Електронна бібліотека/Проза

Київ – ЛеополісОлег Янченко
Киця-мандрівниця (цикл лімериків)Іван Лучук
Моя країна нафталінне стерво...Христина Букатчук
Нібелунги (психоделічна поема)Андрій Коваленко
Хора киця (цикл лімериків)Іван Лучук
Чоловік доньки знахаркиГанна Заворотна
Донька знахаркиГанна Заворотна
На розстанях долі. Уривок з романуІван Корсак
«Завантажте у серце магічне простеньке слово»Анна Кузенко
Чоловік знахаркиГанна Заворотна
З книги «РОЗМОВИ ПРО ЖИТТЯ І МИСТЕЦТВО»Галина Пагутяк, Олександр Клименко
Душоїди та ванноматиІван Лучук
Літературна УкраїнаДмитро Лазуткін
Любов немов метелик-одноденкаДмитро Лазуткін
Лайнер ЛазуткінДмитро Лазуткін
ФБДмитро Лазуткін
УкрмоваДмитро Лазуткін
Дружина чайного плантатора. Уривок.Діна Джеффріс
ДомовикБогдан Чубко
МонологГанна Заворотна
«Її сукня» (Уривки з роману)Алла Рогашко
На розстанях долі (уривки з роману)Іван Корсак
ГойдалкаОлексій Ганзенко
АлергіяОлексій Ганзенко
Доля знахаркиГанна Заворотна
ВіршіОлександра Григорчук
«На ріках вавилонських… Кілька думок про повернення». Фрагменти з книжкиАндрій Зелінський
П´ятий пар. УривокМаксим Гах
ПоверненняГанна Заворотна
Із циклу «Загублені значення»Лілія Войтків
Осточерствілі ангелиОлексій Ганзенко
Поет і ковчегОлексій Ганзенко
«Психи двух морей». III ч.Руденко Юрій
Завантажити

І.

Життя людини вбачалося йому маленькою ртутною кулькою, яка то розпадалася на безліч майже невидимих кругляшок, то притягувала подібні собі кульки, зливалася з ними і ставала більшою, красивішою, невпізнанною серед собі подібних. Часто градусники розбиваються і виплескують маленькі небезпечні кульки.

Сергій (чи Серж, як його називали небагаточисленні знайомі) вечорами гуляв містом. Це був ритуальний моціон: дихати збудливою осінністю вулиць, пожирати очима неонові вітрини респектабельних крамниць-музеїв, знати, що до заклопотаних, іноді бездумних облич, які снують, ти не маєш аніякого відношення. Іноді Сержові траплялися неординарні суб’єкти, з яких можна було або посміятися, або ж відчути всю безвихідь їхнього становища. Прозорість ранньої осені збуджувала уяву. Немов шампанське із тихо вмираючим льодом і скибкою ананаса.

Серж замовив келих “Mandora” і сів за столиком на вулиці. Так, саме так можна всотувати реальність крізь безліч її деталей, нехай навіть побутових, адже в них – міріади нюансів, якісь потаємні аннали. Це – як у Сартра в “Нудоті”. Блискуче передана саме магічна, потойбічна реальність, але крізь призму нудоти. Для таких спостережень придатними можуть бути будь-які місця – вулиця, парк, магазин, кав’ярня… А особливо – коли дощ. Він підсилює всотування. От учора – четвірка людей, котрі шукали місце гри в доміно, ховаючися від дощу. Тоді здавалося, що кожен з них має якусь потаємну історію, наріжну подію, що назавжди освітила, чи затемнила жития, що стала визначальною… А сьогодні, попри те, що людина живе або животіє, дамоклів меч якоїсь однієї історії безперестанку висить над нею.

 

ІІ.

-- Мені здається, що ви йдете і граєте на сопілці.

-- Чому?

-- Я невідривно плентаюся за вами, немов пацюк.

Так Серж познайомився з Ніною. Вона йшла перед ним з надто правильною поставою. Серж знав себе: він не може боротися з такою божевільною для нього тендітністю. Зі спини він одразу прочитав самотність. Приреченість її ходи нагадувала осінню яблуню з одним-єдиним переспілим і солодким до неможливості яблуком на вершку.

У Ніни були чорні великі очі, чорне волосся.

-- Вас не лякає те, що мені за сорок?

-- Таке зізнання вельми цінний дарунок для мене. Воно розпалило моє єство ще більше.

Серж ззовні лишався незворушним. Хоча серце закалатало: “Їй двадцять п`ять… двадцять.. вона ще дівчинка…”

-- Мене не розпалить вже ніщо.

-- Я спробую це спростувати.

-- Ви ще такий молодий. Ви мало знаєте… -- Ніна вперше пильно глянула в Сержові очі. – Хоча Ваш погляд часом видає глибоке знання життя. Та це я так… Не ображайтеся. Хто Ви?

-- Я стережу фосфорну вежу… Я – магістр ляльок, геній байдужості. А Ви? Ви, мабуть, -- продавщиця жіночої білизни чи парфумів?

-- Трішки не вгадали. Я – вчителька музики.

Тонка, просвітлена крізь чорний прозорий шовк рука піднесла келих з Moet`ом. Тимчасом Серж дістав із кишені губну гармошку і зіграв щось на кшталт “Богемської рапсодії”. Ніна стримано усміхнулася, і її красиві білі зуби ледь оголилися між двох пелюсток.

“Морелла, Лігейя, Ніна”, -- Сержа охопив п`янкий, містичний холодок.

-- Мистецтво має схожу природу. І навіть кожне наше слово – це мистецтво.

-- Але ж слова вмирають разом з пульсаціями повітря…

-- А пісні? Справжнє мистецтво не прагне себе увічнити. Та погляньте навкруг. Наш загадковий народ славить вогні – всюди лисиці, вовки, ведмеді. Собаки з блюдечками замість очей. А он – кельнер, перевдягнений у папуаса. Пір`їни на його голові іскряться, мов бенгальські вогні. Наша загадковість у тому, що карнавал, прекрасний своєю потворністю і славоблудством Вакху – відбувається мало не щодня.

 

***

 

“Ти відкрив мені свободу. Те, чого я завжди прагнула, і що потім мене злякало, коли я узріла її поруч. І я зненавиділа її, як часом ненавидять гвалтівника. Ти відкрив мені свободу наново; лише на ту мить, коли був поруч. Іноді жінка, яка одного разу опинилася безсилою жертвою, раптово відчуває невимовну насолоду від цього насильства, її пронизують блискавка і осяяння, які за мить кидають в інші обійми – в обійми безмірного страждання і вічного холоду. Ти звільнив мене з цих пут, відродив мене до жития, але надто пізно, бо я вже була бездиханною”.

 

***

 

-- Я живу зі старими батьками. Крім них, у мене немає нікого. Та й із ними теж. Іноді старі бувають, мов брили на грудях; часом вони хочуть бути лапідарним камінням на брилах молодих.

-- Переді мною ніколи не стояли такі проблеми. Мати близьких, вдавати, що піклуєшся за них означає брехати своєму егоїзмові.

-- Якщо натрапите раптом на батька, коли подзвоните, і він повісить трубку, спробуйте телефонувати іще, поки не натрапите на мене.

-- А вони не вриваються без стуку до Вашої кімнати, особливо, коли Ви оголені стоїте перед дзеркалом?

Нінині очі зникли у напівтемряві кімнати. Вона сама начебто зникла. До Сержа підбіг негр-карлик, почав смикати його за рукав, гиготати, пальцюючи на те місце, де була Ніна. Потім він узяв ломаку і накульгував, немов старець; звідкись дістав ляльку Барбі і почав розбивати її костуром на столику.

Серж попросив у бармена коробку сірників, підніс до них запалену цигарку – сірники вибухнули поруч з карликом. Той дико зверескнув і розчинився в юрбі гультяїв.

-- І все-таки в Вас є щось таке, Ніно, що заважає Вам спокійно зливатися з існуванням. Це як нерв, невидалений нерв, що заховався у біомасі ясен і не дає пережовувати тверде, кістляве життя.

-- Я, мабуть, здаюся Вам нудною. Навіщо Вам мої маленькі проблеми? Насправді Ви цікавитеся… Це зайве… Ми зайві… Все зайве… Прощайте!

 

***

“Ти безоглядно ступив у лабіринт, знаючи, що не виберешся з нього. Але ж ти вибрався, а я лишилася. В тобі є дивна окультна сила, яка примушує тебе в житті бути (не ображайся!) черв`яком. Його розрубують навпіл, а два обрубки все`дно – вже бездумно – долазять до мети. Я могла би не зустріти тебе: поїхала б тоді іншою дорогою, врешті зачинилася б у своїй кімнаті і цілий день сиділа б оголеною перед дзеркалом… Але хіба тоді життя дало би мені парво на спокійне старіння?”

 

ІІІ.

Цифри майже стерлися на руці. Серж став археологом, котрий за обривками нелюдських космічних знаків-карлючок на протрухлій корі відроджував найвеличнішу мову в історії людства, але таку, що містичним чином може принести нещастя при її рошифруванні.

Час сплинув і вже не обов`язково було комусь дзвонити. І знову вечірні прогулянки, такі собі демарші проти нетрів міста з мачете байдужості в правиці душі. Жития – це деталі. Це – мокрий ніс собаки, подвійне підборіддя жінки, що переступає через поріг кав`ярні, вбита в асфальт бляшанка з-під “Кока-Коли”, це пташка, що всілася на голову пам`ятника і стала його великим і рухливим вухом.

“Це велична мова, мова над усіма мовами, яку я реставрував!” – осінило Сержа.

… В телефонній рурці почувся хриплий кашель, потім – сопіння. Затим порожнеча, і – Ніна!

-- Так, я чекала… -- Ніна обернулася на серце, як його показують у західних фанстастичних фільмах – темно-пурпуровий згусток матерії невизначено-конусоїдної форми, що стискається і розширяється з неприроднім стукотом у герметичному, з божевільною акустикою кам`яному мішку.

-- Це означає, що нам потрібно десь заховатися. Всюди так багато людей. Вони підслуховують одне одного і безперервно стежать одне за одним. Їх до безтями цікавить усе про тебе, а особливо про темні закутки, де переховуються твої інші, багатоликі “Я”.

-- Я знаю, де заховатися.

-- У мене.

-- Ні, я знаю ще одне місце, де набагато цікавіше.

 

***

“Дивилась на мене

Лякливо-довірливо

Карими очицями

Вологими й тривожними

Так сарна дика дивиться

Стоячи

На недосяжному березі

Кришталевого потічка

Так само й ти тремтиш

Моя маленька дівчинко”

 

Коли Серж побачив Ніну, йому згадався цей переклад невідомого давньояпонського поета. Вона бігла під гору, немов навіжена, тендітна навіжена. Вона бігла й боялася, що Серж не дочекається її і розчиниться навіки в слизькій юрбі.

“Ти пам`ятаєш нашу другу зустріч, там, під італійським магазином? Тоді я безбожно запізнювалася – мені потрібно було багато часу, щоб реанімувати своє обличчя від затхлості життя. Я по кілька разів то нафарбовувала, то знов стирала губи; рум`яна на щоках здавалися неприродніми до вульгарності, мов на восковому муляжі; глибокий виріз сукні за відсутності пишних грудей був просто смішним. Мені хотілося тоді здерти з себе всі ці аттрибути блазня, врешті нікуди не піти, а просто взяти свої улюблені альбоми – Гойї, Дюрера, Ренуара, і так і жити, гортаючи їх, до самого скінчення свого нового несамовитого кохання.

Але ні, ти дочекався. Я знаю, ти з самого початку сподівався лише на гру, на дитячу гру зі мною. І коли ти сказав, що всі предмети зникли, коли з`явилася я, мені стало раптом холодно і невтішно. Хоча мусіло бути навпаки.

Ти був одягнений, немов з вітрини того магазину, але в цьому було щось нещире. Твій зміїний погляд гіпнотизував і, водночас, відштовхував мене. І я повела тебе в темну кімнату, в моє маленьке, казкове царство”

 

***

 

Театр нагадував церкву для знедолених і калік.

-- Сюди, -- вони звернули праворуч і опинилися в неосвітленій кімнаті, і вних не було світла, щоб освітити стіни, рояль і ряд театральних стільців.

-- Ти не такий, як усі…

-- Ти хочеш сказати, що йду, і над головою світиться німб?

-- Чи стирчать роги…

Вони розсміялися. Серж уперше в житті відчув збудження від сміху.

-- Тут нікого немає, окрім нас і мишей, -- сказав Серж.

-- Я їх не боюся. Я вже не боюся нічого.

-- У тебе красива, довга шия. Ти – жінка з портретів Модільяні. Невже цього ніхто не помічав?

-- Одного разу помітили, і це стало для мене фатальним. На все життя. Далі я вже не жила, бо була назавжди запрограмована цією історією.

Інстинкт і сила патріарха прокидалися й буяли саме восени. Серж знав це. Розріз. Рука. Відчуття її округлостей у себе на колінах. Центр Всесвіту перемістився в коліна. Він ледве стримувався від того, щоб вони по-хлоп`ячому не почали тремтіти. Він, немов підліток, заплутувався в улоговинах її одягу й плоті. Серж раптово відчув дику присутність відсутності і йому здалося, що от-от кров бризне з його вух і ніздрів.

Ніна спокійно сиділа на його колінах. І хоч якісь люди почали заходити, кашляти й снувати по темній кімнаті, Ніна все ж завершила свою історію:

-- Це була немов ядерна зима. Вогні одного-єдиного авто на мертвому шосе. Я стояла вночі, викинута своїм колишнім коханим, немов найнепотрібніший непотріб. Рука піднялася сама, а єство провалилося у прірву, бо лялькова іномарка привиділася мені гарбою, запряженою Люципером. Він був коректний: запропонував мені цигарку; сказав, що відчуває, начебто в мене сталося нещастя. Краще випити, знеболює, порадив він. Висунувся автобар, і я машинально налила віскі аж по вінця склянки. Затим випила до дна і розревілася, як восьмикласниця. Ми, слов`яни, страждаємо безмірно, коли втрачаємо кохання, ми аж надто глибокі, щоб не страждати. Так по-людяному заспокоював мене керманич авто. Я не зчулася, як ми опинилися за містом. Він заглибився в ліс і зупинив машину. Я намагалася пручатися, коли він навалився на мене своєю ведмежою вагою, але все намарне. Він “працював” дві години. Дві години садив мене на кіл, як це було можливо, й неможливо. Він порвав мені все всередині, оперуючи мене без наркозу. І врешті докінчив, убивши в мені святая-святих – він убив мою віру в людину. З тих пір я нічого не відчуваю з чоловіком. І те, що намагаєшся зараз робити ти – це просто смішно. Ти розриваєш могилу і намагаєшся ласкати мерця…

Люди танцювали в білих прозорих шатах. Хтось у рицарських обладунках встромляв картонного меча в розпусного ченця. Співав хор – чоловіки в жіночих масках вилуплуювали зі своїх горлянок голоси євнухів.

Вони сиділи в темряві непомітно для інших за старим роялем. Заграли дзвони церкви з яєчної шкаралущі. На імпровізованій сцені розігрували хрещення Давнього Риму і ритуальне вбивство вовчиці. Він тримав її холодну руку, проводив своїм пальцем між її стуленими двома. Його голос м`яко ласкав Ніну, мов м`який шовк, що плавно сковзав по її тілу.

-- Сьогодні актори змиють грим і будуть болісно вглядатися у свої змучені тривалою безплідною грою зморшкуваті обличчя. Завтра обурені прочани здеруть зі святих отців ряси і побачать їхні розрихлені жирними наїдками аморфні, розніжені тіла. Післязавтра зневірене людство розпочне останню в своїй історії найкривавішу, найжахливішу революцію. Всі будуть проти всіх. Кожен – сам проти себе. Тотальна руйнація охопить світ. Причини? Люди зрозуміють, що шлях, яким просувалися протягом тисячоліть веде в лоно Диявола. І до першовитоків вже не повернутися – занадто багато пройдено. Що ж лишається нам, тверезомислячим істотам? Лише банкет під час чуми, на який я тебе, о давньогрузинська царице, і запрошую. Будьте ласкаві, тендітна і ніжна пані, розділити зі мною ложе здорового глузду.

Вперше за ввесь час їхні губи злилися у дикому первісному цілунку. Вперше Ніна відчула всю безглуздість потугпсихоаналітиків копирсатися в темних глибинах її підсвідомого – все на поверхні.

-- Ще не все втрачено, -- почув Серж в її гарячому віддиху.

 

IV.

Радість з`являється нізвідки, як нізвідки з`явилася людина. Природа тут – лише детонатор незбагненних мутацій Божого задуму. Про більше ніхто не відає.

Тиждень тому Серж пізнав Ніну. Вже тоді трава почала жовтіти, і коли за Ніною зачинилися двері Сержової квартири, він зрозумів, що бачить її востаннє. Це як закоханість в обличчя у вікні протилежного трамвая.

Щоб зрозуміти Ніну, щоб ввести її у незвіданий сад з фіолетовими і білими магноліями, Сержові довелося стати Ніною, мати її перса, стегна, плечі, її пагорб і долину, прожити за якусь мить усе її жития. Це було надзвичайно тяжко, майже неможливо, адже він був Сержем – імператором егоцентристів, пілігримом Свободи, величною вежею з флюїдів власного “Я”. І вежа ця здійнялася вище іще на один вимір, відчайдушний, невловимий для тримірного простору. Сержова пам`ять закарбувала Ніну такою: оголене тіло підлітка: зникло її дихання; мовчання як добіблейська тиша, коли Господь повністю сконцентрувався перед бурею творення Всесвіту; і нарешті: схлипування, метання, це повнокровне виття і плач звіра; це тоді, коли мертва точка розширяється до безміру; і її руки, котрі піддавали несамовитим солодким тортурам власні груди, що перетворилися на суцільні набряклі вишні. Богоподібний лик і вічність творення новонародженого екстазу Кохання…

 

V.

Серж дістав з поштової скриньки конверта, на місці склеювання якого не було, як це ведеться, легковажного серця зі стрілою, мальованого червоною кульковою ручкою.

“Це для кав`ярні”. Серж любив читати листи від жінок за чашкою кави, коли романтичний джаз і запашний тютюновий дим стають чимось усередині тебе. Кожне слово в листі він сприймав як перший поцілунок, перечитував речення по кілька разів, всюди шукав потаємного смислу.Це було, як свято, що завжди поруч.

Нінин лист він прочитав всього один раз і спалив його прямо на очах у відвідувачів. Потім попросив у бармена жестяну коробочку, яку можна було потім законсервувати, і зібрав у неї весь попіл, що лишився.

“Я пручалася в обіймах Сатани, він узяв моє тіло, але я схоронила свою душу. І ти відродив мене, підніс на казкові вершини Гімалаїв, де бринить веселка. Я летіла, крила мої були легкі, осяйно вигравали під променями Сонця; обридла буденність була далеко внизу – чорноземом, болотом, глиною вона більше не ловила й не засмоктувала мене. Існує та мить пробудження, після якої життя, видиме життя втрачає свій сенс. Тобою рухав сам Господь; навіть солодкі звивання твого зміїного тіла випромінювали божественну милість і одкровення. Ти напоїв мене нектаром насолоди і кохання. З тим я і зникаю з твого світу. Я хочу, щоб ти забув мене, любий хлопчику. Це моє зречення є священно-релігійним: “хто Вакха пізнав хоч раз сповна/ і випив безмежний келих до дна/ той хай присвятить схимі час останній й зразу/ той хай зіллється з магією-спогадом екстазу”.

Серж зробив останню затяжку. Скоро почнеться сезон дощів. Дерева вже відчувають це. А люди?

Його увагу привернув хлопець за сусіднім столиком. Окуляри, краватка, чашка кави. Він читав якусь книгу. І раптом посмішка його вдарила Сержа цільною енергією і дивним блаженством. Серж підійшов до молодика, той показав йому обкладинку: на ній було зображено гілку вишні і чотири ієрогліфи, а знизу переклад: “Чжуан-Цзи. Вибрані твори”.

… На столику лежала законсервована коробочка з попелом, стояла почата чарка коньяку. Серж наливав з кавника воду – вона переливалася через вінця переповненої філіжанки, заливала поверхню, підлогу, все навкруги… А свідомість ще й досі була переповнена всіляким непотребом вечірнього міста, що приречено засинало під божевільну осінню рапсодію.

 

***



Партнери