В усіх народів і всі часи деякі книги присвячувались меценатам і можновладцям, кумирам і вчителям, своїм державам і містам, люблячим жінкам. Скажімо, мій земляк і нині присвячує  численні книги з інтерв’ю, нарисами та пародіями своїй дружині (до речі,  поетесі), а, наприклад, американська письменниця Дайана Джессал свій роман присвятила… псу. Тому з деякою тривогою на початку денникової прози письменника Петра Сороки з Тернополя прочитав Молитву:

«Молюся за всіх читачів, за їх фізичне і духовне здоров’я. Молюся щотижня на недільному богослужінні, молюся вечорами вдома, і прошу Господа, щоб оберіг мене від згубного і душетлінного слова, яке може зашкодити іншим. І при тому прошу в усіх вибачення.

Письменник  відповідальний і за те, що пише, і за тих, до кого потрапляє його книжка».
Подібна сповідь перед Богом особливо нагальна в наш комп’ютерний час, коли всі вважють себе надзвичайно розумними, навіть інтелектуалами, а в світі так багато «мертвонароджених книжок». Це стосується сповна й України, де ми, після понадпівстолітних утисків радянської цензури, відчули, що зможемо в книгах висловлювати все — і потрібне, і навіть непотрібне (тут і попса, що «владарює на книжковому ринку і буквально затоплює все», і «плодовитий графоман», і постмодерніст, котрий «сухотну лапу ссе»).

У Петра Сороки є «своя» література. Він не звертає уваги на авторитети, на вже встояні у поезії та прозі «сузір’я» імен, а доводить власну правоту: « Як часто мене рятували Т. Бордуляк, Григір Тютюнник, Василь та Іван Захарченки, Леся Білик, але ніколи Жадан, Забужко і Андрухович». Звісно, в чомусь можна не погоджуватися з автором, але думки письменника цікавіші від «непогодження». Автор володіє даром виділити «окремих щасливців і геніальних піаршиків», побачити в нашій, та й не тільки нашій, прозі та поезії імена вже забутих і маловідомих письменників. Це, зрештою, відчувають і залюблені в літературу читачі. Але відчувати і мовити своє слово — дві великі несхожості, як кажуть ерудовані жартівники з найбільшого міста-курорту України.

Хто в нас знає нині про того ж таки Тимофія Бордуляка, про Павла Бейліна (письменника і водночас лікаря), про Феодосія Рогового, Володимира Малика, Михайла Медуницю, про наших сучасників — харків’янина Василя Борового, киянина Олександра Гижу чи чернігівця Михася Ткача? Або про молодого поета Костянтина Мордатенка, який розсилає свої тонюсінькі  книжечки, либонь, усім поетам України (мені теж надсилав) — у них же «безліч блискучих знахідок і афористично-тужавих сентенцій, що їх хочеться цитувати чи навіть повторювати, як мантру».

Зовсім забутий в російському письменстві, а в українському й поготів, Михайло Пришвін. Знаю про любов Петра Сороки до цього автора з попередніх книжок денникової прози. Нині він зізнається: «Як Пришвін в тоталітарний час утік в ліс, так нині життя тікаю у природу».

Автор зачаровує таким словом, як «нутряний». Значення трохи відмінне, ніж у нашому словнику, і означає справжній, високохудожній, талановитий. І він вміє шукати таких письменників.

Цікаві розмисли тернопілянина і про класиків. «Серед геніальних письменників були підступні, важкі й навіть злочинні люди. Історія світового мистецтва знає немало таких випадків. Апулей займався чорною магією, Війон — злодієм, Караваджіо — убивцею, Єсенін — хуліганом і алкоголіком…»

Не виняток і Пушкін. По таланту він класик. А ось його життя свідчить про інше: і його дон-жуанський список, і зваба до картярської гри, і, чи не найважливіше, схиляння перед царем. Отож він згодом став проімперським, а потім і прорадянським поетом. Скажімо, у моєму Чернігові йому звели пам’ятник ще в 1900 році. Але тут Пушкін був — двічі проїздом зупинявся в готелі «Царьград», збереглися навіть спомини про нього. Але навіщо було ставити пам’ятник у  1959 році в Тернополі, коли він не має ніякого відношення до цього міста. «Більше було б логіки, якби тут стояв  пам’ятник Міцкевичу, Байрону чи навіть Рабіндранату Тагору», — міркує автор.

Петро Сорока найперше — літературознавець. Але пише і поезію, і прозу. Є вони і цій книжці. Ось рядки з вірша, присвяченого пам’яті письменників Юрка Гудзя, Володимира Кашки і Миколи Мірошниченка: «Немає тліну і немає смерти, є перехід, точніше — переліт. Якщо одверто: я боюся вмерти, бо ж надто прив’язав мене цей світ» (всі вірші тут подаються прозовим рядком). Хвилююче, болісно… Останні двоє були і моїми добрими знайомими.
А міні-новелу «Клаптик городу» просто всю процитую:

    «Бабця поле свій городець. 

    Підходжу ближче, дивлюся через тин на її роботу і кажу:

    — Чого ви не вириваєте бур’ян з корінням, адже через кілька днів він знову проросте.

    Бабця гарно, з особливою іскринкою лукавства, усміхається мені й відповідає:

    — А що я буду робити, якщо город не заростатиме.

У неї тільки й залишилося що клаптик цього городу».

В маленькому розділі «Сумна статистика» автор пише: «Думаю, що на сто рецензій, які з’являються сьогодні в періодиці, третина замовних, тобто оплачених або ж «вибитих» самими авторами, в кращому випадку, написаних критиками з кон’юнктурних міркувань». Я до переліченого Петром Сорокою на належу, отож можу сказати і про недоліки книжки. Трапляються  повтори (цілими абзацами), що однак свідчить: все таки це денник, а не зібрані в книжку роздуми, як може комусь здатися. Зустрічаються неточності: не поетеса Аня Винник, а поетеса, і моя, до речі, землячка Таня, а точніше Тетяна Винник; не Володимир Бондар, а, мабуть, все таки Василь Бондар — письменник із Кіровограда.

Звісно, ці огріхи аж ніяк не применшують художній та пізнавальний рівень книжки. Читачі уже більше десяти років шукають і з трепетом розкривають щорічну денникову прозу Петра Сороки (книжки, зазвичай видаються в Тернополі і їх нелегко дістати), щоб заглянути в цей своєрідний документ епохи і водночас книгу про особисте життя письменника, його

сповідальність  та відкриту душу.