математичну маячню? Єдина користь від цієї усієї тригонометрії, що я можу правильно рахувати гроші, або ж давати здачу так, щоби не обдурити себе. А від геометрії – то й узагалі – жодної користи. Хіба що єдина од неї польза– це коли визначаєш кут, під яким треба засовувати. Та й то – воно часто якось саме собою виходить…

-- Гаргантюа, я далебі не до того вів… Звісно, що від геометрії чи фізики немає ніякої користи, якщо людина хоче зайти до «Varenychofann’ої» крізь розчахнуті двері, а не може цього зробити, немовби стукаючися головою об ілюзорне шкло.

-- Це ти про що, Спайдере?

-- Про твої двері. Сюди ніхто не може зайти. Так само, як і ніхто не може вийти.

Ховрахоподібні щоки Гаргантюа вмить налилися свіжим томатним соком. Він вийшов до мене з-за стійки, став впритул і взяв обома своїми руками мої, кілька разів звівши їх докупи, немов рефері на боксерському рингу, котрий перевіряв бійця на здатність орієнтуватися в просторі та часі після отриманого нокдауну. Затим роздратованим кроком підійшов до виходу і кілька разів переметнувся крізь нього назовні і всередину «Varenychofann’ої».

-- Як ти почуваєшся, Спайдере? З тобою все гаразд? – запитав Гаргантюа, ставши назад на своє звичне місце за стійкою. Він налив повну склянку «Живокістної», поклав на вінця здоровенний желдак і поставив усе це переді мною. – Остерігайся цих двох, Спайдере, направду тобі кажу. Бо не зчуєшся, як присадять тебе на насінини. Вже по тобі бачу, що таки дечого скуштував од них нині… Лишень не подумай, що я чи Паця самочинно тобі щось утусовуємо в вареники. Це ми робимо лишень для цих альтернативних покидьків, та й то – суто на їхнє прохання.

Я мовчки кивнув головою, водночас дякуючи Гаргантюа і, начебто висловлюючи з ним згоду. Повернувшися на колишнє місце, я побачив, що Рамштайн з Лакрімозою тихо сиділи за столом, похнюпивши свої розбарвлені голови і, вочевидь, дрімаючи. Я відпив пару ковтків з гранчака і, не закушуючи, знову набрав номер Селени. Відповіді, як і раніше, не було. Натомість я почув у телефоні якусь віддалену металічну музику. Я подумав, що мені нікуди йти з цього заклятого місця, а навіть, якби хтів, то сиріч натрапив би на ту непрохідну стіну на виході, як допіру це сталося з незнайомцем на вході. Я подумав, що лишуся тут напостійно, разом із Рамштайном і Лакрімозою.

-- Хіба можна лишитися там, звідки ти ніколи не виходив? І чи лишиться деінде той, хто звик блукати невідступно й без зримої винагороди, шукаючи сапфір свого життя? – почув я віднавпроти себе хриплуватий дівочий голос, що тональністю був ближчий до чоловічого. Це була Лакрімоза, яка несподівано випнулася зі спародично-летаргійної дрімоти. Вона дивилася своїми темно-фіолетовими очима на мене, і, водночас, кудись крізь моє єство, не зачіпаючи, а, натомість, смиренно-ніжно обкутуючи його. – Не відводь очей від мого погляду. Без тебе він не буде палати. Нумо разом випнемося з цього химерного світу, вислизнемо з цього тягучого світу… Просякни мене собою в цьому метанні польоту, і вихлюпни себе, окропивши сапфір між моїх грудей. Візьми цей сапфір штурмом, крізь тендітну ніжність мого каменю, крізь артефакти сосків, влий у мене молоко з горнила небесної сапфірової чаші… Тримайся мене, міцно тримайся мене – я пробиваю всі скелі й перепони на трав’яний дотик. І там, у глибокому затишку печери візьми цей сапфір з моїх грудей, він твій.

За цими словами Лакрімоза відкусила половину вареника зі своєї тарілки, потім узяла мою виделку, нанизала на неї інший свій вареник і простягнула мені. Я, із ввічливости, скинув його своєю виделкою до тарелі, проте їсти поки не став, пам’ятаючи про пересторогу Гаргантюа. Рамштайн ще й досі куняв, лепечучи собі під ніс щось нерозбірливе. Ймовірно, він у цей час десь подорожував світами, з кимось спілкувався, ще щось робив. Я відчув мимовільну білу заздрість до цього безсвідомого блаженства. Та треба було хоча би щось відповісти Лакрімозі, тим паче, що її слова впевнили мене остаточно, що вона щось знає про мене й Селену та про те, чому оказія кохання, що почалося несподіваним всеохопним щастям, виливається тепер у пекельні муки якогось безглуздого і нелюдського іспиту…

-- Лакрімозо, я бачу ти немало відаєш про багато дечого, що відбувається за цими межами. Мене вже тиждень як гризе щось тривожне, болюче, незбагненне… Сталося нечуване: я несподівано знайшов своє щастя, проте не встиг навіть дещицю насолодитися ним, як почав його безповоротно втрачати. А мо’, вже й цілковито втратив… Хтось велетенський крутить мене, немов пісчинкою посеред космосу. Так Одісея теліпав божевільно й безсердечно океан, аж поки не викинув його мітичне «Арго», немовби шмат лайна з вселенської дупи, на обітовану землю Колхіди. Це така чарівна земля, що на ній розцвіте у буйне древо навіть шмат найупослідженішого падла, якщо дотрафить туди. Проте, цьому скаліченому античними хитросплетіннями думки баниті достоту відібрало пам’ять і розум, і він уже далебі не відає, за чим він вирушав з рабських, проте мирних берегів своєї буколічної Еллади. Те Руно, котре він затято шукав, за яке ризикував животом, пливучи серед страхітливих водяних хмарочосів та чорних океанічних прірв та безодень, між Сціллою та Харібдою, те Руно вже перестало для нього бути метою, перекинулося на мертвий непотреб, безоглядно втратило свою магію та живу душу осяйного артефакту. Одісей знайшов не те, до чого безтямно прагнув, не те, чого до затятости й божевілля шукав. Він ступив на загублену у віках спасенну землю, він злився з істиною безсвідомого і перестав бути Одісеєм. Невже й мені доведеться втратити найцінніше, заради того, щоби пізнати ілюзію будь-якої цінности, що ув’язнює нас сьогодні? Невже єдиний наш вислід – це знеречевлена Fata morgana?

Я й сам не чекав від себе такої спародичної сутнісної тиради, неначе моїми губами ворушив не я, а хтось інший, немовби я перетворився на Рамштайна, що навіяно рухав губами у своєму сні. Лакрімоза, гейби не чуючи моїх слів, закотила очі попід самі небеса, анархічно засмикала й закрутила головою, а потім зачала остервеніло й жорстоко куйовдити власне – й без того спагеттіподібне волосся – немов щаслива і безтурботна пацієнтка божевільні. Аж тут вона раптово звелася до осудного ладу й глянула на мене таким глибоко-пронизливим до самих начал мого єства поглядом, що вся моя шкіра покрилася холодними муралями.

-- Це лишень початок, буй-туре Спайдере, це всього-на-всього твій невідворотній знавіснілий початок. Ти мав би угноїти собою, як і мільйони інших, цей смердючий, тупий і забитий скотомогильник. Щоби він живив собою каміння і тіні, пісок і саламандр, ілюзії і розкабанілих потвор. Ти був таким, як інші, а став не тим, ким ти є. Це не прозріння, й не переродження й не чийсь вибір. Це сама природна суть, яка знаходить свою пору, одну-єдину досконалу соту душі, щоби влити туди медовий огонь, щоб уятрити в геометричний Логос хаотичну чакру буяння й творення. І це вже не шершаві цурпалки порожньо-означених слів, що всмоктуються-виштовхуються осатанілими міньєтними губами людськости. Любов втратила свою першородну силу, бо губи у лайні щодня то засмоктували осквернену предметність тотему, то остервеніло вибльовували її, перетворюючи на ще більший зґвалтований тотем, що насильно скліщував невситимі прутні всевладних ґвалтівників та упосліджено-розтріщені дупи добровільних жертв. Ця чаша відродилася в тобі, і ти заплідниш її шалом свого всесильного вогню. Вона ж ховатиме свій сапфір у цьому людському, надто людському лабіринті, де осяйна сила змістить речі так, що ти нічому не матимеш дивуватися, а лишень сприймати все, як є. Чи ж переможеш ти найвищі і найблагіші тортури, що випали на тебе? Тут немає відповіді. Шукай її лишень в собі. На кону щось незрівнянно більше, ніж твій затишок, її любов, ваше щастя. Її сапфір має бути в тебе, навіть якщо вона безслідно зникне, навіть якщо ти її більше не зустрінеш – ні при життях, ані опісля смертей. Її сапфір має бути навіки всотаний до вогню огненної чаші. Вона ж мусить належати лишень тобі. Тоді вона належатиме всім тут і нікому вже поза межами. Ця чаша – у тобі. Вона – твоє серце. В ньому – невсипна війна, в ньому – затяте полювання.

-- Хіба я народжувався, щоби безглуздо воювати? І що то за війна, коли ти не бачиш свого ворога, натомість, ти сам тотально відкритий для нього – немов гола мішень на безлюдному пляжі?

-- А це вже як кому випадає, -- одказала спокійно Лакрімоза, втягнувши між повних розбухлих губ масний залишок вареника. – От ми тут сидимо з Рамштайном у цьому затхлому схроні й ні з ким не воюємо. Навіть самі з собою. У тебе ж, Спайдере, за всією твоєю позірною миролюбністю й відстороненістю, скорше за все, незнищенні войовничі гени. Глобальна ж ілюзія тих, хто в тебе намагається поцілити, в тому, що твоя душа не потрапляє, на відміну од знуденого пляжного тіла, в оптичний приціл. У тебе намагаються забрати те, чого ти навіть не ховаєш і чим ти реально не володієш, проте маєш фатальне й визначальне відношення. От і вся казка про вихори огненного часу, що потрапляє в провалля нори. Шукай вихід у собі, шукай його у собі, просвітлений лицарю. Не бійся зістрибнути з голки часу – ані в знавіснілий смерч, ані в безповоротність провалля.

За цими Лакрімозиними словами, я помітив, що дрімаючий Рамштайн ліниво заворушився. Спочатку він обперся ліктями об вологий замизганий стіл, потім кілька разів зронив падаючу голову на долоні. Врешті-решт, він розпрямив тулуб, обпершися ним на спинку стільця, і сидів так, не розплющуючи очі. Хоча по всьому було помітно, що він уже випростався з-під дрімоти. Лакрімоза глянула на свою невіддільну половину й зацокотіла перлинно-сяючими зубами. Я подумав про те, що вже час йти звідси, залишивши цих двох юродивих йогів сидіти тут, у цьому коконному кублі, і, немов, нерухомі індуїстські старці, безпристрасно зустрічати світанки і проводжати криваву кулю у ненаситну пащеку сутінок. Аж тут, немовби зчитавши мої думки з невидимого внутрішнього екрана, Лакрімоза тицьнула своєю виделкою на самотній вареник, що застиг у жовтавому маслі тарілки. Я зробив вигляд, начеб не помітив, а чи не надав сутнісного значення цьому її жестові. Тоді Лакрімоза проказала:

-- Є причетність крови, коли перерізаними венами змикаються одне з одним, і змінюють стало означене русло потоку, змінюють колір двох явних і видимих рік буття, що зливаються воєдино. Є причетність циркулярки й дерева, яке розрізають навпіл, вегетуючи неповноцінність цілісности. Є обумовленість споглядання, котре не втручається в дифузію взаємоспотворюючих мас, і бальзамує рівновагу даности. Є обумовленість води й вогню, що схрещуючись, породжують феномени. А є причетність кривого дзеркала і його жертви, що втрачає себе, бо бачить когось іншого. І лише Любов знімає всі причетності, бо її безумовність не причетна ні до чого. Без неї немає смислу у сущому, як павуку без павутини, як обумовлености без свободи, як добру без зла.

Рамштайн заворушився на мить, але знову повернувся до свого первинного стану зі закритими очима, і дивився ними на мене, мов сліпий та німий менестрель, котрий співає лишень самою своєю непричетною присутністю.

-- Чому ви завжди разом, Лакрімозо? І чому ви завжди тут? – запитав я, не сподіваючись отримати від неї хоча б якої предметної відповіді.

-- Тому що там, -- Лакрімоза мляво вказала рукою на двері, -- немає про що говорити. – Тому ми маємо до діла лише з тими, хто час від часу забрідає сюди. Проте, всі сенси втрачені як тут, так і там. І власне сам цей сон, що й нині нам сниться, так само перестав бути сенсом.

-- То навіщо тоді слова, які ми оце промовляємо, Лакрімозо? Адже тоді їх сенс стає чимось на кшталт невловимої від людини тіні?

-- Штука вся в тому, що іноді сонце вибирає такий кут, коли тіні не існує взагалі. Тут же, всередині, сонця геть немає, тому тінь, яка мала б бути від нього, лежить, розпластавшися, усередині кожного з нас.

Я відчув, що безтямно втомився. А ці внутрішні тіні – мов хижі звірі – зачали зграйно витруювати з мене останні згустки снаги, разом із загрубілою, здеморалізованою кров’ю, разом зі стронцієм у кістках і мозку, вкупі з рідиною, яка розчиняє хробаків, що копошаться та нишпорять у темряві свідомости. Мене чомусь безтямно потягло додому, де мав самотньо стовбичити на етажерці сіро-мишачий годинник із закляклим від безтямного тиску піраміди піском. Я опукло, ледь не фізично відчув безтямне бажання розгатити його об стіну свого відчаю, так само, як недавно німий телефон, і спалити непотребні залишки й деталі в осатанілій ватрі, розпаленій мною з видлубаних й розкорочених паркетин посеред кімнати. Я відчув, що не витримую скаженого тиску відстороненої й вмороженої у вічність істини, що зміїно витруювалася з уст цих двох знебожілих та відлюдних мудреців. І тут мені несамовито захтілося чомусь глянути на себе в дзеркало. Я спробував був рвучко підвестися, щоби піти до вбиральні, де мало висіти люстро. Та все, на що спромігся, було лише кволе здійняття тулубу над стільцем. На ноги ж спертися я не міг, бо ж не відчував їх зовсім. Все ще сліпий Рамштайн, неначеб узрівши мою раптову безпорадну інвалідність, гучно зареготався, аж потічок слини з його рота окропив коричневий трафаретний портрет колумбійського революціонера у чорному береті, що був вибитий на червоній Рамштайновій майці під шкіряною курткою. Зблідла і чомусь раптово занепокоєна Лакрімоза дістала зі кишені гейби зрешеченого кулями бурякового піджака невеличке прямокутне дзеркальце і піднесла його мені. Я з острахом узяв до рук люстро і рвучко глянув у нього, немов був кинувся з височезного мосту сторч головою в бурхливу річку. Я був готовий побачити там будь-що, нехай і самого чорта, лишень не своє власне, реінкарноване до нинішнього безумного стану «я». І це було би набагато більш природним, ніж те, що я в ньому вгледів. На мене дивилося моє обличчя, доволі беземоційне і відчужене, немов нерухома безпристрасна маска в античному чи японському театрі або ж на венеційському карнавалі. Щоб пересвідчитися, що це є саме моїм відображенням по той бік сферичного виміру, я спробував посміхнутися. І враз внутрішнім поглядом відчув, як мої губи перекосилися в неприродну гримасу, що нагадувала посмішку так само, як, скажімо, мавпа людину. Більше того, я узрів блазнювату посмішку мавпи, котрій, здавалося, був глибоко до дупи увесь світ та ввесь встановлений лад у ньому. І саме тоді я збагнув, що кожна усмішка в житті видає зовсім не те, що людина, а чи мавпа хотіли цією гримасою висловити, а кожен інший бачить в цьому мімічному викривленні далебі не те, що було виражено насправді. Втім, ці думки, що висипалися з мого мозку, немов горох з мішка, були лише захисною реакцією, що тільки на мить відволікла мене від того, що я побачив у дзеркалі. Я достоту знав, що намагався посміхнутися, а вийшло, що лишень скривив свого рота, як пацієнт компракчикосів. Коли ж я намагався побачити віддзеркалення цього мого викривлення у люстрі, то те, що відкрилося мені, направду й до глибини мене жахнуло. Відображення не посміхалося. Воно дивилося на мене все так само відсторонено й не кліпаючи, хоча я від ошелешення густо закліпав очима. Потім я подумав, що ніяк не можу вгледіти кліпання свого візаві, бо ж ми – природно – кліпаємо з ним одночасно. Так само і він не може – за всіма шкільними законами – бачити, як кліпаю я. Але ж, як щодо посмішки? Може це дзеркало було кривим, на кшталт вавилонського зіккурату, про який тамтешні жреці писали в своїх джерелах, відкриваючи кожне з них фразою: «Жодне відображення не є дійсним»? До того ж це люстро належало Лакрімозі, а від неї, Рамштайна та від їхніх вареників можна було чекати всього, чого завгодно. Про це говорив навіть Гаргантюа. Аж тут я побачив у дзеркалі щось таке, в порівнянні з чим моя невідображена посмішка по той бік люстра стала враз мізерною, мов мікроскопічний кровопивця під шкірою чийогось паху. На бекграунді за мною, де ще мить тому повільно ворушилися обезличені й знебарвлені пияки, раптово – за моєю спиною з’явилася розквітчана усіма веселковими барвами жінка з пишно-заокругленими русалчастими стегнами і з немов виточеною з коштовного скіфського золота фігурою. Обличчя її неможливо було розгледіти, ніби воно було накрито тілесного кольору паранджою. Вона тримала долоні чашею, в якій – прямо з її рук – вихлюпувався уквітчаний і стійкий пагін яскраво-оранжевого вогню з оксамитово-кривавими хаотичними прожилками. Обриси цієї незнайомки до божевілля нагадували сокровенну для мене фігуру Селени. Єдине, що мене стримувало від безпомильного пізнання – це її невирізнена щодо відчуття барви паранджа. Мітична дзеркальна жінка не сходила зі свого окресленого місця, проте я бачив, як її руки, без видимо-зримого видовження наближалися до моєї потилиці. Я зрозумів, що чаша ця от-от проллється рідянистим вогнем на моє волосся, і ще мить, як я запалаю, немов смолоскип. Перед моїми очима вже палала в дико-божевільному вогні вся «Varenychofann’а», і я чомусь побачив перед собою Гаргантюа, який лаяв мене останніми матюками в той час, як палахкотіли його сині спортивні штані і туркменські войлочні капці, якими він завше дуже пишався перед відвідувачами. Тоді ж я побачив, як Гаргантюа в жахній паніці стрибає в діжку з огірковим росолом, аби бодай порятувати сяку-таку дієздатність своєї нижньої, надважливої частини.

Аж тут мене виволік з цього несподіваного антисвіту голос Лакрімози:

-- Я не знаходжу спокою, проклинаючи свій невичерпний бездіяльний пошук мети… Котра, здавалося б, майорить далеко за безкидами, та розпластана, водночас, попід моїми наївними стопами… Загублено стою поперед дзеркала й, вигораючи, пізнаю свою розкішну, нічим не наповнювану порожнечу… Неначе вовчиця зі скривавленими сосками, я не в змозі нагодувати кістяки своїх дітей. І от ти осідлуєш мою розлогу шовковисту спину, й ми несемо одне одного в день. Тут ми відчужені й обпалені світанковим полум’ям, яке нас знищить…

Я не знав, що відповісти. У злощасному дзеркалі вже не було ні загадкової амазонки, ані її вогню, а моє відображення, як і раніш, було позбавлене будь-якої міміки, що, здавалося мені, вирувала й прокочувалася хвилями на моєму обличчі. А може, я був таким само, як у дзеркалі, лишень нічого не помічав із-за цих фантасмагоричних банит, що сиділи навпроти мене в темному кутку «Varenychofann’ої». Я невпевнено підвівся зі свого сідала і хтів уже було йти, як раптом побачив, як Рамштайн відкрив очі, і мертвотно вперився ними в мене, всуціль не кліпаючи. Затим, він взяв рукою, без виделки, останній вареник зі своєї тарелі, заштовхнув його до рота й на диво збадьорено мовив, неначеб і не існувало його недавнього тяженного ступору:

-- Я знаю одного хлопця, котрий майже збожеволів. Причиною була всього-на-всього засаднича проблема, що виникла в його голові. Він ніяк не міг її вирішити просто, і цей тягар незворотньо його надломив. Чи ви пам’ятаєте справдішній сенс філософського самогубства? Цей молодик нагадував мені про колись давно прочитане, що вразило, водночас, геніальністю та голим абсурдизмом. Так от, він (а звали його, здається, Артуром) якось був заслаб на одну доволі небезпечну, заледь не інфекційну хворобу. Почалося все з того, що він придбав собі DVD-плеєр і почав купувати різні там диски на розкладках. А оскільки ж переважна їх більшість була заокеанського штибу, то йому не стало нічого більше, як цупко підсісти на цей жахний психоделік. Він передивився мало не всі фільми з найближчого пункту прокату. Вже пізніше, після відносного одужання, яке краще назвати полегшенням, Артур, перебуваючи на закритому лікуванні, любив розповідати, як дійшло до того, що ночами він уже просто не міг спати. Після Армаггедона й Титаніка були «фентезі» з красунчиком Фредді, телемерцями та з жахними «заячими» дзвінками. Далі був тупий навіть для дитсадкових дитинчат гумор яйцеголових гвинтиків, що типу складали найуспішнішу в світі націю – типу «Мандавошок у сімейному трусняку». Після – запашне «мило» у стайлі «Затраханих вітром» чи «Лох О’Латекс – секс-лягавий». Іноді Артур ішов вулицею й, не помічаючи бридкої навколишности, сопів собі під ніс, щось бурмотів, про щось марив, мугикаючи якісь причинні мантри. Робив він усе це, немов гарлемські нігери: «Гоу, зіг гоу, не пий гарбузового соку, викаблучуючися у чужому троєщинському кварталі. Якщо ти з Віника, то не кіпішуй на Гідрі. Фак йо ес, мазерфакер, сан ов зе біч, холі шит олдма». Його кілька разів затримувала як територіальна, так і магістратська анархічна поліція. Зважаючи ж на те, що жодної крамоли проти 7-ї Мілітарної Території, Магістрату та й усього Східного Пріорату не було ані в його словах, ні, тим паче в діях, Артура завше відпускали, виписуючи мізерно-сміховинні штрафи, які він одразу ж сумлінно оплачував у найближчому відділенні Пріорського Фінансового Кластеру. Втім, оскільки він передивився вже практично всі стрічки й блокбастери – на дисках, в долбічних холлах та в павутині, він переключився на ящик з химерними шоу, де співали блядовисті силіконові барбі, жартували голомозі й недоношені жартуни, гиготіли й іржали, немов коні, п’яні солдати й матроси з червоними стрічками та їхні ковбасно-горілчані нащадки… Дивився він чимало схожої муті, аж поки не натрапив на вуайеричне шоу, де кілька негрів, з довжелезними томаками, за шклом збиткувалися, тут же наживо, простромляючи й криваво руйнуючи геть усі до неможливих цноти невинної на вигляд й брутально розтерзаної німфетки… Усе це було за ширмою й знімалося прихованою камерою, тож герої цього дійства навіть на жодну йоту не притлумлювали свій дикунський шал, думаючи, що все це вони чинять у суцільно закритому й не оприлюдненому просторі… Далі Артур побачив, як ці арапічні отелли зачали содомувати одне з одним… Коли ж стіна шкла несподівано пала, розбившися на друзки, з’явився метросексуального штибу молодик зі студійним мікрофоном і весело прорецитував до негрів та напівживої німфетки: «Hey-hey-huray! We are breaking the Wall!” Негри ж при цьому ніц не знітилися, а лише несамовито-весело зареготали, оголивши сліпуче-сніжні перлини зубів, й одразу ж пластично засмикалися й іскрометно затанцювали ностальгійну самбу, мелодія котрої несподівано полилася зі студійних динаміків. Один з піддослідних, очевидно найгуманніший і найспівчутливіший з усіх, підняв з долівки всуціль скривавлену нижче пояса й осквернену по всій площі ще недозрілого тіла тінейджерку, й зачав возити нею в м’язистих руках студією, імітуючи концтабірний танок наглядача з гутаперчевим опудалом. Транссексуал з мікрофоном повернувся до потойбічно-віртуальних й гедонічно-взалежнених телепосіпак, зняв власні гачі, оголивши на цілий екран свою жіночо-пропорційну, біло-лискучу від інтимних антизморшкуватих кремів дупу. Потім розвернувся солодкаво-приторним обличчям і заволав: «Ми зламали цю стіну! Всепріорське вуаєр-шоу! Лишень на нашому каналі і всюди-всюди в цьому житті! Ми зламали цю стіну! Голосуйте повідомленнями за кращі команди наших жертовних вуайеристів!» На бекграунді все так само витанцьовували негри, ексгібіціоністськи трусячи своїми довжелезними томаками…

-- То до чого тут твій Артур, Рамштайне? Чи він так само захотів, щоби його вуаєристично – на очах у високоморальних робітників і селян Пріорату -- трахали у дупу негри?

-- Артур? А ось причому: одразу після перегляду цього шоу він став якось дивно поводитися. Навіть припинив був сюди до нас вчащати на веселі вареники… Ми з Лакрімозою були децел здивувалися тоді, хоча це аж ніяк не характерно для нас – будь-чому дивуватися. Врешті-решт, якось сюди був забрів твій дружбан Хаббібулін. І розповів про те, що бачив кілька разів Артура, котрий жодного разу не впізнавав його. А найприкольніша, за Хаббібом, мулька полягала в тому, що кожного разу, коли Хаббіб надибував Артура, той ходив вулицею і підбирав будь-яке сміття аж до куп собачого й людського лайна і скидував це все у величезний полотняний мішок. У таких, зазвичай, селяни зберігають картоплю. Ці мішки зображав іще преподобний Ван Гог. Смітників Артур не чіпав, проте все інше дрантя, пляшшя, ганчір’я, паперові й відхожо-харчові покидьки спричинілий чистильник Території, ніц не пропускаючи на своєму шляху, підбирав і ретельно складав до свого картопляного мішка. Якось укотре Хаббіб зустрів був Артура коло сміттєвого контейнера. Той згрібав докупи дитячою пластмасовою лопаткою якийсь ізгнилий смердючий вінегрет, викинутий кимось на асфальт в акурат під золотарським баком. Хаббібулін, вже не дивуючися, підійшов до Артура і тупо запитав: «Ти хто, друже? Чи пам’ятаєш, як тебе нарекли при стражденному народженні?» Той, звісно ж, не упізнавши Хаббіба, відповів: «Я – король Артур». Тоді Хаббібулін запитав: «А навіщо ти збираєш усе це людське лайно? Чи не достатньо в нас двірників та сміттярів, щоби цим опікуватися? Чи, може, ти гадаєш, що цим своїм божевіллям ти зміниш свинячу природу людини?» На що король Артур одповів: «Я шукаю Граальську чашу. Якщо ж я її не знайду, то в певний мент критично накопичена мною маса мого сміття має незримо вибухнути і породити з ядра цієї експлозії чашу Грааля». «А куди ж ти зносиш усю цю сировину для майбутньої Чаші?» – поцікавився Хаббіб. «Мій підвал вже давно забитий вщерть, -- була Артурова відповідь. – Адже ж краще використовувати підвал для сміття, аніж для тортур та розстрілів, чи ж не так?» «Не знаю, не знаю, -- відповів був Хаббіб, тривко замислившися. – Як на мене, то краще там тримати мішки з картоплею та з різними овочами й фруктами, іще – різні консервації, ну і, звісно ж, -- ящики зі шнапсом. Щоб був тривкий запас на ядерну зиму. Ну, можна хіба іще в кутку розмістити якийсь тренажер для маріонеток, щось на кшталт трахальної машини». Артур якось відчужено глянув на Хаббібуліна і, немовби ніц не розчувши попереднє, відказав: «Тепер я зношу все до своєї квартири. У мене дві кімнати й кухня. Одна кімната вже вщерть забита до стелі. Та Чаша Грааля ще не народжується. Поки що немає ніякого вибуху. Ну, не біда – є ж іще туалет, ванна, невеличка коморка й балкон». За цими словами король Артур зішкріб залишки прокислого вінегрету, що густо смердів свіжим немовлячим лайном, до свого мішка і намірився чвалати далі. Хаббібулін ще раз глянув на колишнього веселого хлопака Артура, що несподівано набув високого монаршого титулу, і сказав йому на прощання: «Добре, друзяко, якщо ти – король Артур, то дозволь мені бути твоїм рицарем Ланселотом. Коли ж з твого сміття вилупиться Граальська чаша, і ти здобудеш її, то не забудь мене повідомити. Якщо, звісно, феноменальне буття цієї чаші передбачає існування таких, як ми».

Я зацікавився був настільки цим несподіваним експромтом від Рамштайна, що вирішив ще трохи затриматися в «Varenychofann’ій».

-- То що ж було далі з цим причинним королем Артуром? Чи надибав він, урешті, свою Чашу Грааля? – прохопився інтригою я.

-- Ти достоту вірно мислиш, Спайдере. Подейкують, що короля Артура забрали до місцевого Дому Вселенського просвітлення. Сусіди почали скаржитися до територіальної побутової комендатури на невимовний сморід з Артурової квартири. Всі дорослі пожильці начебто від цього заслабли на масовий енурез, діти ж всі зачали носити памперси, бо їх укупі прохопила срачка, схожа на холерну. Коли до Артура вчергове прийшла побутова поліція і зачала гатити у його двері, він вибіг на балкон з кухонним ножем у руці і спробував був -- на очах сусідського натовпу, що скупчився знизу з транспарантами і гаслами на кшталт «Геть сміттяра!», «Асенізатора – на громадсько-анархічну палю!» -- заподіяти собі харакірі. Таж його вчасно був підстрелив з сусіднього вікна навпроти снайпер, усипивши мобільним шприцем з дурманною витяжкою значної концентрації. Затим бідолашного короля судив місцевий територіальний суд за спробу самогубства, і якби судові експерти не визнали його неосудним, то йому цілковито могла бути присуджена хімічно-гормональна кастрація, виходячи з усього заподіяного. Звісно ж, Артура негайно запроторили до Дому просвітлення. Та він і там, як подейкують, збирав до мішка, який пошив сам зі шмаття гамівної сорочки, усіляки порожні упаковки від місцевих коліс та транквілізаторів, використані шприци, виюзані санітарами та медсестрами кондоми й затички, а одного разу навіть подибав був у клозеті відрізаного язика й так само затусував його до імпровізованого мішка. Коли ж Генеральний ординатор блаженного Дому заборонив королеві Артурові все це чинити, приставивши до нього перманентного кремезного супервайзера, то, як повідомив нам Хаббіб, бідолашний асенізатор узяв, та й ні з того, ні з сього помер. Розтин же показав абсолютне фізичне здоров’я нефартового мерця. Тобто він міг – за тими показниками – спокійнісінько встати й пробігти з чудовими результатами ледь не марафонський крос. Отака-то історія про короля Артура та його ефемерно-сміттєву Граальську Чашу.

Я сидів мовчки, намагаючися зрозуміти, як увесь цей вертеп в’яжеться поміж собою: сліпо-зрячий Рамштайн, рецитуюча мої думки Лакрімоза, вареники, їхні натяки щодо наступних звивин та зигзагів мого фатуму, дзеркало, король Артур і Хаббібулін.

-- Але це ще далебі не кінець історії про короля Артура. Як розповів нам раніше Хаббіб, сердешний Артур помер у психоделічному Домі. У нас немає жодних підстав не довіряти такому авторитетному джерелу, як старофан Хаббібулін. Більше того, він навіть показував нам копію пріорського тестаменту, завірену апостилем із двоголовим змієм, про кінчину покійного. Там було написано: «Не потребує подальшого розслідування, усі факти доведені, вичерпні та неспростовні. Король Артур (так він себе волів усвідомлювати до останнього менту), громадянин 7-ї Мілітарної Території V., покинув спіраль часу й можливо-вимірювану протяжність простору тоді-то й тоді-то, стільки-то років від Початку Великого Стискання. Причина виятрення: філософська смерть». Але ж, дідько забери, я ще й досі, ще й посьогодні отримую від покійного Артура есемеси. Ти, як я бачу, Спайдере, не віриш мені… То на, подивися, -- і Рамштайн витяг з кишені свого телефона, дещицю поколупався в меню, та простягнув мені апарат.

Там дійсно було кілька повідомлень від абонента під назвиськом «Король Артур». І я відкрив одне з них навмання, прочитавши: «Лишень прикинувся змертвілим чоловічок, хтів лиш побути з самим собою на самоті. На час завмерло його серденько, і так його завважили мерцем. Закопаний він у сирому піску, з годинником музичним на руці…»

Я прочитав це вголос і запитав у Рамштайна, що вже спокійно попихував запашним димом із вітіюватої різьбленої люльки, схожої на козацьку: як він розуміє те, що йому було адресовано? Рамштайн глибоко затягнувся і підкреслено-гідно, неначеб виголошуючи безсумнівне, проказав:

-- Це, скоріше за все, жартує якийсь псих. Може, сусід по Артуровій палаті, котрий приховав від санітарів телефон померлого. От він і посилає усім Артуровим адресатам схожу муть, розважаючися у тій ментальній пустелі хоча би таким робом…

Я відкрив навмання ще одне повідомлення і знову прочитав його вголос: «Так прийми цю Чашу, наповнену життям безіменного блазня, виятреного, відринутого та знелюдненого, просякнутого тінями Світлоносного Образу. Ось ця Чаша, наповнена любов’ю блазня, виятреного, викоріненого, того, що кохає в сутінковій тіні».

-- Небесна покритко! – мовив я до обох у якомусь хворобливому піднесенні. – Та ж ці слова написані людиною, що відає. Ці слова писав король Артур, і ніхто більше -- ні жоден випадковець, а чи маніяк! Адже ж тут – залізно-незрушна, кришталево-прозора логіка всього, що відбувається – зі мною, з Селеною, з королем Артуром, з вами обома…

-- Ну, щодо нас, то тут ти, братєлло, трохи загнув. Якраз нас із Лакрімозою це ніяк не стосується. Ми були б невимовно щасливі, аби це нас хоча б на йоту обходило. А так ми сидимо тут, в акурат згідно з істиною – ні щасливі, ані страдницько-нещасні. Що ж до логіки, то ти правий, старезний Спайдере. Ледь не у кожного з причинних така незрушно-залізобетонна логіка, що починає здаватися, ніби божевільні -- всі інші, ті, хто перебуває за межами Дому блаженства, а не вони. До того ж, не забувай, Спайдере, іще одне: в прадавні часи, якщо людина конкретно з’їжджала з коліс, то її негайно ж оголошували святою. І робили все так, як вона казала. Тоді, вочевидь, люди були мудрішими, ніж зараз. Був навіть окремий фах щодо розшифровки символічного світу, витяжки всього масиву з марення божевільного, себто святого – у певні тривкі алгоритми дій та профетичні напрямні! Так що цей псевдо-Артур, себто його припадковий сусіда по палаті, цілковито може бути доволі реальним, більше того – святим. Ми ж лишень мусимо дослухатися до нього. І не забувати в сьогойбічному житті те, про що він нам повідомляє звідти, звідки все видко, немов на голій долоні…

І тут мене щось різко пересмиконуло всередині. Я відкрив телефонного записника Рамштайна й умить ошелешився: у нього номер короля Артура один в один співпадав з Хаббібівським, що був у моїй телефонній книжці.

-- Існують люди з однаковими номерами телефонів, та з різними іменами і навіть фатумами, -- спокійно проказав Рамштайн, неначеб сканувавши мої думки. -- Причому, цих людей – більше, аніж двоє. Технічні вихідні показники закладені людиною, а вона не гарантована від помилки. Небесні конструкції так само можуть давати збої, проте нам важко їх дослідити, а тим паче – збагнути. Часто одні і ті ж соти заповнюються протилежними речовинами – медом і дьогтем, трунком і патокою, живильним нектаром і смертельною отрутою. Буває так, що невидимий алхімік схрещує дві ріжні сутності в одному резервуарі. Жодних катаклізмів не виникає, допоки вони співіснують, не змішуючись, а лише дотикаючись матеріальними кордонами. Гірше – коли вогонь раптово розтоплює льодовики, і зовнішньо змушує їх мимовільну взаємоінтервенцію і дико-незбагненний мікс. Тоді жодні осудно-логічні наслідки передбачити, сиріч, неможливо… От, взяти хоча би нас із Лакрімозою. Більшість часу ми співіснуємо тут окремішньо. Проте, за певних зовнішніх обставин – чи то коли Паця передасть солі вареникам, чи коли Гаргантюа помилково, ненавмисне розбавить горілку содовою – ми з Лакрімозою вмить міксуємо одне з одним, взаємоперевтілюємося, міняємося тілами, статями, осердями, пружинами, стержнями – і тоді вилітаємо звідси за зовнішні кордони з нашого всталеного кокону… Отоді нам стає зле, вельми зле… Благо, так трапляється ненадовго, бо ж це святе місце має таку карколомну силу тяжіння, що хутко затягує нас ізнову всередину себе, всмоктує з усіма нашими тельбухами й монадами в свою невідворотню воронку…

Я збагнув, що настав час нагло забиратися звідси. Просто замуруватися у себе вдома й спробувати осмислити все сказане цими загадково-незбагненними банитами. Та мене підспудно хвилювало ще одне запитання, котре виникло десь посередині рамштайно-лакрімозівської сесії в «Varenychofann’ій». І от, наприкінці, я все ж вирішив його задати.

-- Бестфренди, -- по-свійськи звернувся я до розлінено-посоловілих од вареників та шнапсу бастардів. – Лишень не сприйміть те, що я вас нині запитаю, за вияв якої збоченої чи недоречної цікавости. Вся штука в тому, що я вас жодного разу не бачив і не здибував деінде, окрім цього достоту пацифістського закладу імені команданте Че Гаргантюа… Скажіть мені, лишень відверто й далебі без образ: чи виходите ви хоча б іноді за межі «Varenychofann’ої»?

Рамштайн і Лакрімоза весело, як здалося мені, переглянулися поміж собою. Тоді кожен з них запальцював одночасно на свою половину, з явним наміром не відповідати самому, а перекласти на плечі альтер его. Так і не визначившися на цьому етапі, все ж таки взявся за слово Рамштайн:

-- Яка у нас нині епоха? – запитав він у Лакрімози. – Патріархат чи матріархат?

-- Транссексуалат, -- відповіла та.

-- Ну тоді скажу я – на правах транссексуального патріарха, -- мовив Рамштайн, закінчивши палити і вклавши свою раритетну люльку до чорно-червоного мішечка. – Спайдере, це надзвичайно розлога і не однолінійна історія, а ти вже маєш інтенцію вислизати звідси. Тож одповім тобі стисло-тезово. Сподіваюся, це тебе задовольнить. Бачиш, ми виглядаємо з Лакрімозою, на перший взірець коханцями, чи не так?

Я на знак згоди мотильнув головою.

-- Так от, ти, напевно, вельми здивуєшся тому, що я скажу. Вся штука в тому, що ми з Лакрімозою жодного разу не трахалися загальноприйнятним, ординарним способом…

-- Що ж у цьому дивного? – з подивуванням перебив я. – Якраз все виглядає суто логічно, я би сказав, природно, якщо навіть не вельми пильно подивитися на вас.

-- Ти мене достоту не так зрозумів, старофане Спайдере. Я хтів сказати лишень, що між нами немає й ніколи не було жодного фізичного контакту, пов’язаного з тваринною насолодою.

Мій погляд, напевно, опукло виявив щире подивування сказаним, тож Рамштайн продовжив:

-- Уся родзинність у тому, -- і в цьому ми конфіденційно й довірливо зізнаємося лишень тобі, Спайдере, -- що у нас з Лакрімозою спільний батько. Він, здається, пакистанського походження. Він жив певний час у цій країні, а потім забрав Лакримозину матір, з якою одружився, звідси до себе на батьківщину. Там Лакрімоза й народилася. Потім цей, з дозволу сказати, наш спільний батько повівся не вельми чемно, якщо сказати толерантно, з матір’ю Лакримози там, в фундаментальній країні, принісши до будинку, де вони жили, байстрюченя-немовля, себто мене. Якраз у той час з пологового дому привезли матір з Лакримозою-немовлям на руках. Так от, той бастард сказав, що начебто знайшов мене на смітнику і проявив достоту неприродній жаль до цього шматка лайна, себто до мене. Насправді ж, як потім розповіла Лакримозина, та й моя названа матір (котра кілька років тому померла, нехай її душі буде вічний ирій!), пакистанець тривалий час паралельно жив із повією з наших країв, котра працювала нелегально в тій далекій країні. Коли моя справжня мати народжувала, то мій ефемерний батько чекав у пологовому будинку, бо ж, здається її кохав. Та вона померла під час породілля, от він мене і приніс до своєї законної дружини, яка мене й усиновила. Про все це наша істинна матір розповіла нам перед самою своєю смертю. Ми ж із Лакрімозою од самого дитинства кохали одне одного – проте аж ніяк і в жодному разі не фізично, а саме на найвищому і майже недосяжному рівні цього почуття. Фізичне кровозмішування, котрого між нами не було навіть у думках, жорстоко засуджується і карається виродженням у нащадках саме у цих вимірах. А в безодні всевладного лабіринту існує найстрашніше табу щодо найвищого безтілесного Кохання єдинокровних – цей начебто-гріх входить у неписаний сутнісний кодекс найстрашніших проклять і заборон нерозгаданої безодні. Тож нас ультимативно покарано тим, що ми жиємо лишень тут -- у «Varenychofann’ій». Чому саме тут, про це не знає ніхто – ні ми, ні Гаргантюа, ні тим паче – Паця. Тож нас покарано невідомо ким, і судячи з усього – незворотньо. Ми ж не можемо тобі сказати, чи живі ми, а чи мертві. Бо навіть у рідкісні моменти виходу з цієї клоаки назовні, коли ми несподівано й зненацька міксуємо під якимись анархо-хаотичними зовнішніми впливами, хтось сприймає нас за живих, як оце ти, а хтось – за привидів мертвих – як Гаргантюа і Хаббібулін. А дехто навіть не вважає нас за найменшу сутність узагалі, як, наприклад, Паця. Тож, воістину тобі кажу, Спайдере – у тебе величезне майбутнє, бо ти нас сприймаєш якнайреальніше з усіх, кому ми являємося.

Я далебі фізично відчув, як в мене зачала тріщати й розколюватися голова. Мені треба було негайно полишати цих божевільних. Я лишень спромігся був сказати наостанок:

-- Рамштайне, не ображайся, але ви – аж надто хворі, щоби спромогтися вилікувати такого ж хворого, як я. Піду додому та вилежуся. Інакше цей мрець буде вкарбований вічно у ваше сумління.

-- Візьми свого вареника з собою, коли тут не сподобився з’їсти. Як буде вже настільки кепсько, що захочеш померти, візьми його та й із’їж. Якої би він не був витримки… -- сказала Лакримоза.

Я механічно взяв вареника, замотав його у носовик і всунув до кишені штанів. І, ледь зробивши перший крок у бік виходу, як почув хрипкуватий голос Лакримози:

-- Ти поки що щасливий, Спайдере, а може й стражденно-нещасний. Оскільки можеш вийти звідси. Оскільки ти знаєш, кого тобі шукати… Перед нами ж начебто завше відкриті ці двері, та ми постійно наражаємося на невидиму стіну у повітрі. Й майже ніколи не можемо звідси випнутися… І якщо ввесь світ – у полум’ї, і якщо гине навіть остання людина, навіть якщо саме сонце розколюється, -- тобі лишається нетлінне світло Кохання…

………

 

2011

 

читати