Є книги, про які не знаєш, що сказати. Вони з’являються, здебільшого за підтримки Програм книгодрукування на Прикарпатті (сьогодні ця Програма, фактично, згорнута, а на українство розпочалася економічна війна, т.зв. брак коштів  і невблаганна роль Держказначейства, як середньовічної інквізиції)…

Михайло Паньків  колись був директором Івано-Франківського краєзнавчого музею (за радянських часів), і як говорили мені очевидці, був гідним свого стану і статусу.  Те, що він зробив сьогодні, – упорядкував книгу незвичну, драстичну, подав націоналістичну ретроспекцію, назвав катів і жерт (хоча замало імен катів, ці люди і їх нащадки повинні знати, за що караються: в моєму селі страждає одна дуже добра і порядна родина, вже четверте покоління, і все це порядні, розумні і добрі люди, а їхні  страждання люди пояснюють просто: колись їхній пращур, що був війтом, впустив у стару церкву  москалів, які зробили із неї конюшню; сама церква не витримала наруги і з невідомих причин невдовзі згоріла з кіньми…), – се його індивідуальний громадянський чин, перед яким просто схиляєш голову.

Михайло Паньків описав схрони, криївки і бункери ОУН-УПА, додавши сюди біографії людей, які постраждали за участь чи підтримку збройного опору окупантам; подав схеми бункерів відомих вояків ОУН-УПА; подав спогади окремих людей (зокрема, Володимира Терлецького) і повстанський фольклор.

У передмові О.Лисенко, д.і.н., професор, завідувач відділу історії України періоду Другої світової війни Інституту історії України НАН України, називає цей період «шагреневою шкірою» історичної памʼяті, яка невловимо скорочується, оскільки відходять чи не останні її носії. Аби зовсім це не пропало, і лишилося бодай в Архівах, і вдався до цієї роботи Михайло Паньків.

Бо факти сумні, і ми їх сприймаємо як статистику, мало що не „кіношну“. А за цією статистикою люди, їхнє життя і їхня смерть. „Серед репресованих, – нагадує Михайло Паньків, – 96% українців, біля 3 % поляків, решта – представники інших національностей – євреї (все-таки в Галичині вони себе називали жидами, на одній з кінохронік „визвольного“ 1939-го їхній представник так вітав „визволителів“: „Жидівство Коломийщини вітає своїх визволителів“),  росіяни та ін. З них 15 % загинули, тобто кожний 6-7 – загинув під час слідства, в місцях позбавлення волі або розстріляний. 3, 5 % загинули перед війною“. І далі статистика від Михайла Панькова, яку він почерпнув з Архівів: „Найбільший відсоток заарештованих загинуло у Верховинському (18,6 %), Городенківському (15,5 %), Коломийському (14 %) районах. Майже кожного четвертого засудженого на різні строки каторги або 25 років увʼязнення (24, 33 % від всіх репресованих). В цю категорію входили не лише вояки УПА і підпільники ОУН, але й ті, що допомагали національно-визвольній боротьбі». Нещодавно, Мирослав Симчич, 91-літній учасник цієї війни, він же „легендарний сотенний Кривоніс“, який поневірявся 32 роки по совітських тюрмах і катівнях, в черговому своєму інтерв’ю підкреслив, що без допомоги місцевого населення УПА би не було.

Ця книга є звинувачувальним документом. Ця книга є вічним  національним  „пам’яттю-болем“.  Ця книга є. Її треба знати. Її треба читати. Її треба вбирати в себе, аби вміти себе захистити. І це найголовніше у цій статиці документу-болю, документу-опору, документу-буття…