Електронна бібліотека/Проза

Душоїди та ванноматиІван Лучук
Літературна УкраїнаДмитро Лазуткін
Любов немов метелик-одноденкаДмитро Лазуткін
Лайнер ЛазуткінДмитро Лазуткін
ФБДмитро Лазуткін
УкрмоваДмитро Лазуткін
Дружина чайного плантатора. Уривок.Діна Джеффріс
ДомовикБогдан Чубко
МонологГанна Заворотна
«Її сукня» (Уривки з роману)Алла Рогашко
На розстанях долі (уривки з роману)Іван Корсак
ГойдалкаОлексій Ганзенко
АлергіяОлексій Ганзенко
Доля знахаркиГанна Заворотна
ВіршіОлександра Григорчук
«На ріках вавилонських… Кілька думок про повернення». Фрагменти з книжкиАндрій Зелінський
П´ятий пар. УривокМаксим Гах
ПоверненняГанна Заворотна
Із циклу «Загублені значення»Лілія Войтків
Осточерствілі ангелиОлексій Ганзенко
Поет і ковчегОлексій Ганзенко
«Психи двух морей». III ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». II ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». I ч.Руденко Юрій
Сучасні борделіХристина Букатчук
Афродита. Античні міфи в сучасній обробці (фрагменти)Антоніна Спірідончева
Руда Кобилиця. Зі збірки «Амазонки»Антоніна Спірідончева
ВіршіОльга Соколовська
Не хотілаОлексій Ганзенко
РозглядиниОлексій Ганзенко
Лукій вмираєОлексій Ганзенко
коли скінчиться війна ми знову вирушимо на схід...Олександр Андрієвський
революціонери молоді і старі...Олександр Андрієвський
Завантажити

Вона приходила знову й знову — вродлива жінка з довгим волоссям у темно-синій сукні. Приходила під час сонного паралічу, у денних мимовільних видіннях, коротких, як спалах думки, і водночас досить тривалих, щоб у подробицях побачити приголомшливі сцени життя. Життя цієї жінки. Кожне наступне видіння особливо не відрізнялось від попереднього. За винятком останнього марення, точніше, сонного паралічу...

Усе почалось, як зазвичай: тихі кроки коридором, скрип іржавих дверних завісів, шурхіт сукні, поділ якої волочеться по долівці; колючий холод, важка енергетика схиленого над Нілою тіла. Як раптом... раптом нерухома Ніла дивом розплющила очі й побачила перед собою вродливе обличчя молодої жінки з очима кольору какао.

Жінка на мить відсахнулась, тріпнувши довгим волоссям, що закривало її вузькі плечі, відтак пильно подивилась у вічі. Погляд, здавалось, сягнув Нілиної свідомості, бо коли в думках пролунало несміливе: «що... що тобі потрібно від мене?..», нараз пролунала чітка відповідь:

«ти. мені потрібна ти»

«як?.. для чого?..»

«щоб повідати про моє життя»

«навіщо?..»

«ти мусиш те знати»

«але... чому я?..»

«ти маєш дар бачити те, чого не можуть бачити інші»

«як... як це має відбутися?..»

«побачиш. це станеться зовсім скоро»

«це має якийсь стосунок до моєї книги?..»

«тш-ш... усьому свій час...»

Нілина рука мимоволі здригнулась, висмикнувши тіло з нерухомого стану. Видиво різко обірвалось. А разом з тим і діалог.

А скільки ще було питань!..

 

***

 

Задум нового роману спав на думку після болісної розмови з Денисом. Вона напише про Кохання. Чому ні? Кохання не може бути банальним. Це вічна тема, яку митці оспівують століттями. Тим паче, відчула справжнє натхнення — світле і радісне. Мабуть, нові почуття, що нестримною хвилею розхлюпували в душі приємне щемливе тепло, так подіяли.

Досить одержимості, містики! Жодного натяку на злий фатум! Воліла чогось піднесеного, втішливого і лагідного, як... почуття до Сашка. Тепер сама керуватиме сюжетом, героями. Якщо це можливо, звісно, бо попередніми керувати не могла: вони жили своїм життям на написаних нею сторінках. Принаймні коли жили...

Ще одне. Відтепер — жодних обмежень у спілкуванні. Однак нині потреби й бажання відмежовуватись від усього світу, як минулого разу, не було. Хотіла рівноваги. Отож запаслася кавою, шоколадом, увімкнула музику, без якої не сідала за текст раніше, і…

…І речення плавно й упевнено полилися. Перед очима бовваніло Сашкове лице; фізично відчувала поряд його ніжний образ, відверту ласкавість і тамовану пристрасть. Від того всередині приємно тремтіло. Щемливі почуття, що вихлюпувалися через край з її душі, було вельми легко та просто втілювати у текст. В уяві яскраво і вирáзно малювалися ймовірні картинки розвитку їхніх стосунків; що було поміж ними й те, що могло би бути; згадувала, що говорив і те, про що промовляли його очі… Знову невблаганно витворювалась химерна суміш реальності й вигадки. Проте відчувала: написане точно буде світлим і чистим, справжнім . Бо що є більш природнім, аніж щирі почуття? Те, що на споді душі, — оте невпинне джерело, — натхненно й піднесено перетікало у текст. Слова гармонійно поєднувались у романтичні звороти, трансформуючись у щось, що ймовірно стане романом . Однак цього разу — таки про Кохання…

 

***

 

Прокинулась посеред ночі. Прокинулась від тиші. Це дивно, адже тиша беззвучна — вона не може розбудити. Однак Ніла сіла в ліжку й дослухалась, мовби мала розчути щось украй важливе. Не почувши нічого, встала з ліжка і розчинила вікно. Легкий прохолодний вітерець ледь торкнувся обличчя; здалеку долинав тривожний шум моря.

Їй треба до моря... Так, їй неодмінно треба до моря!

Нечутно прокравшись коридором, вийшла з дому й рушила доріжкою до хвіртки. Відчула, як осіння прохолода ночі огортає тіло і босі ноги, але вертатися вже не хотілося, тож просто пришвидшила ходу й невдовзі шум моря чувся вже зовсім вирáзно. Темінь анітрохи не страхала — щось ніби вело її туди, де мала бути тепер.

Коли під стопами відчула пісок, морський бриз війнув свіжістю, а хвилі, що ритмічно розбивались об берег, почулись зовсім поруч, зупинилась. Відтак роззирнулась довкола, бо очі вже звикли до темряви і в ній були помітні темні обриси прибережних неосвітлених будівель, дерев, що хисткими пазурами гілля дерлись у різні боки. Море видавалось зовсім чорним, лиш понад самим узбережжям хвилі шумували свинцевою піною. Поволі підійшовши до них, відчула, як вода приємно огорнула ноги.

Стояла, охоплена якимсь непояснимим збудженням; незрима тепер і водночас так явно присутня морська неосяжність вражала, захоплювала: всім своїм єством відчувала всю цю велич і могутність. Сповнило відчуття цілковитого екстазу — дещо знайомого зі снів, однак реального і сильнішого у стократ. Енергія моря давала їй силу і вона черпала її, наповнюючись по самі вінця. Здавалось, ось-ось здійметься на крилах і піднесеться понад цією неосяжністю, що для цього їй не вистачає всього лиш крихітного зусилля, всього лиш мізерного поруху, поштовху, що вона зараз же злетить, неодмінно злетить і зіллється з нею! Раптом хмари поквапливо розступились, відкривши темно-сапфірове небо, всипане мерехтливими зорями; місячне срібло розсипалось на морській поверхні. Безмежжя досягло апогею...

Пробула біля моря аж до світання. Коли зійшло сонце, поволі побрела узбережжям і звернула у сквер, що вів до бабусиної вулиці. Те, що пережила вночі — не забуде. І хоча розуміла: те, що ми любимо, здатне надихати, окриляти, але це... це було щось інше , щось, за межами розуміння. Такої внутрішньої наповненості, яка досі не полишала, дотепер не пізнавала, але точно знала: якась непояснима сила скерувала нею. Вона мусила бути там цієї ночі...

 

***

 

...Зінаїда почувалась ущент виснаженою. Ця постійна, безкінечна боротьба за крихти чогось їстівного, яке часто насправді було не їстівним, ослабила її дотла, впевнено вбиваючи рештки людського, що ще жевріли десь глибоко в душі... Щодня вона боролась за життя — своє і маленького прийомного Андрійчика.

Після звістки про те, що рідний син мертвий, всередині стліла остання надія на порятунок. Збагнула: вони приречені . Приречені на смерть . Вони помруть в будь-який день, будь-якої години чи хвилини, сьогодні чи завтра — яке це має значення? Це справа лише часу...

І якби не Андрійчик, уже би давно поклала край цьому бéзуму, цьому нескінченному стражданню, яке неможливо зносити. Вона б не чекала, коли смерть постукає у двері — сама би пішла їй назустріч, але... не могла. Не могла, бо Андрійчик тулився до неї, довірливо зазираючи у вічі, чекаючи на чергову крихту чого-небудь . Вона не може підманути його очікувань. Мусить терпіти, боротись, виживати — заради нього. Мусить!

Зараз... Зараз вона збере залишки сил і піде в лісок. Там уже має розпускатись липа, може, й уже розпустилась — можна нарвати листочків, і тим часом буде що покласти до рота...

Перед очима вкотре зринули шматки запашного смачного хліба. Два шматки: один їй, а другий — для Андрійчика. Господи… Ні… Тільки не це!.. Геть, геть з очей! Не муч мене, Боже!!! Невже закатувати мене хочеш?!! Це ж нестерпно... Нестерпно бачити це в уяві й не могти доторкнутися, взяти в руки, піднести до рота…

Вона втрачає розум...

Зінаїда підвелася з ліжка, накрила Андрійчика простирадлом і, замкнувши вхідні двері на замок, спокволу попленталася з подвір’я.

Вельми непокоїлася за Андрійчика... Он Мотрин хлопчик десь пропав на днях. Подейкують, ніби це батько його з’їв. Його рідний батько!!!

Боже, за що Ти наслав цю голоднечу на людей? Цей бéзум!!! За що?!! Як же це: батько з’їв сина ?! Ну як?!! Живності ніякої немає довкіл... А були ж пси, коти, про птицю вже й мови нема, першою щезла...

Люди втрачають розум, людську подобу... Мруть, наче мухи восени, щогодини, щохвилини, щосекунди!!! Добре, що весна прийшла, ось буде хоч якась рослинка...

...Він лежав попід її парканом і чекав. Довго чекав, але терпляче, бо знав: рано чи пізно вона вийде з хати і десь піде. Знав, що в неї є хлопчинка, такий пухкесенький, хоч і маленький. От буде пожива! Тиждень матиме що їсти.

Ну ось, вона шкутильгає, нарешті, з двору. Дивився на неї, заглядаючи між штахетинами, і на якусь мить із пам’яті зринула картинка з минулого...

Яка ж гарна була ця Зінка! Очі сині, як волошки! Щоки рум’янцем залиті, мовби вишнею намащені, коса товста пшеничного кольору по сідницях гойдалася, а тіло — не налюбуєшся! — кров з молоком! Здавалось, це було в минулому житті...

Так. У минулому. Тепер інше життя . Зараз цю жінку з вицвілими очима, блідою шкірою й припухлим тілом не впізнати. Та і його теж... не впізнати...

Тяжко зітхнув і обтер з лоба піт. Біль накочувався з новою силою. Безперервний, нестерпний біль, що сивим маревом застилає все довкола й відбирає розум...

 

***

 

Це сталось раптово. Ще вчора все було, як завше, а сьогодні, з самого ранку, це сталось. Денис не розумів, звідкіля це , в біса, взялось і поки не знав, що з цим , в біса, робити, бодай як реагувати.

З підсвідомості почали продиратись якісь невирáзні шматки споминів. Споминів? Це було абсурдно, бо він точно знає, що того з ним не було . То як же це може бути споминами? Він що, не при пам’яті був? Того з ним просто не могло трапитися! Звісно, він може втрачати голову, поринаючи на деякий час у солодкий полон пристрастей, але щоб ось так , на рівному місці... Такого з ним ніколи не було!

Отож «начебто спогади»... Він тримає в руці якийсь невеличкий, але важкуватий, холодний на дотик предмет. Перед ним — лице чоловіка. Лице розмите. Довкола теж усе в тумані чи якомусь химерному мороку. Він іде темною вулицею, тримаючи під полою плаща цю ж холодну штуку. Витягає її, щоб роздивитися, однак нічого не бачить, бо все розчиняється в пітьмі. Йому холодно і паскудно. До того ж страшенно паморочиться у голові.

Що це таке, чорт забирай?!!

А ще, посеред усіх цих «начебто спогадів», постійно зринає обличчя жінки. Неймовірно вродливої жінки. Врода її така... гріховна... Погляд крижаний, однак від нього чомусь кидає в жар. Він не знає її, проте відчуває дивну пристрасть. Дивну, бо це неначе поза його волею, це сильніше за всі інстинкти і бажання. Пристрасть ця обпікає його до очманіння. Коли обличчя її знову зринає, він до нестями хоче лише одного: оволодіти цією жінкою. Негайно.

Ось це йому вже подобалось. Його завжди збуджувало відчуття гріховності, недозволеності і невідомості. Звідкись знав, що володіти цією жінкою не можна. Однак це лише підсилювало бажання. Це єдине , що йому подобалось, бо з цього рейваху «начебто спогадів» це було єдиним НЕ спогадом.

Денис хотів було взяти відгул, щоб якось із цим спробувати розібратися, але потім передумав. Ще дах знесе, до біса. Нехай. Може, минеться. Та мусить минутися!

Старанно працював, намагаючись зосередитися на щоденних звичних речах, справах, обов’язках, однак це мимоволі вривалось у його мозок (чи то пак, виринало з мозку) й «тримало» якийсь час. Затим відпускало. Він дратувався, шаленів, але нічого не міг із цим вдіяти. Під час чергового «нападу» навіть розчавив у руці келих. Ненавмисно. Звідки в ньому взялась така надлюдська сила, аби розчавити міцний келих — не тямив. Коли спинив кровотечу й відчув біль, трохи вспокоївся. Відтак знов зосереджувався на праці і йому ставало легше.

Аж потім, під кінець своєї зміни, згадав про Нілу. Чорт забирай! Та це ж через неї з ним відбувається вся ця фіґня! Почав пригадувати, прокручувати в голові їхні розмови, її безкінечні розповіді про ту кляту чортівню, що відбувалась довкола неї... Так, це вона винна, однозначно! А щоб її!..

Телефон дівчини не відповідав. Ще б пак! Ця особа, як завжди, зі своєю химерною тарабарщиною в голові. Вочевидь, вимкнула телефон, щоб їй не заважали бути «наодинці з собою», себто, тією клятою тарабарщиною, чорт забирай!



Партнери