У часовому розрізі сучасних реалій поезія, написана творчими жінками, подібна до їхнього характеру: кожна своєрідна, зі власними історіями в шафі, що зберігає приховані «скелети» чи примхливі забаганки. Виявити нещодавно з’явлене видання на сьогодні нескладно, набагато складніше — натрапити на світоглядне переконання, що між філологією і поезотворчістю, філологією і прозотворчістю, філологією і розумінням глибини художнього твору також існує чимала відстань; що кількість кучерявих метафор і чимдужче багатша рима не компенсують порожнечу ідейної та естетичної наснаженості написаного, натомість витворюють ілюзорну атмосферу довершеності; що літературознавство і критика також свого роду творчість, а не сліпий продукт науки; і що диплом і подальший так званий професійний успіх не гарантують цього усвідомлення поготів. Утім зболене сьогодення за щораз переконує, що характер поезії набуває рис радше рефлексійних під знаком дещо терапевтичних, де «кожне дрібне стебло» старанно намагається «крізь весну й крізь війну прорости», бо «розцілована болем літера кожна».

До поетичної творчості вкотре проявила хист Роксолана Жаркова, видавши збірку віршів кишенькового формату «Глибока трава», появі якої передують «СлухаТИ — море: просто собі вір[ші]» (Львів, 2015), «Руками-словами» (БукРі, 2017) та «Всі мої птахи» (Львів, 2019). В основі структури книжки опиняються два розділи: /стебло/ та /коріння/. Спонукає до критичної зауваги відсутність фахового переднього слова, у якому, нехай пунктирно чи трохи віддалено, окреслювалися б концептуальні контури книжки чи говорилося б про певні зауваги чи застереження (на користь подальшого життя у творчості, звичайно, а не як закид у сторону особистого). Бо впевненість у поетичній творчості — це добре, тільки за умови, що поряд із нею завжди залишається простір для вічного сумніву.

Тематично збірка багатогранна. Обшир ідейних домінант охоплює широкий спектр порушених чи поверхово заглиблених проблем — від індивідуальних (приватні страхи, болісні втрати, самотність, зневіра) до суспільних (найповніше реалізуються крізь призму людських взаємин, що зринають незримо). Найбільш виразного звучання набуває воєнна дійсність, що пронизує змістову концептуальність видання. Звичайно, що за ширмою репрезентованого багатослів’я, повноводдям якого закупорює чистоту думки, чітко означити проблематику непросто. Особливо в першому розділі. На відміну від частини /стебло/, де надмірний ліризм поглинає змістову наснаженість індивідуальним «Я» авторки, вірші із /коріння/ ідейно-тематично виразніші, серед яких органічно переплітаються національні традиції та біблійні алюзії (/кутя/,/Марія/, /молитва/ і т. д.). Актуально сьогоденню зринає образ пораненого Ісуса, що навесні огортає опікою міста, немов у хустку Вероніки. Чи «хлопчик із хрестом», що немовби символізує Україну, у якої на шиї, замість дитинства, «молитва без слів», поки «цвяхи дзвенять у кишенях юд»... А у вірші /насамкінець/ авторка переконує: «серед щоденного болю і лих» найдорожчими є «старі» дороги, на яких чекають «рідні» і «дорогі».

Прикметно, що світ ліричного суб’єкта, присутність якого в окремих віршових сегментах очевидна, тому — прозора, неповноцінний без ліричного героя, що немовби компенсує болісне відчуття ран, що кровоточать, причина яких — в індивідуальних втратах. Таким чином, досвід Роксолани Жаркової озвучено незавуальовано філософськи, оскільки зринає зізнання на кшталт «любила цього чоловіка — на миттєвість, а не навік», однак усвідомлення, що «Ти, знаю, можеш собі без мене» цілком виправдовує наступне: «А як же мені без нас?». Окрім відвертих інтимних вказівок, також поміж рядками вловлюється перманентне звернення до ліричного героя (можливо, що авторка в деяких із них (не в усіх!) апелює до себе?), що підтверджено тяжінням до таких вкраплень, приміром «бачиш», «заходь», «спини», «забери», «поясни», «покажи», «забудь», «живи», «скажи», «засни», «ступай», «не руш», «вимкни».

Збірка віршів із дещо провінційною назвою «Глибока трава» сприймається як ліричний щоденник Роксолани Жаркової. Такі книжки утверджують тихе жіноче письмо, де особисті втрати звучать як художній твір осені, а суспільні — як осінь, тоді коли інтимний простір у книжці настільки відкритий і відвертий, що спонукає до інтуїтивного запитання: «Чи не фальшивий?..» Зрештою, якщо в наступних поетичних зродженнях авторка зуміє поставити чітку межу визначивши, де художній віршовий твір, композиційно впорядкований, а де вірш, написаний із внутрішньої потреби говорити чи виговоритися, тоді потенційний читач не скаже нічого, окрім довготривало обдуманого «...можна мені помовчати про все?». Тільки не з упертою думкою, що там, де «поранений світ», — «найдзвінкіше болить забуття». Бо пам’яті також є що сказати, тим більше, якщо «наші сліди, як цитати...»