***

З твоїх очей капають тіні, а не сльози,

Ти плачеш тінями від утоми.

З твоїх очей тече присмерк,

І не існує такої хустини,

Яка б могла витерти невидимку,

Що залишає безсонну зіницю.

 

Чому ти так вечорово плачеш?

Чому кажеш, що маєш невірну вдачу?

І відчуваєш безглузду радість

Від колекційних проминальних марок

На конвертах без адресатів,

На конвертах без поштових штампів.

 

Як дивно, коли з очей течуть тіні,

Як дивно, коли зовнішньо все сухо й тихо.

І немає драматичних схлипів,

І немає театральних криків.

Тільки час годинником махає перед оком,

Тільки застрягають в вечорі підбори.

 

І виблискують у ніг розчарувань калюжі,

Може, витерти їх клаптем будня?

І знайти в провулках міста коди

Від під’їздів у будинках сонця?

І знайти у коридорі темних парків сходи

До себе, де з очей не течуть ні тіні, ні сльози?

 

Дозволь втерти з очей твоїх тіні.

Хай сміються навколо - пускають ядучу слину.

Дозволь забрати на свої руки вечора горстку,

І хай він роз’їдає шкіру кислотою зморшок.

Дозволь втерти з твоїх очей тіні.

Вони нікому, нікому не личать.

 

Дозволь зробити все,

Аби з твоїх очей хоча б текли сльози, а не тіні...

 

 

Два світи
Чорне пальто на виріст,
Футболка на три розміри ширша -
Все, що купують мами дивним дітям,
Одяг самотності юного літа.
Бреде вона некрасиво убрана,
Немодно, нестильно, незграбно.
Обвисають фолди і суконь складки,
Майже як чохол чи як ряса.
Десь поруч щасливі юнки
Вбираються в тісні стислі сукні.
На них дивляться, мов на руту,
Червоний аромат перелюбу.
Випирають коліна на штанях,
Найдешевших, з китайських базарів.
Самотність на коліна пада,
Бо тільки так не видно їх краху.
Хто навчив одних матерів купувати
Все на виріст, з прицілом на завтра?
Хто навчив дітей катувати,
Називаючи це словом практичність?
Хто навчив матерів інших здавати
Своїх дочок, мов товар на базарі,
У обгортці з підгорнутим краєм
І у блузці з розрізом безкраїм?
Учениці вчорашні у сукнях
Дефілюють, шукають обручки,
А дивні душі в потертих штанях і в муці
Щось малюють і тихо віршують.
Два світи проживають все різне:
Один в міні-сукні, а інший на виріст.
І немає між ними мостів, як і міри.
Дивні діти – крізь ковпак очі їх світять.

 

***

За глибокими стінами, за високими морями
Ховаються чорні клапті й біле світло у мушлях,
Голі звуки влітають і вилітають з вуха
Тисячолітньої Сивіли з базару у Стамбулі.

За цими стінами і за цими морями не дізнаєшся,
Хто сплюнув чорний клапоть в душу,
Ти ніколи не розвідаєш, що її темно мучить,
І не увійдеш до храму на перехресті серця й вулиць.

Ховаються люди за глибокими стінами
Від одноденного ока тисячолітньої спеки,
Від сонячного холоду тропічного смерчу.
Ховаються за високим морем в самотній безпеці.

За глибокими стінами не почуєш плачу,
Не дізнаєшся, за чим клипають вії.
Приходять випадкові гості без слави й ризи.
Цей світ не найкращий і не такий уже й білий.

 

Іммігрантка
Ти насолоджуєшся тишею,
Це видно по твоїх очах:
За вікном у Палестині рвались снаряди,
А за данським - шелестить сад.
Ти забувала молитись Аллаху,
Коли патруль в дворі бомбу шукав,
На руках залишились синці страху,
Ти знаєш, де пекло на землі, а де рай.
І приходять до тебе сусідки,
Гомонять про дітей, про іфтах.
Чорні тіні в крові ходять рідше,
Розсівається жах – замерзає печаль.
Ти в автобусі їдеш немовби по небу,
Так тут чисто, безпечно – мир.
Купиш торт з капучиновим кремом,
Тільки ось нема кому відправити лист…

 

***

Ти так хотів, щоб тебе почули, але не почули.

І ти готовий був писати гнівний лист до Бога.

Ти затуляв обличчя холодними руками

І дивився в дзеркало крізь просвіти між пальцями.

Ти так потребував того, щоб тебе почули, але не почули.

А хто почув дітей, яких розстріляли вчора на війні?

І коли б це не трапилося, це завжди буде вчора.

Це буде прокляттям будь-якого часу.

І хто почув їхніх матерів, над якими наругались і теж розстріляли?

І хто почув дітей, які вчора назавжди залишились самі?

Знаєш, як вони хотіли, щоб їх чули?

Як в їхні слабкі легені вривались порох і бацили?

Як їм боліли м’язи маленького обличчя від відчаю?

Яким самотнім був їхній крик поміж сліз і куль?

Тому ніколи не пиши гнівних листів до Бога.

Що б не трапилося.

 

***

Присмерк укрився синьою ковдрою.

Йому сняться сонячно-жовті сни.

А що він там ховає під сподом?

Саме так: хрести, хрести, хрести.

 

Він спить на вугільній подушці -

І болить йому нестерпно голова.

Зранку змиє свій біль у гірським душі,

Але на душі залишаться осад і мла.

 

І залишиться в тіні таємниця,

Чи будить його хтось, чи ні.

Численні пісні про любові списи.

Лише про самотність одна назавжди.

 

***

По цій землі ідеш – мов ступаєш кладовищами молодих гайдеггерів.

Сотні молодих гайдеггерів – під тінню нещодавно зрубаного дерева,

Під вишнями, під черешнями, під сірими стінами, під парканами,

Під ставнями, під замками, під дверима, під непроглядними туманами,

Під стадіонами, під станціями, під розбитим асфальтом, під криницями,

Під мушлями, під атракціонами, під пляжами, під пивницями,

Вкриті безпам’ятством мільйонів солдатів з армії буденності.

Хто обірвав їхню долю, хто позбавив їх майбуття землі цієї власного Гайдеггера?

Куди ведете ноги стомлені, якщо вже всі, варті шукань, - вами потоптані?

Старі жінки, блондинки часу, вбивають у ваші надії хрести святою водою скроплені.

Така сумна земля, така самотня без доріг і без вулиць бруківкою мощених.

На ногах – чорні замшеві черевики, запилені й сто років, як зношені.

Молоді гайдеггери у вічнім спокою потребують відвідин живими і гордими.

У ночі холодні, коли місяць не світить, вони чекають живих гайдеггерів безбородих.

 

Люблін

Тебе бачили на перехрестях Любліна.

Скажи мені: це правда чи ні?

За старими колонами незмінності,

Там, де віття тролейбусів обтинає тини.

Ти носив за собою милості,

Ти шукав ту, що чує холод і дощ уночі.

Говорили люди: ти мав вигляд просвітлений,

Говорили: ти розмовляв із торговцем чобіт.

Дзвін костелів тебе мав нагнати,

П’яний голод розбитого дна міг пекти.

Я не знаю, який ти в подібній клоаці.

Говорили люди: але то все чутки.

Що робити: сліди розшукати?

Що шукати: загублену тінь?

Люблін, мов потріскане щастя,

Що згорнулось у бліках костельних перил.

Всі мовчать, як питати про правду:

Чи в відбитках відбитків зберігся твій крик.

Люблін, мов безпричинне мовчання,

Що розчиниться вранці в калюжах снів.

 

***

Всередині хороводу самих тільки «ні»

Кудись продираєшся мов уві сні.

І крейдою жовтою одне тільки слово

Під балконом пише ранок «відмова».

А ти складаєш сценарій для фільму німого,

Який ніхто дивитись не схоче ніколи.

 

Високий пам’ятник низьким, сивим дням

Будується з мотлоху, з макаронів й сміття.

Не тільки сьогодні усміхатись не вміють птахи,

І хтось самотній перед невидимим ставить свічки.

А ти все шукаєш того, хто не німотно безслівний.

У ньому є щось неземне – щось майже вічне.

 

У масках заводяться міль і клопи,

І душі убитих тварин із них ліплять горшки.

І гріш не ціна, а мільйони виводять на трон,

Багато упало і доречних, і уявних корон.

Під саунд сирен і в суцільній облозі

Спокійно відмовляєшся від громовідводу.

 

Є честь і є благо, і шлях, що веде до нуля,

Є їх перехрестя, і є крайня, тендітна межа.

Немов канонада канонічність людей аж тріщить,

Святий прикриває двері у свій тихий скит.

Поголені очі – не значить ні ясні, ні красиві,

Поголені кроки – не тиша, а гуркіт гирі.

 

Валізна свідомість валізних, пакетних часів,

Навіщо по колу ганяти аж таку безліч разів?

Поголені очі - немовби іще не сліпі.

Кому кричати: рятуйте від хороводу холодних «ні»?!

Вже всі на валізах на прощання присіли,

Та їх кроки звучать – ніяк не стихнуть.

 

Стояння навколішках додає чи лишає всіх сил?

Залежить - перед ким, чи це смиренності чин.

Хто викупить з кризи геть провалений шанс,

Який можуть легко відкинути в спам?

Ти просто асфальт не читай по ночах і уранці,

І не записуйся в кіл бездарних бранці.

 

***

У цій кімнаті пахне дощем,

Навіть коли сонце, навіть коли сніг.

Все переповнено його духом вщент,

Навіть коли цвітуть акації, коли ясні дні,

Коли вкриваються прозорістю поля,

Коли вчуваються то тиша, то плин ріки -

У цій кімнаті далі пахне дощем життя,

Дощем життя, побаченим крізь вітражі.

Немає сенсу його вимивати,

Витирати з повітря й столу.

Запах дощу – це не запах горя,

Запах дощу – майже ладан в кадилі ночі.

 

 

***

Сьогодні більше вже не залишилось слів.

Зішкрябані зі стінок вечора, із дна дощів,

Оці останні літери спадають на папір,

А далі - нема слів, а далі - просто свист.

Не розумієм ми нічого взагалі,

Не розуміємо і проживаємо не щастя, а нулі.

 

Коли слова вмирають, далі - простогін,

До дір протертий присмерк, осінь мрій,

Розчарування розчарованих часів,

А постриг прийняв лиш чернець один.

Не розумієм ми нічого взагалі,

Не розуміємо й живемо, мов ляльки.

 

Кінчаються слова, мовчання тінь,

Усі марнотні дні в клоаці брудних міст,
Мов акробатів, тренував ілюзій цирк.

Він тренував їх, мов самих себе рабів.

Але який вже сенс, хто, як, кого скрутив,

Коли минає час, коли минаєм ми.

 

 

 

***

Чому люди так бояться дощу,

Коли забувають парасолі,

Коли волосся стає мокрим?

Якби вони відали, скільки небезпек,

Скільки непогашених дилем,

Скільки проколотих колес

На кожнім повороті їх життя,

А є ж якась невидима рука,

Яка рятує чітко, а не навмання.

Яка оберігає безкорисно й просто.

Як після цього несерйозно

Боятися намокнуть під дощем.

 

 

 

Вахтери

Усі вартові, сторожі і вахтери,

Ці безневинні буднів бліді кхмери,

Пильнують переміщення й товар,

І їх підхльостує дрібний азарт.

Хоч хтось би з них лист щастя написав,

Чи виписав перепустку у рай.

Ну, напишіть хоч пару добрих слів,

Яких ніхто не украде і не проспить.

Але розставлені, як пішаки контролю, по місцях,

Вони мовчать чи докрадають сад.

Не пропускає камінь в гуртожиток день,

І охоронець так пильнує світло, його спектр,

Що вже віднадив половину покупців,

І далі залишається писати водевіль.

І не цікавлять стогони держателів ключів,

Вони господарі життя, вони на вході до гульні.

А що там буде завтра й через вічність хвиль?

Не пересидіти за стійкою з ключем усіх доріг.

Сліпитися, поснути й переплисти універс,

Прокинутись - а там все сіре, без небес,

А там вахтери, сторожі і вартові,

І нікуди подітися від образу Мадонни уві сні.

Туман ранковий просить всіх простить,

Яка наївність монастирська, коли глушить рик.

Вахтери теж проспати можуть вихід свій,

І знову висунувся цей вульгарний водевіль.

Кольчугу скинь, мов шкіру; шкіру ж , ні - то стоп,

Облавок у човні зламався, а під ним улов,

Не можна так, без шкіри, з рибою на дні човна,

І де, вахтери, ваша принципова пропускна?

Хоч хтось би збіги долі так беріг,

Та не знаходиться для того так багато вартових.

 

 

 

 

 

 

Вдома

Прибіг пес із якогось сузір’я, просто під двері і сів на поріг,

І всі зорі на небі так близько, лишень встань і рукою торкнись.

Виноградом плаче лозина, сльози сині, гігантські й хмільні,

Тихо, знову ти вдома, у себе, і ця ніч для бездомних віків.

В вікнах темно, немовби в космічних вітринах,

Шурхотять трави, мовби шукає далеку молитву в них час.

Пам’ятає всі очі людей, що ходили до неї по льоду у зими,

Збайдужіла криниця, яку гладить по лобі черешневе гілля.

Розкричалась на тіні безнастанна тиша мовчанням,

Потім сіла поруч і поклала зажуру на плечі поснулих бджіл.

Умикається світло у молочних коридорах до храмів,

І зорі - то просто відблиски нечувано високих куполів.

Із закритих дверей суне, точиться, пружиться сон сивий,

Скоро осінь, скоро буде жовто, скоро знову - вишній дощ.

І нескрапно стоїть здичавіла, занурена в себе слива,

І настає саме тут початок, кінець і все повертається до основ.

 

 

***

Вона попросила в тебе твою долю,

І ти їй її віддала.

Вона попросила в тебе твоє щастя,

І ти, розкривши сумку, їй його до рук поклала.

Вона попросила твій квиток на лондонське метро,

І ти його не прокомпостувала.

Вона попросила в тебе твій погляд,

І ти відтоді дивилась лише на море.

Вона попросила в тебе твою насолоду цукрову,

І ти більше не їла солодощів, а пила тільки воду.

Вона попросила в тебе твоє лимонне сонце,

І ти віддала їй тільки те, що в ньому Боже.

Вона попросила в тебе твої розписи і фарби,

Твоїми візерунками чистими вона свої нігті розмалювала.

Вона попросила в тебе твій голос, щоб лився із серця,

І ти віддала їй його оболонку, вона тільки це могла нести.

Вона попросила в тебе коди до нот Шопена,

І ти віддала їй ноти, віддала пам’ять вічних концертів.

Вона попросила в тебе вміння не боятись темноти печери,

І ти їй розкрила всі безстрашшя секрети.

Вона попросила тебе віддати їй твої ранки,

І ти зашила їх у її кишеню, поранивши голкою палець.

Вона попросила тебе віддати їй із себе сорочку,

Ти просто зняла, ти навіть не помітила, який там був розмір.

А потім вона народжувала дітей, хворіла і вмирала,

А ти стала святая.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

***

Два янголи з контрабасами у футлярах переходять міст.

Візьміть мене до себе, буде тріо, будемо співати серцем і без слів,

"А де твій контрабас?" Нема. "Ні, - кажуть, - в такім разі це не варіант".

Дивлюсь услід, як сповнені контрабасів футляри витримує ангельська спина.

Ріка під ними така широка, як втрачений у самому собі час,

Небо над ними таке високе, мов космос, що його не підкорить птах,

А вони чимчикують, сміються, контрабаси правлять їм за бронежилет,

Найкращий бронежилет від світу, від вітру, від застуди і від людей.

А повз мчать потяги, сповнені помилками, сонними снами на яву,

А янголам абсолютно байдуже, вони несуть свою байдужість святу.

 

І зовсім не як тягар, і зовсім не мов місію, і зовсім не як хрест.

 

Янголи з контрабасами йдуть над часом, під космосом і повз потяг снів.

Які вони, мабуть, щасливі, як трафило їм нести футляри музики на собі.

І вони зовсім не хочуть нікого з людей взяти до себе, у них склався дует,

І це не значить, що вони бояться втратити, потопити себе.

Просто два янголи з контрабасами у футлярах переходять міст,

І вони безконечно все розуміють так, як мали б ті, що в потягах мчать повз них.

 

***

Десь на краю Варшави втомилося повітря від холоду,

І птахи почали з відчаю співати весняних пісень під зорями.

Північний вітер наприкінці березня, вкрадений, зморений

Приносить спомин про проліт дверей, де застрягли сонячні промені.

Дверей кухні порожнього готелю на околиці,

Десь під Лос-Анджелесом, десь в пам’яті, що цінніша золота,

Десь там, де не бігають олені в туманах холоду,

Куди тікають від нудьги чи від душевного голоду,

Де хайвей тріщить по підлозі і будить своїм каліфорнійським голосом,

Де говорять англійською, а співають іспанською згорьовано.

Тим часом у варшавськім покою посеред весни зірчасто-морозно,

Зранку вікна усіяні білим космічним порохом,

І плаче повітря, стомлене піврічною безмовністю.

Мовчання світу не повинно видаватися прірвою безбожною,

Але шепоче повний місяць надщербленими губами: весна не прийде вдосвіта.

Вона забула дорогу від каліфорнійських дверей до варшавської колії.

Колії, по якій мчать поїзди далі на Схід, там – дорога додому, снігом замотана.

І чи може так бути, щоб весна не прийшла й цього року?..

 

 

 

В ресторані

Якби всі сльози вилити на цю білу дорогу скатертину,

Її треба було б викручувати, витискати, рятувати.

Лилися б ріки, а в них плавали б без логіки плину

Хаотично розповиті водою репродукції Єрусалиму.

 

У змоклості білій сльозам було б легше,

А стрес скатертини їх би навіть втішав.

Але в ресторані не плачуть на білість долішню,

На неї проливають каву, а не печаль.

 

 

Вона

Вона брала правду голими руками

І приносила шепіт часу з собою до зали,

А потім йшла сама коридорами сумная

З опіками до кісток, не помічаючи рани.

І можна було б вдягати рукавички

Або ще краще – рукавички і брати до рук пінцет,

Але вона не мала такої делікатної звички:

Від рукавичок на зап’ястях лишався червоний браслет.

У вагонах потягів за нею протяг вився

І цілував її бинти в плацкартній спертій млі,

А потім десь її вагон раптово відчепився

І полетів із іншим потягом в чужі світи.

Навіщо брати правди пекло в руки,

У голі руки, не захищені нічим?

Вона не прагнула і не шукала муки,

Вона не вірила, що може грянуть грім.

І грім не грянув, хоч боліли руки.

За нею прилітали знову філософія і дим.

Курився ладан і сміялись губи.

У смітнику на рваних рукавичках блищав пил.

 

Імміграція каміння

Красиву думку висловила бруківка:

Цок-топ, цок-топ – спливає час.

По ній течуть його бистринні ріки,

У них земля пере свою печаль.

 

Цок-топ, цок-топ, як невимовно жаль,

Що хтось поїхав умиватись там,

Де інші, іноземні ріки, чужі бруківки,

Де український камінь - цок-топ, цок-сам.

 

Всі розпачі усіх віків й гостинна даль.

Цок-топ – яка печаль.

 

Нічне кіно
Нічні міста пропливають на екранах-вікнах автобуса:
Це кіно, що знімає самотня зимна ніч.
Кудись їдуть випадкові подорожні стомлено,
Але не залишиться плівки для прийдешніх поколінь.

Не розібрати ні країни, ні краю, ні станції,
Режисура європейських доріг творить міф.
І хоч вихопились на бігборді конкретної мови знаки,
І як рідні стають душі міст - це кіно не про дім.

 

 

Ти – червоний сніг

Ти червоний сніг, що випав у білому полі.

А потім йшов дощ, у дерев стискало в горлі.

Сніг почорнів - і занеміг білий колір,

А ти був червоним снігом в бруднім колі.

А потім небо тебе полюбило,

Падало на твій колір, себе в нім топило.

Коричневий надовго, назавжди – червоний.

Летіли краплі донизу небом тихі й голі.

 

І ненародженим червоним снігом ти пишеш

По аркушах полів єдино знаним тобі чином.

І тим, хто народився осідлим весняним місивом,

Малюєш знамениті маки по білому.

 

 

Крик

На весь світ кричати ніхто не вміє.

Немає таких голосів, не існує в природі.

Але коли називають носорогом сонце,

Чи коли стирають ім’я на полотні,

Чи коли стають чобітьми на груди пам’ятника,

Чи коли кажуть, що потяг їхав сам, без машиніста,

Чи коли людина з крильми стає комахою,

З’являється страшний, здавлено гортанний крик –

Крик душі.

Це ультразвук, його не чують, а він зносить все -

Він розверзає вулкани.

І атом вибухає там,

Де назовні вирвалися тисячі таких гортанних криків,

Де тисячі зірок названо носорогами,

Де рух десятків потягів вкрали у пасажирів і машиніста,

Де по пам’ятниках ходять, як по алеї.

Там вибухають ядерні склади, тануть в невідомості ріки,

Гниють рослини, й гаснуть усі вуличні ліхтарі.

Ніби змовившись між собою, ліхтарі гаснуть водночас.

В мент око все занурюється в безпросвітну темряву.

Тому не тіште себе тим, що ніхто не вміє кричати на весь світ,

Бо, мовляв, немає таких голосів, не існує в природі.

Крик душі існує.

Абсолютна тиша: кричить душа.

 

Помаранчева казка

Помаранчева казка у шубі

Сіла в пильний автобус до гір,

По засніжених жилах вулиць

Прокотитись маршрутом вершин.

Все до скель, до камінних уступів,

Все по білих алеях без сну -

Помаранчева здимлена сутність

Прямувала в країну гірську.

А приїхала зовсім не в гори,

А примчалась в покручений ліс,

Де не треба ні снігу, ні волі,

Тільки пні, тільки вітер і свист.

І назад не приїхав автобус -

Помаранчева сутність одна,

В темнім лісі без жодних мелодій,

У компанії струхлявілого пня.

 

***

Тільки вночі виникає діалог із містом.

Це одкровення старого Києва триває кілька годин.

Немає сумнівів щодо його щирості,

Воно знімає всі маски, його паркани стають красивими.

Воно виявляється таким простим, осмисленим.

І я запитую, чому воно таке інше вдень.

Місто мовчить і тихо курить, струшуючи попіл у ріку.

Ця безглузда розмова може тривати вічність,

А воно стомлене - і в нього лише коротка ніч для себе.

І воно дивиться в небо - вночі так тихо.

І, зрештою, мовчання є єдиною відповіддю

На запитання, чому вдень воно роздвоюється,

Чому вдень воно бреше й фальшиво сміється,

Чому вдень я йому не вірю.

Рано-вранці воно сяде в перший трамвай,

Щоб з’їхати з теми нашої розмови.

Воно попросить нікому не розповідати про нього нічного,

Бо його всі знають давно й не треба нічого оповідати нового.

Воно знову сипатиме пісок на своє подвійне дно.

Воно знову не вибере жодного з двох облич,

Як і все навколо, бігтиме по сходах вниз.

А потім сяде в новий ліфт, щоб вийти в коридор.

Чому, Києве, зникає твоє одкровення в коридорах?

Куди зникає воно, орендуєш душу кому?..

 

 

 

Львівська вулиця

У Львові є вулиця,

Куди приходять душі всіх українських поетів.

І живих, і мертвих,

І народжених не у Львові,

І померлих за тисячі кілометрів від нього.

І тих, що ніколи при житті на ній не були.

І тих, кого прокляли,

І тих, кого ігнорували.

Всі там.

З цигаркою, з прокляттями,

З словами і безтямністю,

З самотністю і пам’яттю.

Знайдіть її,

Цю вулицю.

 

 

 

Осінь

Як пережити цю осінь без музики?

Народжується все більше безголосих душ.

І у сирому повітрі вечора крутиться

Сірий туман під дощу шум.

Заслонився горою вечір, мов парасолею,

Закодовані мрякою вулиці міст.

І скаче по нервах холодної осені

Спомин про якийсь кращий світ.

Всі хотіли кричати преголосно,

А натомість мовчали як в сні.

І від цієї довгої осені залишаться

Тільки скло, каміння і мокрі плащі.

 

 

Чек

Навколо летять листи щастя,

А перед тобою рахунок.

Підписувати чи порвати

Цей чек на безліч років?

Цей чек на зірваний голос?

Рахунок на довгі дні і ночі?

Підписувати чи ні?

А може, вже давно він завізований,

Рукою немовляти?

Розчерком дитини?

Богом?

І ти вже розплатився собою?

 

Чорнила невидимі.

Тільки на листах щастя

Вони розбірливі.

А тут перед тобою рахунок -

Немислимий чек на пізнаваність.

І ніхто не порадник,

І ніхто не розрадник,

І нічого не трапиться завтра.

Але квіти зла проростуть.

Треба розігріти руки,

І не чекати листи з криком щастя,

А підписувати рахунок на тривання.

Рахунок на мовчання.

Чек на чекання.

 

І не питати, чому саме так.

 

 

 

 

***

Коли присниться мертве поле,

Не страшно буде анітрохи,

Якщо злетіти з центра кола

Під звуки музики у стилі соло

Нескромно зможеш поспіль сотні раз.

В змокрілих смугах туга

Утілиться в зернисту млу,

Якщо на тишу досить слуху,

Якщо орган продовжить гру.

І все і далі буде на руку чи на рукý.

А от якщо не буде сили – прийде зрада,

Тоді якісь розумні люди дружньо

Почнуть співати: «Ось і все».

Констатувавши втрату,

Відправлять прямо у піке.

 

Не страшне мертве поле

Ніколи...

Якщо є воля,

Якщо по чорних смугах

Скачуть горобці.

Але втомитись можна скоро,

А можна й ні.

Поле.

 

Материки

Навколо такі різні материки, чи ступати на їхній берег, чи ні?

Краще триматися подалі від скелястих берегів і від мутних далей?

Ніхто нічого й ніколи щодо цього тобі не скаже.

Чи не триматися, чи вступати, чи довіряти, чи шукати?

І чи варто ядро їхнє чесно й відкрито обсервувати?

А хтось вдарить по руках за спробу землі їхньої дещицю розім’яти,

І по очах твоїх, і по щоках тектимуть їхніх дощів тумани.

І їх ніхто не змахуватиме, крім матерів, крім Бога й храму.

А може, виглянуть і сонце, і світло, і не будуть кровоточити рани?

А може, все просто, все легко, все невимовно зграбно?

На святі бучнім цих островів у передсвітанні

Подихаєш їхнім смородом, їхнім довічним бажанням,

Подихаєш їхніми пожежами, їхнім простором безбарвним.

І якщо не вдавишся, не задихнешся і не згаснеш,

Тоді можеш ступати, обережно, спокійно, лише на тихі причали.

Шукай на материках весняні порти, де пришвартовані літні кораблі.

Може, там лунатимуть легкі, сопранові рулади,

Може, там будуть котитися покотом зернисті правди.

Може, там ти повіриш, що ніч освітлять білі монади,

І все складеться в чіткий ребус, не розв’язаний і звабний.

І ці причали будуть синонімами віри, надії, любові, свята.

Але яка відстань - між причалом і ядром, його атомним складом,

Між материком і тобою, між причалом і океаном.

І життя просте і невибагливе знов і знов тебе переграє.

Материки вриваються в нього, двері відкривають.

І поміж материків цих ходить твоя душа - вона ридає,

Коли бачить їхнє ядро, їхньої долі соло, їхні вулкани.

 

***

Плачуть поїзди на провінційних станціях,

Скрегоче доля під колесами тих сліз.

Усе життя по коліях огранених

Гряде цистерн, вагонів веремія, рій.

Сідають в них то люди, то вугілля.

Для перших – шлях, для другого – пітьма.

А розрізняти їх усе іще не вміють,

Тому експреси ця земля не завела.

Тому-то їй що люди, що вугілля -

Квитки для всіх в один кінець.

Якесь не гуманістичне це дозвілля,

Якийсь надміру інфантильний сенс.

Ось тут є очі, біль, страждання,

Ось тут є пил, смола.

А поїзди все плачуть від самого рання,

На провінційних станціях – акустика скупа.

 

Експреси комфортабельні й ясні

Не приїжджають за людьми в суботу.

Їх підбирають товарняки,

Вугіллям пахнуть, мають запах мору.

Вугілля й люди за одне – яка гірка вітчизна.

І провінційних станцій крик лягає в її пісню.

 

 

 

***

Живи в своєму світі холодної пустки,

Тримайся за поручні, які вкрив іній.

Але не бреши, що не відаєш туги,

Що все твоє життя – це день і світло.

Не кажи, що мороз твого шляху –

Це найкращий твій вибір і сила.

По закручених автострадах

Твої очі будуть шукати зупинки.

Проживай в своєму світі ночі й ранки.

Хай у серці самотність не риє ямки,

Коли стихнуть оплески й куранти,

І буде ясно, що холодна пустка – це зрада.

 

Бувай, до наступних поранень,

Прощавай до прийдешніх баталій,

Не сумуй у своїм морознім травні,

Залишайся оберегом своєї пастки.

 

Біля вікон твоїх заплаче дитина -

Ти прочитаєш себе в її схлипі,

Ти розшифруєш свої помилки.

В холодній пустці таке відбувається пізно.

 

***

Слабкість, мов краплі крові на пальцях,

Розмазується по обличчю.

Вийти абсолютно не на своїй станції,

Щоб губи шукали молитви.

Просити Бога, щоб повернув мовчання,

Щоб повернув втрачену тишу.

Яка панорама відкривається з блокпостів рани,

Якою слабкою може бути людина.

 

***

Пий самого себе з келиху свого честолюбства,

Замутненого потьоками кефіру, колись в нього влитого.

Пий коктейль, збитий з вапном стін і зрубів,

Які ти здолав і які ти зруйнував своєю силою.

Не тішся, що вона залежить від твоїх мускулів,

Не вір, що лише зелене листя падатиме на твою спину,

Заповнюючи тим самим графу про тягар відпущений,

Твій тягар, даний на кола круглії, на віки-вічнії.

Пий до п’яного забуття, до похмільної муки.

Цей алкоголь, настояний на марноті, – твоя віра.

Кислий смак розчарувань його отруює.

Стислий стиль почуттів ти плутаєш з чуттям міри.

Добра офіціантка пропонує тобі лінь на закуску,

Щоб ти скоро не очмарів, не побачив ранньої прірви,

Щоб твій алкоголь тебе не позбавив туги,

Єдиної, спроможної тебе змусити свій час звірити

Не з годинниками, не з пісочними кубами,

Не з розстрочками, не зі стрілками на сірих стінах,

А з чимось, що має не означені словами сутності.

Отож, пий свій коктейль із присмаком цегли й плісняви.

Розсмаковуючи іноді в ньому назву власної зупинки.

 

Гори

Зелені зони працьовитого лісу.

Зорі цілували тумани, їх ощасливили.

І ці тумани обнімали зелень, хвою, листя

З таким співчуттям, з таким серцем чистим,

Що літні ночі зробились тихими,

А зорі ясними, а небо блакитним.

Захід сонця кохає зелені зони лісу,

Зупинка серця цей світ не спинить,

Знак кинутий з гір до ніг повільних,

Холодний вечір у горах, холодні ріки.

Тягнуться гори до вічності синьої,

Вони нічого не вкладають у руки людини.

Яке праведне рішення - можливо, істинне.

Все лаконічно: немає значення незвіданість.

 

 

Люблін

Тебе бачили на перехрестях Любліна.

Скажи мені: це правда чи ні?

За старими колонами незмінності,

Там, де віття тролейбусів обтинає тини.

Ти носив за собою милості,

Ти шукав ту, що чує холод і дощ уночі.

Говорили люди: ти мав вигляд просвітлений.

Говорили: ти розмовляв із торговцем чобіт.

Дзвін костелів тебе мав нагнати,

П’яний голод розбитого дна міг пекти.

Я не знаю, який ти в подібній клоаці.

Говорили люди: але то все чутки.

Що робити: сліди розшукати?

Що шукати: загублену тінь?

Люблін, мов потріскане щастя,

Що згорнулось у бліках костельних перил.

Всі мовчать, як питати про правду:

Чи в відбитках відбитків зберігся твій крик.

Люблін, мов безпричинне мовчання,

Що розчиниться вранці в калюжах снів.

 

Червоні ягоди

Голі ягоди напились природної крові,

Розсипаються червоно на долоні.

Падають під ноги, душать ноги,

Підкидають крокам кислоту й вологість.

Свіжа м’якоть - прямо в пляму,

Світла пам´ять - прямо в сажу.

 

Ласки ягоди шукають, падають донизу,

Дощ холодний з ягід вітер злиже.

Зварені плоди в окропі спеки,

Хтось закусить у пивній під глупі треки.

Злиток літа плавиться в котлі:

В цукрі ягоди і довгі язики.

 

***

Такими мертвими голосами

Ви ставити абсолютно мертві питання,

Гортаєте своїми сухими руками

Сторінки, вдячні туманам.

 

Сірчана драма млоїться тихо під боком,

А ви азартно вишукуєте блохи.

Ви чіпляєтесь за гачки нудні й негострі,

Перед вашими носами пишуть пости.

 

На стіл хтось сипле мертві, дохлі мухи,

Озеро мух, німих, застиглих в солі.

Поволі ви робите з чужих сліз кулі,

Які будуть стріляти по мухах без крові.

 

Цілий день морщиться небо від сонця,

А ви в своїх нетрях, в своїх коконцях.

Шукають очі розумної сивини на скронях,

А інакше треба їсти кашу в тихих сховах.

 

 

***

Може, зустрінемося у літаках,

У найпівнічніших аеропортах.

У переходах, у кіоску

Ти купуватимеш переді мною фрукти й тости.

Може, побачимось у залі,

Де я чекатиму на свій літак не в твої далі.

Яким він буде, твій маршрут?

Лондон – Париж – Осло – Стамбул?

Куди летітиме твій рейс?

Яким буде його єдиний сенс?

Забуде хтось в чеканні свій журнал -

Завжди в житті рятує нас аврал.

І пасажири носять у валізах пустку -

Ти їм поклав її на руки.

Не можна відлетіти без талону,

Не пропускають тіні до салону.

У тіні паспорта нема й ніколи не було,

Б’є сонце у тунельне скло.

Ростуть хвилини у годинах,

І підставляють часу свої спини.

Може, подивишся на циферблат вночі,

Щоб сісти на літак о п’ятій на зорі.

І десь у звиклім тлумі дня

У когось буде, мов твоя рука.

Рука бліда нестиме пустку у валізі,

І пальці її будуть в світлій кризі.

Може, зустрінемося у суєті вершин:

Гламурні запонки, шалений ритм,

Блискучі піджаки і черевики, мов сльоза, -

Ростимуть діти десь, а тут – самі слова.

Хтось виступатиме, ти будеш на фронтах,

Тобто у перших колах і рядах.

І там на сходах в пристрасть дня

Знову рука, твоя тонка рука.

Не буде стежки у росі в ту мить -

Лиш німо напиратимуть обійми стін.

Можливо, поспішатимеш, немов вогонь.

Ти запропонуєш власний клон.

А справжнім ти залишися в руках,

У тих, що носять пустку у портах.

 

 

 

Ріка. Гори

Кришталева піна в човнах дійсності

Пливе рікою, що вчилась на Бога.

Вона не була відмінницею,

Але приручила гори.

У її мовчання очі зелені,

В її розмові гордий холод.

Вона ні перед ким не стелиться,

Хоча тече по лісу зовсім гола.

Встромляє в серце гостру воду,

Заглушує хорами синяви,

Не скаржиться, що їй не дали ходу,

Вона – хазяйка берегів.

Знання стікають водоспадом,

Початок і кінець – між ними плин.

Вона керується залізним фактом,

А де винних в її строгості знайти?..

 

 

Вокзал

Стільки сонця одразу полилось на платформу,

Це тільки початок, до кінця – ціла вічність.

Це сонячна тріада із надії, любові й ідеалів Платона.

Віри, що десь є абсолют, який асфальт попідмітав.

Ти задихаєшся від цього сонця, весни і старання,

Від рідних поношених коліс і розквітлих дерев.

Це квартет відрепетируваних часом музикантів:

Батьківщина, розлука, зустріч і безнадійних надій сплеск.

Сонце ходить пішки перед тобою окриленим,

Воно водить за собою дитинства гігантські райдуги.

Сонце навчилось зустрічати потяги й літаки запізнені,

Воно навіть може вокзальним туалетом скористатися.

Воно навіть в квінтеті з вуличними музикантами

В переході, в незнаності, в заблукалості

Може зіграти для тебе вальс прощання з ірреальністю.

І хай акустика привокзальних переходів не є бездоганною.

А весь секрет – в землі розкраденій, надміру сонячній,

Такій безпомічній й приречено, хронічно стомленій.

І сонце ходить пішки по вокзалах і аеропортах її совісті -

І ридає вона, і сміється у дуеті з Господом.

 

 

 

***

Є мить між залою, з якої лунає голос монаха,

Який читає молитву рідною тобі мовою,

І між підвалом, з якого летять звуки сміху й плачу,

Куди треба йти по камінню старої, старої епохи.

Холодний камінь на дні простору обпікає ноги,

Темний коридор забув, де вмикається світло,

І не треба знімати з власних думок причину,

Бо її не існує - є тільки голос монаха й підвал грішний.

Існує тільки камінь морозяний, тільки час довгий, слізний,

Що затримує тебе в тиші, ув’язнює в згаслих звуках кроків.

Але треба далі йти, не можна беззавітно в тиші затінитись.

Це «далі» – це значить підвал, повний плачу й сміху.

 

 

 

 

***

Пройшла мертва душа по краю живої -

І залишила смугу довгу за собою,

Залиту густою, нічною водою,

В якій сніг не тане, має присмак солі.

Довгі тіні від тіней ходять довкола

По колу, в яке згорнулась смуга крові.

Темна, довга сповідь на березі несвободи.

Клітка невідомості, мертвої погоди,

Нічної води, мокрої парасолі.

Немає гіршої оказії від тої,

Коли мертві душі тримають за горло

Тіні від тіней на березі нічної вологи,

Щоб з чогось не народилось нічого.

Немає більш непрохідної дороги від тої,

Яка зветься смугою, зоставленою ходою

Мертвої душі по краю живої.

Годі…

 

На парапеті

На парапеті, на парапеті, на парапеті

Освітленої нічними вогнями церкви

Не треба тверді, не треба тверді -

Навпроти гори незворотно безсмертні.

 

І зараз попливуть сходи, як море, одверті -

На парапеті зовсім не залишиться тверді.

А напроти ж цілий всесвіт на злеті.

На парапеті, на парапеті, на парапеті…

 

Твої сліди

Сніг з твоїх підошов залишився танути

На верхівці Французького собору Берліна.

І більше нічого, зовсім нічого там шукати.

І твоєї колишньої присутності не впізнати.

І опівденний дзвін всіх катедр світу

Імені святих Йосифа, Марії, Олександра,

Імені святих Юрія, Єлизавети, Іонна

Нічого, зовсім нічого не змінить.

І вже по краплинах збираються вечірні години

На свою сніжну варту під замкненими дверима.

І нічний мовчазний дзвін безсилий,

І берлінський мороз обпікає рук шкіру,

І все стає неможливим у такому можливому світі.

 

***

Краса вечірніх тіней на асфальті,

Коли між смужками імли лягає срібна тінь.

Це тільки один вечір і одне таке світання,

Коли до Києва вривається зимовий міф.

Коли, нарешті, вигулькне груднева спина,

На довгих коліях зблисне своїм хребтом.

Це тільки мить, коли така масивність

У тінях й блискові, у сивині бетонних нот.

Один лиш вечір і одне світання

Десь на межі листопада й зими,

Коли дороги всі, як дзеркало, як гімн емалі,

Коли красиві тіні навіть під хрущовками біди.

Поставить світлі закарлючки вітер,

Вмокне в чорнила білі своє дихання й думки.

Це тільки один вечір, тільки одна хвиля

Десь на межі між падолистом холоду і суперхолодом зими.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

читати