Re: цензії

Якщо ти живеш у селі на Київщині, але читаєш твори Пікуля, Булгакова і автора передмови до пропонованої книги Леоніда Кононовича – бути тобі в Корпусі морської піхоти США. Принаймні, такий висновок напрошується в процесі читання дебютного роману Володимира Кошелюка. «Green card» написаний вчителем географії з Корсунь-Шевченківського, вже дістав спеціальну відзнаку від української незалежної газети в Чикаго та має нагороду від «Коронації слова». Четверта сторінка обкладинки містить рекомендації досвідчених авторів, і всі відзначають динамічний сюжет. Визнаю – це правда, така сама приємна, як і відсутність у творі любовної лінії. Маємо рідкісного гостя на книжковій полиці українця: чоловічий, без лапок та зайвих сентиментів, роман. Але якщо заходити в деталі, починаються якщо не проблеми, то бодай питання.

Героя звуть Денис Раш. Він розійшовся з російськомовною подругою й скніє в рідному селі. Знавець кількох мов, серед яких домінує англійська, він заради цікавості заповнює анкету на право отримати «зелену карту» - вид на проживання в США, віза ставиться автоматично. Методом збігу випадкових чисел Раш цю карту виграє, після чого вирішує записатися в армію. Потрапивши до морпехів, Раш проходить виснажливі навчання, бере участь у складних операціях, які проводяться в гарячих точках, отримує від випадкової знайомої спадок, потрапляє в полон, знайомиться там з індіанцем навахо, разом тікають, далі – відпустка в Україну, де почався Майдан. Нарешті, коли Росія вторглася на Донбас, батько Раша пішов воювати й опинися в полоні «сепарів». Щоб звільнити його, Денис укладає в США довічний контракт, проводить на Донбасі свою операцію, рятує тата разом із іншими нашими полоненими й повертається, бо є нове завдання.

Отак одним абзацом можна переповісти весь роман. Наголошую: саме зміст, а не сюжет. Бо, попри справді стрімку, не характерну для типового українського твору оповідь, сюжету не існує. Це підтверджує хоча б той факт, що «Green card» теоретично не має кінця. Бо панові Кошелюку нічого не заважає дописати ще стільки ж про подальші військові будні свого героя. А потім – ще два рази по стільки. Проблема в тому, що Денис Раш зовсім не має перед собою мети, як належить героєві. Відповідно, заради її досягнення не має потреби долати перешкоди.

Чи мріє він про «зелену карту»? Ні, грається в це з принципу «хай буде», не особливо сподіваючись на успіх. Можливо, його мета – Корпус морської піхоти? Але й це виглядає збігом обставин. Виконуючи завдання на Близькому Сході чи в Африці, Раш лише цілиться та стріляє, зовсім не конфліктуючи з зовнішнім чи внутрішнім світами. Проте на роль безжального-кіборга-вбивці теж не тягне. Коли потрапляє в полон, нарешті думаєш: ось воно, зараз буде епічна втеча в дусі подвигів Джона Рембо. Та замість того побитий Раш… читає молитву, потому воріженьки зникають, як роса на сонці. Нарешті, звільнення українських вояків з підвалів ЛДНР нібито тягне на високу мету, й задля досягнення її Денис справді жертвує власною свободою. Проте читач уже встиг зрозуміти: насправді Рашу незле ведеться в армії США. Тож повернутися в звичне вже середовище, на війну як у зону комфорту, для професійного солдата лише за щастя, та аж ніяк не жертва.

Слід також відзначити дивний парадокс. Динамічна оповідь й досить фахове письмо поєднується з затягнутістю цілих епізодів. Так буває, коли колеса ніби крутяться, та водночас буксують і машина стоїть. Найперше це стосується експозиції. Сільське, а потім – містечкове життя Раша читач має витримувати аж 86 сторінок. Хоча безпросвітність, одноманітність та відсутність перспектив для активної людини цілком можна вкласти в обсяг, менший у чотири рази. Так само й далі: нібито герой весь час діє, та нічого не відбувається. Ситуації могли б бути гострими, натомість здебільшого йде описова оповідь, яке тече, мов гірська річка.

Попри це, українському читачеві пропонується рідкісний продукт: військова, мілітарна проза, де бачимо українця в незвичній досі ролі переможця. Хай перемога дається на позір просто, а ворог майже ніколи не потрапляє в кадр, як у аналогічній прозі радянського гатунку, наприклад, у творах Олеся Гончара. Тим не менше, більше ніхто не відкривав нам завісу на повсякдення американських морських піхотинців.

Оцінка***

Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику:

* Жодної надії;

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу;

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину;

**** Хочеться краще, але загалом поживно;

***** Так тримати!

Значок (+) біля оцінки - Автор може краще.

Значок (-) біля оцінки - Аби не гірше.