Електронна бібліотека/Проза

Особняк на Зеленій, 77 (новела)Віктор Палинський
Зустрічі та прощання (новела)Віктор Палинський
Зоряна каруселя (новела)Віктор Палинський
Людина дощу (новела)Віктор Палинський
Поезіє вседобра не мовчи...Микола Істин
Війна 2022Микола Істин
Дивовижа в купальні (новела)Віктор Палинський
Новий день поезії йде…Микола Істин
Доля людства нині бродить в УкраїніІгор Павлюк
Тривоги Юлії (новела)Віктор Палинський
Єдиноріг (новела)Віктор Палинський
ПаличкаВіктор Палинський
Стефанові турботиВіктор Палинський
За зореюАлла Рогашко
«Провидець», уривок з роману (видавництво «Український пріоритет», 2021р.)Алла Рогашко
Вірші (З майбутньої книги «Поетичні прогресії кохання»)Микола Істин
Екзистенційне (Новелета)Віктор Палинський
ВіршіПетро Коробчук
А ось зима цього року, робить дерева тьмяними...Сергій Жадан
І хай буде знаком наближення...Сергій Жадан
Але згадати потім ріки ці...Сергій Жадан
ПрибулецьВіктор Палинський
СантаВіктор Палинський
Це не сніг...Сергій Пантюк
Розумієш, дельфін такий же хижак...Артем Полежака
Це буде вимовлено колись уперше...Сергій Жадан
Великі малі зустрічіВіктор Палинський
Навчатись відчувати...Григорій Штонь
В термітниках великих міст...Григорій Штонь
Хльости і шерех потопельних вод...Григорій Штонь
Квартирою снують струмки надвірної жаріні...Григорій Штонь
Мене хтось мстиво попередив...Григорій Штонь
Зле чуєшся, коли...Григорій Штонь
Завантажити

У тихій палаті шпиталю вибухали снаряди, чадний фугасний дим всотувався в легені. Ні до чого був сирий глибокий окоп, ні до чого – каска, протигаз, куленепробивна жилетка, крик командира: “Вкопуйтеся в землю, вашу мать!!!” Славко матюкнувся і собі, пригнувшися, виліз з окопа і пішов з гранатометом прямо в лоно артилерійської і хімічної атаки. Ворога не було. Ворогом було все навкруги.

Зброєю була невгасима лють. Осколки решетили плоть, а він бездумно виригував гранату за гранатою в дурну безвість.

Війна була безоглядною втечею від внутрішнього пекла. Крутилася вогненна рулетка, і звироднілі карлики у фраках були прикордонними круп’є між життям і смертю.

Ще вчора була безпробудна ширка в палатці. “Ми всі хочемо бути боєздатними. Родіна-мать зовьот!” – волав юродиво Санал Бадмаєв; віспа з’їла його обличчя, як у товариша Сталіна, а монголо-татарські очі заплили і перетворилися на обкусані бджолами щілини. Скоріш за все, це він колись посадив на електричний стілець Андрія Рубльова.

Славко раптом узрів, що всі навкруги стали слизькими, довгими червами, що поспліталися поміж собою. Ніхто навіть не ухилявся від гігантського пазура, який час від часу опускався зверху в палатку, брав їх по одному, наживляв по одному на гігантського гака і кидав у море піраньям.

-- А казали, що у вашій ресторації немає риби... Ха-ха-ха!

-- Ми теж горці. Але чому в нас замість довжелезних ножів оці недолугі топірці? Ми п’ємо жеківську воду з-під крана, в нас випадають зуби, нам вставляють фікси і обзивають жлобами.

-- Нас затягнув сюди Молох. Ми продали йому душі, серця, розум. А мене... мене ніхто не запитував, чи хочу я вивалюватися з однієї в’язниці – живота жінки – в іншу, ще страшнішу... Тому кайф, нехай його величність кайф пожирає нас.

-- Диви, Звєрєв потух. Скажуть тим, хто там – геройські погіб за...

-- Хей, хей, хей, май літл бейбі. Ай уонт ю, ай нід ю, ай фак ю. Фак ю ол тугезер!

 

***

Славко знав: він зомбі. До всього тіла поприклеювали якісь датчики, трубки, повколювали голки у вени. Тіло було суцільною раною. Душа ж зникла. Він не може намацати душу! Тим часом на екрані диявольської машини вимальовувалися параболи, інтеграли, синусоїди, іноді – дуркуваті й сороміцькі картинки, іноді – параноїдальні символи всіх часів і народів. Грала якась давньоіндійська музика – безперервна й одноманітна.

-- Я в божевільні. В мене немає ні родичів, ні близьких, ні далеких. Я і себе колись продав тому баниті, який називався мільярдним втіленням Бога. Начитався всіляких фаустів та новітніх гомосексуалістів. І тепер немає нічого. Є лиша ця бридка, жирна медсестра, яка коле мене різною наркотою. Кожну годину, кожну годину... Заглядає своїми вицвілими зіницями в мої: “Ти повинен вижити, Славічку – ради нашого кохання!” Я – в дурці! Я вже зараз піду, зачекайте на мене. О, ніч! Та чому – музика? Ні, це крапля. Кап-кап-кап... Треба підставити під неї оту точку... яка називається смертю. Знову ця бандурша з величезною голкою. А що там на її кінці? Кров. Вампіри ночі звуться кажанами. Вона – мій гладкий кажан. Розстебає верхні гудзики халату і вивалює одне своє м’ясиво із соском, що обріс волоссям. “Подивися, Славічок, може легше стане”. Лети, мерщій лети звідси, бийся зубатою головою об білі стіни, об віконну решітку. Десь там ти будеш висіти у глухому кутку і думати, що це сон. А це – життя, чуєш, життя, або те, що ним зветься – невгамовна ніколи спрага, прикутість ланцюгами до чогось твердого, сита нікчемність або імпотентний голод. Коли були ми слизняками, або пацюками, або... мутантами... Я не хочу вашої музики, ваших конячих ніздрів, перенасичених відрижок, світлих юдолей, кривавих олігофренів, інтегральних мумій, свинячих екстазів. Я хочу лишень одного гігантського отруйного гриба, щоби вам було чим набити собі пельки. Я не хочу, щоб ви мене зомбіювали далі!

Він почав зривати з себе кисневу маску, відривати приєднані до нього дроти і мотузки. Поступово зигзаги на екрані зникли, і крива перетворилася на пряму вічності. Нарешті він відчув себе володарем власного внутрішнього космосу.

... Славко зрозумів, що увесь цей час був прикутий до очей кобри, які виросли перед ним і розцвіли, немов квітка папороті, за метр від його ліжка.

-- Ти прийшла, нарешті... Я знав, що ти прийдеш.

Роздвоєне жало сіпалося, наче пульс. Кобра невідривно всмоктувалася своїм поглядом в його очі; вона начебто хотіла випити з порожніх сфер те, що вже давно було випито до неї кимось іншим. Раптом вона згорнулася в кільце, і орнамент нечутно засковзав по стерильності підлоги, аж поки не зник між гратами реанімаційного вікна.

 

***

 

... На ранок Славка знайшли мертвим, відключеним від штучного дихання. Скривання не проводили: він і так являв собою суцільний кривавий шматок м’яса.

-- От, гибнуть і гибнуть, а мені зарплату вже три місяці, як не платять, -- спльовував зварювальник Гриша, запаюючи цинкову труну. – І нашо його у цинк? Все’дно немає кому одсилати.

На глухому солдатському цвинтарі виднілася одна-єдина постать. Гладка медсестра Маша стояла навколішках і билася головою об свіженасипаний горбок могили:

-- Я знала, знала, що він кохає Її...

Під Славкиним фото лежала мертва змія.

Війна скінчилася три дні тому. Скінчилася, щоби завтра початися знову.



Партнери