Завантажити

Новий рік приходить несподівано. Погода, ніби на зло, вітає мешканців містечка сирістю, туманом і дощем. Власний у себе на дивані з-під ковдри спозирає телевізор. Його очі час від часу злипаються; потягуючись, він ледь чутно вимовляє «маразм» і вимикає телевізор. Роздягається, лягає. Йому все одно: звичайна ця ніч чи новорічна. Зустрічає свято сам, бо взагалі не любить когось зустрічати чи проводжати, особливо останній день року. Він не бажає відпроваджувати погане і не бажає зустрічати добре, вважаючи, що це не знати ким нав’язане людині правило – правило не зовсім обов’язкове, як, скажімо, вінчання атеїстів у церкві. Переконаний, що пишні феєрверки, від яких чекаєш чогось незвичайного, наступного дня закінчуються нудною сірятиною та душевним розладом від споживання алкоголю і фінансових перевитрат. «Всі роки однакові, – і коли ми вітаємо Новий Рік, то вітаємо нашу старість».

Не встигає заснути, як у двері дзвонять. Відчиняє: на порозі – зграя малюків, які в таку ніч вештаються по квартирах із торбинками пшениці – сіють і співають. Він скляними очима дивиться на жваву роботу дітей і засіяний зерном коридор. Роздає дітям кишенькові гроші, зачиняється на замок і знову під ковдру. Та заснути не дають, бо поріг обліплює нова зграя малюків. Засіявши й порушивши його сон, вони з веселим щебетом зникають. На кухні дістає цигарку. Через бетонні стіни долітають гамірливі розмови сусідів, гучна музика. Власний понуро ходить по квартирі. Силкується лягти, але цього разу «піднімають» сусіди дружною народною піснею. На додачу тарабанить телефон – помилилися номером. «Хіба тут заснеш, швидше збожеволієш, краще вийти на вулицю».

На повітрі легше й навіть затишніше. Бачить, що майже всі вікна будинків світяться. З квартир долітають бадьорі й гомінкі співи. Виникає враження, наче співають не люди, а будинки. Звучить музика. Небесну чорно-синю ніч пронизують салюти. Поміж кварталами блукає п’яний сміх. І все таки під небом приємніше, ніж удома. Насолоджується спокоєм і не хоче ним ні з ким ділитися, аж поки крізь туман не прорізаються білі зуби акордеона і надірваний жіночий регіт. Силуети поволі напливають.

– З Новим Роком! – кидає один із чоловіків.

– Вас також.

– Гей, Петрович! – хлюпає з юрби. – Давай нашу!

Той, який зветься Петрович, починає на акордеоні витискувати "нашу", а невисока й кругленька жіночка, ойкаючи і йойкаючи, кидається в танець і хапає за руку Власного, тягнучи його довкола юрби. Не встигає отямитись, як одержує в гуми масний поцілунок.

– Клаво! – гукають басом. – Чоловік ще не випив, а ти його танцювати...

З’являється пляшка і Власному подають чарку.

– Ні, дякую.

– Пий!

– Не п’ю.

– Що-о!

– Дякую, дякую, у мене хвор...

– Ми всі хворі, ¾ регоче натовп, – пий!

– Ні, ні, ні... – протестує Власний.

– Пий, бо дам по носі! – погрожує чорна шапка. – Я не пив і мені дали по ньому.

Товариство сміється. З-під шапки справді висить гачкуватий ніс.

Власний не має наміру дістати по ніздрях, а битися тим більше. Щоб спекатися компанії, приймає чарку. Від самогону на очах виступають сльози, а перед ротом закрутився маринований огірок.

– Свій, – каже той, який хотів дати по носі.

– Ходи з нами, – встряє другий.

Клава за пальто тягне його в натовп.

– Дякую, мене... я... дружина чекає, – бреше Власний.

– Клаво! Залиш! – гримає той, який хотів дати по носі.

– Ще раз із Новим Роком! – хихикає Клава.

– На все добре!

Спекавшись товариства, спльовує. Присмак самогону так і пре з горла. «Ще чарки дві – і став би твариною», – думає про себе. Взагалі то він п’є зрідка, бо це не викликає в нього ні поваги, ні насолоди, ні природної необхідності.

Знову сам.

Туман настільки густий, що в ньому розчиняється дим від цигарки. Світла ліхтарів у кінці вулиці не видно. З мряки, як вовчі очі, наближаються фари. Це швидка з увімкненою мигалкою. Звук сирени кане між будинками. Машина ледве повзе, її салон ущерть набитий людьми, чути регіт дівиць. Власний уголос бажає їм «всього найкращого» і пришвидшує ходу, щоб зникнути у темряві.

Вулиця веде на центральну площу, до новорічної ялинки, навколо якої ліпляться силуети. Власному кортить поглузувати з цих людей, що мов дикуни, товчуться біля зеленого ідола. Долітає їхній шум. Під намистом гірлянди він помічає молоду пару; розхристаний юнак залишає дівчину в шубі з чорної лисиці, а сам подається під будинок, мабуть помочитися. Дівчина підскакує до Власного.

– Мужчина, відірвіть мене від цього бовдура.

– Від якого?

– Від того, що підлив стіну.

Власний від несподіванки відкриває рота.

– Куди забрати?

– Хоч на край світу. Я туди сама боюся.

Вони, обминаючи будинок з мокрою плямою і юнака з рукою в штанях, завертають до провулку і через кілька дворів виходять на паралельну вулицю. Молодик погойдується за ними слідом і несамовито лається.

– Ідіот, – озирається дівчина.

Тепер ліхтар вихоплює з темряви її обличчя. Їй мабуть за вісімнадцять. Власний не знає куди йти, про що з нею говорити. Йдуть мовчки, куди – обоє не знають. Повз них пролетіла п’яна ватага, дівчина лякається і схоплює його за руку. Тепер вона частіше кидає світлий, дедалі сміливіший погляд на нього, а він ніяковіє, ніби відбуває роль ведмедя біля ялинки. Ніс лоскочуть дівочі парфуми. Вона помічає його поганий настрій і відчуває у цьому частину своєї вини.

– Як вас звати?

– Михайло.

Чекає, що й він запитає це, але Власний мовчить.

– А мене Вероніка.

Слово за словом дівчина почала щебетати: про себе, батька, директора підприємства, маму, братика-першокласника, друга, того, який мочився; він до неї постійно залицяється, але їй з ним скучно, бо, крім грошей, його більше ніщо не цікавить. І далі – теревенить про свого пуделя Чарлі, якому вже чотири роки. Смуги темряви й ліхтаря ковзають її обличчям. «Дурна, як двері». Жалкує, що покинув квартиру, бо не випендрювався б тут, відбиваючи наречених у великих секунів.

Морозить. Іскристе скло покриває асфальт. Ковзко йти. Дівчина все більше налягає на руку. «Це якась кара божа, – каже про себе. – Чи не пора їй спати?»

– Куди ми? – запитує Вероніка.

– Не знаю.

– Дивися, так пізно і трамвай!

– Нічого дивного, везе п’яного Діда Мороза.

– Може, до мене, тут лише...

– Добре, проведу.

Вони підбігають до трамвайного водія, який теж під мухою, гукають, аби відчинив двері. У салоні лежить розхристана шуба і вимацькана у блювоті борода. Водій не звертає на це увагу і цілу дорога патякає щось схоже анекдот. Вероніка засинає у Власного на плечі, але водій наказує вилазити: «Кінцева!»

– Куди ми приїхали? – протирає очі Вероніка.

– Не знаю.

– Я тут не живу...

– Ти ж казала дві зупинки?

– Дві, але трішки ліворуч. Дай цигарку.

Мовчки прикурює.

«Чорт, зв’язався з цим дівчиськом, теж мені екскурсія».

Дивиться на годинник: 3.46.

– Треба перейти вулицю і пройти квартал, – позіхає Вероніка.

– Добре.

Широка вулиця, обставлена залізним парканом, зникає за рогом церкви. Вони дивляться в підземний перехід. У темряві дівчина ще дужче притуляється до нього, відчуває її груди, які, мабуть, так само тулилися до секуна. Спускаючись у перехід, помічають чотирьох чоловіків. Вероніка зупиняється.

– Мені страшно.

– Чому?

– Не знаю.

– Не бійся.

Спершу Власний сприймає їх за робітників, але які в новорічну ніч робітники? Це бомжі, вони їдять і п’ють. «Ну то й що? Вони також люди і мають право на свято». Бомжі помічають пару, не зводять з неї очей. Вероніка тремтить, але Власний байдуже йде вперед. Бомжі смажать шашлики і п’ють вино. Кучері вогню зливаються з їхнім волоссям. Одному з них, з розщепленим підборіддям і товстою шиєю, певно під сорок, іншому, з обличчям у ряботинні, схожому на решето, за п’ятдесят. За ними ще інші. Решето питає:

– Що шукаєте?

– Спокій, – Власний важко переводить погляд з бомжа на бомжа.

Старий мовчить, дивлячись на Михайла, інші ж мацають очима дівчину. Один з них, блиснувши рідкими зубами, дістає гранчак. Решето бере його, і, покрутивши в руках, каже:

– А ти віддав би за спокій розум?

Власний відчуває, як на руці заціпеніло висне Вероніка.

– Так.

Бомжі перешіптуються. Решето, посміхаючись, націджує в гранчак портвейну і простягає Власному.

– Хочеш віддати розум і перед тим навіть не зігрієшся?

Власний бере гранчак і перехиляє. Бомжі пригощають пару шашликами. Помічає, як Вероніка заспокоюється, а бомжі, здається, про них забули. Решето дивиться на вогонь – відсвіти полум’я підсилюють ряботиння його обличчя. Раптом старий ледь чутно видавлює:

– Спокою нема... один відпочинок...

Вероніка зацікавлено дивиться на Власного і навіть кладе голову йому на плече. Він відчуває, що хмеліє, йому подобається розмова з бомжами, вони цікаві і по-своєму розумні. Але його слух утомлюється від балачок, а очі болять і злипаються.

Бреше пес. Власний прокидається від холоду й шуму. Бачить Вероніку змарнілу й заплакану, лише у светрі. Помічає, що спав на картонних ящиках та вологому мотлоху. В ніздрі лізе сморід. Вжахається: замість нового пальта тепер на ньому затаскана, подерта фуфайка, замість м’яких німецьких чобіт – розбиті, потріскані шкраби. Про такі речі, як портмоне, годинник, цигарки – годі говорити. Від приниження не знає куди дітися. Опустивши голову, затихає, однак згадує про Вероніку. Її очі повні докору і сліз.

– Ну що, знайшов собі спокій?

На стіні чорним вугликом напис: «Дам не чіпаємо».

– Ех ти... – ридає вона, по-кумедному розпластавшись на долівці.

Обтріпує фуфайку, світлі, не надто круглі очі стежать за ним. І він згадує мокру пляму, полишену на стіні будинку її коханцем, і він згадує кокетливі очі Вероніки, пляму, очі... Задертий, симпатичний носик кудись зникає, а замість нього перед очима крутиться маринований огірок, з-під пелехатої шапки висить гачкуватий ніс. Йому подають чарку і грубий голос кричить: "Пий! Пий, бо дам по носі!" Власний щосили б’є дівчину по щоці, від чого вона, глухо крякнувши, падає. Супроводжуваний проханнями й плачем Вероніки, він прямує до виходу. Йому дуже хочеться заснути і нестерпно болить голова. Діждавшись трамваю, їде додому. Єдиний пасажир у салоні сахається його, як прокаженого, але Власний цього не помічає, йому байдуже. У цій байдужості він бачить нарешті свій спокій.  

1993, Ніжин

читати