Історична проза Закарпаття — явище доволі химерне. Як, зрештою, й сама історія краю. Спробував писати в цьому жанрі ще Василь Гренджа–Донський, котрий мусив заповнювати чи не всі літературні ніші, які на початок ХХ століття зяяли порожнечею. У радянські часи головним історичним романістом Закарпаття став Петро Угляренко; з десяток його книжок мали певний читацький успіх до 1991 року, та у часи незалежності цікавість до них не збереглася.

А тоді наспіла публіцистична пора, й історичні романи заступили мемуари та документалістика. І от нарешті через двадцять років незвідано багатюща історія Закарпаття таки знайшла літературне втілення. І кому ж було це здійснити, як не історикові й водночас члену Спілки письменників України, доктору історичних наук, професору Ужгородського університету, відомому краєзнавцю Сергієві Федаці?

Ще 2009–го вийшов його перший роман «Карпатський кросворд» (Ужгород: Карпати), де захоплююче описано події Карпатської України — не дивно, що книжка стала помітною літературною подією, принаймні на Закарпатті. Та ось побачив світу роман цілком інакшого штибу, хоча теж історико–пригодницький — «Валет Валентина Другета» (Ужгород: Ліра).

Саме його Сергій Федака вважає поки що головним у своїй письменницькій біографії. І з цим важко не погодитися. Бо такого роману Закарпаття ще не знало. Твір збиває з пантелику з першого абзацу, коли на тридцять рядків йде суцільна лайка. Це ж треба уміти так талановито лаятися звичайному вартовому ужгородського замку, який виявив труп управителя!

Власне, Сергій Федака описав не стільки реальну історію, як її химерне тло. Хоча є в книжці і справжній підтекст — вимирання роду відомих магнатів Другетів, які володіли всією Ужанщиною протягом століть. Однак історику йшлося передовсім не про реальну історію, а про дух епохи. Як він зізнається, — це постмодерний роман із елементами бароко; своєрідне вживлення автора в кінець сімнадцятого століття. Загальна атмосфера твору — суцільний бурлеск, чудернацька середньовічна буфонада, нестримна ода вину і коханню. Бароко ж виявляється у пишномовності і вітіюватості стилю.

Барокова багатослівність автора така, що деколи за словами вже важко вловити зміст. Однак, оці розглагольствування написані талановито та іронічно. Афоризмів стільки, що кожна сторінка може стати цитатником («Всяка жінка варта любощів, але не всяка — двічі» чи «Втекти від себе можна тільки до іншої»). Недарма автор працював над романом п’ять років, весь час начиняючи його, як м’ясник — ковбасу.

Сюжет у цьому романі — щось далеке на задньому плані. Як свиняча кишка у того ж ковбасника: вона тільки утримує разом оті смачні інгредієнти, з яких і складається смаколик. Наприклад, десятисторінковий розділ про любощі можна переказати у сюжеті одним рядком. Але ж у цьому і весь «цимес» — довго і по–різному говорити про одне і те саме. Автор у романі пише ніби про себе: «Він брав слова з повітря, нанизував їх одне до одного, вони починали вигравати і мінитися, дзвеніти на всі лади — то як золоті дукати, то як щирі невтішні сльози». За цим блудословством сюжетні повороти часом виглядають дивними і не вмотивованими, але на тлі суцільної пиятики і вільного кохання — це все дрібниці.

На відміну від попереднього роману Сергія Федаки, що читається запоєм, «Валет Валентина Другета» — це радше танці з підскоками під клавесин і віолончель. Від навали слів, думок та іронізмів, які сунуть на вас із кожної сторінки, швидко перенасичуєшся. Тому довелося читати роман по розділу в день. Бо він, як мед — за раз багато не з’їсти. А по чайній ложці смакує.

Головна новизна книжки — її головний герой Іван Ходина. Історик не приховує, що малював його із себе. І справді, персонаж вийшов на рідкість колоритний і живий. Цей вічний спудей, мандрівник і зірвиголова став своєрідним закарпатським Уленшпігелем чи Ходжею Насреддіном. Такого героя — епікурійця, який найбільше у житті цінить саме життя, література Закарпаття ще не мала.

Сергій Федака залишає в романі відкритий фінал: Ходина помандрував далі. Цим автор врятував його не тільки від розлюченого графа Другета, а й для нас. Бо ж хочеться прочитати про наступні пригоди цього бродячого філософа — у тому ж Мукачеві чи Хусті.

Ще одним незабутнім героєм книжки став сам Ужгород. Якщо Мирослав Дочинець у своєму романі «Лис у винограднику» міфологізував Мукачево, то Сергій Федака написав гімн стародавньому Унгвару — з грязюкою по коліно, смітниськами, щурами та розквацяними пиками пияків (чим не сьогодення?).

«Валет Валентина Другета» залишає по собі яскраве, хоча й неоднозначне враження. Недарма Андрій Кокотюха у своєму персональному рейтинґу виставив йому найвищу оцінку, назвавши «найбільш очікуваною українцями книжкою за двадцять останніх років» і включивши її до п’ятірки кращих українських детективів року.

Якби ще химерний текст підкоротити, аби надати йому більшої стрункості, то роман би значно виграв. І годився би для «споживання» значно ширших читацьких кіл, для котрих читання — це передовсім смакування конкретною людською історією, а вже потім — загальнолюдською.

Олександр ГАВРОШ