Електронна бібліотека/Проза

Після снігуОксана Куценко
Спочатку поет жив в життєпросторі світла...Микола Істин
Буде час, коли ти...Сергій Жадан
Буде злива початку світу, і підніметься Рось...Катерина Калитко
І не вистачить сонця, аби все освітитиСергій Жадан
отак прокинутися від вибуху...Павло Коробчук
посеред ночі під час важкого кашлю...Анатолій Дністровий
з міста, якого немає, не доходять новини...Галина Крук
Велика годинникова стрілкаСергій Жадан
Вечірня школаДмитро Лазуткін
Оповита сном (THE SLEEPER)Едгар По
Нас не вчили жити в такому, і ми вчимося, як можемо...Катерина Калитко
Чужими піснями отруєна даль не навіки...Ігор Павлюк
Візерунки на склі. То від подиху нашого...Мар´яна Савка
Святи Йордан водою не вогнем...Мар´яна Савка
Така імла - поміж дощем і снігом...Мар´яна Савка
Він переїхав в Бучу в середині березня 2021...Максим Кривцов
Приймаю цю осінь внутрішньовенно...Сергій Кривцов
Скільки б я не старався виїхав по-сірому...Максим Кривцов
Падає ліс падає людина падає осінь...Сергій Кривцов
Зайшов до друга додому...Сергій Кривцов
Коли запропонують витягти соломинку памʼятіСергій Кривцов
Змійка дороги вигинається...Сергій Кривцов
Як же мріється нині про ваші нудні біографії...Максим Кривцов
Втрати...Сергій Кривцов
В прифронтовому місті...Сергій Кривцов
Сідаєш в броню наче у човен...Максим Кривцов
Під розбитим мостом протікає Оскіл...Максим Кривцов
Хто б міг подумати...Максим Кривцов
Я поверну собі своє життя обіцяю...Максим Кривцов
Моя голова котиться від посадки до посадки...Максим Кривцов
Хочу розповісти вам історію про велетенського кота...Максим Кривцов
Та, що зігріє тебе серед ночіСергій Жадан
Завантажити

Львів. 1891 рік

Він швидко йшов вулицею у хвилюючому передчутті зустрічі з коханою і думав про весну. Про цю весну, котра дарувала йому таке неймовірне, запаморочливе щастя! Чи знав він, що його життя так кардинально зміниться в одну мить? Зміниться, завдяки ЇЙ. Він закарбовував у пам’яті все до найменших подробиць: той день, коли вперше почув музику, яку відтворювали її маленькі ніжні пальчики, перший погляд, котрим відкрила вона йому свою душу, першу зустріч під ліхтарем, її очі, сповнені ніжності й кохання, дивний образ, лагідні руки... Він смакував цими спогадами, наповнюючи душу блаженним нектаром по самі вінця. А ще — дякував Богу, котрий дозволив увійти в його життя коханню. Так, він був упевнений, що якби не Бог, то нічого би не змінилось, і жив би він, як і раніше, не знаючи ЇЇ. А як би він міг її пізнати, коли б не заманулось йому раптом прогулятися там, де музикувала ВОНА? Він не може пояснити, чому пішов саме туди — він же там ніколи не ходив! Так. Це просто диво, дароване Богом, котрий і повів його туди — назустріч щастю.

...Ось і їхнє місце — рідна вуличка, ліхтар. Коханої ще немає. Стояв, вдивляючись у кінець вулички, звідки вона завше з’являлась, чекав. Утім, час минав, а коханої все не було. Де ж вона? Чому так довго не йде? Хоч би все було добре з нею... Та що це він? Усе добре! Все добре з нею. Вона прийде. Обов’язково прийде. А він чекатиме її тут.

Смеркало. Уже й ліхтар запалили, та Степан усе ще не втрачав надії побачити кохану. Стояв і терпляче чекав, відганяючи тривожні думки. Проте коли зовсім стемніло, помчав до її будинку. Спинився під деревом, пильно вдивлявся у вікна, але ті були щільно затулені фіранками. У вікні коханої було темно.

Що ж сталось? Чому вона не прийшла? Чому відпустила його руку?..

Постояв, доки не стемніло у вікнах, і почвалав геть. Вона прийде завтра. Вона обов’язково прийде завтра, а він чекатиме на неї. І все знов буде добре. Так!

Знайшов у пив’ярні Якова. Кинувши на стіл капелюха, мовчки сів навпроти друга. Замовив велику гальбу пива і, перехиливши, спорожнив.

— Що, не прийшла? — обережно спитав Яків, співчутливо дивлячись на темного, як ніч, Степана.

— Вона прийде! Прийде завтра! — гримнувши порожньою гальбою, буркнув.

— От про це я тобі й казав, пам’ятаєш? Не для тебе вона. Не бути вам разом.

— Припини мені причитати! Для мене — не для мене... Що ти, в біса, можеш знати про НАС?

— Її батько не дозволить вам бути разом — ось це я знаю точно! Вони — польська знать, а ти — простолюдин, розумієш? Тому те, що ви собі там мрієте, — то вже другорядне, як ти не збагнеш! — не втихомирювався друг.

— То всьо бздура! Досить! — мотнув головою. — Вона вже моя! А я — її. МИ — ОДНЕ ЦІЛЕ! Все інше не має значення, все інше — другорядне!

Яків промовчав. Ну що з ним поробиш: впертий, як віслюк! Може, він і правий. Може, вона прийде завтра.

Утім, наступного дня вона знов не прийшла. Степан чекав на неї до смерку й знов помчав до її будинку. Став під деревом, прикипів поглядом до вікна коханої, в якому горіло тьмяне світло.

Що вона робить зараз? Чому не прийшла до нього? Їй щось завадило чи, може... Ні. Ніяких «може»! У неї була на те вагома причина. Він анітрішки не сумнівається в ній! Вона кохає його так само міцно, як і він її. Їхнє кохання витримає всі негаразди, всі перепони... Але які? Які перепони були на її шляху? Того він не знав...

Фіранка в її вікні раптом відхилилась, і він побачив силует Софії. Серце підстрибнуло: «Кохана! Кохана, я тут!» — кричало воно. Та чи чує вона його клич? Чи бачить зараз його? На вулиці вже було темно, утім, світло з будинку могло дозволити їй помітити його. Здавалось, вона дивиться просто на нього!!!

 

***

 

Літо минуло в сумній тривозі й тремтливому очікуванні коротких, як спалах зірки, зустрічей. Не завжди вдавалося Софії вирватись непомітно з дому, щоб на мить побачити, обійняти коханого й стиснути його руку. Нянечку посвятили у цю страшну таємницю, і, хоча вона не схвалювала цих таємних нічних побачень, утім, вибору не мала, бо розуміла: почуття ці справжні й не знають перепон. Вона відчувала їхнє страждання, їхню пристрасть, і серце її було прихильне до цих двох закоханих. Софієчка розповідала їй про Степана, і нянечці він подобався, вона уявляла його дивовижним парубком — таким добрим, щирим і закоханим. Звісно, останнє було основною його принадою...

Степан тяжко зносив розлуку. Його обурювала вся ця ситуація із батьком коханої, з його категоричними ультиматумами. Була би його воля, він умить розібрався б із цим панським зазнайством! Позаяк чудово розумів, що умова, виставлена батьком Софії про очікування до осені — лиш безглуздий привід їх розлучити. Він знав, що й тоді їм не буде дозволено бачитися й бути разом, їхні світи направду різні та поєднати їх не дозволять їм нізащо. Проте вирішив послухатись кохану й зачекати. Він потерпить, схилить голову. Заради коханої. Заради неї він здатен на все.

По обіді, у час, який вони раніше стрічалися з коханою, він тепер блукав на самоті. І ті — колись рідні — вулички тепер були йому не такі ... Не такі без коханої — порожні, чужі. Повітря мов хтось забрав!

Він боявся випустити на волю той вируючий всередині вулкан, бо знав: якщо вже не втримає, то той змете на шляху все, і вороття назад не буде. Тому, зціпивши зуби, чекав. А щоб легше зносити розлуку, занурився з головою в роботу. Зачастив до професора Конопенка, з цікавістю слухав його доповіді. Вже нарешті взяв у нього інтерв’ю і написав чудовий матеріал, який сподобався редактору. Набрався вражень і науки з лекції Франка. Та головне — почав збирати матеріал для своєї книги і навіть почав її писати! Лише спомини про хвилинні зустрічі з коханою із настанням темряви додавали йому снаги й сили терпіти будь-що. Зустрічі ті були, мов краплі життєдайного еліксиру, яким він напувався і з нетерпінням чекав наступних.

Коли настала осінь, чекати стало несила. Він шурхав опалим висохлим листям, яке ганяв по бруківці вітер, і ледве стримував себе, щоб не кинутись просто зараз до неї в дім, вимолюючи на колінах її руки...

А якось на днях Софія сповістила, що батьки її збираються на кілька днів до родичів у Краків. І якщо все буде добре, то вони зможуть бачитися без перепон усі ці дні. З нетерпінням чекав, малюючи в думках майбутні зустрічі з коханою...

 

Львів. 2010 рік

 

Вона лежала на верхній полиці плацкарту й дивилася на схід сонця, що визирнуло з-за обрію, потопаючи в яскравій весняній зелені. Сліпучі промені ніжно залоскотали обличчя, і Любка примружилась, всміхаючись сонцю, проте фіранку не заслонила: вона так скучила за ним! Скучила за його ніжністю й теплом. Вона обожнювала весну. Весна — це ж так чудесно! Все навкруги пробуджується, квітне, співає й радіє...

Однак ця весна була особливою. Якось уночі жінка прокинулась із твердим переконанням: її життя потребує змін. Яких саме, вона ще достеменно не знає, але відчуває, що в цьому світі, тут, де вона тепер, їй чогось не вистачає. Чогось вельми важливого. Щось надломилось у її свідомості тієї ночі; вона так і не заснула, а вже наступного ранку, розрівнявши плечі й набравши повні груди свіжого, сповненого духмяних пахощів, весняного повітря, наважилась на зміни.

Перший крок — лишити рідну домівку. Жінка дуже любила її, проте мусила це зробити. Мусила, бо саме з цього витікали обставини, що не дозволяли рухатися вперед. Скільки себе пам’ятає, жили вони вдвох із бабусею. Щоденна робота у школі ніби й подобалась: все ж педагогічна нива була її покликанням, але морального задоволення вона не отримувала. Майже щовечора зустрічалася з чоловіком на ім’я Василь. Він не був межею її мрій. Вона зустрічалася з ним... А чому, власне, вона з ним зустрічалась? Мабуть, звичка... Та й бабуся переконувала: славна партія! ...а вік уже в Любки, виявляється, такий, що давно час обзавестися сім’єю, діточками. Так, може, двадцять сім років — вік більш ніж благодатний для створення родини, проте... Ні. Не тепер. І не з ним.

Дізнавшись про рішення Любки, бабуся засмутилася: хто ж тепер допомагатиме їй по господарству, хто розрадить у скрутну хвилину? Але, поміркувавши, все ж благословила в добру путь.

З Василем було складніше. Аж ніяк не бажав збагнути чоловік, що не влаштовує його обраницю. Він — здоровий, сильний чолов’яга, шанований у їх селі, — чого тобі ше треба, дурна жінко? Якшо заміж — так він готовий заслати сватів хоч сьогодні! Ні? А чого ж? Шо тебе не влаштовує? Яке таке «нове життя» на третьому десятку раптом стрельнуло в голову? З глузду з’їхала, чи шо? Ну й котись під три чорти! Не раз мене ше згадаєш! Мене — Василя Гаврушка! — котрий любив тебе, сліпу дурепу!

...І це вона переживе. Поклик серця уперто вторив: ти чиниш правильно!..

 

— Панянко, прокидайтеся. Приїхали...

Любка відчула обережний доторк на своєму плечі. Розплющивши очі, в першу мить розгубилась: де це вона? Проте вже наступної все стало зрозумілим: вона в потязі, котрий доставив її на кінцеву станцію «Львів».

Чому саме Львів? Це перше, що спало їй на думку тієї ночі. До того ж це місто завжди манило її; жінка полюбила до безтями це чудове місто з першого погляду, з першого подиху, його тісні вулички, пронизані якоюсь незбагненною таємничістю, загадкою, і особливу атмосферу, що панувала там...

— Перепрошую, з вами все гаразд?

Любка зіскочила з полиці й усміхнулась:

— Так, усе чудово. Дякую!

Лиш тепер вона глянула на незнайомця й зауважила його бездонні темно-карі очі, теплу усмішку й витке чорне волосся, зібране у хвостик. Чоловік затримав свій погляд на Любці ще якусь мить, затим, помітивши, що з нею дійсно все гаразд, задумливо схилив голову й подався.

Любка розгублено глипнула йому услід. Його очі... Вона бачила їх раніше. Точно бачила! І ці до болю знайомі риси обличчя... голос... Та що це з нею?!

Якийсь час Любка стояла, силкуючись пригадати, де ж могла бачити цього чоловіка, проте марно: надто схвильована тепер. Тож, зітхнувши, дістала із сидіння валізи: гайда назустріч новому життю!

Останні події

20.03.2024|14:23
У київському просторі PEN Ukraine відбудеться публічна розмова Мирослава Мариновича з Мирославою Барчук
20.03.2024|14:02
В Україні видадуть продовження серії «Червоний Арлекін» італійського письменника Роберто Річчі
20.03.2024|14:00
У «Видавництві 21» готують до друку перше в Україні гумористичне фентезі про ІТ
15.03.2024|16:37
У Києві презентували епічне фентезі «Кий і морозна орда»
14.03.2024|11:27
Книга Сергія Руденка "Бій за Київ" у фінському перекладі увійшла до короткого списку премії Drahomán Prize 2023 року
09.03.2024|14:20
Оголошено імена лауреатів Шевченківської премії-2024
06.03.2024|18:34
Оголошено претендентів на здобуття Міжнародної премії імені Івана Франка у 2024 році
05.03.2024|11:11
У Львові презентують книжку Олени Чернінької, присвячену зниклому безвісти синові
05.03.2024|11:09
«Сапієнси»: потаємна історія наукової фантастики. Лекція Володимира Аренєва
01.03.2024|13:50
«Маріупольську драму» покажуть в Ужгороді та Києві


Партнери