Завантажити

величаюся.
- Сини мої любі, - говорив владика, звертаючись до шляхти, що густо обступила коляску, - ви одинока підпора нашої благочестивої віри і церкви!
Він устав у колясці і благословив довкруги хрестом.
Грицькові було пильно приїхати до міста, де всі нетерпеливо вижидали, тож сказав:
- Преосвященний отче, нам пора. Народ много вижидає вашу милість, як спасителя.
Владика призволив, і Грицько дав знак, щоби рушали.
- Пане-брате, - каже владика, - ти дуже жорстоко поступив з тими людьми.
- На те вони заслужили, таке воєнне право.
- Не по-християнськи...
- Вони теж не по-християнськи поступали собі.
- А на мою просьбу ти б не помилував їх? Заберіть собі їхню добичу воєнну, та й годі...
- Просьба вашої милості для мене приказ. - Грицько встав і велів візникові станути. Відтак каже до одного із шляхти: - Скоч до Прокопа зараз, скажи, що на приказ їх милості я їм усім дарую життя, але по двадцять п'ять київ мусять дістати, та й годі! А на добичу воєнну я не числю, ваша милосте, - каже, звертаючись до владики, - стільки тої добичі, що кіт наплакав, то голота...
Поїхали далі.
- Бог тебе напутив, мій брате, що ти в саму пору прибув на поміч.
- Воно нічого без божої помочі і божого напучення не робиться,-каже Грицько, знімаючи шапку і хрестячись побожно, - але я заздалегідь розвідав, що коїться. Нині вранці їхав я з моїми кульчичанами у город повітати вашу милість... Уже під самим городом, зараз біля замку, дивлюсь, а там, за валами, шикуються якісь люде на конях. Вони мене не бачили, як я обережно до них наблизився. Було мені це підозріле, сам не знаю чому. Сама збиранина, голодранці. Відтак побачили мене, та й нічого - не зачіпають, навіть не звертають на мене уваги, а далі всі шнурком потягли на цей бік по Дністрові. Мене наче промінь божий освітив: еге, гадаю, звідтам над'їде владика, хіба ж вони на його повітання їдуть?.. Догадався я чогось недоброго і лише на вус намотав. Та, видко, дух святий не лише мене освітив, бо ось я йно готовивсь скликати шляхту, як один випередив мене, висказуючи побоювання щодо безпеки вашої милості... і все в пору, в божий час склалося.
- Ти, пане-брате, бувалий чоловік...
- Бував по божому світу, з козаками волочився, два сини там поклали голови, - ми татарву шарпали, - а я таки на старості літ вернув у рідне село, свої кості тут зложити, коли мене господь покличе.
- Дуже я тобі вдячний, що ти помилував тих людей, стільки було би душогубства через мою особу. Не подумав ти, що їх краще під суд віддати. В Самборі ж обов'язує магдебурзьке право...
- Під суд? Під право? Ваша милосте! Судили би їх ті, що їх послали і, певно б, випустили, а так бодай будуть мати пам'ятку, наша шляхта має тверду руку. Не зараз їм захочеться гільтайства і сваволі...
Як наблизились до города, Грицько зліз з коляски, сів на свого коня і поїхав передом. Він гукав по дорозі:
- Народе православний, завертайте на місце! Порядок! Ви за мною, шляхто, ставайте недалеко городського валу та пильно назирайте на голоту, яка на валах зібралася, а то може знову напасти на нас і наробити нам бешкету.
Він показав на городські вали, де справді аж роїлося від усякої збиранини, що тут згуртувалася.
Владича коляска могла лише поволі проїхати серед безчисленної товпи на Перемиськім шляху. Люде вітали свого владику вигукуючи, а він золотим владичим хрестом благословив народ.
У церкві вдарили в усі дзвони. Отець Атанасій йшов назустріч владиці з хоругвами.
Владика, вже сивий старець з довгою бородою, зліз із коляски, надяг владичі ризи, і так вільною ногою цілий почет завернув до церкви.
Перед церквою стояли школярі церковної школи під проводом своїх вчителів. Ця школа містилася біля церкви. Ходили до неї не лише діти тутешніх православних, але також довколишньої шляхти з поблизьких сіл.
Вступивши в церкву, владика відправив молебень, а відтак, звертаючись до людей, подякував браттям шляхті, що не допустили зневажити благочестивої віри її ворогам, не дали знущатися над його сивою головою, та просив їх, щоби завжди, коли цього зайде потреба, постояли за православну церкву.
- Ви, брати шляхта, остались тут одинокою опорою батьківської віри, ви одинока її защита. Наша прадідна віра переживає тепер тяжкі часи. Рим напосівся її знищити. Наші вельможі цураються її і переходять на латинство, бо у тім бачать свою користь. Не велика нам користь з такої пастви, що з легким серцем покидають свою віру, та все ж таки, ніде правди діти, одна підпора за другою паде, а увесь тягар оборони спадає на ваші плечі. Кажу, на ваші, шляхетські плечі, бо друга половина її визнавців, хлопство, не має своєї волі і нічого нам помогти не може. Не даймо ворогові благочестя торжествувати! Чи обіцяєте мені, мої дорогі діти, що не покинете нашої бідної матері, що останетеся їй вірними до послідньої хвилі життя, що видержите в благочесті?
- Не обіцяємо, а присягаємо усі на те, - гукнув старий Грицько, що стояв між першими.
- Присягаємо всі! -

читати