Re: цензії

Українці незле влаштувалися: нашим письменникам настільки в лом писати гостросюжетні історії про власні міста й регіони, що вони віддали це право польському письменнику Мареку Краєвському. Від 2009 року «Еринії» - вже другий його роман, дія якого відбувається у Львові середини ХХ століття. І ніхто ж навіть не намагається кинути йому виклик: ось, мовляв, і ми не з лопуцька, і ми так само цінуємо своє, як ви – наше. Нікого не переймає, що інтерес до романів Краєвського в Україні викликаний не стільки тим, що у Росії його давно не перекладають, навіть не тим, що його романи справді захоплюючі, а передусім через український контекст і нашу тягу до самоідентифікації бодай через твори іноземного автора. Бо якби переймало, детективних романів про Україну в нас стало б більше, ніж п’ять штук на рік.

Але насправді «Еринії», як і все, що пише Краєвський – не та література, яку звик читати пересічний українець. Для якого важливіше колупатися у власному носі, намагаючись дістатися пальцем до якоїсь із півкуль мозку і видавати це за художню літературу, або – плакати над прочитаним, довівши заодно до сліз Фройда. Для того, аби розуміти літературну топоніміку пана Марека, слід бодай прочитати щось, крім сакрального «Кобзаря» (якого в нас, до речі, теж не надто читають) чи не менш сакральних Фройда з Кафкою. Наприклад, «Легенди та міфи Давньої Греції»: саме їх бере за основу автор, виписуючи свій черговий сюжет про традиційні для романів Краєвського пошуки маніяка-інтелектуала. Без знання цих міфів ані комісар Попельський, герой роману, ані читачі не розберуться, де ж саме треба шукати жорстокого вбивцю та чим він керується, калічачи людей у різних куточках Львова.

Переповідати сюжет детективу, і тим більше – називати вбивцю, є правилом дурного тону. Через те краще пояснити, чому українці не скоро зможуть писати подібні тексти. З цього приводу бідкався, зокрема, відомий український книжковий рецензент Костянтин Родик. Мовляв, ось у Краєвського причини злочинів лежать у ірраціональній площині, маніяками рухає все, крім фінансових мотивів та бажання збагатитися, та й інтелектуальна складова цього кривавого місива досить потужна. Ну, а в Україні як і вирішить літературний герой когось убити, то лише за гроші. І не грається цей убивця з сищиком, не загадує йому низку загадок.

Цілком згоден. Проте дорікати українському письменнику тим, що він не пише страшних історій – все одно, що дорікати сантехніку, чому його цікавить лише оплата прочищеного унітазу або поремонтованого крану, а не «поговорити про вічне». Тобто, українці хочуть читати про те, що їх хвилює. А хвилює нас лише відсутність грошей, неможливість їх заробити чесної працею та перспективи покарання для того, хто ці гроші в нас краде.

До того ж демонстрація письменником вмісту власної інтелектуальної валізи все одно буде грою в одні ворота: люди, котрі мало читають, не зрозуміють письменницької конспірології, а ті, хто читає багато, без письменників грамотні. Через те будь-яка запропонована українським письменником гра не знайде широкого відгуку в читачів. Адже в нас не звикли, коли письменник грається. У випадку Краєвського чи Акуніна – в детектив. У нас література – справа серйозна, сакральна і в жодному разі не повинна приносити читачеві якось помітного задоволення. Серед яких – пошук жорстокого маніяка у Львові.

Значить, не маючи майстра розважальної літератури у власному письменницькому колективі, українці швидше обирають собі для читання романи Краєвського. Не найгірший вибір. Хоча й порівняти ні з чим, як би книжкові рецензенти не закликали створювати аналоги.

Оцінка твору не дається, бо автор не має змоги її дізнатися.

Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику:

* Жодної надії;

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу;

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину;

**** Хочеться краще, але загалом поживно;

***** Так тримати!

Значок (+) біля оцінки – Автор може краще.

Значок (-) біля оцінки – Аби не гірше.

Книжки з низької полиці. Введення в рубрику