Завантажити

чекає, ніби знала, що він повертається... Отже, всього випало на їхню долю, терпіли вдвох — горе від того було не таке вже й гірке, а щастя — солодше. Одного дня складав свої пожитки й казав сестрі:
— В гостях добре, але в мене ж і свій дім є. Бо як-не-як не сидів я склавши руки. Щось таки маю.
— Хто ж каже, що ти не роботящий чи з нехлюйського, роду? Своє маєш, аякже.
— Це ж і доглядати його треба, ніхто за мене цього не зробить. Чи там щось розвалюється, чи поламалось.
— Йшла, то бачила, як чиясь корова в садок ускочила — геть-чисто перевернула тин біля тієї яблуньки, що ти позаторік посадив.
— О-о, це ж доведеться наново тин городити, бо хіба то тин? Саме тьху, прости господи, від людей стидно.
Повертаючись додому, вибирав споночілу пору, щоб менше бачили. Не обходилось без того, щоб і не зустріти когось. Юхим ховав свої пожитки за спину й казав:
— Чого це я маю валандатися десь? Живу у сестри, далі можна жити, ніхто не виганяє, але ж є своя хата. Треба ж їй якусь раду давати, бо ж розсиплеться.
— Що правда, то не гріх, — ховали від нього насмішкуваті очі. — А як з горобейкою? — питали.
— А що — горобейка? — гнівався чоловік. — На хоробу вона мені здалась. Хоч яку-небудь, а жінку ще маю, о!..
Вона ж спочатку не знає, радуватись їй чи плакати, що він повернувся. Як і тоді, коли він сварився та гнівався, сидить у кутку на лаві, дивиться закам'янілим зором.
— І в сестри можу прихилитись, але ж свою хату маю, то чого тинятимусь, га?
Нема відповіді. І тому, що жінка мовчить, Юхимові аж легше стає. Він починає говорити й говорити, боїться, щоб жінка слово вставила. Там щось перекладе з місця на місце, там щось переставить — у рухах радість і хвилювання. І бубонить, бубонить — про все. А в очах — ляклива запобігливість.
Нарешті втомлюється балакати — залягає в хаті мовчання, як грім. Довшає, розтягується, ось-ось...
— Вечеряти будеш? — питає Тетяна.
Він дивиться так, наче його проклинають: по обличчю повзе змертвіла хвиля, обвуглює зморшки.
— Що? — ледь-ледь розклеплюються тверді губи.
— Куліш у печі холоне, вечеряй.
Їсть він мовчки й неквапно. Лице винувато-рум'яне, лякливо-іскристе. Найдужче боїться тепер одного — стрітися поглядом із жінкою. І хочеться, щоб тій вечері кінця-краю не було.
Поки Юхим розказував ото про свої нові пригоди Меланці та Мотрі з Торбою, вже й дніти почало. Примарне, хворе якесь світло просіювалось крізь завішані ряднами вікна. Але ряден господиня не знімала. Хай собі висять, поки каганець у хаті блимає, висолопивши блідого язичка з віхтиком сажі вгорі. Лиця ставали жовтуваті, біля очей та біля ротів залягли темні провалля, а Юхимове обличчя то й зовсім споганіло — доля не дала чоловікові ні брів, ні чималого носа.
— Я тобі скажу, Юхиме, — обізвалася сестра, — те, що завжди казала. Не сміши людей та не муч Тетяну.
І чого ти казишся? Було б із жиру — так жиру ж того нема! Ну чого? Скільки ти уже сходився і розходився? Знову назад побіжиш.
— Не побіжу, — затято буркнув Юхим. — Навіть коли ти проженеш мене...
— Чого б це я тебе проганяла? Побудеш — і сам підеш.
— Не піду, — знову буркнув Юхим.
— Одному на старість розум у голову приходить, а другому...
— Буває, — встряла й собі Мотря з Торбою. Юхим вибалушився на неї. Мовляв, тут брат із сестрою розмовляють, а ти чого лізеш? Пустили тебе в теплу хату, скажи спасибі, а сама сиди тихенько, як миша.
Проте жінка вела далі, наче й не помітила того лихого погляду.
— Тому — те, а тому — інше. Сім раз одміряй...
— Скільки ж можна міряти! — сердито заперечила Меланка. — Він уже двадцять сім років міряв, а різав — то все по серцю та по печінці.
— Людині ніхто вгодити не може. Ото хто в неї найближчий та найрідніший? Вона сама ж. Але живе так, що й з душею своєю не мириться, що сама собі ворог найлютіший.
— Це ж хто для мене ворог найлютіший? — поспитав, нічого не втямивши, Юхим. — Це я собі ворог?
— А то ж хто? — підтримала Меланка.
Проте Юхим наче й не чув її. Він сікався до прошачки.
— Я собі ворог? А хто ж тоді мій товариш? Чи не вчорашній недруг? Я всім лиха завдаю, я й сам себе поїдом їм, так? Усі милі та божі, тільки я один убоїсько несосвітенне!
Мотря з Торбою нічого не казала, тільки дивилась на нього переполошено. Губи її, два тоненькі мотузочки, здригались, але голосу не чулось. Її оторопіння ще дужче піддавало охоти Юхимові.
— Авжеж, я не вмію жити, не вмію слова сказати, не вмію ногою ступити! Дурний! Нічого не надбав, нічого не накрав! Ворог сам собі! А ви всі годні і жити, й ногою ступити. А ви і надбали, й наховали! Бач, яку торбу носиш! Це ж, певно, і напросиш, не буває порожня. Авжеж, ти собі не ворог. Бо такий час, людиська мруть, як мухи, а ти “алілуйя, алілуйя” — от уже й маєш яку цілушку. А я собі ворог, бо й здоров'я немає, бо й виробився, бо й дітей нема...
Груди його

читати