Сьогодні надворі була гарна сонячна днина. Сьогодні на прогулянку я взяла з собою «Пропале місто». Вирішила погуляти по ньому. Пройтися лабіринтами його душі, відчути його настрій, посидіти на вокзалі, прийти нарешті в гості до давньої подружки, дізнатися, як їй ведеться-живеться. Або трошки похворіти на дитячу ангіну і тим часом погортати сімейний альбом...  Багато див мені відкрилося у «Пропалому місті». Як маленькій Алісі у її Країні Чудес.

"Пропале місто" - нова збірочка поезій моєї колеги і подруги Мар´яни Нейметі. Поетичне мовчання, довжиною понад два десятиліття нарешті перервано. Насправді, мовчання не було. Мар´яні писалися вірші, пишуться і надалі будуть писатися. 

Читала її книжечку з перервами у три етапи. Поезії інших авторів «ковтаю» відразу. А її вірші змусили мене зупинятися. Тому що ...по нервах б´ють, переймають, виймають душу. Розумію одне: чим важче життя, тим глибші й філософські твори народжуються...

Мар´янині поезії треба читати між рядками. Мар´янині поезії - це ЇЇ життя, неприкрита й непофарбована кольоровими фарбами ПРАВДА. У «Пропалому місті» не має місця для гламуру, розкоші, комфорту. Є інші речі, які тримають авторку, хоча її і «загнано в глухий кут поки з кісток не посиплеться борошно». Насамперед це спогади про батьків. Світлі. Чисті. Ностальгічні.

Мої добрі батьки молоді -
Гарна жінка із  чоловіком -
Що ви думали отоді,
У вітальні фарбуючи вікна.

Виливаючи з відер вапно, 
Напинаючи чисту фіранку:
Що минеться біда все одно
І спокійно вам буде до ранку?

І дитина ще трохи поспить,
І життя налагодиться також...
Я дослівно уже, вочевидь,
Не згадаю своєї Ітаки.

Хтось розтанув, а хтось настає.
- А дивися-но, що я маю!
І життя, ще не зовсім моє,
Мені яблуко простягає.

Мар´яна дуже спостережлива. Вона помічає те, на що вже давно наші прагматичні, цинічні, байдужі душі «закрили очі». Просто не помічають. Її 

«Боже, між ці книжкові полиці 
Ти не міг би покласти трохи перцю, 
щоб не долинали запахи вбитих» 

або

«...Але навіщо жуки свердлять
тунелі у старому горісі
пробираючись
одне до одного такою
темрявою».

Інколи навіть і сам Господь мовчить! 

"каштаном  колючим тулишся до Господа а він каже ні та й ні...".

Але світ у "Пропалому місті" не без добрих людей. Мар´яні все ж таки щастить таких зустріти. Комусь вона скаже гарні і найсокровенніші слова: "Моє розгублене звірятко, як сильно я тебе люблю!". Комусь співчуває. Ще комусь пробачає. Когось намагається зрозуміти. 
 
Я шукала в книзі її вірш "Не бійся, Господи, я з тобою!". Але не знайшла. Читала його колись у рукописі. Насправді Мар´яна не любить хвалитися написаним. "Ай, потім прочитаєш", - так завжди відмахується від мене, коли прошу її, щоб дала мені щось прочитати зі свого "репертуару".

...Присіла на лавицю, щоб знову дихнути неба і поезії. Розпочався третій, але не останній етап читання. Бо до її поезії повертатимуся щоразу, коли мені захочеться пережити цей одвічний сум, який приходить до кожного з нас в однаковій чорно-білій рясі. Тільки кожен із нас його висловлює по-своєму. 
Й ось уже перегорнула сімдесят шосту сторінку. До мене підсідає молода мама з дитиною. Говорить по мобільному. Плаче. Скаржиться свекрусі на її сина, свого гулящого чоловіка. А я читаю «ДЖАЗ».

Кілька твоїх жінок
Які вони беззахисні і безжальні

Одна любить джаз і цигарки
Інша ховається в горіхову шкаралупу

Одна вдягається в крамольний пурпур
Інша тримає кістяків у шафі
І схиляється над тобою бідною головою:
- Не бійся, я з тобою!

І ти б уже обійняв її коліна
Ти з нею залишився б неодмінно
Та в небі звучить безладний джаз
 

Що тільки не зустрінеш у нашому пропалому місті? Але у ньому, на щастя, є де людині відвести душу. І навіть зебра буває щасливою.