«Я сама не знаю, про що ця книжка. Скажіть мені, коли прочитаєте», - звертається до своїх читачів Оксана Кришталева, загадково визираючи з палітурки свого нового роману «Смак грибної юшки».

Про що ж ця книжка?..

Якщо коротко, - про кохання й зраду. Про чари й розчарування. Про самотність і сподівання. Про життя. В усіх його комічних, трагічних і абсурдних проявах. Про дівчину, котра шукає свого щастя й спокушається на випадок, довірившись долі. Про молоду львівську журналістку, котра не впадає у відчай і не втрачає почуття гумору навіть у хвилини найсильнішого душевного болю. Адже вірить. У себе. В людей. У те, що все неодмінно зміниться на краще.

Такі книжки читаються під перестук коліс нічного потяга, під шум осіннього дощу за вікном, під тихе сопіння заснулого солодким сном немовляти... І неодмінно – з горням теплого трав’яного чаю. Принаймні, я відчула настрій роману саме так. 

В Оксанчиній «Юшці» є все: і дитинне замилування світом, і щиросердна дівоча сповідь, і гра з читачем, і журналістська іронія, що подекуди межує із сарказмом. Водночас проза Оксани Кришталевої сповнена несподіваних, витончено-вишуканих образів і порівнянь, яким можуть позаздрити навіть так звані "чисті" поети. Здається, для авторки взагалі не існує межі між прозою та поезією. Ось, наведу лише кілька цитат із роману «Смак грибної юшки»:

«А я –дощова крапелинка. Я така беззахисна, я така неймовірно безпритульна. Що ж такого зробити? Я змушена жити у великій хмарі – більше нема мені місця ніде-ніде у цілім світі…» (с.15)

«Ми вчимося фоткатись на тлі смерті. Ми знаходимо кут, з якого добре видно вічність. Вона тут всюди – як отой жовтий метелик із сумними очима…» (с.22)

«Маленькі безборонні жучки із вразливими оксамитовими крильцями і зеленими ліхтариками на пузиках. Світлячки люблять, коли ними любуються на віддалі…» (с.104)

Ну, і чим не поезія?..

Нестримна, смілива уява письменниці часом сягає найвіддаленіших куточків підсвідомого, виймаючи зі скрині родової памяті архетипи, сни й забобони, залишені у спадок котроюсь із далеких прабабусь. Проте Оксана Кришталева ніколи не виходить за межі власного мікрокосму, не прагне бути на когось схожою чи навмисне комусь сподобатися. Вона пише лише про те, що знає й відчуває, що бачить внутрішнім зором чи то пак – серцем. І саме тому її голос не сплутаєш із жодним іншим.

Це – живе, щире, безпосереднє письмо, пронизане тугою за дитинством – з усіма його химерами, таємницями, витівками, улюбленими іграшками й невиліковною вірою в дива. Письмо із гіркуватим присмаком кави й солодко-ніжним ароматом ванілі. Слова, яким завжди віриш.

І все ж таки, про що ця книжка?..

А ви прочитайте!