Завантажити

Засоби спілкування

Так страшно поставити позначку, вибрати позу.
За нами – слова, мов горобчики на морозі,
Відстежують, хто з нас до кого прийшов і звідки.

Так тремко, що кажеш, неначе ламаєш вітку,
Сама наче струшуєш тих горобців, мов вітер, -
І дерево цілей розсунуло гілля. Позирк

На тебе, що аж і не скрикнеш, і не замовкнеш.
Ти – птаха тремтяча, що втрапила в мишоловку,
І мовчки готова слова у собі терпіти.

Так піт витікає з підпахвин, так пахнуть квіти...
Нас вчать не цього, але це ми повинні вміти,
Напам’ять це знати, як вірш або скоромовку.

Молитва домогосподарки на кухні

Люби мене господи, люби хоч трошки: не дай мені спалити ті овочі, а разом з ними й хату.
Люби ближнього свого, як кухаря, що вагається, не знає, солі чи перцю додати.
Вогонь цього пекла кухонного, він ж не стане меншим,
Тож люби, як гурман свої страви, бо на ножах
Нам не протриматись довго. Чуєш, пробач диму, який по усьому дому
літає в повітрі, я ж також Тебе любила,
Коли бралась ті овочі смажити. Знаєш, отче,
Коли вогонь вередує й олія стріляє в очі,
Коли нема в голові нічого, крім жиру й плину,
Стаю несобою, згораю зчорнілою шкіркою. Бачиш, гори
Немитого посуду й смалі в нутрі сирої
І нас, за подобою й образом Твоїм скроєних.
Бачиш, вогонь над олією аж до стелі:
Ти нас вигнав із раю, з-під яблунь до кухні пекельної,
А мені ж досі яблука хочеться, як нарокотика,
А мені ж досі прагнеться губ Адамових,
То ж люби мене,боже, не дай проґавити
Тої миті, коли буде слід повертати краника.
Ти люби мене, боже, не дай, боже, шлунок, як серце зранити.

За слова

За слова під дощем про складки на простирадлах,
За те, чого ще би хотіла, але не ладна,
За день, коли вивернеш все, що вдягнеш наспід,

Віддавали усе, так безладно і було складно
Відривати від себе прилиплі до шкіри рядна,
Ніби два голодранці вбиралися в них наспіл.

За словами тече її туш, коли ллються з відер
На десятки речей ті дощі, і здіймає віддих –
Аж уся мармуровість грудей вирина на світ

З глибини декольте. Бо бувало колись невдіта,
В?ла мову про те ж, розкидала на дощ і вітер
Кольорові обітниці все починати від...

За словами тече ця ріка, а надворі діти
Полишали з совками відерця, і не зліпити
Їхні жарти в один, як і пасок з цього багна.

За водою – слова. Їхні точки згубили відлік.
Їм поставили „два”, їхні лиця пашіли й блідли.
Ця постава його, що гукала, немов магніт,

Кілька дотиків, може, між ковдрою і диваном,
Ніби бублик на нитку, нанизані сни на ранок,
Її груди, що кажуть: нікуди іти не слід.

За водою – слова, мов відстрижені нігті й коси,
Мовби небо голосить: із тебе іще не досить?
Тобі треба впиватись – тож маєш, впивайся, на!..

***
Т?го, кого я люблю, Ти побачиш в середу,
Довго мовчатимеш, може, відпустиш бороду.
Двері відчиниш і схочеш, щоб я попереду
Йшла, але треба платити занадто дорого.

Хочеш – скажи або хочеш – тримай вторговане.
З тими, кого я люблю, я ще граю в хованки,
З тими, від кого я просто втрачаю голову
Не залишай мене: зустрічі треба гоїти.

Хлопчики, шиті зі слів, що не видні з берегу
Книги. Так я його знаю, цього перевертня,
Так я люблю, і тримай, бо він забере мене.
Будь тут зі мною, між цих сторінок і шерехів.

Хлопчики – ті, котрих вранці не переготуєш.
Навіть слова і долоні Твої під кофтою
Не дозволяють забути про них, оговтатись.
Сниться обом нам хлоп’я, в яке я закохана.

Жінка

Збав мене голосу, дай-но позбутись логосу,
Думати десь поза знаками, звуками, числами.
Хочу Тебе, нетверезого, сонного, чистого,
Хлопчика, котрий набосо торкнеться дороги.

Жінка, як м’яч: має ціль, супокій і плач,
Шлях гальмівний, що трива місяці, декади,
Вдачу, не видну утім, оболонку-плащ,
Мрію про те, аби він переплутав катет,

Вистромив ногу за ту частоту порогову.
Мій Піфагоре, без штанів навряд чи вислизнеш.
Ранок мудріший за ніч, бо у ньому – висновок,
Але на біса Тобі він тепер, для чого?

Жінка, як тінь: попід ноги паде на рінь,
Ти ж хочеш, стій, а як хочеш, до неї падай.
«Мій» серед ночі проказує, як «Амінь»,
Знає, що тяма над ранок тут скличе раду.

Прийде підмога: людці і між ними поговір.
Хлопчик збагне аксіому пружкої близькості.
Ночі без Тебе ще досі мені не мисляться,
Марно шукаю чогось, що б далося мовити.

Жінка, як дощ, обмиває долівку площ,
Злоститься, йде і усе посипає градом.
Впаде крижиною на п’ятдесят кіло
Поперед тим, хто від неї хотів тікати.

читати